§ 6. Цивільне судочинство та інші форми судочинства

Судочинство є диференційованим відповідно до судової спеціалі­зації. Якщо до прийняття КАС існував дуалізм двох цивілістичних порядків судочинства (дуалізм судової цивільної юрисдикції) — ци­вільного і господарського судочинства^{[44] [45], то у цей час мова йде про подальшу диференціацію процесуальної сфери, що свідчить про певну законодавчу концепцію розбудови окремих режимів судочинства.}

Цивільний процес як форма реалізації правосуддя і права громадян на судовий захист має свою предметну сферу. Визначення сфери ци­вільного процесу важливе, бо вона є показником секторального функ­ціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розраховано на здійснення правосуддя в широкій галузі правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо). Коло цивільних справ, які суди розглядають у поряд­ку цивільного судочинства, визначені процесуальним законодавством (ст. 15 ЦПК), яке закріплює в основному правила цивільної юрисдик­ції, а в окремих випадках — конкретні справи, віднесені до юрисдик­ції цивільних судів.

У порядку цивільного судочинства розглядаються позовні справи, справи наказного та окремого провадження. Цивільні суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконав­чих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (ч. 4 ст. 15 ЦПК). Таким чином, сфера цивіль­ного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює його певну групу суспільних відносин і допускає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи, який забезпечує одна­ковий стандарт судового захисту.

Процесуальне законодавство, диференціюючи процесуальну сферу взагалі, визначає юрисдикційні повноваження та компетенцію цивіль­них, адміністративних та господарських судів (ст.

На відміну від цивільного судочинства господарські суди за за­гальним правилом розглядають спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні го сподарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав, справи про банкрутство тощо (ст. 12 ГПК). Що стосується адміністративних судів, то їх юрис­дикція поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму, тобто публічно-правові спори, за винятком тих, що віднесені до юрисдикції інших судів чи органів (ст. 17 КАС).

Слід зазначити, що до прийняття КАС у порядку цивільного судо­чинства відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 24 ЦПК 1963 р. здійснювалося пра­восуддя і у справах, що виникали з адміністративно-правових відносин, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлін­ської діяльності, а також спори, що виникають із застосування законо­давства про вибори за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби тощо, перелік яких наводився у ст. 236 ЦПК 1963 р.).

Тому прийняття КАС певним чином було наслідком втручання у сферу цивільного судочинства. Крім того, КАС, по суті, став «дублю- ючим» нормативним актом стосовно ЦПК, оскільки конструкція адмі­ністративного судочинства заснована на позовному провадженні як фундаментальному для цивілістичного судового процесу. Можна врешті-решт констатувати, що адміністративне судочинство в цілому сприйняло також цивільну процесуальну форму здійснення правосуд­дя зі всіма її атрибутами — процесуальними провадженнями, проце­суальними стадіями, процесуальними режимами та інститутами (по­зову, сторін, третіх осіб тощо).

Таким чином, у процесуальній сфері очевидним є факт судової спеціалізації та розгалуженості, диференціації процесуального зако­нодавства, що становить особливість національного процесуального законодавства.

Судова спеціалізація у сфері судової влади визначена конституцій­но і вона сто сується системи судів. Щодо організації судової влади (судової системи), то вона будується відповідно до таких засадничих конституційних положень, як територіальність та спеціалізація (ст. 125 Конституції України). Оскільки способи здійснення спеціалізації та територіальності можуть бути різними, то конституційні приписи формулюють функціонування судової влади лише на рівні принципів і, власне, безпосередньо з цих конституційних приписів не випливає необхідність формування системи адміністративних, господарських та інших судів чи окремих різновидів адміністративного, господарського та інших видів судочинства.

У теорії процесуального права питання інституалізації спеціалізо­ваних судів і відповідно — процесуального законодавства було і зали­шається дискусійним. Законотворча практика, як відомо, також йде різними шляхами — або в напрямі необмеженої диференціації, або, на­впаки, — уніфікації судової системи та процесуального законодавства. Як класичні приклади у континентально-правовій системі існує два діа­метрально протилежних підходи, що втілені в судовій системі та про­цесуальному законодавстві Франції і Німеччини. Наприклад, францу­зькі адміністративні трибунали стали частиною виконавчої влади, а ко­мерційні суди — частиною загальних судів. У той же час адміністратив­ні суди в Німеччині є частиною загальної судової системи, більше того, вони є спеціалізованою гілкою судової влади, їх процесуальна діяльність регулюється Законом про адміністративне судочинство і лише окремі процесуальні питання регулюються ЦПК Німеччини.

Господарські суди були створені завдяки трансформації існуючих свого часу органів державного арбітражу, а арбітражний процес транс­формований у господарське судочинство, виходячи з тривалої історії іс­нування спеціальної юрисдикції для розгляду господарських спорів^[46]. Що стосується адміністративних судів та адміністративного судочинства, то мова йде про суттєві кроки щодо конституювання адміністративної юс­тиції як самостійної гілки судової влади. Разом з тим очевидно, що вектор розвитку українського процесуального законодавства та прийняття КАС відбиває лише певні підходи законодавця щодо форми впровадження та новелізації адміністративної юстиції в сучасний період, оскільки засади адміністративної юстиції були закладені у ЦПК України 1963 р. та на­ступними дуже суттєвими змінами цього Кодексу.

Історико-правовий аналіз еволюції адміністративної юстиції не роз­криває і не може розкривати зміну законодавчого підходу щодо створен­ня адміністративних судів та спеціального порядку адміністративного судочинства. І тому за великим рахунком, на перший погляд було зайвим або створення адміністративних судів, або прийняття спеціального про­цесуального кодексу. Формально суди загальної юрисдикції були по­тенційно готові забезпечити абстрактний і конкретний судовий нормо­контроль і через це — функціонування адміністративної юстиції, оскіль­ки, здійснюючи захист прав у сфері публічних владних відносин, суди визнавали ті чи інші нормативні чи індивідуальні правові акти незакон­ними. Швидше за все, адміністративна юстиція більшою мірою потре­бувала змін у правозастосуванні, ніж у правовій регламентації. Але все ж таки на тому етапі судово-правової реформи зміна практики застосу­вання стала визначальною і тому створення адміністративної юстиції як системи спеціалізованих судів було практичною необхідністю.

Український законодавець, таким чином, пішов шляхом формальної диференціації судових процедур і створення окремих процесуальних кодексів (ЦПК, КАС, ГПК), хоча і доктринально, і практично диферен­ціація юрисдикції судів і навіть створення спеціалізованих судів не приводить обов’язково до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів.

Річ у тім, що оптимізація судової влади переважно стосується тих чинників, які забезпечують ефективність судочинства через впрова­дження належних процедур судового розгляду. При цьому, визначаючи суттєву роль процедур для забезпечення права на справедливий судо­вий розгляд, слід зауважити, що ресурс судової влади зосереджується в судовій юрисдикції, дискреційних повноваженнях суду та обов’язковості судових рішень. Що ж стосується, власне, судових про­цедур, то вони відбивають окремий і дуже суттєвий самоціннісний аспект правосуддя, який є загальним і не залежить безпосередньо від предмета судового розгляду, тобто юрисдикції судів, що додатково свідчить про універсалізацію позовних форм захисту. Порівняльний аналіз процесуальних кодексів підтверджує в основному те, що прин­ципові відмінності ЦПК, ГПК та КАС стосуються тільки правил юрис­дикції, а не процесуальних процедур різних видів судочинства.

Питання для самоконтролю

1. Визначте природу судової влади. Які її сутнісні ознаки?

2. Які чинники визначають сферу цивільного процесу?

3. Дайте понятійну характеристику правосуддя у цивільних спра­вах і його відмінностей від інших форм правозастосування.

4. Чим пояснюється наявність, крім судової форми, інших форм захисту прав, свобод та законних інтересів?

5. Охарактеризуйте форми захисту та способи захисту прав, свобод і законних інтересів.

6. Як організація судової влади впливає на інстанційність ци­вільного процесу?

7. Як співвідносяться поняття «цивільний процес (цивільне судочинство)» і правосуддя у цивільних справах?

8. Дайте характеристику цивільного процесу як системи про­цесуальних проваджень, стадій і режимів.

9. Які є законодавчі підстави диференціації різних форм судо­чинства?

10. У чому виявляються єдність та відмінність цивільного, гос­подарського, адміністративного судочинства?