ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 4
1. Обгрунтовано, що причини невиконання в добровільному порядку
судових рішень взаємопов’язані між собою. До них відносяться: прогалини системи виконавчого провадження, і ступінь довіри громадян до судової системи, і рівень правосвідомості, правовий нігілізм тощо.
Тому недостатньо лише вдосконалити процедуру виконавчого провадження, оскільки внести зміни чи прийняти новий закон це не є гарантом зміни свідомості суспільства і добровільного виконання, дотримання норм права. Необхідно діяти у комплексі: підвищувати рівень правосвідомості, правової культури, змінювати ставлення до прав і свобод інших осіб, до їх відновлення у випадку порушення, в тому числі, добровільного виконання рішень судів та інших уповноважених органів тощо. Необхідно популяризувати правомірну поведінку, свідоме розуміння прав і обов’язків.2. Встановлено, що заходи примусового виконання, які зобов’язують боржника вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення виконують кілька функцій: 1) попереджувальну - не чинити перешкоди при виконанні рішення; 2) стимулюючу - сприяють виконанню рішення; 3) забезпечувальна - примусове виконання у передбачених законом випадках.
3. Обгрунтовано, що заходи примусового виконання рішень немайнового характеру - це передбачені главою VIIZ Закону України «Про виконавче провадження» повноваження виконавця з примусового виконання рішень, які виконують попереджувальну, стимулюючу та забезпечувальну функції впливу на боржника для вчинення ним певних дії, або утримання від їх вчинення (в залежності від вимог виконавчого документа).
4. Запропоновано доповнити перелік заходів примусового виконання ст.
10 Закону «Про виконавче провадження» додатковими положеннями:
5) примусове виконання рішень, що зобов’язують боржника вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення;
6) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
5. Встановлено, що в одному судовому рішенні можуть бути передбачені як активні дії боржника (передати дублікати ключів від вхідних дверей), так і пасивні ( зобов’язання не чинити перешкод у користуванні приміщенням), чи, наприклад, усунути перешкоди (шляхом демонтування будівель) та не чинити перешкоди у користуванні земельною ділянкою тощо. Відповідно, ч. 1 статті 63 закону необхідно викласти в наступній редакції:
1. За рішеннями, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії (та) або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
6. Обгрунтовано, що оскільки на законодавчому рівні неможливо визначити випадки в яких можлива зміна способу чи порядку виконання у немайнових спорах, щоб дане положення відповідало Конституції України і змінювався саме спосіб і порядок, а не судове рішення по суті. Та враховуючи те, що якщо рішенням суду боржника зобов’язано особисто вчинити дії по виплаті нарахованих коштів стягувачу, виконавцеві не надаються засоби для примусового виконання такого рішення, оскільки виконавець, за загальним правилом, має забезпечити виконання рішення боржником. Але для реалізації положення Рекомендації №REC (2003) 17 Комітету міністрів Ради Європи державам - членам «Про примусове виконання» про спрощення ефективного та рентабельного примусового виконання судових рішень, передбачити, можливість примусового виконання рішень, які зобов’язують, наприклад, виплатити певну суму, визначену у судовому рішенні, зокрема, дозволити виконавцеві стягнути зазначені суми.
7. Встановлено, що рішення, які виконуються згідно норм глави VIIZ можна поділити на дві групи: 1) рішення немайнового характеру, 2) рішення зобов’язального характеру, що зобов’язують боржника вчинити певні дії.
У зв’язку з цим не всі рішення виконання яких віднесено законодавцем до глави VIII підпадають під ознаку «немайновості», а тому вбачається необхідним застосування більш охоплюючої назви цієі глави - «Виконання рішень, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення».8. Запропоновано, що оскільки стягувач безпосередньо є суб’єктом, який зазнає збитки у випадку невиконанні (чи тривалого невиконанні ) рішення, тому сума сплаченого астренту буде належною сатисфакцією за затримку у виконанні рішення, а тому запровадження астренту в України є нагальним питанням, та потребує впровадження у національне законодавство.
9. Обгрунтовано, що астрент не є засобом примусового виконання рішення, хоча взаємопов’язаний з ними, він є додатковим стимулом, чи скоріше засобом впливу на боржника, який розуміючи наслідки невиконання рішення виконує його самостійно, а саме вчиняє певні дії або утримується від їх вчинення. Таким чином астрент забезпечує виконання боржником основного зобов’язання. Тому, відповідно, астрент має залежити від ступеня супротиву боржника.
10. Обгрунтовано, що оскільки дитиною визнається особа віком до 18 років ( якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше), то виконання рішення про відібрання дитини необхідно проводити із врахування віку дитини. Залежно від віку дитини ( малолітня чи неповнолітня) змінюються і соціально-психологічні аспекти взаємодії між дитиною та дорослими. Конвенція про контакт з дітьми (ETS №192) у ст. 6 зазначає, що дитина, яка відповідно до внутрішнього законодавства є достатньо свідомою, за винятком, коли це явно суперечить її інтересам, має право: - одержувати всю суттєву інформацію; - отримувати консультації; - висловлювати свою думку. Враховуючи це, під час виконання такої категорії рішень, дитина вправі отримати всю інформацію щодо вчинюваних дій та їх правових підстав, ставити запитання та отримувати відповіді із врахуванням віку дитини.
11.
Обгрунтовано, що під час виконання рішення про відібрання дитини у законодавстві має бути прямо передбачена можливість залучення поліції, медичних працівників для проведення комплексного огляду, психолога та інших спеціалістів у разі потреби.Встановлено, що надмірна кількість залучених осіб до процедури виконання рішення про відібрання дитини теж є негативним явищем, оскільки присутність великої кількості невідомих дитині людей є некомфортним для неї, для дитини створюється стресова ситуація і виконання рішення теж стає неможливим. Дитина замикається, може плакати та не розуміти, що коється, а наявність великої кількості залучених осіб лише погіршують таку ситуацію.
12. Встановлено, що боржник може по різному чинити перешкоди у виконанні рішення про відібрання дитини, це може бути і фізична протидія, різні прояви агресії, утримання дитини, тому в таких випадках залучення працівників поліції є необхідним, а у зв’язку з цим потребує доповнення переліку випадків залучення поліцейських під час примусового виконання рішень, передбачених Порядком взаємодії Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України та органів і осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів.
13. Обгрунтовано, що державний виконавець може звернутися до суду з заявою про поміщення дитини в дитячий або лікувальний заклад, виключно у випадках, коли виникає безпосередня загроза життю або здоров’ю дитини, або дитина потребує лікування чи отримує неналежний догляд і піклування. У зв’язку з цим, використання зазначеної норми державним виконавцем в інших випадках є забороненим, оскільки порушує права дитини.
14. Доведено, що для дотримання статті 16 Конвенції про права дитини, що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Тому при виконанні таких категорій рішень як відібрання дитини, необхідним є збереження конфіденційності інформації, яка може стати відомою під час виконавчого провадження.
Та неприпустимим є приниження честі і гідності дітей під час примусового виконання рішення.15. Доведено, що інтереси та думка дитини обов’язково мають бути враховані при примусовому виконанні рішення про встановлення побачення з дитиною, рішення про усунення перешкод у побаченні з дитиною. Тому, наприклад, відмову дитини спілкуватися із стягувачем не можна розцінювати як невиконання рішення боржником. При виконанні таких рішень, має бути передбачена заборона застосування фізичної сили до дитини.
16. Запропоновано, грунтуючись на практиці Естонії, покласти на суд вирішення питання щодо можливості застосування сили при примусовому виконанні рішеннь суду про відібрання дитини та передання її на виховання іншим особам ( органам). Передбачити, що дозвіл на застосування фізичної сили можливо надавати у виключних випадках, коли під загрозою є життя та здоров’я дитини, і невиконання чи тривале невиконання створює небезпеку для дитини. Водночас необхідним є тлумачення терміну «застосування сили», визначити правомірні межі її застосування, для виключення зловживання цим правом.
17. Доведено, що негайне виконання полягає у тому, що рішення набуває властивостей обов’язковості з часу його проголошення у судовому засіданні та відповідно, його належного оформлення, і полягає у скороченні строків відкриття виконавчого провадження та строків порядку виконання.
У зв’язку з вищенаведеним тлумаченням та законодавчої невизначеності, вбачається необхідним закріпити строк, який буде конкретизувати термін «невідкладно». Та викласти ст. 65 Закону «Про виконавче провадження»у наступній редакції:
1. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно, не пізніше наступного робочого дня, в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону.
18. Доведено, що при зверненні до державного виконавця про повторне вселення, стягувач має довести: по-перше, що йому перешкоджають у подальшому проживанні (перебуванні), а по-друге, що перешкоджання чинить саме боржник.
Якщо ж проживанню перешкоджає особа, яка не є боржником, виконавець не здійснює повторне примусове вселення та виконавче провадження не відновлюється. У цьому випадку, питання про вселення стягувача вирішується тільки в судовому порядку. Отже відновлення виконавчого провадження можливе лише при доведенні стягувачем зазначених обставин. Разом з тим, з аналізу судової практики вбачається, що виконавче провадження може бути відновлене, якщо перешкоджають вселенню особи, які не є боржниками, але вони не мають права проживати у спірному приміщенні. Так Колегією суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області встановлено та підтверджено представником боржника, що замки в спірній квартирі замінила дружина боржника. Тобто, факт заміни замка підтверджений і сторонами не заперечується. Це в свою чергу перешкоджає виконанню рішення суду про вселення стягувачів у спірну квартиру, незалежно від того, хто конкретно змінив замки, оскільки замки замінені в спірній квартирі, наймачем якої є саме боржник, а не його дружина. Тому фактично боржник зобов’язаний відповідати за дії осіб, які незаконно проживають у спірному приміщенні. Для усунення порушення прав стягувача щодо повторного вселення необхідно розширити коло суб’єктів, дії яких щодо перешкоджання подальшого проживання стягувача, можна розцінювати як перешкоджання боржника, наприклад, члени його сім’ї - другий з подружжя, інші особи, що проживають в приміщенні тощо. Необхідно провести грунтовне дослідження цього питання та запровадити відповідні зміни у законодавство.19. Обгрунтовано, що для забезпечення проживання (перебування) стягувача у приміщенні, необхідно покласти на державного виконавця обов’язок забезпечити можливість доступу стягувача до всіх приміщень загального користування та передбачити, що виконавець має пересвідчитись, що вселення відбувається на житлову площу спірного приміщення, оскільки тільки тоді можна вести мову про виконання рішення про вселення. Особа, яку вселяють, має право користуватися не лише житловими приміщеннями, але й підсобними приміщеннями та санітарно-технічним устаткуванням.
20. Обгрунтовано, що державний виконавець має забезпечити стягувача повним комплектом ключів та перевірити, що ключі дійсно від приміщення, в яке відбувається вселення, пересвідчитися, що боржником передані ключі від всіх приміщень, якими має право користуватися стягувач, чи надати можливість стягувачу замінити замки від яких немає ключів, чи, якщо боржник не надає їх, демонтувати засови, тощо. У випадку, коли боржник не передає стягувачу всі комплекти ключів, не можна вести мову і про добровільне виконання боржником рішення про вселення у випадку, оскільки доступ стягувача до приміщення буде мати одноразовий характер.
21. Запропоновано передбачити статтею 66 Закону України “Про виконавче провадження” порядок виконання не тільки рішення про виселення боржника, але й про звільнення боржником нежитлового приміщення. Та змінити назву статті 66 та “Виконання рішення про виселення боржника (звільнення нежитлового приміщення)”. Підтвердженням цієї тези також може слугувати практика ЄСПЛ, якою термін «житло» тлумачиться набагато ширше, ніж в українському законодавстві. Європейським Судом акцентується увага не на відповідності приміщення певним вимогам, встановлених, наприклад, національним законодавством, а на значенні даного приміщення для особи, для задоволення потреб цієї особі.