§ 5. Судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах

Законом України від 2 червня 2016 року «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено основні напрямки реформування організації та діяльності органів судової влади.

Судовий контроль на стадії примусового виконання судових рішень у цивільних справах забезпечує гарантії незалежності, не­упередженості, належної процедури виконання судових рішень, сприяє реалізації судових рішень та поновленню порушених прав та законних інтересів осіб, що є одним з найважливіших елементів сучасної правової держави.

Судовий контроль за провадженням примусового виконання є достатньо дієвим і ефективним, оскільки суд — це орган, що чинить правосуддя, і ніякий контроль з боку державних органів не замінить собою контроль судовий (будь то контроль з боку Міністерства юс­тиції України чи Асоціації приватних виконавців України).

Законом України «Про виконавче провадження» визначається, що багато процесуальних дій, пов’язаних з виникненням, розвит­ком і припиненням виконавчого провадження, здійснюється судом (ст ст. 18, 19, 37, 39, 74). При цьому межі участі суду у виконавчому провадженні суворо визначені процесуальним законом, поза яким суд не вправі втручатися в діяльність державного виконавця, при­ватного виконавця.

У літературі питання здійснення судового контролю у виконав­чому провадженні розглядається багатьма дослідниками. У розрізі розглянутих досліджень можна відзначити, що взаємодія держав­ного виконавця або приватного виконавця і суду — це певний ме­ханізм дій, реалізований у двох формах: попередній та подальший контроль.

Попередній судовий контроль включає в себе: відновлення про­пущеного строку для пред’явлення виконавчого листа до виконан­ня; роз’яснення судового акта; відстрочку чи розстрочку виконання судових актів; змінення способу і порядку виконання; зупинення і припинення виконавчого провадження, примусове проникнення до житла особи тощо.

Так, у відповідності до ст. 371 ЦПК України стягувачам, які про­пустили строк для пред’явлення виконавчого документа до вико­нання з причин, які були визнані судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Причому заява про поновлення про­пущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засі­данні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі (неявка сторін не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку). Суд повинен розглянути таку заяву впро­довж десятиденного строку.

Одним із найбільш важливих різновидів здійснення поперед­нього судового контролю є вирішення судом питання відстрочки і розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення. Актуальність даного питання полягає у тому, що виключно суд наділений повноваженнями щодо вирішення питань відносно обставин, які роблять неможливим, перешкоджа­ють або ускладнюють примусове виконання судових рішення та в результаті мають наслідком винесення відповідного рішення про відстрочку чи розстрочку виконання судового рішення, зміни чи встановлення способу і порядку його виконання.

На законодавчому рівні визначення понять «відстрочка вико­нання», «розстрочка виконання», «порядок виконання судового рі­шення», «спосіб виконання судового рішення» відсутні, однак такі визначення надаються в юридичній літературі. Відстрочка виконан­ня — це перенесення строку виконання рішення на певний новий строк, який визначається судом, за місцем примусового виконан­ня виконавчого документа. Розстрочка виконання — це виконання рішення частками, з певним інтервалом у часі, який визначається судом за місцем виконання виконавчого документа. Порядок вико­нання судового рішення — це дії державного виконавця та інших суб’єктів виконавчого провадження, що здійснюються у певній послідовності на підставі та відповідно до чинного законодавства України про виконавче провадження. Спосіб виконання судово­го рішення — це спосіб реалізації та здійснення способу захисту цивільних прав, визначений на підставі ст.

Таким чином, в отриманні відстрочки чи розстрочки виконання є першочергова заінтересованість боржника і аж ніяк не стягувача, оскільки останній навряд чи виступатиме ініціатором процедури, яка по своїй суті сприяє затягуванню процесу реального поновлен­ня його порушених прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 373 ЦПК України суд, який видав виконав­чий документ за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність при­судженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою сторони виконавчого провадження у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення в судовому засі­данні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання.

Тобто законодавець підкреслює винятковість випадків відстро­чення чи розстрочення виконання рішення, що обумовлено усклад­нюючими виконання рішення обставинами, які можуть бути вста­новлені в результаті дослідження судом заяви сторони виконавчого провадження. Крім того, законодавством не встановлено строку, на який суд уповноважений відстрочити виконання рішення чи вста­новити розстрочку виконання. Без сумніву, відстрочка, розстрочка надається у виняткових випадках і в «розумних межах».

Слід зазначити, що, розглядаючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання, суд повинен встановити наступне коло об­ставин: яке майно (грошові кошти, майнові права) і які обов’язки (включаючи їх об’єм) є у боржника, як швидко боржник може по­долати матеріальні труднощі.

Стосовно встановлення або зміни способу і порядку виконання рішення законодавець зазначає, що за наявності обставин, що ус­кладнюють виконання судового рішення або роблять його немож­ливим, за заявою сторони виконавчого провадження, за заявою виконавця, поданою на підставі заяви сторони виконавчого про­вадження, або за заявою державного виконавця, поданою з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України «Про гаран­тії держави щодо виконання судових рішень», суд, який видав ви­конавчий документ, розглядає питання про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення у порядку, передбаченому ч.

Слід погодитись із думкою Г. С. Волосатого, який обґрунтував свою позицію тим, що для відстрочки або розстрочки виконання рішення є підстави, які ускладнюють його виконання, а настання обставин, які унеможливлюють виконання рішення, є підставою для зміни способу і порядку виконання рішення^[256].

Також виконавець уповноважений використовувати ще один інструмент примусового виконання, передбачений законом та санк­ціонований судом, — примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи.

У процесі виконання рішень судів та інших юрисдикційних ор­ганів державний виконавець може звернути стягнення на майно боржника шляхом його вилучення та подальшої примусової реалі­зації з публічних торгів або передачі стягувачеві. У випадках, коли боржник не виконує вимоги виконавчого документа, застосувати вищезазначений захід примусового виконання до боржника інколи буває можливо тільки шляхом проникнення до житла чи іншого володіння особи — фізичної особи або особи, у якої знаходить­ся майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання.

Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче прова­дження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право за наявності вмотивованого рішення суду про примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи безпе­решкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших при­міщень боржника — фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опеча­тувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приват­ного виконавця.

Також важливим інструментом впливу виконавця на недоб­росовісних боржників є тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за кордон, використовуваний ним у роботі. Незважаючи на те, що свобода пересування є правом особи, яке гарантоване між­народними правовими актами та нормами національного законо­давства України, чинним ЦПК України передбачається можливість обмеження такого права особи на законних підставах.

Відповідно до ст. 377-1 ЦПК України питання про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні су­дових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням ви­конавчого округу за поданням приватного виконавця. Причому суд негайно розглядає таке подання, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного вико­навця, приватного виконавця.

Особливо слід звернути увагу на пропозиції, висловлені ГО «Асоціація слідчих суддів України» в частині внесення змін до ст. 377-1 ЦПК України, що стосуються необхідності запроваджен­ня положення, згідно з яким неявка в судове засідання держав­ного виконавця, приватного виконавця (в контексті змін, внесе­них Законом України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року) не перешкоджає розгляду судом його подання.

Мотивом внесення пропозицій щодо таких змін ГО «Асоціація слідчих суддів України» вважає проблему, що виникла на практиці у разі неявки державного виконавця у судове засідання для роз­гляду його подання. Стаття 377-1 ЦПК України безальтернативно вказує, що суд зобов’язаний негайно розглянути подання за участю державного виконавця. В такому випадку суд може розглянути по­дання без участі державного виконавця, що, як демонструє прак­тика, у всіх випадках призводить до скасування ухвали апеляцій­ним судом, або суд може відкласти розгляд подання на іншу дату та повторно викликати у судове засідання державного виконавця, що спричиняє порушення встановленого законом строку негайного розгляду подання^[257].

Другою формою взаємодії державного виконавця або приватного виконавця та суду є подальший судовий контроль, який полягає в можливості оскарження дій або бездіяльності виконавця до суду.

Наразі Україна прагне до європейського демократичного шля­ху розвитку, в тому числі наближаючи діяльність судової влади в Україні до європейських стандартів. Так у ст. 6 Конвенції про за­хист прав людини і основоположних свобод, закріплено право на справедливий судовий розгляд. Процесуальними гарантіями, яки­ми може скористатися особа при розгляді її цивільного позову в національному суді, що закріплені в ст. 6 Конвенції, в першу чер­гу є доступ до суду та право на виконання рішення суду. Реальне виконання рішень, вироків, постанов та ухвал суду є невід’ємною частиною права громадян України на справедливий і неупередже- ний судовий розгляд.

Вказана норма Конвенції знайшла своє відображення у ст. 129-1 Конституції України: «Суд ухвалює рішення іменем України. Су­дове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку».

Тому проблема виконання рішень, ухвалених судом, є надзви­чайно актуальною для організації роботи загальних судів.

Рішення, дії та бездіяльність посадових осіб у системі приму­сового виконання судових рішень, що порушують права і свободи громадян, можуть бути предметом судової перевірки, оскільки судо­вий контроль за діяльністю виконавців сприяє виявленню помилок і зловживань своїми повноваженнями, а також їх оперативному усу­ненню. Такий судовий контроль є одним з основних і дієвих засобів захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, залучених до сфери виконавчого провадження, від неправомірних дій (бездіяль­ності) органів примусового виконання та їх посадових осіб.

Основними способами судового захисту прав і законних інтере­сів сторін виконавчого провадження в цивільному процесі є:

— визнання незаконними рішень виконавця;

— визнання незаконними дій чи бездіяльності виконавця.

На сьогоднішній день процесуальний порядок звернення до суду з такими вимогами і порядок їх вирішення регламентуються норма­ми розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України та нормами Закону України «Про виконавче прова­дження» (розділ X «Оскарження рішень, дій або бездіяльності вико­навців та посадових осіб органів державної виконавчої служби»).

Частиною 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» передбачається, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкла­дення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Чітка регламентація строків оскарження дій виконавця дозволяє не тільки захистити права сторін виконавчого провадження, але й уникнути безпідставного зловживання сторонами виконавчого про­вадження своїми правами, що призводить до зволікання у процесі втілення судового рішення у життя.

Участь суду у виконавчому провадженні є гарантією забезпечен­ня законності під час виконання судових рішень.

Порядок розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність виконавця чи іншої посадової особи державної вико­навчої служби визначений у ЦПК України.

Не потребує доказування твердження, що виконавче прова­дження є важливою складовою частиною забезпечення стабільності правової системи будь-якої держави. У своїх рішеннях Європейсь­кий суд з прав людини неодноразово зазначав, що забезпечення виконання судових та інших документів є невід’ємною складовою справедливого судочинства і права людини на мирне володіння своєю власністю.

Контрольні повноваження, якими наділений суд відносно ви­значення питання законності рішень і дій виконавця, здійсню­ються судом за розглядом скарг заінтересованих осіб. Визнання рішень, дій, бездіяльності виконавця у виконавчому провадженні незаконними відноситься до виключної компетенції суду. Судовому контролеві у виконавчому провадженні притаманні, зокрема, де­тально регламентована процесуальним законодавством процедура та демократичні принципи цивільного судочинства.

У розділі VII ЦПК України встановлено, що сторони вико­навчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рі­шення, ухваленого відповідно до правил цивільного судочинства, порушено їх права чи свободи.

Як встановлено у ч. 2 ст. 384 ЦПК України, скарга на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного вико­навця подається до суду, який видав виконавчий документ. У разі відповідності скарги вимогам закону та прийняття до розгляду про подання скарги суд повідомляє відповідний орган державної вико­навчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після прийняття її судом. Таким чином, судовий контроль за ви­конанням судових рішень, ухвалених в порядку цивільного судо­чинства, здійснюється місцевим судом, який розглянув справу за правилами цивільного судочинства.

Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засі­данні за участю заявника і державного виконавця або іншої по­садової особи органу державної виконавчої служби чи приватно­го виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються. Причому у разі якщо вказані особи не можуть з’явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їх представників.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рі­шення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державно­го виконавця або іншу посадову особу органу державної виконав­чої служби, приватного виконавця задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. У разі якщо оскаржувані рішення, дії чи без­діяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи ор­гану державної виконавчої служби, приватного виконавця і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

При задоволенні скарги законодавець надає місячний строк особі, рішення, дії або бездіяльність якої визнано незаконними, для виконання відповідної ухвали суду. За результатами виконання такої ухвали відповідний орган державної виконавчої служби, при­ватний виконавець повідомляють суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання ухвали суду.

З урахуванням вищевикладеного можна зробити висновок, що під судовим контролем у виконавчому провадженні слід розуміти форму реалізації судової влади, систему передбачених процесуаль­ним законом засобів, спрямованих на недопущення незаконного обмеження прав і охоронюваних законом інтересів особи у процесі примусового виконання судових актів і актів інших юрисдикційних органів, а також відновлення особи в цих правах. Судовий конт­роль полягає в перевірці діяльності органів примусового виконання та їх посадових осіб, а також застосування до них заходів впливу, передбачених процесуальним законодавством.