<<
>>

Право на позов, право на пред’явлення позову та процесуальний порядок його реалізації

Якщо абстрагуватися від глибокого аналізу норм права і розглянути право на позов в найпростішій для сприйняття схемі, то стане зрозумілим, що право на позов виникає з моменту, коли особа внаслідок дій іншої особи не може скористатися належними їй правами або зазнає шкоди тощо. При цьому право на позов слід сприймати як суб’єктивне враження особи, яке складається внаслідок співставлення власних прав з поведінкою та правами і обов'язками інших осіб. Досить часто такі враження призводять до неправильних висновків.

Припустимо, особа не зовсім ввічливо звернулася до іншої особи, а остання відповіла прикритою образою, що в подальшому призвело до відкритих образ і приниження честі, гідності і ділової репутації. Хто в такій ситуації винний і чиї права порушено? Відповідь очевидна, що обидві сторони можуть вважати свої права порушеними і вимагати відповідної компенсації, але сумнівною є перспектива відповідного позову, оскільки обидві особи свідомо завдавали шкоди правам іншої особи і обидві є постраждалими. Як правило, з такими позовами не звертаються до суду.

Отже, право на позов можна пов’язувати з випадками порушення, оспорювання, невизнання прав особи, коли особа вважає свої права такими. Тобто право на позов - це потенційне право на звернення до суду, оскільки тут не береться до уваги реальна можливість звернення до суду, а визначаються на підставі норм матеріального права:

- право особи;

- обов’язок потенційного відповідача;

- розмір завданої шкоди;

- способи захисту порушеного права тощо.

Але можна навести безліч випадків, коли особи не звертаються до суду і тоді, коли має місце порушення прав однієї із сторін. Така поведінка зумовлюється різними підставами, але одну з головних можна пов’язувати з небажанням особи ускладнювати своє життя зверненням до суду, а також нести додаткові витрати тощо. Можна було б одним з головних критеріїв назвати малозначність для особи випадку порушення її прав, але практика знає правові ситуації, коли навіть за 37 грн боргу особи судилися і зверталися до Верховного Суду України.

Тому право на позов безпосередньо не пов’язане із зверненням до суду, а має суб’єктивний характер, оскільки не всі громадяни адекватно нормам законодавства користуються своїми матеріальними правами і сприймають випадки порушення своїх прав. Зокрема, досить поширеними є випадки, коли громадяни дають у борг і не дотримуються вимог ч. З ст. 208 ЦК, де встановлено, що правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, належить вчиняти у письмовій формі. Недотримання встановленої вимоги законодавства позбавляє їх можливості доводити існування боргу за допомогою свідків (ч. 2 ст. 218 ЦК), хоча інші докази можуть бути прийняті судом.

Складність питання про зв’язок права на позов з правом на захист полягає у тому, що друге завжди пов’язане з першим, але право на захист зумовлюється специфікою цивільного судочинства, в основі якого - вирішення спору або ліквідація правопорушення. Якщо такої основи не існує, то судова діяльність стане неадекватною її правовій функції. Доведемо ситуацію до абсурду, щоб вона стала більш зрозумілою, для цього розглянемо такий приклад. Гр. К. залив квартиру гр. Д. і в той же день запропонував відшкодувати шкоду, але гр. Д. звертається до суду. Що у цьому випадку має розглядати суд, якщо відбулося правопорушення і винний в ньому намагається ліквідувати його наслідки? У цьому випадку право на захист не має супротиву з боку правопорушника, тому такі справи мають первісно вирішуватися у позасудовому порядку, інакше покладати на відповідача додаткові санкції некоректно, зокрема, відшкодування судових витрат.

За таким принципом відбувається ліквідація наслідків стихійних лих, коли державою встановлюються розміри і способи допомоги громадянам, які постраждали від стихійного лиха. Таким чином держава намагається уникнути власної відповідальності, встановленої у ст. 50 Конституції, і звернення до неї з позовами від пост- раждалих. Але такі способи ліквідації наслідків стихійного лиха постраждалою особою зіставлятимуться з правом на позов, у якому відображається розмір завданої шкоди і способи ліквідації такої шкоди. Наприклад, держава встановила, що постраждалому громадянину має бути виплачено компенсацію в 100 000 гривень за знесений будинок, але за такі кошти нового будинку сьогодні не збудуєш. Тому відшкодування, надане потенційним відповідачем, не поглинуло право на позов і особа може вирішити досягати повного відшкодування. У цьому конкретному випадку постраждала особа може діяти двома шляхами:

1) звернутися до уповноважених державою осіб за додатковим відшкодуванням, оскільки надане не поєною мірою ліквідує наслідки стихійного лиха;

2) звернутися до суду з позовом до держави, яка в ст. 50 Конституції гарантувала безпечне для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Отож право на захист - це гарантована державою кожній особі можливість забезпечити реалізацію, охорону і захист належних їй прав різними правовими методами і не обов’язково у судовому порядку.

Останнім часом було значно демократизовано суспільні відносини, оскільки Конституцією України тепер гарантується право на безпосереднє звернення до суду. Такі зміни були внесені з метою застереження свавілля управлінського апарату держави, коли особа була зобов’язана використати досудовий порядок врегулювання спорів і лише потім звертатися до суду. Сьогодні досудовий порядок врегулювання спорів та конфліктів не є обов’язковим, тому особа вправі обирати способи захисту власних прав самостійно - або звернення до адміністративних органів, або безпосереднє звернення до суду. Тому поняття «право на захист» слід сприймати в площині всіх можливих способів охорони і захисту прав особи, а також виділяти відносно самостійне поняття «право на судовий захист».

Але головною ознакою сучасного сприйняття прав на захист і на судовий захист, зокрема, є волевиявлення особи щодо захисту власних прав. Так, особа вправі відмовитися прийняти компенсацію за порушення ЇЇ прав і ніхто не може зобов’язати її це зробити. Отже, особа вправі погодитися з порушенням Ті прав і не вживати заходів щодо його відновлення.

Тому забезпечення права на судовий захист можна сприймати в широкому обсязі як зміст і спрямованість діяльності держави, а також як її головний обов’язок, оскільки саме так трансформується положення ст. З Конституції України в діяльність суду як уповноваженого органу держави. Але реально право на судовий захист залежить від волевиявлення особи щодо захисту власних прав або відмови від такого захисту. Навіть розглядаючи можливість звернення до суду за захистом не безпосередньо особи, а в її інтересах уповноважених державою осіб, наприклад, прокурора, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інших осіб, то для такого звернення має існувати відповідне волевиявлення особи, подане до цих органів. У противному разі за п. 7 ч. 1 ст. 207 ЦПК особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, вправі подати заяву про залишення позовної заяви без розгляду.

Тому можна говорити про зв’язок права на позов з правом на судовий захист, які базуються на порушеному або оспорюваному праві особи, але відрізняються тим, що право на позов - це матеріальна складова наступного права на судовий захист.

Отже, право на судовий захист має передбачати гарантовану державою можливість захистити порушене або оспорюване право в суді. Оскільки така можливість гарантується всім громадянам, то право на судовий захист - це універсальне право, яке має як теоретичне, так і практичне значення в контексті удосконалення як процедури розгляду справ, так і діяльності всіх правоохоронних та інших державних органів. Так, ввведення у дію Закону України «Про звернення громадян» дає можливість особам не тільки звертатися до суду, а й захищати свої права іншим шляхом, а також забезпечувати себе необхідними доказами для подальшого доказування своїх прав.

У зв’язку з цим право на судовий захист має загальнотеоретичне значення і конкретне значення для кожної особи, оскільки зумовлює можливість реалізувати своє право на позов у суді.

Право на судовий захист - юридичний інститут як матеріального, так і процесуального права. Він має матеріальний зміст та процесуальну форму і тягне за собою матеріальні та процесуальні наслідки. Його процесуальна форма - це цивільні процесуальні правовідносини, які виникають в разі звернення особи до суду і передбачають межі дозволеної законом поведінки осіб, що беруть участь у справі. Зокрема, в межах цивільних процесуальних відносин можна окреслити комплекс прав та обов'язків їх суб’єктів, зокрема:

- праву на звернення до суду за судовим захистом кореспондується обов’язок суду щодо розгляду такого звернення;

- право на розгляд пред’явленого позову кореспондує обов’язок суду розглянути прийнятий ним позов з дотриманням прав інших осіб, але в основі обов’язку суду лежить дотримання вимог законодавства;

- право особи користуватися належними їй правами підсилюється обов’язком позивача довести суду законність своїх позовних вимог і фактичне існування юридичних обставин, пов’язаних із заявленим позовом. Як це парадоксально не виглядає, оскільки право перетворюється в обов’язок, але реальність задоволення позову зумовлюється об’єктивними обставинами (наявністю відповідних доказів, законністю пред’явлених вимог тощо) та суб’єктивними, необхідністю належним чином користуватися правами, щоб довести суду своє право на захист;

- право доводити в судах апеляційної та касаційної інстанції, а також у провадженнях у зв’язку з винятковими і новови- явленими обставинами законності і обґрунтованості пред’явленого позову і необхідності його задоволення судом.

Так, схематично і спрощено можна зобразити право на судовий захист. Отже, право на судовий захист може бути реалізоване в суді першої інстанції і результатом цих правовідносин може стати рішення суду, яке задоволить позивача, але законом передбачаються певні процесуальні наслідки - головним з яких є ухвалення судом рішення у справі, а не задоволення позову. Тому право на судовий захист має бути пов’язане з правом на задоволення тих вимог, які були пред’явлені суду. Але право на судовий захист охоронюваного законом інтересу та порушеного чи оспорюваного права конкретного суб’єкта не зобов'язує суд до задоволення позову.

Отже, право на судовий захист конкретного суб'єкта неможливо розглядати як абсолютне право, оскільки, як зазначалося вище, його право на позов несе в собі суб’єктивну оцінку як порушення його права, так і оспорення його, іноді особи переоцінюють завдану їм шкоду або характер правопорушення з боку відповідача тощо. У деяких випадках позивачі звертаються до суду не з метою захисту своїх прав, а зловживаючи наданим їм правом на судовий захист. У зв’язку з цим не можна розцінювати діяльність суду лише як захист прав позивача. Саме тому право на судовий захист складається з декількох елементів.

Найпершим елементом у теорії цивільного процесу визначають право на звернення до суду за захистом, оскільки до 1 вересня 2005 року це право було ускладнене через те, що прийом громадян здійснювали безпосередньо судді, які в деяких випадках і під різним приводом усно відмовляли у прийнятті заяви. Така діяльність ускладнювала можливість громадян звернутися до суду.

Реальне здійснення громадянами права на звернення до суду за судовим захистом залежить як від належного правового регулювання цього питання, так і від правильного застосування судом норм, з яких воно складається. У свою чергу, на законодавство і судову практику істотно впливає наука, яка дає теоретичне тлумачення процесуальних норм, що регулюють право на звернення до суду за судовим захистом, і дає рекомендації щодо застосування їх у судовій практиці.

Проблема права на звернення до суду за судовим захистом постійно притягувала до себе увагу і має великий інтерес у вчених-процесуалістів у наш час". В теорії цивільного процесуального права існує багато точок зору щодо цієї проблеми. Так, Н.І. Авдєєнко, М.А. Гурвич, К.С. Юдельсон, Н.Б. Зейдер, А.Ф. Клейнман та ін. обмежувалися тим, що розглядали право на звернення до суду за судовим захистом як право на пред’явлення позову і це призводило до того, що межі наукових досліджень звужувались. Право на звернення до суду за судовим захистом є ширшим поняттям і не обмежується тільки пред’явленням позову, оскільки в результаті реалізації права на звернення до суду порушуються справи не тільки позовного провадження, а й справи окремого (наказного. - С.Ф.) провадження.

За сучасною ж процедурою діяльності суду право на звернення до суду значно спростилося, оскільки громадянам гарантується безпосереднє звернення до суду, в якому слід відокремити звичайну адміністративну та процесуальну складові частини:

1) адміністративна полягає в тому, що всі заяви громадян мають прийматися судом і реєструватися, що символізує спрощений доступ до суду та вступ у правовідносини із судом. Наприклад, при поданні до канцелярії суду заяви сьогодні можна просити суд надати реєстраційний номер заяви або вимагати від секретаря канцелярії поставити штамп про прийняття заяви. При надісланні заяви поштою із зворотним повідомленням про вручення забезпечується доказ, що заява була вручена суду. У такому разі особа отримує право на відповідь суду.

2) процесуальна зумовлена вже нормами цивільного процесуального права, оскільки питання про прийняття заяви до розгляду суду і відкриття провадження у справі вирішується не канцелярією суду, а відповідно до ст. 121 ЦПК суддею. Результатом розгляду позовної заяви суддею може стати виявлення в її змісті недоліків, що в остаточному підсумку може призвести до її оцінки як неподаної.

Саме дотримання такого порядку подання і прийняття заяв є гарантією права особи на звернення до суду. Тому введення в ЦПК положення, що заява подається до суду першої інстанції, де вона реєструється, а така реєстрація має проводитися канцелярією суду, де оформлюється снрава, їй присвоюється номер, який вноситься у алфавітну книгу, на неї заводиться статистична картка відповідно до правил судового діловодства, які регулюються Тимчасовою інструкцією з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 17 лютого 2005 р., заслуговує на увагу. Фіксація факту подання заяви до суду має важливе значення для осіб, які звертаються за захистом свого права, оскільки вона дисциплінує суддів щодо дотримання процесуальних строків. Передача позовної заяви судді у порядку черговості свідчить про контроль з боку суду щодо рівномірності розподілу навантаження на суддю, при цьому слід враховувати як навантаження за територіальною ознакою, так і за спеціалізацією судді.

Отже, право на звернення до суду за захистом - це інститут цивільного процесуального права, що регулює право фізичних і юридичних осіб на порушення судової діяльності, здійснення якого гарантується всім громадянам та юридичним особам. Іншими словами, це забезпечена законом будь- якій заінтересованій особі можливість безпосередньо звернутись до суду з заявокъ але для відкриття провадження у справі для захисту прав чи охоронюваних законом інтересів або для захисту прав та інтересів інших осіб необхідно, щоб суд прийняв позовну заяву. При зверненні за судовим захистом тільки передбачається факт порушення права. Отже, все вищезазначене - це погляд на універсальне поняття «звернення до суду за судовим захистом» з позицій захисту суб’єктивного права та охоронюваного законом інтересу особи.

Складність же розгляду цього питання сьогодні зумовлюється відсутністю чіткої нормативної бази цивільного процесуального права, яка мала б відтворювати вплив загальних демократичних принципів, проголошених Конституцією України, на цивільні процесуальні правовідносини. Але саме цей період є можливість визначити найцікавішим, оскільки конституційні принципи поширили юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції), проголосили верховенство права (ст. 8 Конституції) та визнали, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. З Конституції).

Дійсно, сьогодні створено атмосферу для творчої діяльності як адвокатів, так і суддів, надано громадянам можливість вирішувати всі, навіть застарілі спірні питання, оскільки до прийняття Конституції існувала складна система підвідомчості цивільних справ. Сьогодні на підставі того, що Конституція є Основним Законом України і має вищу юридичну силу, тобто має перевагу у дії щодо інших чинних законів України, обмеження дії конституційних принципів неможливе, саме тому нині є можливість вирішувати справи виходячи із загальних начал (засад) і змісту законодавства України (ч. 7 ст. 8 ЦПК). Тому сьогодні існує простір для судових рішень, які мають можливість в майбутньому вплинути на розвиток законодавства.

Можливість використання особою права на звернення до СУДУ У будь-яких необхідних, на її думку, випадках визначає відповідність цього принципу діючим цивільним процесуальним правовідносинам та характеризує рівень демократії у державі. Ця можливість не може зумовлюватись ніякими правовими підставами, знаходитись в залежності від чиєї-небудь суб’єктивної думки тощо.

А от фактична реалізація права на звернення до суду за захистом, а саме - відкриття провадження у справі (ч. 2 ст, 122 ЦПК) залежить як від об’єктивних, так і суб’єктивних умов.

Як зазначалося вище, коли подається позовна заява, вона буде розцінюватися як відповідний позов лише у разі прийняття її судом. Як свідчить практика, суди не завжди приймають позовні заяви, оскільки з власних міркувань вважають за необхідне усунути формальні і неформальні недоліки. Формальні недоліки позовних заяв перераховані у ст. 121 ЦПК, а процесуальні - у ст. 122 ЦПК, але в багатьох випадках судді переходять встановлені межі і до стадії відкриття провадження у справі висувають вимоги до позовних заяв, які не встановлені у ЦПК. До таких вимог належать; зазначити третіх осіб, які мають брати участь в розгляді справи, та надати всі докази по справі, хоча ці питання з’ясовуються на стадії попереднього судового засідання, викласти зрозумілою українською мовою зміст заяви тощо. Інколи такі ситуації доходять до абсурду, зокрема, коли заява подається від третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору, а вирішує питання і встановлює недоліки суддя, який не розглядає первісний позов тощо. Іноді судді не приймають зустрічних позовних заяв і навіть не розглядають їх окремо. Тому досить часто спір між позивачем та судом виникає ще на стадії прийняття позовної заяви до провадження суду, хоча в багатьох випадках суду простіше прийняти заяву і відмовити в її задоволенні, оскільки вона необґрунтована відповідними доказами тощо.

Але заява стає відповідним позовом з моменту, коли суд прийняв її до провадження або коли за результатами апеляційного оскарження відмови у прийнятті заяви апеляційний суд зобов’яже суд першої інстанції відкрити провадження у справі (п. 4 ч. 1 ст. 293 ЦПК). Тому доцільно виділяти універсальну процедуру пред’явлення позову і позначати її як право на пред’явлення позову та говорити про право конкретної особи на пред’явлення позову, яким кореспондується відповідний обов’язок суду відповісти на таке звернення: встановленням недоліків позовної заяви або відкриттям провадження у справі.

Отже, право на пред’явлення позову - це інститут позовного провадження, який є лише окремим випадком права на звернення до суду. Тому щодо цивільного процесу слід говорити про право на звернення до суду як елемент права на судовий захист, а не тільки про право на позов; про право на звернення до суду за судовим захистом і не про абстрактне право на пред’явлення позову.

Право на пред’явлення позову - це суб’єктивне процесуальне право, яке є однією із форм реалізації права на звернення до суду за судовим захистом. При цьому реалізація цього права залежить від дотримання позивачем встановлених у законі умов, які стосуються не тільки форми позовної заяви, а й інших правових факторів. Ці умови встановлюють порядок подання заяви і обов’язок суду прийняти заяву, якщо вона відповідає встановленим у законодавстві вимогам. З моменту відкриття провадження у справі й починається розгляд заявлених позовних вимог, а до цього відбувається перевірка заяви на відповідність її вимогам законодавства.

Процесуальний порядок реалізації права на пред’явлення позову залежить від певних факторів, закріплених у статтях 119, 121, 122 ЦПК. Найпершою вимогою, що висувається до позовної заяви, є її форма.

Позовна заява подається до суду у письмовій формі. Оскільки у ЦПК не закріплено, що собою являє письмова форма, то, на нашу думку, особа має можливість виконати цей процесуальний акт як особисто від руки, але чітко та розбірливо, так і на друкарській машинці або за допомогою комп’ютера. Щодо змісту позовної заяви, то до усіх заяв пред’являються єдині вимоги. Але це не означає, що позовна заява не повинна відображати специфіку певних категорій справ, які підлягають розгляду. Наприклад, у позовну заяву про розірвання шлюбу повинні бути включені відомості про рік народження кожного із подружжя, дітей, дата реєстрації шлюбу із зазначенням актового запису та найменування органу, який провів таку реєстрацію, з ким із батьків проживають діти на момент подання заяви до суду та з ким вони будуть проживати після розірвання шлюбу.

Зокрема, у ст. 119 ЦПК встановлено такі вимоги щодо змісту позовної заяви:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий відомий;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до заяви.

Наведені обставини потребують правильного застосування

норм законодавства, щоб заява не була повернута позивачу. Так, у позовній заяві має зазначатися суд, до якого подається заява. При цьому слід враховувати компетенцію та статус суддів за Законом України «Про судоустрій*. Далі треба чітко зазначити всі відомості про позивача. Якщо позивачем є фізична особа, то потрібно зазначити її ім’я. Ім’я фізичної особи, виходячи із ст. 28 ЦК, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Тобто, вказуючи реквізити позивача - фізичної особи, слід зазначити у заяві її прізвище, власне ім’я та по батькові, місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий відомий. Ці самі дані повинні бути зазначені і у відповідача та третіх осіб, які беруть участь у справі. Але автори вважають доцільним зупинитися на досить важливих аспектах, які мають неоднозначне розуміння та тлумачення на практиці. Наприклад , що слід розуміти під місцем проживання або місцезнаходженням позивача, відповідача та ін.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Тому при зазначенні місця проживання позивача слід вказати населений пункт, де він проживає, - місто, село, селище (область, район), вулицю, номер будинку, номер квартири, поштовий індекс. Щодо номера засобів зв'язку, то, на нашу думку, його зазначення не е обов’язковим, про що свідчить вислів «якщо такий відомий». Тому якщо особа не зазначить його у заяві, то такий її недолік не повинен бути підставою для залишення заяви без руху та надання строку для його усунення.

Крім того, при написанні позовної заяви слід також враховувати положення ч. 9 ст. 110, де йдеться про підсудність позовів до відповідача, місце проживання якого невідоме. Тоді такі позови пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи). За частиною 10 позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути у кожному випадку достовірно встановлені. Усі ці аспекти мають знайти відображення у позовній заяві, яка подається до суду, та враховуватися судом, оскільки вони можуть мати вплив на визначення підсудності справи. Крім того, суду повинні подаватися докази на підтвердження цих обставин, бо в іншому випадку суд не зможе їх достовірно встановити.

Позивачем та відповідачем може бути й юридична особа, тоді у позовній заяві має бути зазначене її найменування, яке за ст. 90 ЦК повинно містити інформацію про її організаційну форму та характер діяльності, може мати скорочене найменування. Крім того, юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Щодо місцезнаходження юридичної особи, то воно визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлене законом. Але на практиці мають місце випадки, коли юридична особа зареєстрована за однією адресою, а фактично її органи управління знаходяться за іншою адресою. Виходячи із аналізу ч. 2 ст. 109 ЦПК, яка передбачає, що позови до юридичних осіб пред’являються за їх місцезнаходженням, а за ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, потрібно у заяві зазначати юридичну адресу, а не фактичну. Це може призвести до того, що юридична особа - відповідач не буде зразу ж розшукана, оскільки вона не знаходиться за місцем реєстрації. Тому, на думку авторів, доцільно у заяві зазначати юридичну і фактичну адресу місцезнаходження юридичної особи, та пред’являти позови за її фактичним місцезнаходженням, так, як це було передбачено ч. 2 ст. 125 старого ЦПК - за місцезнаходженням її органу управління. Усі інші реквізити - такі самі як і для позивача, вони поширюються також на співпозивачів, співвідповідачів, третіх осіб, про яких взагалі не йдеться у п. 2 ст, 119 ЦПК, хоча треті особи - це суб’єкти тільки позовного провадження.

Якщо заява подається представником позивача, то у ній повинно бути зазначено його ім’я, місце проживання (адреса), поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо він відомий, а також правові підстави представництва інтересів особи - відповідно до закону, договору, довіреності, статуту.

Щодо п. З, де йдеться про зміст позовних вимог, то потрібно нагадати, що змістом позову є вказівка позивача на спосіб судового захисту. Так, ст. 16 ЦК передбачається, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. До способів судового захисту цивільних прав та інтересів у ч. 2 віднесені такі:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором або законом, але, на нашу думку, такий спосіб повинен бути визначений самим позивачем.

Якщо виходити зі структури позову, його складових елементів (предмет, підстави, зміст), то у п. З йдеться про зміст позову, а предмет відсутній, виходить, що зміст поглинає предмет, А В.В. Ярков зазначає, що недоцільно виділяти зміст як самостійний елемент позову, його слід включати у предмет позову. На нашу думку, предмет ширший ніж зміст, він поглинає зміст. Наприклад, до суду пред'являється позов про розірвання шлюбу (предмет), який передбачає такий спосіб захисту інтересу позивача, як припинення сімейного правовідношення (п. 7 ст. 16 ЦК). Виходячи із цього треба внести зміни у п. З ст. 119 ЦПК, де замість «зміст позовних вимог» зазначити «предмет позову».

Щодо п. 4, у якому йдеться про ціну позову щодо вимог майнового характеру, то слід зазначити, що нею є грошове вираження позову. Тобто коли пред’явлено позов про розподіл спільно набутого майна подружжям, то ціною позову буде вартість не усього спірного майна, яке підлягає поділу, а лише та його частина, на яку безпосередньо претендує позивач. Ціна позову визначається позивачем та повинна бути зазначена у заяві, при прийнятті якої суддя може перевіряти ціну позову, оскільки саме від ціни позову залежить правильність сплати судового збору, квитанція про сплату якого повинна бути додана до заяви. При цьому мають враховуватися положення Інструкції про порядок сплати та обчислення державного мита (судового збору). Але не можна вимагати сплати судового збору виходячи з того, що при розподілі спільно набутого майна один із співвласників претендує на конкретне майно і позначає його вартість. У цьому конкретному випадку співвласнику належить на праві спільної сумісної власності це майно і він просить лише конкретизувати і виділити ту частку, яка

йому належатиме на праві приватної (особистої) власності.

У п. 5 заяви йдеться про те, що позивач повинен викласти обставини (підстави позову), якими він підтверджує кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

Згідно з нормами матеріального права позивач повинен визначити правові підстави позову (обставини, які мають місце у диспозиції норми матеріального права і мають бути доведені суду) та на підтвердження цих підстав позову він повинен навести фактичні обставини справи. На нашу думку, хоча й цього не вимагає закон, але все ж таки доцільно зазначити норму закону, яка регулює спірні правовідносини, що є предметом судового розгляду, оскільки ця обставина має суттєвий вплив на змагальний характер процесу, сприяє досягненню істини у справі. Це положення має виконуватися, якщо таку заяву подає фахівець у галузі права, зокрема прокурор, адвокат.

Виходячи з ч. З ст. 10 ЦПК, де закріплено принцип змагальності, за яким кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, позивач у заяві повинен на підтвердження підстав позову подати докази, які підтверджуватимуть кожну обставину, яка входитиме до предмета доказування. Відбір таких доказів повинен здійснюватися з урахуванням положень статей 58, 59 ЦПК щодо належності та допустимості доказів.

Крім того, у заяві потребується зазначити підстави звільнення від доказування. До таких обставин ст. 61 ЦПК віднесено такі:

1) обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;

2) загальновідомі обставини (які, крім того, під час розгляду справи повинні бути визнані такими на підставі ухвали суду);

3) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили. Ці обставини не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

4) вирок суду у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або постанову суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Щодо частини 3, 4, якщо на них позивач посилається у заяві, то ним повинні бути подані докази на підтвердження цих обставин. У пункті 7 ст. 119 ЦПК зазначається, що у заяві повинен мати місце перелік документів, що додаються до заяви, а також треба вказувати кількість примірників, крім того, за ч. 5 до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно- технічне забезпечення розгляду справи. Але виходячи з практичного досвіду можна порадити подавати не оригінали платіжних документів, а їх копії, тому що на практиці може мати місце їх втрата, що потягне за собою необхідність підтвердження сплати цих витрат, що може бути неможливим, а оригінали можуть пред’являтися судді безпосередньо..

Перш ніж перейти до аналізу ч. З даної норми, де йдеться про підписання заяви позивачем чи його представником (якщо він має на це повноваження) із зазначенням дати її подання, доцільно зупинитися на досить важливій складовій заяви, яка має місце у кожній позовній заяві - це її резолютивна частина, або як її називають на практиці - «прохальний пункт заяви». Після викладення мотивувальної частини заяви - обставин справи, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, позивач повинен зазначити: «Керуючись статтями (вказується пе

релік норм матеріального та процесуального права), ПРОШУ:».

Саме у цій частині позовної заяви, на нашу думку, позивач повинен точно викласти ту матеріально-правову вимогу до відповідача, яка й складає предмет позову. Ця позовна вимога визначається характером спірних матеріальних правовідносин, з яких випливає вимога позивача. Цей прохальний пункт заяви, по суті, є позовною вимогою. Від того, наскільки він чітко та юридично грамотно буде сформульований, залежить позиція самого позивача у справі, яку він може змінити про- тягом усього розгляду справи по суті до постановления судового рішення (ч. 2 ст, 31 ЦПК).

Спочатку у заяві повинен зазначатися зміст позовних вимог, тобто спосіб судового захисту, який просить застосувати позивач для захисту його права, а у прохальній частині має йтися про предмет позову, тобто позивач повинен конкретно сформулювати ту матеріально-правову вимогу, яку він адресує відповідачеві та з приводу вирішення якої просить суд постановити судове рішення. Тому для суду є важливим правильне формулювання такої вимоги, що має безпосередній вплив на зміст судового рішення, наприклад, особа просить у прохальному пункті визнати правочин недійсним, визнати право власності на будинок, позбавити батька батьківських прав та стягнути з нього аліменти на утримання дитини. Така чіткість формулювання вимоги вплине на спрямованість судового розгляду справи, на процес доказування тощо, а також полегшить задачу суду щодо прийняття судового рішення, тобто суд або задовольнить вимогу, або відмовить у задоволенні позову, якщо позивач його не доведе.

Виходячи з матеріальної та процесуальної природи різних категорій справ позовного провадження у позовній заяві можуть зазначатися додаткові відомості, які передбачені законом. Про необхідність зазначення додаткової інформації у певних категоріях справ йдеться також у постановах Пленуму Верховного Суду.

Законом, а саме ст. 45 ЦПК, передбачено можливість подання позовної заяви особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, до них належать: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи. Тому коли вони звертаються із заявою, у ній повинні бути зазначені підстави такого звернення, тобто у чому полягає неможливість пред’явлення позову самим громадянином чи юридичною особою (за станом здоров’я, відсутність коштів тощо).

Заява до суду може пред’являтися самою особою або у її інтересах заяву може подати представник. Це право на подання заяви та на підписання її від імені довірителя має бути передбачено у довіреності, виданій довірителем представнику, чи в іншому документі, який стверджує такі повноваження. Але тут слід також виходити із виду представництва, якщо, наприклад, має місце законне представництво - мати представляє інтереси своєї неповнолітньої дитини, то спеціального документа, який передбачав би її повноваження, не потрібно, достатньо подати паспорт матері та свідоцтво про народження дитини.

Як заст. 35 ЦПК 1963 р., так і за ч. З ст. 133 ЦПК суд може забезпечувати докази до пред’явлення позову. Щодо забезпечення позову, за ст. 149 ЦПК 1963 р. позов забезпечувався після його пред’явлення на будь-якій стадії справи. За чинним ЦПК у ч. 4 ст. 151 має місце новела, яка передбачає забезпечення позову до пред’явлення позовної заяви щодо захисту права інтелектуальної власності. Тому, якщо позовну заяву було подано після забезпечення доказів та позову, у ч. 2 повинні, крім інших відомостей, зазначатися відомості про забезпечення доказів або позову. На нашу думку, доцільно зазначити дату постановления ухвали про забезпечення доказів і позову та можливі відомості щодо їх оскарження.

Подаючи позовну заяву до суду позивач повинен додати до неї її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

Судова практика

1 вересня 2005 р. позивачами було пред’явлено позов до Н-съкого райсуду м. Києва. 26 жовтня 2005 р. було отримано від суду ухвалу від 16 жовтня 2005р. про необхідність усунення недоліків позовної заяви. Тобто ухвала про необхідність усунення недоліків позовної заяви була винесена з порушенням строків, встановлених у ЦПК, оскільки позовна заява була пред’явлена 1 вересня 2005 р. та зареєстрована - 2 вересня 2005 ра ухвала про усунення недоліків постановлена через 1 місяць та 15 днів, тоді як законом передбачено, що не пізніше 10 днів з дня надходження заяви повинно бути відкрите провадження (ч. З ст. 122 ЦПК). Хоча в законі не зазначено, в який термін судом повинна бути постановлена ух-

вала про усунення недоліків та це справедливо, оскільки суддя залежно від обставин справи сам визначає термін, у який такі недоліки мають бути усунені. Виходячи з аналізу ч. З cm. 112 ЦПК, строк усунення недоліків позовної заяви, до яких законом віднесено недодержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК, щодо змісту та форми позовної заяви, або несплата судового збору чи неоплата витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, може бути меншим ніж 10 днів, оскільки він поглинається відкриттям провадження у справі. Якщо усунути недоліки з поважних причин {особа проживає у іншому місці, за кордоном) неможливо у цей термін, питання про відкриття провадження у справі за ч. З cm. 122 ЦПК може бути вирішеним не пізніше 10 днів з дня закінчення строку, встановленого для усунення недоліків. Тобто суддя сам встановлює розумний строк, у який такі недоліки можуть бути усунені.

Інститут залишення заяви без руху, регламентований ст. 121 ЦПК, мав місце й у ст. 139 ЦПК від 1963 р., але цивільному процесу він відомий ще з дореволюційних часів (Устав гражданского судопроизводства 1864 г.).

Підставами для такого залишення без руху цивільної справи є:

1) якщо заяву подано без додержання вимог статей 119, 120 ЦПК щодо змісту та форми;

2) не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Суддя, встановивши такі недоліки, повинен залишити заяву без руху, винести про це ухвалу, мотивувати її, направити позивачеві, при цьому зазначивши строк для усунення таких недоліків. Щодо строку усунення таких недоліків, то він належить до тих, які встановлюються судом залежно від конкретних обставин справи, наприклад, відповідач проживає поза межами міста, де розглядається справа, тому потрібно більше часу для усунення таких недоліків. На думку авторів, такий строк повинен бути розумним. Частина 2 нічого не визначає, якщо особа не усуне недоліки у встановлені судом строки, то чи повинен суддя виносити ухвалу про повернення заяви. У частині 3 йдеться про те, що суддя повертає заяву, крім підстав, передбачених у ч. 2, і за інших підстав. А у ч. 4 йдеться про повернення позовної заяви на підставі ухвали суду, але «позовна заява» вживається тут в однині, тому напрошується висновок про те, що така ухвала постановлюється лише виходячи з ч. З, а не із частин 2 та 3. Якщо ж вважати, що суддя повинен постановлювати ухвалу і при поверненні заяви за частинами 2 та 3, то у ч. 4 треба вжити термін «позовних заяв» в множині. Аналогічно треба ввести у ч. 5 даної норми термін «позовних заяв» виходячи з частин 3, 4.

Такий інститут та його регламентація в ЦПК має свої позитивні моменти, які можна встановити виходячи із аналізу ч. 2 даної норми, де йдеться про те, що у разі усунення позивачем недоліків, його позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Отже, строк, передбачений суддею в ухвалі, є фіксуючим, та тим самим допомагає позивачеві не пропустити строк позовної давності.

Якщо суддя дійде висновку, що заява не відповідає вимогам закону, тим самим він надає позивачеві можливість усунути певні недоліки, не повертаючи її.

Але слід звернути увагу на такі аспекти залишення заяви без руху. На практиці бувають випадки, коли можна усунути певні недоліки: наприклад, підписати заяву, сплатити судовий збір, подати докази тощо, і за таких умов заява вважатиметься поданою та суддя відкриє провадження у справі.

Але можуть бути випадки, коли після залишення заяви без руху, виправлення її недоліків, може мати місце повернення заяви. Наприклад, у первісній заяві особа не виклала чітко предмет позовних вимог (зміст ) та обставини, якими вона обґрунтовує свої вимоги. Суддя їй надав строк для усунення недоліків. Після усунення особа уточнила предмет позову. Виходячи з цього суддя встановив, що справа не підсудна даному суду, та змушений був повернути позовну заяву позивачеві, при цьому роз’яснити до якого суду треба особі звернутися.

Щодо залишення заяви без руху з підстави, що особа не сплатила судового збору або коштів на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, то на практиці можуть виникнути випадки, пов’язані з тим, що особа не має можливості сплатити ці витрати у силу малозабезпеченості чи з інших об’єктивних обставин. Тому на даному етапі може виникнути питання про розстрочку чи відстрочку сплати судових витрат чи зменшення їх розміру. Ця підстава може бути самостійною для повернення заяви, якщо особа у позовній заяві не зазначить про ці обставини чи не додасть до позовної заяви клопотання про надання відстрочки, розстрочки чи зменшення судових витрат. На нашу думку, якщо вона не зробила цього при поданні заяви, вона може подати таке клопотання як відповідь на ухвалу судді про залишення заяви без руху та усунення цього недоліку. У такій ухвалі суддя може запропонувати особі подати документ, який підтверджує сплату судових витрат, чи клопотання про відстрочку, розстрочку чи зменшення судових витрат.

Сприймаючи діяльність суду стосовно прийняття заяв до розгляду суду необхідно керуватися ч. З ст. 121 ЦПК, де встановлені умови повернення заяви. Тому надамо їх з відповідними коментарями:

Доцільно зупинитися на кожній підставі повернення заяви у порядку ч. З даної норми:

1) звернення позивача до суду із заявою про повернення позову (не позову, оскільки позов - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а його процесуальною формою є позовна заява, тому правильно говорити не про повернення позову, а про повернення позовної заяви. - Авт.) слід розцінювати як безумовну підставу для повернення такої заяви, але така заява повинна бути подана до постановления ухвали про відкриття провадження у справі;

2) щодо недієздатності позивача, то ця обставина не позбавляє взагалі особу права на судовий захист. При прийнятті заяви судді буває досить важко встановити недієздатність особи, яка пред’явила таку заяву, тому коли у судді не буде безспір- них доказів, які можуть підтвердити недієздатність особи, суд не може повернути заяву, навіть у тому разі, коли у нього будуть сумніви щодо дієздатності особи, яка подала таку заяву.

Суддя повинен прийняти таку заяву, відкрити провадження у справі і, якщо у процесі розгляду справи буде встановлено той факт, що особа є недієздатною, повинен повідомити про це органи опіки та піклування про необхідність захисту прав такої особи і може залишити заяву без розгляду. Проте, якщо особа недієздатна, то чи доцільно їй роз’яснювати право про захист її прав у суді через представника? Мабуть, доцільно одночасно з ухвалою про залишення заяви без розгляду повідомляти органи опіки та піклування про можливість подання заяви в інтересах цієї особи до суду. Один із авторів коментарю у свій час зазначав про необхідність створення Єдиного реєстру осіб, визнаних судом обмежено дієздатними, недієздатними, поновлених у дієздатності. Наявність такого реєстру дала б судді можливість перевірити цей факт і за наявності таких достовірних відомостей повернути недієздатній особі заяву. У зв’язку з цим автори вважають доцільним виключити підставу для повернення позовної заяви, поданої недієздатною особою;

3) відсутність підпису на заяві, а також підпис та подання до суду заяви від імені особи особою, яка не має на це повноважень, належить також до підстав повернення заяви. Але, на нашу думку та виходячи із змісту ст. 119 ЦПК, де йдеться про реквізити позовної заяви (п. 2 ч. 1, ч. З, ч. 7), йдеться про зазначення реквізитів документів, що стверджують повноваження представника, та подання їх копій, тому відсутність таких відомостей повинна бути підставою для залишення заяви без руху та усунення таких недоліків, якщо ж такий недолік не буде усунуто, то така заява повинна повертатися позивачеві у порядку ч. 2 ст. 121 ЦПК. Тому, на нашу думку, у ч. З ст. 121 цей пункт як самостійний та додатковий порівняно з ч, 2 є зайвим;

4) щодо непідсудності справи, то суддя повинен перевірити за ЦПК правила підсудності. При цьому він повинен враховувати її види, а також правила передачі справи з одного суду до іншого, передбачені ст. 111 ЦПК, та наслідки порушення правил про підсудність;

5) статтею 110 СК передбачено положення:

позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2); чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (ч. 3); чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини (ч. 4); опікун має право пред’явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним (ч. 5).

Тому суддя при прийнятті заяви повинен враховувати ці обставини і повернути заяву позивачеві виходячи з ч. 2 ст. 110 СК.

Слід звернути увагу, що постановлюючи ухвалу про повернення заяви суд не у кожному випадку може роз’яснити особі наслідки повернення заяви. Щодо пунктів 2, 3, 4, то суд може роз’яснити особі, як усунути обставини, що були підставою для повернення заяви. А щодо п. 1, то суд має роз’яснити особі наслідки, які настануть для особи після ЇЇ клопотання повернути позовну заяву, що така відмова не позбавляє особу можливості повторно звернутися до суду з тією самою заявою. Щодо п. 5, то повинні минути події та терміни, передбачені у ч. 2 ст. 110 СК, оскільки ці обставини формально усунути неможливо.

Це ті підстави, які не виключають повторне звернення до суду після їх усунення (ч. 5). Повертаючи заяву за цих підстав суддя повинен постановити мотивовану ухвалу, яку направити позивачеві. Така ухвала згідно з п. З ч. 1 ст. 293 ЦПК підлягає оскарженню. Її за новим ЦПК можна вважати одним із способів неприйняття позову, який слід розцінювати як тимчасовий захід, оскільки він не позбавляє такого права особу взагалі, а лише поки не відпадуть обставини, які були перешкодою для прийняття заяви. Отже, виходячи з аналізу можна сказати, що підстав для повернення заяви за новим ЦПК є шість {частини 2 і 3). Перелік таких підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Підставами для відмови у відкритті провадження у справі є умови, встановлені у ч. 2 ст. 122 ЦПК. Серед них виділяємо такі:

1) заява не підлягає розгляду у судах в порядку цивільного судочинства,-

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладення мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання на рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які е однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правовастулництва.

Згідно з ч. б ст. 122 відмова у відкритті провадження у справі за даних підстав перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Крім винятку, передбаченого у п. 2 ч. 2, - відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред’явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову.

Розглядаючи можливість подання позовної заяви відповідачем та третьою особою з самостійними вимогами щодо предмета спору, доцільно зупинитися на тих процесуальних аспектах, які можуть мати місце при цьому. При пред’явленні зустрічного позову, позову третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору слід враховувати, що він може бути пред’явлений як до, так і під час попереднього судового засідання, і вимоги статей 119, 120, 121 поширюються на них. Особливість таких позовних заяв зумовлена тим, що позивачі мають довести доцільність їх розгляду з первісним позовом.

2. Поняття позовного провадження та його характерні ознаки

2.1.

<< | >>
Источник: Авторський колектив. Цивільний процес України : академічний курс ; [підручник для студ, юрид. спец. вищ. навч. закл.]; КНТ. 848 с. 2009

Еще по теме Право на позов, право на пред’явлення позову та процесуальний порядок його реалізації:

  1. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі
  2. Право на позов, право на пред’явлення позову та процесуальний порядок його реалізації
  3. Сторони як суб’єкти позовного провадження
  4. Право на апеляційне оскарження та процесуальний порядок його реалізації
  5. Стаття 118. Пред'явлення позову
  6. § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
  7. § 3. Наслідки порушення правил підсудності. Порядок передачі справи з одного суду до іншого
  8. § 2. Право на пред'явлення позову
  9. § 2. Передумови права на звернення до суду та порядок його здійснення
  10. § 3 . Процесуальний порядок розгляду справ окремого провадження
  11. § 1. Розгляд справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі
  12. Основні інститути цивільного права країн англо-американської правової сім’ї
  13. § 2. Склад правовідносин
  14. Функціональна спрямованість кримінально-процесуальної діяльності прокурора
  15. Кримінально-процесуальні функції вторинного рівня та їх реалізація в кримінальному провадженні
  16. Кримінально-процесуальні функції паралельного (приєднаного) рівня та їх реалізація у кримінальному провадженні
  17. Порядокрозгляду цивільно-правових спорів у третейському суді
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -