<<
>>

Стаття 413. Позови до іноземних держав та міжнародних організацій. Дипломатичний імунітет

1. Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

2. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

1. Термін „імунітет” у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому значенні – це принцип, згідно з яким до держави або до її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами майном в силу принципу „par in parem non habet imperium” – „рівний над рівним не має влади”.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності)[135].

2. Застосування імунітету не означає відмови від правосуддя. Позов до держави може бути пред’явлений у судах цієї держави, а судах іншої держави – тільки з явно вираженої або мовчазної згоди. Сьогодні в доктрині і практиці різних правових систем виділяють абсолютний та функціональний (обмежений) імунітет держави. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Як суб’єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом.

3. Теорія функціонального імунітету набула поширення серед більшості держав. Згідно з цією теорією держава, як владна особа (суверен), завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, наприклад, у зовнішньоекономічних відносинах, то в цьому разі вона абсолютним імунітетом не володіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 р., що розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держави. Цей міжнародно-правовий акт містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом: спори з трудових контрактів; охорони патентів на товарні знаки; щодо нерухомості; відшкодування шкоди тощо.

Однак імунітет зберігається, якщо: 1) другою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

4.

Україна підтримує доктрину абсолютного імунітету, що закріплено в нормах коментованої статті. Так, законодавець виділяє імунітет від: а) пред’явлення позову до іноземної держави; б) забезпечення позову і в) звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні. Ці процесуальні дії можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

5. Питання дипломатичного імунітету у цивільному судочинстві, крім норм коментованої статті, регулюється також нормами „Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні”, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. та міжнародних договорів за участю колишнього СРСР[136], а саме Віденської конвенції про консульські зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., двосторонніх консульських конвенцій, укладених свого часу СРСР з іноземними державами (наприклад, з Великобританією і Північною Ірландією, Японією, Францією).

Стаття 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. наділяє дипломатичного агента імунітетом від цивільної юрисдикції за винятком:

1) речових позовів, які стосуються приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування;

2) позові, які стосуються спадкування, у визначених конвенцією випадках;

3) позовів, які стосуються комерційної або професійної діяльності, яку здійснює дипломатичний агент за межами своїх офіційних повноважень.

Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. встановлює імунітет консульських посадових осіб і службовців, тобто на них не поширюється юрисдикція судових чи адміністративних органів держави перебування щодо дій, які вчиняються ними у зв’язку з виконанням консульських функцій. Однак, це правило не застосовується щодо цивільного позову:

1) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою чи консульським службовцем, відповідно до якого вони безпосередньо чи опосередковано не прийняли на себе зобов’язань агента держави, яку вони представляють;

2) третьої особи, за шкоду, спричинену нещасним випадком у країні перебування, що викликана транспортним засобом, судном або літаком.

Україною надається також імунітет від юрисдикції судів України у цивільних справах міжнародним, міжурядовим організаціям, представникам іноземних держав при цих організаціях, а також їх посадовим особам, що визначається відповідними міжнародними договорами, у яких бере участь Україна.

Імунітет від цивільної юрисдикції судів України забезпечується іноземним державам, дипломатичним представникам, консульським посадовим особам, іншим особам за принципом взаємності. Якщо в іноземній державі Україні, її майну або представникам не забезпечується рівнозначний імунітет, що забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам в Україні, то відповідно до ч. 3 ст. 410 ЦПК законом України можуть бути встановленні відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб таких держав – тобто принцип реторсії.

<< | >>
Источник: Науково практичний коментар до ЦПК України. 2006

Еще по теме Стаття 413. Позови до іноземних держав та міжнародних організацій. Дипломатичний імунітет:

  1. Стаття 413. Позови до іноземних держав та міжнародних організацій. Дипломатичний імунітет
  2. Позови до іноземних держав та міжнародних організацій. Дипломатичний імунітет
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -