Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ
1. Суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
2. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
3. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження.
1. Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних установ.
Визначення категорій справ, які належать розгляду суду цивільної юрисдикції, у літературі називають “підвідомчістю цивільних справ судам”. Саме таку назву мала Глава 3 ЦПК 1963 року. В юридичній літературі відсутнє загальновизнана дефініція підвідомчості. Так одні автори вважають, що підвідомчість – це коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді.[3] Інші – властивості справ, у силу яких справа підлягає розгляду у відповідному органі[4]. Вищий господарський суд України у роз'ясненні “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 08.02.1996 р. визначив підвідомчість як передбачену законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.[5]
ЦПК України взагалі не вживає терміна “підвідомчість”, натомість глава 2 ЦПК називається “Цивільна юрисдикція”. Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).
2. Сфера юрисдикції судів законом чітко не визначена.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий Дім “Кампус Коттон Клаб” щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9.07.2002 р. поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, слід розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
7 травня 2002 року Конституційний Суд у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) наголосив, що положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, відповідно до їх повноважень, належить вирішення питань, що мають правовий характер, зокрема тих, які виникають у зв’язку з призначенням чи звільнення певних посадових осіб Президентом України або Верховною Радою України.
У Правових позиціях Верховного Суду щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства[6] зазначається, що положення Конституції про поширення юрисдикції судів на усі правовідносини у державі:
1) не звільняє заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства – до відповідної ради, про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій – до комісій з питань встановлення прав реабілітованих тощо);
2) не знімають обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначеним у ст.
237 ЦПК).Перший виняток має відношення до дискусії про підвідомчість суду цивільної юрисдикції правовідносин, коли відсутній спір про право. Чинне законодавство по-різному визначає таку підвідомчість Наприклад, згідно ст. 106 Сімейного кодексу України шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей. Проте якщо у подружжя є діти, то заява про розірвання шлюбу подається разом із письмовим договором про утримання дітей і відповідно до ст. 106 Сімейного кодексу вона розглядається лише судом. Фактично в обох випадках відсутній спір про право, але підвідомчість цих справ суду зумовлена охороною інтересів дитини. Ч. 3 ст.234 ЦПК передбачає, що заява подружжя, яке має дітей, розглядається в окремому провадженні. Але заява про розірвання шлюбу, коли відсутня згода між подружжям, розглядається у позовному провадженні, для якого характерний спір про право. Водночас чи не суперечитиме положенням Конституції України про універсальну юрисдикцію судів відмова у відкритті провадження у справі з підстави п.1. ч.2 ст. 122 ЦПК “заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства”? З міркувань Верховного Суду України випливає, що такі справи не підвідомчі судам і у відкритті провадження потрібно відмовляти, оскільки відсутній спір про право, а перелік справ окремого провадження є виключним. Проте таке судження і відповідне застосування процесуальних норм іде у розріз з Конституцією, адже правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини не означає поширення її лише на “спори”, адже вони становлять лише одну категорію правовідносин.
3. Поняття “підвідомчість” у літературі розуміється не лише як розмежування компетенції судів та інших органів державної влади, але й як розмежування компетенції всередині судової системи між різними судами (цивільними, господарськими тощо); як розмежування компетенції всередині окремої гілки судової влади, як розмежування різних категорій справ за порядком їх розгляду. [7] Останні два визначення стосуються підсудності та розмежування проваджень, у яких розглядаються справи.
Вони визначаються позивачем, проте неправильне їх визначення не має наслідком відмову у відкритті провадження чи закриття провадження, що припиняє рух справи і унеможливлює повторне звернення. Тому розглядати підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції слід як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України – Конституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, господарськими та адміністративними судами, а також військовими судами.У літературі виділяють такі критерії визначення підвідомчості: 1) характер відносин (цивільні, земельні, сімейні справи тощо), 2) суб’єкт звернення (за загальним правилом, у судах цивільної юрисдикції розглядаються справи за участю фізичних осіб), 3) наявність спору про права.
Проте такі критерії визначення підвідомчості справ судам цивільної юрисдикції з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу зазнали змін. Так ЦПК визначив, що в порядку цивільного судочинства розглядаються справи цивільні, житлові, земельні, сімейні, трудові, а також усі інші справи, якщо вони за законом не розглядаються за правилами іншого судочинства. Таким чином, у ЦПК встановлена універсальна цивільна юрисдикція, тому з’ясовувати чи розглядається права у порядку цивільного судочинства слід шляхом послідовного аналізу, чи підвідомча справа іншим судам.
4. Конституція України та Закон України „Про Конституційний Суд України” чітко визначають справи, які розглядаються єдиним органом конституційної юстиції. Так відповідно до ст. 150, 151 Основного Закону, ст. 13 Закону „Про Конституційний Суд” розглядає такі справи щодо:
1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК.,
2) відповідності Конституції України чинних міжнародно-правових договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на обов'язковість,
3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту у межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції,
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Єдиний засобом захисту прав громадян до Конституційного Суду України є звернення за офіційним тлумаченням закону та Конституції. Інститут індивідуальної скарги особи до єдиного органу конституційної юрисдикції відсутній у національному законодавстві, хоч необхідність його запровадження неодноразово наголошувалась суддями та науковцями.[8]
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного положення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів посадових осіб) розмежовано компетенцію Суду та судів загальної юрисдикції щодо спорів про призначення чи звільнення посадових осіб, що здійснюється актами Верховної Ради чи Президента: розгляд конституційності таких актів здійснюється у формі конституційного судочинства, справи про їх законність – судами загальної юрисдикції у формі відповідного судочинства.
З вступом у силу Кодексу адміністративного судочинства (КАС) ця категорія справ підвідомча адміністративним судам. Адміністративні суди розглядають спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення. Ст. 3 КАС визначає публічну службу як діяльність на державних політичних посадах, професійну діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади АРК, органах місцевого самоврядування. У даному визначенні закладено багато спірних питань щодо розмежування підвідомчості спорів у публічній службі та трудових спорів, які розглядаються у порядку цивільного судочинства. Наприклад, перелік діяльності, яка може бути публічною службою, є невичерпний, відсутнє визначення органів влади АРК, політичних і неполітичних посад. За таких умов потрібний поступовий аналіз норм Конституції, Законів “Про статус суддів”, “Про прокуратуру”, “Про загальний військовий обов'язок”, “Про альтернативну (невійськову) службу”, “Про дипломатичну службу”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”.
Таке вилучення з компетенції суду цивільної юрисдикції трудових спорів державних службовців та вищеперелічених працівників, невизначеність поняття “публічна служба”, необхідність розгляду великої кількості законодавчих актів, неоднозначність їхнього застосування не є сприятливими для ефективного захисту прав громадян.Окрім спорів про з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з неї, до компетенції адміністративних судів ст. 17 КАС відносить: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; спори за зверненням суб'єктів владних повноважень у випадках, встановлених законом; спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.
5. Відповідно до п. 8 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності цим Кодексом відповідно до глави 39 ЦПК 1963 року, розглядаються за правилами позовного провадження, встановленого новим ЦПК. Чи означає дане положення, що усі такі скарги та заяви мають розглядатись у позовному провадженні чи це стосується лише тих, які подані до набрання чинності новим ЦПК? Судом цивільної чи адміністративної юрисдикції мають розглядатись скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, якщо стороною є приватний нотаріус чи державний нотаріус. Щодо приватного нотаріуса, то тут існують цивільні відносини. Водночас відповідно до Закону України “Про нотаріат” та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державний нотаріус працює у державній нотаріальні конторі, його призначення і звільнення здійснюється управліннями юстиції, утримання також здійснюється за рахунок державного бюджету. Класична конструкція договору про надання послуг до відносин щодо вчинення нотаріальних дій державним нотаріусом не може бути застосована, оскільки ціна не визначається договором, а встановлена державою у вигляді державного мита. Проте договірні відносини з приводу надання послуг виникають не між нотаріусом і громадянином, а між останнім та державною нотаріальною конторою, яка і буде відповідачем.
6. Підвідомчість розгляду скарг на дії, рішення чи бездіяльність державних виконавців має свої особливості. Так ч.1 ст. 181 КАС передбачає, що учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду, якщо вважають, що діями, рішеннями, бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження. Проте у розділі VII Цивільного процесуального кодексу та статті 1212 Господарського процесуального кодексу збережено судовий контроль за виконанням судових рішень.
Таким чином, підвідомчість скарг на дії, рішення, бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення залежить від того, у якому виді судочинства розглядалась справа: якщо рішення ухвалено у господарському судочинстві – скарга розглядається господарським судом, якщо воно ухвалене у порядку, передбаченому ЦПК, - загальним судом, у всіх інших випадках – адміністративним судом.
7. Ст. 12 Господарського процесуального кодексу України визначає справи, підвідомчі господарським судам. До них належать:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:
спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.
Розмежування цивільної та господарської юрисдикції завжди проводилось на основі суб'єктного складу (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, прокурори та їх заступники, які звертаються в інтересах держави, державні та інші органи у випадках, передбачених законодавством) та характеру відносин (господарські відносини, тобто ті, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання).
Відповідно до спільного листа Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 14-20 липня 1995 р., підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавством України. Однак у випадках, коли у законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору.[9] Таку саму позицію висловив Вищий господарський суд у роз'ясненні “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 08.02.1996р.[10]
Спірним питанням є розгляд справ за участю ще не створеної юридичної особи. Так Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” передбачає, що відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено у суді, проте підвідомчість не визначена. Оскільки утворення ще не є юридичною особою, тому що Цивільний кодекс передбачає, що “юридична особа – це організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку”, виникало питання про оскарження відмови державного реєстратора у порядку цивільного (глава 31-А ЦПК 1963 р.) чи господарського судочинства. Ця проблему знято із вступом у силу Кодексу адміністративного судочинства, адже державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень.
Проте невирішеною залишається проблема розмежування розгляду справ із участю ще не зареєстрованих юридичних осіб та суб'єктів господарської діяльності. Наприклад, справи про визнання недійсними рішень установчих зборів акціонерного товариства. Судова практика також неоднозначно вирішує це питання: воно розглядається і у порядку господарського провадження, оскільки стаття 12 ГПК передбачає право оскарження актів підприємств, установ, організацій, та у порядку цивільного провадження, тому що засновники акціонерного товариства проводять установчі збори до моменту його державної реєстрації, тобто визнання юридичною особою. Порядок проведення та умови установчих зборів акціонерного товариства визначені у Цивільному кодексі, Господарському кодексі, Законі України “Про господарські товариства”, вони є особливим утворенням і першим органом товариства. Проте не можуть визнаватись органом управління юридичної особи, оскільки вона як така до державної реєстрації правовим порядком не визнається. Водночас це не означає, що ці відносини не підвідомчі судовій юрисдикції.
У літературі давно обговорюється застосування положень Цивільного кодексу щодо договорів про спільну діяльність до засновницьких договорів у АТ. Вперше заперечив цю тезу Вищий господарський суд у п.3 Роз'яснення “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність” від 28.04.1995 р., визначивши, що створення суб'єктами господарської діяльності спільного підприємства, господарського товариства, тобто окремої юридичної особи, регулюється не договором про сумісну діяльність, а іншими нормами чинного законодавства. Цивільний кодекс України також дотримується позиції, що договори про спільну діяльність передбачають діяльність без створення юридичної особи. Проте природа засновницького договору є цивільною, регулює відносини між особами, а не діяльність уже створеної юридичної особи, тому такі справи мають бути підвідомчі загальним судам.
Вищий господарський суд висловлює позицію, що справи за заявами засновників ще не створеної юридичної особи мають розглядатись загальним судом.[11] Такими були правила визначення підвідомчості справ про оскарження відмови у реєстрації об'єднань громадян, господарських товариств, інших юридичних осіб, які сьогодні розглядаються у порядку Кодексу адміністративного судочинства.
8. Частина 2 коментованої статті робить відсилання до норм матеріального законодавства, якими може бути визначено, що ця категорія справ розглядається у порядку Цивільного процесуального кодексу.
Статтями 16, 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” передбачено, що справи про припинення діяльності релігійної організації за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту релігійної організації або прокурора, а також щодо оскарження рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном, розглядаються у порядку, встановленому ЦПК.
У відповідності із ч.1 ст. 26 Закону України “Про режим іноземного інвестування” спори між іноземними інвесторами і державою щодо державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. Усі інші спори підлягають розгляду у судах України або за домовленістю сторін – у третейських судах, у тому числі за кордоном.
Вищий господарський суд у п.12 роз'яснення “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” відносив справи у спорах між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями до юрисдикції загальних, а не господарських судів.
Верховний Суд України у п. 35 Правових позицій щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства дотримується такої ж думки[12], роблячи акцент на розмежуванні компетенції суду цивільної та господарської юрисдикції. Також ВСУ відзначає, що усі інші спори іноземних інвесторів-юридичних осіб розглядаються господарськими судами, іноземних інвесторів-фізичних осіб – загальними судами, а за домовленістю сторін – третейськими судами.
Проте Роз'яснення Вищого господарського суду викладено у редакції Рекомендації Президії Вищого господарського суду від 10.02.2004 р. У ній Вищий господарський суд відзначає, що спори, передбачені ч. 1 статті 26 Закону України “Про режим іноземного інвестування”, за змістом статей 1 та 12 ГПК України підвідомчі господарським судам. Справи у всіх інших спорах, не зазначених у частині 1 цієї статті, підлягають розгляду у судах та/або в господарських судах, або за домовленістю сторін у третейських судах, у тому числі і закордоном.
Також п. 2.9 Роз'яснення Вищого господарського суду зазначається, що загальним судам підвідомчі справи: у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої її частини; оскарження відмови в державній реєстрації друкованого ЗМІ або рішення про припинення цього випуску; зміну засновника (складу засновників); вимоги громадян, юридичної осіб і державних органів про спростування опублікованої інформації (статті 18, 19, 20 та 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні). Проте із усіх цих статей лише частина 2 статті 20 Закону передбачає, що спори щодо зміни засновника (складу засновників) вирішуються судом у порядку, передбаченому ЦПК. В інших статтях застосовуються формулювання “до суду”, “у судовому порядку”, тому висновок про розгляд цих категорій справ саме у порядку цивільної юрисдикції не є обґрунтованим. Тому для визначення підвідомчості цих справ потрібно застосовувати норми ГПК, ЦПК та КАСу щодо розмежування видів судочинства.
Вищенаведене свідчить, що незважаючи на те, що підвідомчість – інститут процесуального права, є чимало законодавчих актів, де вона визначається щодо конкретних категорій справ. Не вдаючись до обґрунтування необхідності визначення загальних критеріїв підвідомчості будь-яких правовідносин, зазначимо, що до вирішення цього питання законодавцем, з'ясовувати юрисдикційну компетенцію потрібно не лише через аналіз норм процесуального законодавства, але матеріально-правових норм.
Слід пам'ятати, що саме законом, а не іншим актом законодавства, має бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. У Рішенні за конституційним поданням 45 народних депутатів України відносно відповідності Конституції України положення ч.2 ст. 16 Дисциплінарного статуту прокуратури, затвердженого постановою Верховної Ради України, Конституційний Суд наголосив, що підвідомчість та підсудність мають визначатись законом, а не іншими нормативно-правовими актами.
Вищенаведені приклади також засвідчують, що трактування Верховним Судом чи Вищим господарських судом норм законів про підвідомчість не завжди відповідає законодавчому закріпленню. Тому вирішуючи питання про підвідомчість, перш за все потрібно звертатись до норм закону, на підставі яких і здійснюється судочинство. Проте у зв'язку з тим, що тривалий час Верховний Суд надавав “керівні роз'яснення”, невиконання яких супроводжувалось скасуванням рішення суду, дуже часто судді вважають, що у разі наявності спірних питань, краще не розмірковувати над правильністю застосування закону, а послатись на постанову Верховного Суду. Хибність таких міркувань є очевидною, оскільки згідно ст. 55 Закону України “Про судоустрій” Верховний суд дає роз'яснення рекомендаційного характеру судам загальної юрисдикції, оскільки суд вирішує справи відповідно до законодавства, визначеного статтею 8 ЦПК, серед яких немає таких актів.
9. Справи, які підвідомчі загальним судам, розглядаються у порядку позовного, наказного та окремого провадження. Провадження – це система процесуальних дій, що спрямовані на розгляд і вирішення справи.
Позовне провадження має універсальний характер, тобто усі підвідомчі справи, визначені у ч. 1 цієї статті, розглядаються у цьому провадженні, якщо Цивільним процесуальним кодексом не встановлено інше. Ознаками цього провадження є:
- підставою є позов як матеріально-правова вимога, що із випливає спірних трудових, цивільних, земельних та інших правовідносин,
- форма звернення – позовна заява, реквізити якої визначені у ЦПК,
- сторонами у процесі є позивач і відповідач,
- сплата судового збору за подання позовної заяви,
- наявність інститутів ціни позову, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони, третьої особи,
- можливість апеляційного оскарження та примусового виконання рішення.
10. Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності, відсутності юридичних фактів, які мають значення для захисту прав особи, створення умов для їх реалізації чи підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Адже особа, яка має будь-яке право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Наприклад, факт перебування є підставою для одержання статусу учасника бойових дій. Проте якщо у нього відсутні беззаперечні докази, які підтверджують цей факт, то він може бути встановлений судом.
ЦПК встановлює у ч. 2 ст. 234 перелік справ, які розглядаються в порядку окремого провадження. Кожна категорія справ має особливості, проте можна виділити загальні для усіх, що відрізняють їх від справ позовного провадження. Головною відмінністю є відсутність спору про право, адже суд лише засвідчує наявність факту, а не вирішує спірні відносини. Тому у літературі зазначається, що “установлення фактів, які мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною, тому діяльність суду в окремому провадженні більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів”.[13] І у такому випадку суд діє як орган нотаріальний. Проте законодавець виходить із доцільності здійснення такої функції саме судом.
Ознаками окремого провадження також є: форма звернення до суду – заява; відсутність сторін, проте є заявник та заінтересована особа, ціни позову, інститутів третьої особи, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони; вимоги про встановлення фактів не можуть поєднуватись із майновими вимогами, справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами позовного провадження, можливе застосування апеляційного оскарження, не відкривається виконавче провадження.
11. Новелою у Цивільному процесуальному кодексі є інститут наказного провадження. Це вид безспірного судового провадження, у якому розглядається вимога про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, які належить право такої вимоги.
Ознаки наказного провадження:
- форма звернення – заява про видачу судового наказу,
- учасники – стягувач та боржник,
- встановлення оспорюваної суми, за якою визначається вартість судового збору за подання заяви про видачу судового наказу,
- особливості розгляду заяви судом: у разі прийняття заяви стягувача суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог, така видача проводиться без судового засідання та виклику стягувача і боржника для заслуховування їх пояснень,
- можливість подання заяви боржником про скасування наказу після його прийняття, яка розглядається судом, що видав судовий наказ,
- неможливість апеляційного оскарження як стягувачем ухвали про скасування судового наказу, так і боржником ухвали про залишення заяви про скасування наказу без розгляду,
- можливість розгляду після постановлення ухвали про скасування судового наказу справи у позовному провадженні за заявою стягувача,
- відкривається виконавче провадження.
12. Недотримання вимог закону щодо підвідомчості (юрисдикції) має наслідком відмову у відкритті провадження у справі (ч.2 ст. 122 ЦПК), що зумовлює перешкоджання повторному зверненню до суду з таким самим позовом (ч. 6 ст. 122 ЦПК) або постановлення ухвали про закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК).
У разі постановлення ухвали про відмову відкриття провадження у справі у зв‘язку із неможливістю розгляду справи у порядку цивільного судочинства, ЦПК не передбачає обов'язку суду повідомити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ, проте у випадку закриття провадження у справі суд має такий обов'язок (ст. 205 ЦПК). Ухвали про відмову у відкритті провадження та закриття провадження у справі підлягають апеляційному оскарженню.
Еще по теме Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ:
- Стаття 3. Визначення понять
- Стаття 17. Юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ
- Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
- Види підсудності цивільних справ
- Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ
- § 2. Сутність і природа правосуддя в цивільних справах
- § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
- § 1. Поняття цивільної юрисдикції
- § 2 . Правила територіальної підсудності цивільних судів
- § 1 . Поняття представництва в суді
- § 2. Джерела міжнародного цивільного процесу
- 1. Підсудність цивільних справ за участю іноземних осіб
- § 3. Судові доручення
- Чи діє в цивільному процесі принцип безперервності? Якщо так, то як він нормативно закріплений, як виражається і які його вимоги?
- § 6. Органи, що вирішують земельні спори, умови та порядок їх розгляду і вирішення
- Справи про чаклунство й забобони
- Плюралізм методів та способів тлумачення міжнародних договорів національними судами
- Поняття та правова природа третейського розгляду цивільно-правових спорів
- Історичний розвиток третейського розгляду цивільно-правових спорів
- 2.1. Порядок подання заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення та відкриття провадження у справі