Як повинен реагувати суд па зміну позивачем предмета чи підстави позову? Чи вправі позивач одночасно змінити предмет і підставу позову?

Предмет позову як його один з основних елементів представляє собою матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, яка витікає зі спірної матеріально-правової відносини, з приводу якої суд повинен ухвалити рішення у справі, тому в позові мають бути зазначені вимоги позивача з посиланням на закони та інші нормативно-правові акти (хоча ст.

Наприклад, щодо захисту права власності позивач вправі вибрати будь-який спосіб захисту, проте не повинно бути конкуренції позовів. Так, речові права захищаються речовими (віндикадійний, негаторний позови), а зобов'язальні -зобов'язальними (договірний, деліктний і кондикційний) позовами.

Разом з тим, згідно зп. 5ч. 2 ст. 119 ЦПК підставами позову, які відповідно до статей 31,215 ЦПК цього кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму права. Тому в разі посилання позивача не на ту норму закону суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача, оскільки правом на застосування певної норми права і відповідальним за це є саме суд, враховуючи публічність цивільного процесуального нрава.

Таким чином, якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави і предмет позову, то це слід розглядати як нові вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності зі ст. 119 ЦПК і одночасно відмовою від раніше заявлених вимог, про що суд повинен постановити ухвалу відповідно до вимог ст.

Наведемо такий приклад із судової практики.

В суд звернувся Л. з позовом до TOB "Запорізький пивоварний завод № 1", третя особа - І., про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, посилаючись на те, що в ніч з 19 на 20 липня 2002 р. на території заводу працівник заводу І. під час керування автомобілем ГАЗ-52, що належить відповідачу, здійснив наїзд на його (позивача) автомобіль БМВ-525. У зв'язку з цим просив відшкодувати 29183 грн. завданої матеріальної шкоди та 15000 грн. моральної шкоди.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13.02.2003 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 5.06.2003 р., у задоволенні позову Л. відмолено.

Суди, відмовляючи в позові Л., виходили з того, що пошкодження автомобіля позивача сталося не з вини відповідача (заводу), оскільки працівник заводу І. самовільно сів за кермо вантажного автомобіля та скоїв наїзд на автомобіль позивача, який знаходився на території заводу без належного догляду.

Верховний суд України, скасовуючи ухвалені судові рішення та направляти справу на новий розгляд, у своїй ухвалі від 21.04.2005 р. зазначив наступне.

Розглядаючи спір, суди не дали належної оцінки тому факту, що шкода автомобілю позивача була спричинена джерелом підвищеної небезпеки на території заводу та працівником, який перебуває з відповідачем у трудових відносинах, однак виконував свої обов'язки неналежним чином.

Заявляючи позовні вимоги, Л. у позовній заяві зазначив обґрунтування позову та правові підстави з посиланням на статті 440-1, 441, 450 ЦК 1963 р., чинними на час спірних правовідносин (відповідно статті 1167,1172,1187 ЦК 2004 р.). За таких обставин не можна погодитись з рішенням суду щодо застосування статей 413, 414 ЦК 1963 р. (договір схову), оскільки правові підстави позову визначає позивач, а він у позовній заяві не посилався на існування між ним і відповідачем договору схову. У зв'язку з цим у суду не було підстав виходити за межі заявлених позовних вимог та самостійно змінювати підстави заявленого позову (Ухвала ВСУ від 21.04.2005 р., спра ва № 6-13624кс03).