Рішення суду: види та вимоги до нього

Рішення суду - основний і найважливіший акт правосуддя, постановлений у передбаченому законом порядку іменем Украї­ни і спрямований на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод і законних інтересів громадян й організацій, держав­них і громадських інтересів.

Рішення суду залежно від способу захисту права поді­ляються на такі види:

1) про присудження - це рішення суду, яким відповідачу присуджується виконати на користь позивача певні дії (стягнути кошти, передати майно тощо);

2) про визнання - це рішення суду, яким підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних від­носин, обставин чи юридичних фактів (визнання права власнос­ті, визнання договору недійсним тощо);

3) конститутивні рішення - які спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (про розірвання чи зміну договору, розірвання шлюбу тощо).

Залежно від обсягу вирішених питань рішення поді­ляються на:

1) основні - щодо позовних вимог, заявлених у позовній заяві;

2) додаткові — щодо окремих позовних вимог, які не були вирішені основним рішенням.

Залежно від резолютивної частини рішення:

1) альтернативні - якими встановлюється декілька мож­ливих способів виконання рішення;

2) факультативні - які зобов’язують відповідача до вико­нання певних дій і які у разі неможливості їх виконання одночас­но визначають інший спосіб виконання (наприклад, повернути майно, а за неможливості - стягнути його вартість).

Законодавець також передбачає наявність заочного рішен­ня, тобто такого, яке ухвалюється у разі неявки в судове засідан­ня відповідача, який належно повідомлений і від якого не надій­шла заява про розгляд справи за його відсутності або якщо пові­домлені ним причини неявки визнані судом неповажними (ч. 1 ст 224 ЦПК України).

Щоб судове рішення виконувало функцію захисту пору­шених, не визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів дер­жави, воно має відповідати певним вимогам.

У науковій юридичній літературі згадуються й інші вимо­ги, яким має відповідати рішення суду. Серед них можна виокре­мити вимогу повноти, визначеності, завершеності, категорич­ності, безумовності, вмотивованості та інші.

Рішення законне у разі, якщо воно прийняте за точного дотримання норм процесуального права і повної відповідності нормам матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин.

Суд повинен не тільки вибрати і застосувати належний нормативно-правовий акт, але і правильно витлумачити його норми. Обов’язком суду також є обов'язок переконатися, що ця норма чинна, тобто не скасована і не змінена. Крім того, може виникнути питання про її відповідність положенням Конституції України.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму ВС України № 14 від 18 грудня 2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріаль­ного права, які підлягають застосуванню під час розгляду та ви­рішення справи, то рішення законне, якщо судом застосовано відповідно до ч. 4 ст. 8 ЦПК України норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами за­конів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуван­ню підлягає той з них, який прийнято пізніше.

Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд зважає на загальні засади законодавства (аналогія права).

Рішення суду вважається незаконним з погляду матеріаль­ного права, якщо суд:

1) застосував закон, який не підлягає застосуванню;

2) не застосував закон, який підлягає застосуванню;

3) неправильно витлумачив норми законодавчого акта.

Як правило, це виникає за неправильної кваліфікації юри­дичних взаємовідносин сторін, хибного визначення предмета пра­вового регулювання, кола осіб, до яких застосовується закон, тощо.

Обґрунтоване рішення, ухвалене на основі повно і всебі­чно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підс­таву своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 3 ст. 213 ЦПК України).

Водночас рішення суду має ґрунтуватися на доказах, які відповідають вимогам закону про їх належність і допусти­мість, або обставинах, що не підлягають доказуванню, та місти­ти вичерпні висновки суду, що відповідають установленим на

підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Від обґрунтованості необхідно відрізняти вмотивованість рішення суду, що забезпечується його мотивувальною частиною, а також оголошенням мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимо­ги чи заперечення. Мотивуючи, суд зважає на докази або відхи­ляє їх, зазначає, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Рішення суду безумовне, якщо в ньому чітко і вичерпно викладені порядок і спосіб його виконання.

Вимога безумовності означає, що дія судового рішення не може узалежнюватися від настання або ненастання якихось умов. Воно повинно бути остаточним. Наявність тих чи інших умов, застережень залишає невизначеність у взаєминах сторін і здатне призвести до конфлікту.

Рішення визначене та категоричне, якщо в ньому в кате­горичній формі сформульовано відповідь суду на питання про права та обов'язки кожної зі сторін, зрозуміло виражений висно­вок про задоволення позову повністю або в частині або про неза­доволення позову. Рішення повинне підтвердити одне конкретне суб'єктивне право або юридичний обов'язок, унеможлививши вибір способу і порядку виконання. Хоча цивільне процесуальне законодавство допускає факультативні рішення, тобто такі, через які відповідач зобов'язаний вчинити певні дії, але якщо це немо­жливо - здійснити натомість іншу дію.

Рішення суду повне, якщо воно містить розгорнуті відпо­віді на всі заявлені вимоги і заперечення сторін.

Вимогами до рішення суду є також вимоги ЦПК України щодо його змісту Зміст рішення суду - це його структура у взає­мозв'язку, взаємообумовленості та послідовності його частин та їх складових.

Зміст рішення суду регламентується ст. 215 ЦПК України.

У вступній частині рішення зазначається:

- найменування документа. Вказується, що документ є рі­шенням і воно постановляється іменем України;

- час і місце його ухвалення. Час ухвалення рішення - це дата його підписання суддею. В рішенні зазначається лише день. Г одина та хвилини ухвалення рішення не зазначаються. Назва мі­сяця зазначається прописом. Місце ухвалення рішення - це насе­лений пункт, в якому знаходиться суд, котрий ухвалив рішення;

- найменування суду, що ухвалив рішення. Зазначається повне найменування відповідного суду;

- прізвище та ініціали судді (суддів - за колегіального розгляду);

- прізвище та ініціали секретаря судового засідання;

- імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі. Вказується повне найменування, прізвища та ініціали усіх осіб, які брали участь у справі, та процесуальний статус кожного;

- предмет позовних вимог. Зазначається, про що подано позов.

В описовій частині рішення зазначається:

- узагальнений виклад позиції відповідача. Незважаючи на те, що у нормі йдеться лише про виклад позиції відповідача, в опи­совій частині рішення суду зазначається короткий зміст позовних вимог, уточнень до позову, якщо такі були, чи визнав відповідач позов, які є заперечення проти позову та чим вони доводяться;

- пояснення осіб, які беруть участь у справі. Вказується, хто з осіб які дав пояснення, визнав позов чи заперечив;

- інші докази, досліджені судом.

В описовій частині зазначається також, чи вживалися су­дом заходи щодо забезпечення позову.

У мотивувальній частині зазначаються:

- встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини. Зазначається, які обставини суд вважає встановленими, висновок про те, які між сторонами виникли правовідносини і як слід вирішити спір;

- мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи запере-

чення, зважає або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішен­ні нормативно-правові акти.

Мотивувальна частина рішення є відображенням аналізу фактичних обставин справ та оцінки доказів судом. Суд повинен навести свої міркування щодо того, які докази підтверджують кожну обставину, яку він вважає встановленою, зазначити, чому він відхиляє ті докази, які цю обставину спростовують. Саме мотивувальна частина рішення дає змогу зрозуміти, чому суд вирішив справу так, а не інакше.

У мотивувальній частині суд наводить свої міркування щодо розрахунку позовних вимог, складу та розподілу судових витрат, про скасування заходів забезпечення позову, про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання.

Якщо суд не прийняв відмову від позову, визнання позову, він зобов’язаний це мотивувати.

Висновки суду повинні бути логічними та переконли­вими, а процес їх формування слід відображати у тексті рішення. Висновки суду нелогічні, якщо вони суперечать фактичним об­ставинам справи, або є недоведеними, тобто не мають достатніх підстав;

- чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким. Зазначається, які саме права захищаються і на підс­таві чого ці права виникли у позивача, чи встановлено факт їх порушення, в чому порушення полягає, хто є порушником;

- назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального зако­ну, згідно з яким діяв суд.

Якщо нормативний акт містить нумерацію статей, частин, абзаців, пунктів і підпунктів, застосовується саме ця нумерація. Вона незмінна і тоді, коли котрусь із частин чи пунктів згодом було виключено.

Якщо текст нормативного акта не містить нумерації, суд повинен визначити статтю і частину самостійно. Традиційно вважається, що частиною є кожний абзац статті. Зважається на редакцію норми, яка діяла на визначений судом час.

У необхідних випадках мотивувальна частина рішення по­винна мати посилання на відповідні керівні постанови Пленуму ВС України з питання застосування законодавства під час вирі­шення цивільних справ. Мотивувальна частина рішення має бути у рішенні і в тому разі, коли відповідач визнав позов.

Процесуальний закон, яким керувався суд, - це традиційно норми ЦПК України про завдання судочинства, змагальність, обов'язок доказування, судові витрати, вимоги до рішення суду, а також спеціальні норми, які застосовувалися судом саме під час розгляду конкретної справи (наприклад, про забезпечен­ня позову, про визнання позову, про розгляд справ окремого провадження).

Резолютивна частина рішення найважливіша, оскільки саме тут суд чітко і однозначно зазначає, як він вирішує спір. У резолютивній частині рішення зазначається:

- висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково. Зазначається фраза «Позов задовольнити» або «У позові відмовити». Якщо задовольняється лише частина по­зовних вимог, то зазначається «Позов задовольнити частково»;

- висновок суду по суті позовних вимог. Ця частина рі­шення формулюється залежно від обраного позивачем способу захисту своїх порушених прав. Тут зокрема має бути зазначено, які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо за виконання рішення присудженого майна у наявності не буде; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим перед­баченим законом способом підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або має право його допустити.

У разі об'єднання в одному провадженні кількох вимог або прийняття зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме постановив суд щодо кожної позовної вимоги.

У резолютивній частині рішення зазначається також про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення вико­нання, вжиття заходів для забезпечення його виконання, якщо ці дії вживаються судом:

- розподіл судових витрат. Зазначається, на кого слід від­нести судові витрати та в якому розмірі;

- строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Резолютивна частина рішення суду не може мати умовний характер. Вона повинна відповідати мотивувальній частині.

Вирішуючи спір, суд має право з своєї ініціативи з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених пози­вачем вимог у разі, коли таке його право прямо передбачено законом.

В інших випадках вихід за межі позовних вимог слід вва­жати порушенням принципу диспозитивності та в цій частині рішення підлягає скасуванню.

Закон не передбачає включення до резолютивної ча­стини рішення висновків з питань, не пов’язаних із вирі­шенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішу­вати питання про виділення частини вимог в самостійне прова­дження або про закриття провадження у них, залишення заяви без розгляду тощо.

Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням.

Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним (ст. 217 ЦПК України). Крім зазначених вимог, які пред’являються до рішень суду, останні повинні бути ухвалені (ст. 209 ЦПК України) та проголошені у встановленому порядку (ст. 218 ЦПК України)*.

Детальніше про порядок ухвалення і проголошення рішення суду див. § 2 глави 15.

3.