§ 6. Способи захисту, які застосовуються судом

Відповідно до ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поши­рюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвину­вачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідносини;

7) припинення правовідносини;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналізуючи закріплені у ст. 16 ЦК України способи судового захисту цивільних прав та інтересів, можна дійти висновку, що законодавець у цій статті виходить із широкого тлумачення категорії «захист», закріплю­ючи в ній способи, спрямовані як на відновлення права й усунення по­рушень права, так і власне на запобігання, попередження можливих по­рушень права. Диспозитивний характер цієї норми дає підстави припу­стити, що передбачений перелік судових способів захисту не є вичерп­ним. Правомочна особа може вдатися до іншого способу захисту, вста­новленого договором або законом. Запропонований перелік способів захисту не є вичерпним. Так, відповідно до ст. 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес в інший спосіб, установлений договором або законом. До таких способів захисту належать, зокрема, застосування нас­лідків нікчемності правочину (ст.

Слід зазначити, що ЦК України не містить легального визначення «способу захисту цивільного права», а в юридичній літературі його роз­глядають з різних кутів зору. На думку деяких учених-цивілістів, способи захисту суб'єктивного цивільного права - це закріплені законом матері­ально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здій­снюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника^[9] Зазначене визначення не охоплює повною мірою сутність, правову природу й основні особливості цивільно-правових способів захисту. У ньому перелічено не всі цілі (завдання) правового захисту, не визначено такі цільові установки захисту, як превенція (по­передження) правопорушення, припинення порушуваного права, усу­нення перешкод у здійсненні суб'єктивних прав, компенсація втрат, за­вданих порушенням суб'єктивних прав. Не передбачає воно і можливо­сті вдатися до договірного методу встановлення того чи іншого способу захисту, використання якого допускає норма ст. 16 ЦК України.

В юридичній літературі дослідники проблем захисту цивільних прав пропонують досить різноманітні групи (підгрупи), види (підвиди) способів захисту прав, залежно від підстав і цілей їх класифікації. На думку більшості науковців, способи захисту, перелічені у ст. 16 ЦК України, мають універсальний характер, тобто можуть бути застосовані для захи­сту будь-яких цивільних прав. Між тим, якщо проаналізувати названі у ст. 16 ЦК України способи захисту, можна говорити лише про умовну їх універсальність, оскільки відшкодування моральної (немайнової) шкоди не може бути способом захисту майнових прав, стягнення не­устойки є неможливим, якщо відсутня вказівка на це в законі чи в дого­ворі, а також у разі заподіяння шкоди за деліктними зобов'язаннями.

Можна зробити висновок про те, що наявні вчення про способи за­хисту переважно розроблено та належним чином нормативно закріп­лено лише щодо судової форми захисту.

На підставі ретельного аналізу вказаних способів захисту цивільних прав та інтересів (ст. 16 ЦК України) слід закріпити способи захисту, вла­стиві безпосередньо іншим формам захисту (статті 17-20 ЦК України). Так, наприклад, передбачений законом спосіб захисту за допомогою вчинення виконавчого напису дійсно є одним з основних та найпоши­реніших, але далеко не єдиним способом захисту у діяльності нотаріусів (ст. 18 ЦК України). Звуження об'єкта нотаріального захисту, на нашу ду­мку, є невиправданим. Слід визначитись, які із передбачених законом універсальних способів захисту, що застосовуються в судовому порядку, можуть бути використані під час нотаріальної форми захисту. Стаття 19 ЦК України взагалі не вказує можливі способи самозахисту, а лише за­значає, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, яке було порушене, характеру дій, якими воно було порушене, а також нас­лідкам, спричиненим цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

ЦПК України 2004 року в ст. 4 «Способи захисту, які застосовуються судом» установлював, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права й інтереси юридичних осіб, дер­жавні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами. ЦПК України 2017 року доповнив ст. 5 «Способи захисту, які застосовуються судом» принципово новим положенням. Нині відповідно до зазначеної статті вста­новлено, що у разі, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рі­шенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Доступність на національному рівні «ефективного способу» захи­сту, здатного втілити в життя сутність прав і свобод, визначених Конвен­цією про захист прав людини і основоположних свобод, є державною гарантією реалізації положень статей 6 та 13 цієї Конвенції.

Є всі підстави зробити висновок, що наділення суду правом відпо­відно до викладеної в позові вимоги особи визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, є нормою, що дає змогу розширити можливості судового захисту порушеного права особи та уникнути в майбутньому судових помилок. При цьому слід зазначити, що суд у такому разі не порушує правило, передбачене ст. 2 ЦПК України (право особи на власний розсуд розпоряджатися своїми правами щодо предмету спору), оскільки він діятиме відповідно до викладеної в позові вимоги особи, яка звернулася до суду.

Застосування закріпленої в ч. 2 ст. 5 ЦПК України норми дає змогу позбутися в судовій практиці випадків відмови в задоволенні позову з підстав неправильно обраного особою способу захисту порушеного права, що є неприпустимим у тих випадках, коли право особи було дій­сно порушено.