<<
>>

Загальна характеристика доказів

3.1.

3.2. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, допитаних як свідків

У статті 62 ЦПК закріплено такий доказ, як пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, допитаних як свідків.

Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Аналізуючи ст, 62 ДПК слід зазначити, що ця норма, так само як і ч. 2 ст. 57 ЦПК порівняно з ЦПК 1963 р. зазнали істотних змін, У частині 2 ст. 27 ЦПК 1963 р. мало місце положення про те, що фактичні дані, якими є докази, встановлювалися такими засобами доказування, як пояснення сторін і третіх осіб. Частиною 2 ст. 57 ЦПК передбачено положення, що фактичні дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. У чинному ЦПК порівняно з ЦПК 1963 р. законодавчо закріплено як доказ пояснення представників, які розцінюватимуться як засіб доказування лише за умови, що ці особи будуть допитані як свідки. З цією метою одночасно доцільно звернутися до ст. 184 ЦПК, в якій має місце положення про те, що якщо сторона, третя особа, їхні представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їхньою згодою можуть бути допитані як свідки згідно зі статтями 180-182 ЦПК, в яких передбачено процедуру допиту свідків судом. Але, крім ст. 184 ЦПК, де йдеться про допит сторін, третіх осіб, їхніх представників Як свідків, у ЦПК має місце норма, а саме ст. 176 ЦПК, де регламентується порядок давання пояснень особами, які беруть участь у справі.

Тому неоднозначною е логіка законодавця щодо оцінки правового статусу пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, які також належать до осіб, які беруть участь у справі. У більшості випадків та за загальним правилом сторони та треті особи з самостійними вимогами згідно зі статтями 10, 60 ЦПК мають давати пояснення на підтвердження своїх вимог та заперечень і вони повинні мати значення для справи та бути відомі особисто цим особам, оскільки вони захищають у суді свої особисті порушені, оспорювані, невизнані права.

Виникає запитання: а якщо сторони, як це передбачено ст. 184 ЦПК, не будуть допитані як свідки, то їхні пояснення, подані ними у порядку ст. 176 ЦПК, не матимуть ніякого доказового значення та не вважатимуться засобом доказування? Наприклад, слухається справа про розірвання шлюбу, підставою такого розірвання є посилання позивачки на той факт, що її чоловік не підходить їй у сексуальному плані. Виходячи зі змісту ст. 184 ЦПК обставини, які пояснила позивачка, мають значення для справи, відомі їй особисто, оскільки вона сама має певний досвід, що чоловік їй фізіологічно не підходить, то невже її потрібно допитувати ще й як свідка за її згодою, хіба не достатньо її пояснень як позивачки?

Ця норма у такому змісті, як вона викладена у ЦПК, - це правовий нонсенс, оскільки суперечить основним базовим принципам цивільного процесу - змагальності, належності доказів. Слід звернути увагу на те, що ст. 62 ЦПК іменується «Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників», але у самій нормі йдеться про допит їх як свідків, а не про їх пояснення, Стаття 184 ЦПК фактично дублює зміст ст. 62 ЦПК, але її назва «Допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків».

Положення про допит сторін, третіх осіб, їхніх представників як свідків може мати місце у випадку, коли їхні пояснення щодо однієї обставини суперечать одне одному. Суду для того, щоб ухвалити рішення, слід усунути суперечність у поясненнях сторін, як це має місце з допитом свідків, які відразу ж попереджаються про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань. Тому сторона, яка погодиться давати свідчення матиме перевагу перед іншою стороною. В показаннях свідків суперечність усувається шляхом їх перехресного, одночасного допиту, де з’ясовуються причини розходження у їхніх показаннях (ч. 12 ст. 180 ЦПК).

Виникає й інше запитання: якщо сторони будуть допитані у справі як свідки, то як суд має ставитися до зміни сторонами підстав або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, відмови від позову, а з боку відповідача - до визнання ним позову повністю або частково, пред’явлення зустрічного позову? Доцільно тут нагадати, що такими правами вони користуються протягом усього часу розгляду справи, але при даванні показань як свідки вони вже стабілізують ті обставини, на яких ґрунтується позов.

Тому коли відповідач спочатку заперечував проти позову і відповідно проти тих обставин, на яких ґрунтувався позов, то наступне його показання як свідка може суперечити раніше наведеним даним.

Порівнюючи ст. 62 ЦПК з ч. 2 ст, 57 ЦПК, слід сказати, що законодавцеві потрібно було б зазначити у цій частині, що до засобів доказування належать пояснення сторін, третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб (окреме провадження), їхніх представників, наданих ними при вільних поясненнях згідно зі ст, 176 ЦПК, а також показання сторін, третіх осіб, заявника, заінтересованих осіб, їхніх представників, допитаних як свідків у порядку ст. 184 ЦПК.

Крім того, слід звернути увагу на те, що як у ст. 62 ЦПК, так і у ст. 184 ЦПК йдеться про те, що ці особи можуть допитуватись як свідки лише за їхньою згодою. Якщо ж ці особи не дадуть згоди, щоб їх допитали як свідків, то суд при ухваленні рішення має спиратися на інші докази, що мають місце у справі, а відмову від давання свідчень не може сприймати як доказ їх вини.

Судова практика

Так, у Н-ському суді м. Києва розглядалася справа про розподіл майна між колишнім подружжям, яке перебувало у зареєстрованому шлюбі з 2000 року, але до реєстрації шлюбу вони проживали понад два роки, тобто з 1998 року, однією сім’єю, вели спільне господарство, придбали певне майно. Колишня дружина включила це майно до розподілу та посилалась на обставину, що вони фактично проживали разом з

1998 року та спальню «Венера» вона купила за свої власні кошти (гроші від продажу її особистої квартири), а тому просила цю річ виділити саме їй. Інше майно, набуте у проміжок з 1998 року до 2000 року, розподілити між нею та колишнім чоловіком, залежно від вкладу кожного у його придбання. Вона у суді доводила факт фактичних шлюбних відносин, відповідач - її колишній чоловік, категорично заперечував, що вони проживали разом однією сім’єю та придбавали майно. Спальню «Венера» він просив виключити з переліку майна, оскільки це його особиста річ, яка була ним придбана у

1999 році, тобто до реєстрації шлюбу.

Коли суд дійшов до стадії дослідження доказів, його колишньою дружиною були надані докази, які підтверджували ту обставину, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, проживали однією сім’єю. Серед таких доказів були квитанції про сплату квартирної плати, оплата роботи консьєржа його фактичною дружиною, фотокартки, показання свідків про те, що сторони з 1998 року проживали однією сім’єю. На запитання адвоката та суду чоловік почав ухилятися від давання відповідей на них, говорив, що вона, тобто його колишня дружина, просто приходила, визнав, що у книзі оплати за охорону її підписи тощо. Отож було зрозуміло, що він говорить неправду, але кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань як сторона він не несе, адже він повинен лише добросовісно користуватися своїми процесуальними правами (ч. 2 cm. 27 ЦП К).

От саме для таких випадків й повинна застосовуватися ст. 184 ЦПК, коли сторони, треті особи, їхні представники повинні не за їхнім власним волевиявленням допитуватись як свідки, а за ініціативою суду. Тоді відповідна реакція на пропозицію суду дати показання як свідок дасть відповідь на запитання про достовірність пояснень сторони. Коли ж сторона, незважаючи на ст, 63 Конституції та ст. 52 ЦПК, погодиться давати показання як свідок, саме тоді суд буде вправі попередити її про кримінальну відповідальність та ухвалити рішення на достовірних та правдивих показаннях.

Вважається також можливим та таким, що відповідає Конституції, показання сторони, третьої особи, їхнього представника розмежовувати на частини, які стосуються їх особисто та щодо юридичних обставин, які розглядаються судом.

Адвокат не може допитуватися як свідок у справі з приводу тих обставин, які йому стали відомі у зв’язку з наданням правової допомоги. Але його клієнт вправі давати згоду та вимагати від адвоката давання показань як свідок, оскільки саме таємницю свого клієнта має оберігати адвокат.

Пояснення сторін, третіх осіб та представників - засіб доказування, який полягає у наданні суду відомостей про факти, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують їх вимоги чи заперечення, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

До пояснень цих суб’єктів прирівнюються пояснення заявників та заінтересованих осіб окремого провадження. Ці пояснення є різновидом особистих доказів, їх особливістю е те, що вони надаються суду особами, які зацікавлені у вирішенні справи. Але при даванні пояснень ці особи повинні добросовісно користуватися своїми процесуальними правами і виконувати свої процесуальні обов’язки (ч, 3 ст. 27 ЦПК).

За характером зацікавленості осіб, які надають ці пояснення, у теорії цивільного процесу1’ вони поділяються на:

1) твердження;

2) визнання;

3) заперечення.

Твердження - пояснення сторін, третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб та їх представників, які містять відомості про факти, що мають надаватися цими суб’єктами суду для доведення їх вимог та заперечень.

Твердження має місце у позовній заяві, коли позивач інформує суд про обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги. Аналогічно твердження може мати місце у зустрічному позові, коли відповідач доводить суду обставини, якими він обґрунтовує свої самостійні вимоги до позивача за первісним позовом.

Визнання - це позиція особи, яка бере участь у справі, щодо твердження однієї із сторін про певну юридичну обставину, яку відповідно до закону повинна доводити суду інша сторона. Якщо особа, яка бере участь у справі, визнає таку обставину і цю позицію підтримують всі учасники процесу, то суд визнає її встановленою і сторона звільняється від доказування її існування. Так, у частині 1 ст. 61 ЦПК серед підстав звільнення від доказування закріплено положення про те, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Російський вчений-процесуаліст А.Ф. Клейнман ще у 1964 р. пропонував визнання факту, що стверджується іншою стороною, розцінювати як засіб доказування та розглядати визнання за такими ознаками:

1) за місцем висловлювання:

- судове, тобто зроблене в судовому засіданні, яке відрізняється безпосередністю отримання судом відповідної інформації та фіксацією в протоколі;

- позасудове, зроблене в присутності свідків;

2) за характером:

- просте (безумовне) без застережень підтвердження факту;

- кваліфіковане із застереженнями, які вносять зміни у відомості про факт14.

Така класифікація визнання підримана і українськими вченими та й нині заслуговує на увагу.

На стадії попереднього судового засідання відповідач може визнати одну, декілька обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. А позивач може визнати обставини, якими відповідач обґрунтовує зустрічний позов. Якщо ж матиме місце визнання відповідачем обставин у повному обсязі, то може йтися про ухвалення рішення на стадії попереднього судового засідання. Але, якщо у попередньому судовому засіданні обставини були визнані, але частково, то справа призначається до судового розгляду.

Визнання факту може бути висловлене не тільки усно у судовому засіданні, але й письмово у поясненнях на позов чи зустрічний позов або поза залом судового засідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояснень сторін, а водночас належатиме до письмових засобів доказування, з чого можна зробити висновок про його змішаний характер і певні особливості визнання факту.

Виходячи з ч. 1 ст. 61 ЦПК представник також може визнати факт встановленим. Але найбільш поширеною рясою представництва є те, що представник не був безпосереднім учасником спірних правовідносин. Винятком може бути представництво юридичних осіб, права та інтереси яких представляють у суді їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням та випадки представництва інтересів одним із співпозивачів чи співвідповідачів.

Пояснення представника мають відрізнятись від пояснень довірителя тим, що вони мають стосуватися правового боку розглядуваної справи, оскільки інше може пояснювати лише сама сторона, адже за п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК суд вправі визнавати потрібним, щоб сторона дала особисті пояснення навіть тоді, коли у справі бере участь її представник. Отже, право визнавати факт е особистим правом сторін і ним не наділені треті особи. Хоча в цій ситуації може скластися правовий парадокс, оскільки за ч. З ст. 61 ЦПК факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили У одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Тобто при наступному розгляді справи за регресним позовом факт визнання відіграватиме негативну роль щодо прав сторони (третьої особи за первісним позовом) і вона не зможе захистити свої права.

Визнання факту відповідачем та третьою особою слід констатувати в ухвалі суду. Така фіксація дозволить конкретизувати предмет доведення у конкретній справі й обмежити його лише спірними обставинами, які підлягають доведенню.

Визнання позову (часткове або повне) (статті 31, 44 ЦПК) слід відрізняти від визнання факту, яким обґрунтовуються позовні вимоги.

Тому при розгляді справи слід завжди уточнювати, що визнає відповідач і треті особи на його боці - одну юридичну обставину, всі підстави позову, предмет позову чи зміст позову.

Визнання позову - це розпорядча дія, яка спрямована на визнання права за позивачем, на підтвердження наявності чи відсутності певних матеріальних правовідносин між сторонами. Таке визнання слід розцінювати як безумовну згоду відповідача на задоволення матеріально-правових вимог позивача.

Але поряд із визнанням чинним ЦПК передбачено також відмову від визнання (ст.178 ЦПК).

Під час судового розгляду особа може відмовитися від визнання в попередньому судовому засіданні обставин. Така відмова приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Обставини, які стали підставою для визнання обставин справи у попередньому судовому засіданні, повинні бути не голослівні, а підтверджені доказами. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановлює ухвалу.

У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку, тобто такі обста- вини доводяться за допомогою доказів.

Щодо кваліфікованого визнання, то деколи застереження можуть свідчити проти сторони, яка зазначила визнаний факт як підставу своєї вимоги чи заперечення. Наприклад, при розгляді справи про відшкодування шкоди залиттям квартири відповідач може визнати факт залиття, але одночасно стверджувати, що залиття відбулось не з його вини, а з вини власника квартири, яка розташована поверхом вище. Він також є таким, що постраждав від цього залиття. Як бачимо із прикладу визнання у цьому випадку стає тотожним запереченню. Таке застереження доводиться особою, яка робить кваліфіковане визнання.

Тому пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, може здійснюватися також у формі заперечення. Слід розрізняти заперечення фактів та заперечення проти позову (матеріальні та процесуальні).

Заперечення фактів - невизнання сторонами обставин, на яких ґрунтуються вимоги позивача чи заперечення відповідача. Наприклад, при розгляді справи про розірвання шлюбу відповідач може визнати позов, оскільки не заперечує проти розлучення, проте може заперечувати проти фактів, якими позивач обґрунтовує вимоги, та доказів, які їх стверджують. Наприклад, в позовній заяві може бути зазначено, що відповідач бив позивача, не надавав коштів на утримання дітей тощо.

Заперечення проти позову - доводи відповідача, які спрямовані на спростування позову і надаються з метою досягти відмови у задоволенні позову частково або у повному обсязі судом.

Щодо особливостей дослідження цих засобів доказування, то вони будуть розкриті у темі «Стадії цивільного процесу».

3.3. Показання свідка

Показання свідка - це повідомлення особою суду відомих їй обставин, які мають значення для справи.

Пояснення особи розцінюватиметься як доказ, а саме - як показання свідка, за дотримання таких умов:

- свідком може бути лише фізична особа, яка не зацікавлена у справі;

- особа, яка е носієм відомостей про факти;

- особа, яка може назвати джерело своєї обізнаності щодо певної обставини;

- особа має допитуватися лише судом, який безпосередньо слухає справу, або іншим судом у порядку окремого доручення;

- допит здійснюється лише у порядку, передбаченому ЦПК для допиту свідків;

- особа, яка допитується як свідок має бути приведена до присяги та попереджена про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань або відмову від давання показань без поважних причин;

- відмова від давання особою показань може бути зумовлена лише імунітетом свідка;

- щодо неповнолітніх свідків, вони зобов’язані говорити лише правду.

Для визнання пояснень особи таким засобом доказування, як показання свідка суду слід перевіряти джерело отримання цією особою інформації.

З метою правильного розуміння сутності такого засобу доказування, як показання свідка доцільно звернутися до аналізу інших нормативних актів.

Так, статтею 102 Закону «Про нотаріат» передбачено, що нотаріуси можуть забезпечувати докази, необхідні для ведення справ в органах іноземних держав, відповідно до процедури забезпечення доказів, передбаченої ЦПК. Слід сказати, що одним із способів забезпечення доказів є допит свідків (ч. 2 ст, 133 ЦПК), Але виникає запитання: чи може нотаріус відповідно до його правового статусу допитувати свідків, чи може він їх попереджати про кримінальну відповідальність, як це зумовлено процедурою допиту свідка, передбаченою ч. 5 ст. 180 ЦПК, адже кримінальна відповідальність для свідка за ст. 384 КК настає за давання завідомо неправдивих показань чи відмови від давання показань без поважних причин органам дізнання, прокуратури та слідства? Серед цих суб’єктів нотаріус відсутній. Тому нотаріус не може допитувати особу як свідка, оскільки такі показання не відповідатимуть сутності показань свідків. Якщо ж нотаріус допитав особу як свідка, не попередивши її про кримінальну відповідальність, то тим самим він порушив процедуру допиту свідка і такі показання не можна розцінювати як засіб доказування, а саме - як показання свідка,

Нотаріус може зафіксувати пояснення особи, якій особисто відомі обставини, що мають значення для справи, коли особа не може з’явитися до суду та надати свої показання, оскільки, наприклад, прикута до ліжка. ЦПК не передбачено допит свідка за місцем його проживання або перебування. Нотаріус же може на виклик сторони, якій потрібні такі відомості для розгляду справи в суді і для підтвердження своїх вимог та заперечень, виїхати за місцем проживання цієї особи і зафіксувати її пояснення у формі заяви, на якій засвідчити підпис особи, яка дала такі пояснення. Вчинення такої нотаріальної дії передбачено ст. 34 Закону «Про нотаріат» - засвідчення справжності підпису на документі. Така заява особи, яка дала свої пояснення про відомі їй обставини, що можуть мати істотне значення для справи, мають розцінюватись судом як письмовий доказ, а не як показання свідка та може використовуватися сторонами у процесі доведення своїх вимог та заперечень15.

Якщо особа, яка допитується як свідок, не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, такі показання свідка не можна розцінювати як доказ, вони не можуть братися судом до уваги та суд не може на них посилатися при обґрунтуванні свого рішення.

Так, при розгляді судом справи про визнання шлюбу недійсним свідок у судовому засіданні заявив про те, що «всі сусіди говорили про те, що сторони кохають одне одного». У такому разі, по-перше, показання свідка є неналежним доказом, оскільки джерело отримання ним інформації невідоме. По-друге, треба було допитувати як свідка саме того із сусідів, який може впевнено говорити про почуття конкретних осіб.

По-третє, кохання - це не юридичний термін, а він має бути розкритим і конкретизованим щодо тих юридичних обставин, які свідку дали можливість дійти такого висновку.

Слід зазначити, що показання свідків трансформуються з усних у письмові або аудіозаписи. Така трансформація може відбуватися без пошкодження змісту показань, коли здійснюється аудіозалис, але іноді в протоколі судового засідання відображаються показання свідків не зовсім адекватно усній інформації. За цим мають спостерігати сторони та їх представники.

Більше того, необхідно розрізняти усні показання свідка, які здійснюються ним у вільній формі про відомі йому обставини, і відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі. Друга частина істотно відрізняється від першої тим, що зацікавлені особи намагаються пересвідчитися в достовірності показань свідків, які можуть плутатися в датах, подробицях обставин тощо. Всі ці неточності у судових дебатах піддаються аналізу сторонами, які просять не брати до уваги обставини, які є сумнівними навіть у показаннях свідків.

3.4. Письмові докази та їх класифікація Письмові докази - це виконані на предметі у будь-який спосіб письмові знаки, об'єднані у відповідну систему і структуру, в яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи16. Письмові знаки можуть бути виконані на предметі, тобто не обов’язково на папері. Вони можуть бути викладені також на шкірі, тканині, склі тощо. Згідно з ч. 1 ст. 64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У теорії цивільного процесу має місце класифікація письмових доказів, в основу якої покладено різні критерії. Класифікація письмових доказів І. За суб’єктом, від кого ці докази виходять:

1) офіційні - письмові докази, які за своєю суттю є документами, оскільки виходять від державних, приватних, громадських установ, підприємств, організацій та їх посадових і службових осіб. До них слід віднести: свідоцтва РАЦСу, накази, розпорядження, рішення тощо.

Ці докази характеризуються:

- визначеною законом формою та змістом;

- певним порядком їх оформлення, складання, прийняття та видачі;

- повноваженнями органів та осіб, які їх видали;

2) неофіційні - письмові докази, які походять від приватних осіб - громадян, осіб без громадянства, іноземців. До них слід віднести листи приватного характеру, записи, щоденники, рукописи.

II. За змістом:

1) письмово-розпорядчі - письмові докази, зміст яких свідчить про факти, що мають владний характер та характеризуються вольовим критерієм.

До них слід віднести:

- акти органів державної влади та місцевого самоврядування, що не мають нормативного характеру (рішення органу опіки та піклування, розпорядження виконкому);

- акти підприємств, установ, організацій, прийняті у межах їх компетенції (постанова податкової інспекції про накладення штрафу за несвоєчасне подання звітності, постанова санепідемстанції про накладення адміністративного стягнення);

- акти, видані керівниками установ, підприємств, організацій, посадових осіб, які не мають нормативного характеру (наказ про звільнення з роботи, про оголошення догани, про преміювання);

- правочини, складені особами у письмовій формі (накладні, заповіти, договори);

2) довідково-інформаційні - письмові документи, які несуть у собі інформацію (відомості) про наявність або відсутність певних фактів (акт про обстеження житлових умов дитини, складений органом опіки та піклування, акт про факт залиття квартири, складений комісією ЖЕК, довідка адресного бюро).

III. За формою виконання:

1) прості письмові - документи, для яких передбачена проста письмова форма, тобто без будь-яких застережень щодо їх змісту та форми (листи, рукописи, окремі види договорів);

2) нотаріально посвідчені - документи, для яких законом передбачена обов’язкова нотаріальна форма, тобто посвідчення певних фактів, відображених у цих документах нотаріусами та інтими особами, які мають право вчиняти нотаріальні дії. До них слід віднести: заповіти, окремі види договорів, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбання будинку з прилюдних торгів, протест векселя тощо;

3) нотаріально посвідчені, які потребують подальшої реєстрації - окремі види договорів, які підлягають реєстрації, зокрема договір купівлі-продажу нерухомого майна, свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, договір довічного утримання, договір дарування із встановленням особистого сервітуту;

4) письмові докази обов’язкової форми та змісту - свідоцтво про народження, акт про факт каліцтва на підприємстві.

IV. За способом та характером формування:

1) оригінали - першоджерела, які є єдиними носіями інформації, перші примірники документів у тому вигляді, в якому вони вперше були видані (свідоцтво про право власності, свідоцтво про шлюб, оригінал рукопису). При цьому слід враховувати те положення, що у разі втрати оригіналу документа, може бути видано його дублікат, який має силу оригіналу;

2) копи - письмові документи, які повністю відтворюють зміст і форму первинного джерела - оригіналу документа (копія диплома). Відтворення оригіналу документа може здійснюватися у повному обсязі або його частини (копія статуту або витяг зі статуту).

Російські науковці зазначають17, що потрібно відрізняти письмові докази від письмових матеріалів, які можуть мати місце у справі (ч. 1 ст. 27 ЦПК. - С.Ф.). Наприклад, у порядку окремого доручення (ст. 132 ЦПК. - С.Ф.) були отримані показання свідка, протокол допиту свідка у такому разі розцінюється як письмовий матеріал, а не письмовий доказ, тому що свідок за місцем свого проживання допитувався судом на підставі ухвали суду, де розглядається справа з дотриманням процедури допиту свідка (ст. 180 ЦПК. - С.Ф.). Усі письмові клопотання, які мають місце у справі, також не розцінюються як письмові докази, такими не є письмові замітки, якими користувався свідок при даванні показань18.

Письмові докази, як правило, подаються до суду в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. При прийнятті копій суддя може сам засвідчити вірність такої копії оригіналу документа (ст. 138 ЦПК), або копії документів можуть бути засвідчені нотаріусом чи за місцем роботи, чи проживання особи. Так, за ч. 1 ст. 120 ЦПК позивач повинен додати до позовної заяви копії всіх документів, що додаються до заяви, оскільки такі копії направляються відповідачеві, третім особам, крім винятків, передбачених

ч. 2 ст. 120 ЦПК, але тут не встановлюється вимога щодо засвідчення вірності копій. Тому необхідно розрізняти копії, достовірність яких необхідно відповідним чином засвідчувати. Так, оригінал довіреності, посвідченої нотаріально, може бути приєднаний до матеріалів однієї справи, а представнику необхідно підтвердити свої повноваження в іншій справі. У такій ситуації суд не може приймати на підтвердження повноважень просту копію довіреності, оскільки вона повинна засвідчуватися нотаріусом.

Якщо суд отримав письмові докази з іноземної країни, то ці докази мають відповідати певним вимогам легалізації або апостилювання, бути перекладеними на мову судочинства, бо в противному разі вони не можуть бути прийняті судом.

3.5.

<< | >>
Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Загальна характеристика доказів:

  1. §2 Характеристика міжнародно- правового зобов'язання мирного вирішення міжнародних спорів
  2. 14. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКСТРАОРДИНАРНОГО ПРОЦЕСУ.
  3. ЗМІСТ
  4. Поняття доказів та засобів доказування, їх співвідношення. Доводи сторін.
  5. Загальна характеристика доказів
  6. § 1. Загальна характеристика перегляду судових рішень Верховним Судом України
  7. 3. Характеристика спорів, що розглядаються в судовому порядку
  8. Криміналістична характеристика шахрайства
  9. Загальні положення збирання слідів та отримання зразків запаху людини
  10. Лекція 11 Загальні положення криміналістичної тактики
  11. Загальна характеристика експертного дослідження.
  12. §3. Характеристика основних тактичних прийомів проведення допиту
  13. § 2. Структура і загальні принципи криміналістичної методики
  14. § 1. Поняття і загальна характеристика злочинів, які вчинені з використанням досягнень сучасних інформаційних технологій
  15. § 4. Криміналістична характеристика злочинів, вчинених у галузі інформаційних технологій. Криміналістична характеристика особи комп'ютерного злочинця
  16. 2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції
  17. 5.3.1. Загальна характеристика режиму статутного капіталу за чинним законодавством України
  18. Загальна характеристика
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -