<<
>>

§ 2. Принцип диспозитивності

Принцип диспозитивності характеризує динаміку, рух цивільного судочинства. Він означає, що цивільні процесуальні правовідносини як правова форма цивільного судочинства виникають, розвиваються та закінчуються за волею й ініціативою сторін правового спору в ре­зультаті розпорядження своїми матеріальними та процесуальними правами.

«Немає судді без позивача», «ніхто не може бути примушений до пред'явлення позову проти своєї волі» — це ті процесуальні аксіо­ми, на яких, по суті, будується судовий процес у сфері цивільної юрис­дикції, і які віддзеркалюють сутність принципу диспозитивності.

Цей принцип закріплений у нормах цивільного процесуального права, що передбачають право на звернення до суду (ст. З ЦПК), право на визначення предмета і підстави позову, зміну позовних вимог, пра­во позивача відмовитися від позову, а відповідача визнати позов, пра­во сторони укласти мирову угоду (ст. 31 ЦПК) тощо. У цих статтях

Кодексу закріплюються специфічні права — права на односторонні процесуальні дії, які генералізують специфічний механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства, і складають його особ­ливості.

Як правило, принцип диспозитивності цивільного судочинства тлумачать як похідний від принципу диспозитивності цивільного пра­ва. Традиційно вважають, що принцип диспозитивності обумовлений природою цивілістичних прав (цивільних, сімейних, трудових тощо), які є об'єктом судового захисту і характеризуються автономією, оскіль­ки за визначенням від суб'єкта цих прав залежать форми їхньої реалі­зації, у тому числі і шляхом звернення до суду. Таке уявлення про природу принципу диспозитивності цивільного процесу приводить до того висновку, що цей принцип обумовлений принципом диспозитив­ності в матеріальному праві .

Дійсно, начало особистої автономії сторін, їхньої ініціативи в суді при захисті своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав або законних інтересів випливає із суті цивільних прав, але тією мірою, якою право на захист є елементом суб'єктивного матеріального цивіль­ного права .

В основі цивільних прав лежать дві ознаки: свобода та винятковість. Перша ознака полягає в тому, що ніхто не може бути примушений користуватися чи не користуватися своїм суб'єктивним правом, та сам суб'єкт визначає спосіб його реалізації. Друга — тільки носій, суб'єкт цього права може користуватися своїм правом, ніхто інший без його згоди не може цього робити. Основна логіка такого підходу до походження принципу диспозитивності цивільного судо­чинства зводиться до того, що, оскільки цивільний процес є процесу­альною формою захисту суб'єктивних цивільних прав, право осіб цивільних правовідносин вільно розпоряджатися своїми правами має трансформуватися у процедурах цивільного судочинства через зако­нодавче закріплення можливості зацікавлених осіб розпоряджатися матеріальними правами та процесуальними засобами їх здійснення.

Таке трактування походження принципу диспозитивності є обме­женим та не відбиває його дійсної природи, не пояснює той факт, що принцип диспозитивності притаманний не лише цивільному, госпо­дарському судочинству, а й адміністративному судочинству та іншим, несудовим цивільним юрисдикціям (арбітраж, медіація, нотаріальний

1Див.: Воронов, А. Ф. Принципы гражданского процесса: прошлое, настоящее,

будущее [Текст] / А. Ф. Воронов. - М. : Изд. Дом «Городец», 2009. - С. 229-230.

2

Див.: Грибанов, В. П. Осуществление и защита гражданских прав [Текст] / В. П. Гри­банов. - М. : Статут, 2000. - С. 115.

процес тощо). Особливо симптоматично те, що він притаманний адмі­ністративному судочинству і певним чином проникає у кримінальне судочинство, яке є формою захисту не приватних, а публічних прав чи державних інтересів, інтересів суспільства. Якщо ж до уваги брати ці обставини, то перший висновок, який можна зробити, стосується того, що в основі принципу диспозитивності лежить автономія волі суб'єкта будь-яких суб'єктивних прав — як приватноправового, так і публічно- нравового характеру безвідносно до їх галузевої належності. І тому очевидно, що походження принципу диспозитивності цивільного про­цесу не можна пов'язувати лише із суб'єктивними цивільними права­ми та виводити його із співвідношення цивільного матеріального та процесуального права.

Природа цього принципу визначається харак­тером правосуб'єктності як базової передумови правоволодіння та реалізації тих і інших прав, свобод, правомочностей суб'єкта права. Це стосується такої функції правосуб'єктності у галузях не лише при­ватного, а й публічного права. Другий висновок зводиться до того, що, оскільки суб'єкти права можуть мати як приватні, так і публічні суб'єктивні права і заінтересовані в їх судовому захисті, принцип дис­позитивності за своїм походженням ґрунтується на заінтересованості, інтересі суб'єкта права не лише у тій чи іншій сфері матеріальних правовідносин, а й у сфері процесуального права при реалізації заін­тересованими суб'єктами права на судовий захист як права процесу­ального. У такому контексті цивільне судочинство, про що вже йшла мова, має приватноправову природу.

Диспозитивність цивільного судочинства має будуватися на право­вих механізмах, які відбивають цей суттєвий чинник, і належному процесуальному інструментарії — сукупності певних процесуальних процедур та процесуальних прав заінтересованих у розгляді справи осіб. Універсальною судовою процедурою є цивільне судочинство у формі позовного провадження, яке базується на рівності сторін су­дового процесу та системі їхніх специфічних прав, які відбивають, так би мовити, свободу сторін розпоряджатися об'єктом процесу (матері­альними правами) та процесуальними правами, які забезпечують їх реалізацію.

Не можна також не зазначити, що принцип диспозитивності у ци­вільному судочинстві обумовлюється не лише автономією суб'єктів права, а й пріоритетністю прав людини та гарантіями їх судового за­хисту, що притаманно сучасним процесуальним та правовим системам. І Іс випадково, що в більшості конституцій у тій чи іншій формі закріп - люється право на судовий захист як право конституційне. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини захищаються судом. Стаття З ЦПК певним чином конкретизує це право, передбача­ючи, що кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспо­рюваних прав, свобод чи інтересів.

Саме це лежить в основі певної еволюції, модернізації та змін у регламентації принципу диспозитивності. І тому диспозитивність у цивільному судочинстві визначається природою самого судочинства як заснованого на рівності сторін при розгляді судової справи, можли­вості користуватися процесуальними правами, розпоряджатися про­цесуальними засобами захисту та об'єктами судового процесу.

Оскільки цивільний процес ведеться від імені сторін, а процесу­альні дії сторін входять до юридико-фактичного складу цивільних процесуальних правовідносин, дії сторін по реалізації диспозитивних правомочностей є юридичними фактами у фактичному юридичному складі цивільних процесуальних правовідносин і впливають на ви­никнення, розвиток і закінчення цивільного процесу в цілому.

Визначально принцип диспозитивності виявляється у двох ас­пектах:

- суд може відкрити провадження у справі лише за заявою сторони;

- предмет судового провадження, його подальша модифікація ви­значається тільки стороною.

У цьому зв'язку слід виокремлювати як відносно самостійні еле­менти диспозитивності матеріальну та формальну диспозитивність. Матеріальна диспозитивність відбивається у праві сторін розпоряджа­тися своїми правами щодо предмета судового спору. І тому до складу диспозитивності належать правомочності щодо: 1) визначення харак­теру та обсягу позовних вимог чи заперечень, їх зміни, тобто збіль­шення чи зменшення; 2) підстав позовних вимог чи заперечень, їх зміни; 3) розпорядження матеріальними правами та процесуальними засобами їх захисту (відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди).

Диспозитивність у формальному аспекті означає право сторін роз­поряджатися процесуальними правами при розгляді справи. Реалізація формальної диспозитивності відбивається у власному розсуді сторін щодо разпорядження процесуальними засобами захисту своїх прав і має різноплановий характер. По-перше, реалізація формальної дис­позитивності може впливати на рух цивільної справи. По-друге, реа­лізація формальної диспозитивності може бути спрямована на ство­рення, виходячи із розсуду сторони, процесуальних умов найбільш ефективного здійснення судочинства.

До формальної диспозитивнос­ті, що впливає на рух справи, належать, наприклад, права сторін на вибір процесуальних форм захисту, в тому числі процедур захисту в межах існуючих проваджень цивільного судочинства (ст. 11, ч. З ст. 15 ЦПК), право на пред'явлення позову, заяви (ст. З ЦПК), право апеляційного, касаційного оскарження (ст. 13 ЦПК), право на подання заяв про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обста­винами (ст. 362 ЦПК), право на порушення провадження у зв'язку з виконанням судового рішення (ст. 383 ЦПК) тощо.

Реалізація диспозитивності у такому аспекті означає наявність специфічних процесуальних прав — прав на односторонні волевияв­лення як особливого різновиду процесуальних правомочностей сторін. Перш за все це процесуальні правомочності на односторонні волеви­явлення, тобто такі, що реалізуються ініціативно лише управомоченою особою, та мають правоутворюючу природу з точки зору правових наслідків. Крім того, такі процесуальні правомочності впливають на права та обов'язки інших суб'єктів процесуальних правовідносин (суду, осіб, що беруть участь у справі, інших учасників цивільного судочин­ства). І головне — реалізація цих процесуальних правомочностей уповноваженими суб'єктами призводить до динаміки цивільного су­дочинства, його розвитку в межах окремих проваджень цивільного судочинства та в межах інстанційних циклів вертикально інтегрованих проваджень цивільного судочинства.

До формальної диспозитивності, що не впливає на рух справи, але має значення для ефективного здійснення судочинства, належить більш значна кількість процесуальних прав: на відводи (ст. 20 ЦПК), вибір та зміну підсудності (ст. 110, пп. 1-2 ч. 1 ст. 116 ЦПК), згоду на залу­чення відповідача (ст. 33 ЦПК), на вступ у справу як третя особа (ст. 34, ч. 4 ст. 36 ЦПК), про поновлення процесуальних строків (ст. 73 ЦПК), об'єднання декількох вимог (ч. 2 ст. 118 ЦПК), забезпечення позову (ст. 151 ЦПК), забезпечення доказів (ст. 133 ЦПК), подання заяв роз'яснення рішення (ст. 221 ЦПК), ухвалення додаткового рішення (ст.

220 ЦПК) тощо.

Тобто основний зміст диспозитивності — це право сторін розпо­ряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами. Причому до змісту диспозитивності входять тільки ті правомочності сторін, що пов'язані з «рухом», динамікою цивільного процесу. Реалізація інших становить зміст відповідних принципів цивільного процесуального права. І тому до принципу диспозитивності не належать, наприклад, такі права осіб, що беруть участь у справі, як їхнє право надавати до­кази, знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, зніма­ти копії тощо.

Крім сутнісної характеристики, диспозитивність визначається і колом суб'єктів процесуальної діяльності. Відповідно до ч. 2 ст. З ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи,' яким надано право захищати права, свободи та інте­реси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Так, відповідно до ст. 45 ЦПК звернутися до суду і тим самим порушити цивільну справу можуть Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та інших осіб, які за законом упра- вомочені захищати права та інтереси інших осіб. На цій підставі деякі автори стверджують, що складовою принципу диспозитивності є також процесуальні права тих суб'єктів процесуальної діяльності, які впли­вають на рух та динаміку цивільного судочинства .

На наш погляд, приватноправова природа диспозитивності означає, що динаміка цивільного процесу залежить від ініціативи та волі тільки сторін цивільного судочинства. Без сторін не може бути провадження у справі, сторони є головними учасниками цивільного судочинства. Тільки ці учасники цивільного процесу можуть розпоряджатися свої­ми матеріальними правами і процесуальними засобами їхнього захис­ту, що в сукупності впливає на цивільний процес. Тому обсяг принци­пу диспозитивності розширюється, коли його трактують у контексті діяльності інших учасників цивільного процесу, а не тільки сторін. Разом з тим не виключається, а, навпаки, передбачається, що цивільне судочинство може бути скеровано і для охорони та забезпечення певних публічних інтересів, а приватні інтереси сторін можуть захищатися через використання механізмів публічно-правового регулювання. Зо­крема, цим пояснюється те, що тривалий час у національному про­цесуальному законодавстві існує інститут судового захисту прав орга­нами публічної влади, а не самими заінтересованими особами (ст. 45 ЦПК). Це виявляється, зокрема, у такій організації цивільного про­цесу, коли у випадках, передбачених законом, вони можуть звертатися до суду на захист прав та інтересів сторін.

Зазначене дозволяє вважати, що цивільному судочинству властиві елементи публічності, однак, їх не можна ототожнювати із принципом

Цивільний процес [Текст] : навч. посіб. / А. В. Андрушко, Ю. В. Білоусов, Р. О. Стефанчук та ін.; за ред. Ю. В. Білоусов а. - К. : Прецедент, 2005. - С. 26-27.

диспозитивності. Право Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади та інших осіб, які за законом управомочені захищати права та інтереси інших осіб, не змінюють приватноправову природу права на судовий захист і станов­лять зміст іншого принципу цивільного судочинства — принципу публічності.

З огляду на зміст принципу диспозитивності, сферу його поширен­ня, а також форму реалізації через диспозитивні правомочності сторін слід зважати на ряд умов, що супроводжують його реалізацію.

По-перше, диспозитивні правомочності на односторонні волеви­явлення повинні реалізовуватися тільки у формах, передбачених про­цесуальним законодавством, і строго визначеними суб'єктами цивіль­ного процесуального права. По-друге, для їх реалізації необхідно, щоб сторона мала процесуальну дієздатність у відповідному обсязі або повноваження представника були оформлені належним чином. По- третє, оскільки реалізація правомочностей на односторонні волевияв­лення відбувається у формі юридичного процесуального факту, то воля сторони повинна мати чітку спрямованість на передбачені законом процесуальні наслідки. По-четверте, для дійсності реалізації цих спе­цифічних повноважень необхідно, щоб воля сторони цивільного судо­чинства відповідала його волевиявленню. По-п'яте, умовою реалізації диспозитивних повноважень є те, що ці правомочності мають бути реалізовані в суді і виражені в адресованих суду заявах. По-шосте, суттєвою вимогою до їх реалізації є також процесуальні строки, оскіль­ки будь-яке процесуальне волевиявлення, як реалізація правової волі уповноваженого суб'єкта, може мати правове значення лише в межах розгляду конкретної цивільної справи.

<< | >>
Источник: В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.. Курс цивільного процесу: підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. - X.,2011. - 1352 с.. 2011

Еще по теме § 2. Принцип диспозитивності:

  1. § 4. Судопроизводственные принципы арбитражного процессуального права 1. Принцип диспозитивности
  2. ПОНЯТИЕ, ЗНАЧЕНИЕ И НОРМАТИВНОЕ ЗАКРЕПЛЕНИЕ ПРИНЦИПОВ ГРАЖДАНСКОГО ПРОЦЕССА
  3. Глава III. ЭВОЛЮЦИЯ ПРИНЦИПА диспозитивности
  4. § 2. Судебная реформа 1864 г. и принцип диспозитивности
  5. § 3. ЭВОЛЮЦИЯ принципа диспозитивности в период с 1917 по 2002
  6. § 4. Современное состояние принципа диспозитивности и перспективы развития
  7. § 3. Эволюция принципа состязательности в период с 1917 по 2002 г.
  8. V.РАЗВИТИЕ ПРИНЦИПА РАВНОПРАВИЯ СТОРОН
  9. § 2. Функциональный подход как основа изучения принципов осуществления гражданских прав и исполнения обязанностей
  10. § 3. Принцип диспозитивности
  11. 2.1. Понятие, принципы защиты гражданских прав на недвижимость
  12. 4.5. Принципы диспозитивности, состязательностии процессуального равноправия сторон
  13. Принцип диспозитивности
  14. § 2. Принцип диспозитивності
  15. Билет 14 1.Принцип диспозитивности в гражданском процессе.
  16. Принцип диспозитивности.
  17. 10 Принцип диспозитивности
  18. 7. Принципи диспозитивності, змагальності, процесуальної рівноправності сторін, усності, безпосередності.
  19. 12. Принцип диспозитивности
  20. Природа принципов национального и международного права
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -