<<
>>

Співвідношення цивільного права і процесу

Сучасні дослідження свідчать про певну спеціалізацію вчених на дослідженні окремих галузей права. Зокрема, ті вчені, які займаються дослідженням проблем цивільного права, отримали назву цивілісти, а ті, хто присвятив себе дослідженню проблем цивільного процесу, - процесуалісти.

Звідси й виникають проблеми, зумовлені колізіями на межі сприйняття норм цивільного права і цивільного процесу, тобто деякі питання мають розв’язуватися вченими спільно - цивілістами і процесуалістами.

Для того, щоб перейти до конкретизації сучасних проблем, слід визначити місце цивільного права і цивільного процесу у суспільних відносинах. Переважно всі вчені дотримуються концепції, що норми цивільного права і цивільного процесуального права регламентують суспільні відносини. Тому доцільно встановити, який взаємний вплив здійснюють ці дві науки.

Так, цивільне право слід сприймати як базову дисципліну й для цивільного процесу, оскільки його норми:

- регламентують не тільки ті відносини, які передують подальшому зверненню осіб до суду, а й ті, які стабілізуються після укладення відповідних договорів тощо;

- визначають правомірну поведінку осіб і відмежовують випадки правопорушень, а також встановлюють відповідальність осіб та конкретизують подальше відшкодування завданої шкоди;

- визначають допустимі способи захисту прав та інтересів осіб;

- поряд із забезпеченням прав осіб, встановлюють необхідні для осіб докази правомірності набуття прав і встановлення обов’язків;

- визначають права та обов’язки суб’єктів у правовідносинах, а також Інтереси третіх осіб;

- встановлюють повноваження суду щодо додаткової регламентації прав та обов’язків суб’єктів спірних правовідносин.

Наведені аргументи свідчать про те, що цивільне право має ширші межі регулювання суспільних відносин, ніж це має місце в нормах цивільного процесуального права. При цьому вважається доцільним звернути увагу на кожну із властивостей норм цивільного права. Так, не всі, а незначна частина цивільних правовідносин потрапляє на розгляд суду, оскільки переважна більшість взаємовідносин між суб’єктами здійснюється в межах, встановлених у ЦК, і у майбутньому немає підстав для звернення до суду. Зрозуміло, що при дотриманні вимог законодавства обома сторонами правовідносин або при досягненні ними компромісу при виникненні спору, звернення до суду недоцільне, а компромісний варіант вирішення спору може бути посвідчений нотаріусом.

Звідси й випливає компетенція суду щодо вирішення спорів, які мають місце при реалізації суб’єктами своїх прав і виконанні обов’язків, зумовлених договорами або завданням шкоди. Без існування спору - звернення до суду безпредметне. Навіть таке провадження цивільного судочинства, як окреме, зумовлене неможливістю довести свої інтереси іншим способом, ніж у порядку цивільного судочинства. Тобто у цьому виді провадження встановлюють юридичні обставини, які зумовлюють виникнення у громадян обумовлених законом прав.

Отже, на цьому етапі виникає взаємозв’язок між нормами матеріального права і діяльністю суду. Так, розгляд будь-якої цивільної справи неможливий без відповідного базису, яким є цивільне право, оскільки у діяльності суду відіграють визначальну роль норми права, в яких встановлюються юридичні обставини, з якими закон пов’язує ті чи інші юридичні наслідки.

Наприклад, правовідносини між контрагентами мали місце у 2003 році. До цих відносин застосовується загальний строк позовної давності у три роки (cm. 257 ЦК), але у ЦК встановлено спеціальний порядок застосування цього строку, якай тепер узгоджується з принципом змагальності, встановленим у cm. 10 ЦПК. Так, у ч. З cm. 267 ЦК встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. При цьому у ЦК не ідеться про ті однозначні наслідки, які виникнуть для осо-

би, право вимоги якої прострочено, ач. 4 cm. 267 ЦК передбачає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Однак, якщо суд визнає поважними причини пропущеная позовної давності, порушене право підлягає захисту, йдеться у ч. 5 cm. 267 ЦК.

Отже, послідовність регламентації цивільних правовідносин межує зі встановленням повноважень суду щодо їх врегулювання. Повноваження суду у цій статті регламентуються імперативно та альтернативно, оскільки суд зобов’язаний відмовити у задоволенні позову, коли строк позовної давності сплинув і особа не просить про визнання причин його пропуску поважними і може задовольнити позов, якщо такі причини є поважними. Отже, у нормах ЦК існують чіткі вказівки повноважень суду на встановлення тих чи інших юридичних обставин, якими є дії (бездіяльність), події, стан. Саме такі юридичні обставини, регламентовані у законі, і такі, що мають місце у реальних відносинах, зіставляє суд при вирішенні конкретної справи.

За допомогою норм ЦК суд визначає межі дозволеної поведінки суб’єктів правовідносин і випадки правопорушення. Зокрема, у ч. 2 ст. 11 ЦК встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Наведений перелік не відділяє правомірні дії від правопорушень, тобто коли в особи виникають відповідні права, а коли - обов’язки. Більше того, у ст. 13 ЦК встановлено загальні межі здійснення цивільних прав, які можна коротко сформулювати так - не порушувати права інших осіб. Однак наведений перелік не має конкретизації і перед судом стоятиме завдання кваліфікувати дії суб’єктів правовідносин на такі, що порушують права іншої особи і зумовлюють обов’язок у право-

порушника їх відновити, а також ті, які є правомірними. Особливо складним вважаємо випадок застосуванням. З ст. 13 ЦК, оскільки кваліфікувати дії як такі, що здійснюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також ті, що є зловживанням правом, важко. Тому повноваження суду щодо покладення обов’язку припинення зловживання своїми правами у сучасній практиці мало застосовується через те, що поняття «зловживання правом» не конкретизоване у ЦК і тут мається на увазі випадок тривалого правопорушення. Наприклад, у статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. У зв'язку із цим деякі особи висловлюють у засобах масової інформації образи на адресу конкретних громадян, чим порушують їх честь, гідність і ділову репутацію. Такі висловлювання можуть мати одноразовий характер або вони можуть повторюватися, але правопорушення матиме місце і в першому, і в другому випадку, якщо відомості не відповідатимуть дійсності. Так, у ст. 34 Конституції громадянам гарантується відповідне право на поширення відповідних думок, але у 4,3 цієї статті встановлено обмеження для захисту репутації або прав інших людей, яке конкретизовано у ст. 297 ЦК щодо права особи на повагу до гідності та честі. Якщо ж особа перейшла межу і порушила права іншої особи, то вона нестиме цивільну відповідальність, встановлену судом. Як правило, така відповідальність встановлюється шляхом визначення обов'язків особи вчинити певні дії або утриматися від них.

Способи захисту цивільних прав та інтересів судом, визначені у ст. 16 ЦК, можна вважати загальними, але суд у ЦК наділений і конкретними повноваженнями щодо врегулювання спірних правовідносин. Так, за ст. 616 ЦК суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення. Дане повноваження суду можна кваліфікувати як спрямоване на захист відповіда- ча-боржника, але при нечіткості сформульованого права суду

регламентувати спірні правовідносини де положення на практиці застосовують неадекватно його змісту і зменшують розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, навіть в тих випадках, коли від кредитора не залежав їх розмір. Зокрема, такими є випадки, коли правопорушення має місце у відносинах виробник - споживач і здійснюється ремонт або заміна недоброякісної продукції, а розмір неустойки визначається згідно із Законом «Про захист прав споживачів».

Отже, норми матеріального права сприяють не тільки визначенню допустимих способів захисту прав та інтересів осіб, але і дозволяють визначати правильність вирішення спору судом у межах, наданих йому законом повноважень, і правомірність застосування конкретних норм законодавства до спірних правовідносин, що перевіряють суди апеляційної та касаційної інстанцій.

Коли ж мова заходить про можливість застосування аналогії закону або права, то такі повноваження не персоніфіковані у ст. 8 ЦК, але за ч. 8 ст. 8 ЦПК право застосування аналогії закону або права надане суду. Якщо проаналізуємо зміст поняття «аналогія закону або права», то фактично маємо визнати, що у цьому конкретному випадку відбувається вихід за межі, регламентовані законом, і норми ЦК мають опосередковане значення для врегулювання конкретних відносин. У цьому випадку можна стверджувати, що сторони спірних правовідносин можуть досягти консенсусу, але його вірогідність малоймовірна, оскільки у них відсутній чіткий базис для конкретизації прав та обов’язків. Наприклад, загальновідомою є колізія про спірність статусу майна, придбаного у шлюбі, внаслідок його приватизації, тому такі спори досить часто є підставою для звернення до суду. Незважаючи на те, що такі спори спричинюють пред’явлення численних позовів, різну практику їх вирішення і збільшення навантаження судів, у законодавчому порядку це питання однозначно не врегульоване.

Тому вважаємо, що результатом узагальнення судової практики мають ставати не постанови Пленуму Верховного Суду України, а пропозиції щодо удосконалення законодав-

ства, що дозволить зменшити навантаження судів і водночас приведе до поліпшення законодавства.

Вважаємо, що в Україні не повинні діяти прецеденти, а мають поширюватися відомості про способи захисту прав особи у конкретних правовідносинах. Тобто започаткований конкретною особою спосіб обґрунтування позовних вимог має поширюватися серед фахівців, щоб надалі він удосконалювався і ставав підставою для удосконалення норм законодавства. Коли ж діятимуть прецеденти, то стабілізовуватиметься рішення суду і така практика є негативною, зокрема, коли захист прав особи здійснювався недостатньо компетентно, то інші особи втрачатимуть право на захист. Такі випадки мали місце у судовій практиці, коли поняття «завдаток» Верховним Судом України було зафіксовано у одній справі й інше його застосування вже не сприймалося судами і суддями, незважаючи на більш ґрунтовну позицію у іншій справі. Така тенденція нівелює діяльність адвокатів та інших фахівців, а також обмежує права громадян на захист.

Норми ЦК визначають способи захисту прав, конкретизують повноваження судів при розгляді конкретних правовідносин, але дозволяють судам виходити за межі, визначені законодавством, регламентувати і конкретизувати правовідносини за аналогією закону або праву. Дане положення не підвищує роль і значення діяльності суду над законом, а допускає і вимагає від суду врегулювання прав і обов’язків суб’єктів правовідносин виходячи із загальних засад цивільного законодавства. Так, в одній із передач, що демонструвалася по телебаченню, суддя взяв на себе сміливість відмовити у задоволенні позову лише на тій простій підставі, що спірні правовідносини не врегульовано законодавством, тому законом не встановлено прав та обов’язків суб’єктів.

Але спірні відносини іноді спонукають до виходу за межі, встановлені законом. Наприклад, коли власнику належить одна п’ята частина квартири і при цьому наявні такі обставини: ця частка не може бути виділена в натурі; співвласники відмовляються викупати частку, створюють перешкоди у користуванні цією часткою, здачі її в оренду, огляду покуп-

цями цієї частки, то який спосіб захисті/ своїх прав залишається у такого власника частки? Зрозуміло, що у такому разі власник не може ні користуватися своєю власністю, ні володіти, ні розпоряджатися нею, тому залишається вимагати від суду продажу цієї власності і розподілу отриманих коштів відповідно до часток. Опоненти цієї концепції будуть говорити про те, що такий спосіб не передбачено законодавством, тому він є незаконним. Але за наявних юридичних обставин визначені законом способи виділу і поділу майна не можуть бути застосовані, а право власника частки має бути реалізованим, тому залишається лише примусово продавати майно і розподіляти отримані кошти. Отож співвласники, які зловживали своїми правами, не будуть позбавлені своєї власності, оскільки їх частки будуть компенсовані грошима. Отже, така правова ситуація також спонукає до удосконалення законодавства, оскільки на практиці існують численні випадки, коли подружжя розлучається, але через брак коштів і неможливість розподілу квартири вони мешкають в одному приміщенні і їх життя перетворюється на суцільний кошмар.

Актуальними для сучасного цивільного і господарського процесів є питання забезпечення прав осіб, а також встановлення необхідних для осіб доказів правомірності набуття прав і встановлення обов’язків. Поряд з тим, що юридичні особи мають укладати договори у письмовій формі (п. 1 ч, 1 ст. 208 ЦК) і таким чином забезпечувати подальші докази правомірності укладених договорів (тобто виникнення прав та обов’язків), сучасна юридична практика зумовлює проблеми теоретичного тлумачення договорів.

Судова практика

Так, одному із представників Центру правових досліджень (надалі - Центр) довелося брати участь у одній господарській справі у касаційній інстанції, оскільки до Центру звернувся книжковий магазин «Знання», розташований на вул. Хрещатик. Проблеми цього магазину зрозумілі і зумовлені тим, що він один залишився на центральній вулиці міста Києва і орендує приміщення у КМДА. Назвати цей магазин прибутковим важко, оскільки сьогодні книжки не користу-

ються тим попитом, який еони колись мали. Тому претендентів на це приміщення дуже багато. Саме тому, а не внаслідок необхідності проведення конкурсу на оренду цього приміщення і виник спір. Спірність виникла через те, що при підписанні у 1994р. цього договору строк оренди обумовлювався до «реконструкції вулиці Хрещатик».

Внаслідок цього не стільки представники КМДА, скільки господарські суди почали тлумачити цю фразу невизначеною у часі і зробили висновок про те, що згідно з ч. 2 ст. 763 ЦК кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Отже, дійсний договір, який діяв з 1994 року до 2007 року переставав діяти лише внаслідок того, що змінилося законодавство і така правова конструкція здавалася вигідною. Представники магазину -«Знання», які діяли у суді першої та апеляційної інстанції, програли справу, оскільки посилалися на неналежне тлумачення змісту договору.

Ми ж розглядали декілька варіантів виходу з даної ситуації, навіть визнання договору неукладеним із зобов’язанням відповідача повернути всі кошти, отримані за оренду, оскільки строк договору оренди - це істотна умова договору (ст. 638 ЦК). Але дане положення було спрощено за рахунок логічної зв’язки, оскільки представник КМДА наполягає на тому, що строк реконструкції вул. Хрещатик вони вважають невизна- ченим у часі, то мали на підтвердження цієї обставини подати відповідну довідку, що у період укладення договору, тобто на 1994 рік та у подальшому реконструкція Хрещатика не передбачалася. Крім того, слід подати довідку на підтвердження того, що реконструкції не було, інакше має застосовуватися ст. 764 ЦК, коли наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, тоді, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Така зміна позиції представника магазину «Знання» була несподіваною для суду касаційної інстанції, саме то-

му оголошення резолютивної частини рішення було відкладено на більш пізній термін.

Тому питання доказування зумовлене нормами матеріального права. Наприклад, у розглядуваній ситуації парадоксом є те, що судами тлумачився зміст договору, коли не було доказів відсутності строку реконструкції вул. Хрещатик. Повірити в те, що не існував і не існує план реконструкції головної вулиці країни, коли майдан Незалежності вже реконструювали декілька разів, важко.

Так само зустрічаються випадки, коли висновки експертів складаються фактично з опису поставленого питання, використаних для дослідження методів та комп’ютерних програм, а також результатів дослідження. Зокрема, до Центру звернулися зацікавлені особи, які просили проаналізувати висновок експерта щодо вартості збудованого об’єкта нерухомості. Як не дивно, але експертом робиться висновок про застосовані електроди, їх кількість у громах, хоча для такого висновку не проводиться дослідження, яка ж довжина зварних швів тощо. Тому тут виникає проблема, що стосується процесуального права через те, що експерта необхідно зобов’язати подавати не остаточні результати, а весь розрахунок і це положення має бути адекватно відображено у законодавстві. Більше того, експерта треба зобов’язати подавати висновок прийнятною не тільки для фахівців мовою. Таке положення має зумовлювати необхідність документального викладення не тільки результатів дослідження, а й кожного кроку експерта: від отримання вихідних даних до остаточного результату.

Зрозуміло, що деякі дослідження будуть представляти узагальнення певної інформації, а не потребуватимуть спеціальних знань. Зокрема, визначати ринкову вартість квартир у сучасних умовах через спеціальні математичні формули просто смітно, оскільки ринок житла динамічний і всілякі коефіцієнти не дадуть об’єктивної ціни житла. Але не можна просити суд сприймати як доказ вартості квартири одну чи дві публікації в газетах, оскільки в них можуть бути штучно створені відповідні відомості, необхідні для розрахунку. Тому ринкова

вартість має аналізуватися експертом, який володіє всією інформацією і не тільки з рекламних оголошень у газетах, а шляхом узагальнення не тільки пропозицій продати або купити квартиру, а й з реальних договорів купівлі-продажу. Крім того, фізичним та юридичним особам слід заздалегідь забезпечувати себе доказами належного виконання будівельних робіт, чеками на їх придбання, договорами на виконання будівельних робіт тощо.

Загальновідомо, що стаття 11 ЦК визначає підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, але не з усіма положеннями цієї норми можна погодитися. Так, до юридичних фактів, тобто юридичних обставин, які зумовлюють виникнення, зміну чи припинення виникнення юридичних наслідків, можна віднести: дії, події (бездіяльність, коли особа зобов’язана діяти певним чином), стан. Ця загальна класифікація лише у ч. 1 цієї норми адекватно розкривається. Хоча ч. 2 даної норми розкривається більш суперечливо, оскільки до підстав виникнення цивільних прав та обов’язків послідовно віднесено:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Так, у цій частині зосереджено, фактично, дії, коли йдеться про безпосередніх учасників цивільних правовідносин, а також водночас про події, якщо ми говоримо про інтереси третіх осіб, які не брали в них участі. Наприклад, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі зумовлює відповідальність тієї особи, яка її завдала, коли ж шкоди було завдано неповнолітньою або малолітньою особою, то ці самі обставини будуть сприйматися як події і питання стоятиме про відповідальність батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників або уповноважених органів, що мали доглядати за ними.

Але не можна однозначно і коректно говорити про те, що цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з

актів цивільного законодавства, оскільки актами цивільного законодавства регламентуються цивільні правовідносини, а їх виникнення зумовлене юридичними обставинами. Тому вважаємо більш вдалим формулювання, викладене у ч. 6 даної норми: «У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події». Зокрема, народження дитини живою зумовлює виникнення комплексу прав та обов’язків не тільки в дитини та її батьків, але і щодо баби і діда, медичних установ та ін.17.

Вважаємо некоректною редакцію ч. 4 ст. 11 ЦК, де визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, оскільки це положення деякою мірою суперечить ч. 2 ст. 1 ЦК. Які випадки у даній формулі малися на увазі, важко однозначно сказати, однак права та обов’язки безпосередньо виникають внаслідок приватизації майна, оренди державного і комунального майна, які оформляються актами відповідних органів державної влади. Сюди можна віднести й заборону або отримання дозволу на здійснення певних видів діяльності, здійснення торгівлі за визначеними цінами, взагалі дозволи на відчуження землі або перепрофілювання земельних ділянок тощо.

За частиною 5 ст. 11 ЦК виходить, що лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Тому не можна погодитися ні з розташуванням ч. 5 ст. 11 ЦК, ні з її змістом. Таке сприйняття рішень судів вужче, ніж це має місце у реальності і закріплене у законодавстві. Насамперед діяльність суду при розгляді цивільних правовідносин, на наш погляд, зумовлена:

1) встановленням юридичних фактів, що закріплено у розділі IV ЦПК, який має назву «Окреме провадження», а юридичні факти породжують виникнення цивільних прав та обов’язків;

2) встановленням прав та обов’язків спірних правовідносин або обставинами, пов’язаними з різноманітними правопорушеннями:

- тлумаченням правочинів (ст. 213 ЦК), договорів (ст. 637 ЦК), заповітів (ст. 1256 ЦК), що чітко встановлено у законодавстві;

- розірванням договорів, укладених з порушенням встановлених у законодавстві вимог, внаслідок їх невиконання тощо;

- завданням шкоди особі внаслідок неправомірних дій або бездіяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування тощо;

- зловживанням правом тощо;

3) визначенням відповідальності суб’єктів цивільних правовідносин:

- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (ст. 16 ЦК);

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди (ст. 16 ЦК).

Як бачимо, функції суду не можна розцінювати як такі, що

виникають з прямих вказівок законодавства, а вони зумовлені іншою нормою законодавства. Так, за ст. З ЦПК діяльність суду зумовлена зверненням особи, яке було здійснено у порядку, встановленому законом, коли вона вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, чи потребує захисту свобод чи інтересів. При цьому суд не вправі наперед визначати, чи дійсно права, свободи або інтереси особи потребують захисту, тому він починає свою діяльність за зверненням особи і свою позицію висловлює у судовому рішенні. Коли ж особа порушила порядок звернення до суду, то застосовуватиметься ст. 121 ЦПК і заява залишатиметься без руху, а в разі неусу- нення недоліків заяви, встановлених судом, вона вважатиметься неподаною і повертатиметься позивачеві. У цьому дослідженні вважається не вартим зупинятися на недоліках сучасного цивільного процесу, оскільки вони дійсно є і потребують усунення, але такі проблеми цивільного судочинства мають розглядатися окремо.

Тому, узагальнюючи наведений аналіз ст. 11 ЦК, можна стверджувати, що рішення судів констатують встановлення

юридичних фактів, виникнення цивільних прав та обов’язків у осіб, а також визначення конкретної відповідальності і способи та розміри відшкодування. Але такі обставини зумовлюються нормами законодавства, тому загалом судом здійснюється: охорона інтересів осіб, контрольна функція за поведінкою суб’єктів цивільних правовідносин, в результаті якої конкретизуються права та обов’язки їх суб’єктів, а також відновлення або компенсація прав осіб. На цій підставі можна стверджувати, що частини 5 та 6 ст. 11 ЦК слід поміняти місцями, оскільки навіть встановлення подій може відбуватися у судовому порядку. Тому зміст ч. 5 ст. 11 ЦК також має бути змінений, оскільки суд діє не у випадках, встановлених законодавством, а коли до нього за захистом в установленому порядку звернуться особи, які вважають свої права порушеними.

Слід звернути увагу й на те, що у ст. 8 ЦК та ч. 8 ст. 8 ЦПК йде посилання на можливість виходу цивільних відносин за межі, врегульовані нормами закону. Якщо у нормах ЦПК йде посилання на повноваження суду виходити за межі закону, то у ст. 8 ЦК чітко не встановлено, хто ж вправі діяти поза межами, врегульованими законом. Це питання висвітлювалося щодо нотаріусів у контексті свободи договору18, щодо діяльності адвокатів, які мають право посилатися на аналогію закону або праву, коли цивільні правовідносини не чітко врегульовані законом19, однак для широкого сприйняття діяльності суду по застосуванню аналогії закону та праву доцільно досліджувати в контексті повноважень суду і конкретних дій суддів, як це пропонують деякі іноземні автори8®.

Тому можна констатувати, що за сучасною юридичною доктриною випадки застосування судами аналогії закону і праву стають підставою для:

- врегулювання і конкретизації прав та обов’язків суб’єктів цивільних правовідносин; а також

- після їх розгляду судом касаційної інстанції вони деякою мірою стабілізують вирішення подібних спорів або випадків правопорушень через те, що у майбутньому такі рішення узагальнюються у постановах Пленуму Верховного Суду України, неоднакове застосування судом (судами) касаційної

інстанції одного і того самого положення закону е підставою для їх перегляду у зв’язку з винятковими обставинами.

Так виробляється практика єдиного способу вирішення спірних правовідносин судами. Але вважаємо, що на підставі узагальнення практики розгляду справ судами доцільно усувати прогалини у законодавстві, що є більш позитивним явищем.

На підставі проведеного аналізу можна стверджувати, що діяльність суду неоднозначно регламентується у нормах матеріального права і має певну колізію порівняно з нормами цивільного процесу. Більше того, спільний аналіз норм матеріального права та норм цивільного процесу має позитивні риси і дає можливість виявити недоліки законодавства та удосконалити не тільки теорію, але і практику вирішення справ судами України,

5.

<< | >>
Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Співвідношення цивільного права і процесу:

  1. Співвідношення цивільного права і процесу
  2. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  3. § 1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада
  4. § 5. Структура цивільного процесу (цивільного судочинства)
  5. § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
  6. § 3. Елементи цивільних процесуальних правовідносин
  7. Співвідношення цивільного процесуального права з іншими галузями права
  8. Основні інститути цивільного права країн англо-американської правової сім’ї
  9. Поняття та ознаки кримінально-процесуальних функцій
  10. Види кримінально-процесуальних функцій
  11. 3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання
  12. Місце третейського розгляду серед альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів та його співвідношення з цивільним процесуальним правом
  13. Поняття, ознаки та особливості цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  14. Співвідношення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності з суміжними правовідносинами, їх класифікація
  15. Загальна характеристика підстав виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  16. Суб’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  17. Об’єкти цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  18. Зміст цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
  19. Категорія «лікарської помилки» у охоронних цивільних правовідносинах у сфері здійснення медичної діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -