Право на охорону здоров’я
та інші особисті немайнові права, пов’язані з його реалізацією (право на медичну допомогу, право на інформацію про стан свого здоров’я, право на таємницю про стан здоров’я, окремі права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я) також знаходять свою охорону у цивілістичному процесі засобами усіх трьох його видів.
Так, зокрема, у правовій науці право людини на охорону здоров’я визначається як закріплена у законодавстві та гарантована державою можливість кожної людини використовувати усі соціальні, передусім державні, засоби, спрямовані на збереження, зміцнення, розвиток та у випадку порушення відновлення максимально досяжного рівня фізичного і психічного стану її організму [174, с. 182]. За такого підходу до змісту права на охорону здоров’я можемо констатувати, що значна кількість цивілістичних процесуальних засобів за своїм змістом спрямовані саме на збереження здоров’я учасників процесу, виходять з його пріоритетності у порівнянні з іншими процесуальними цілями.
Насамперед, необхідно відзначити, що ст. 287 ЦК одним із прав фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, визначає право на допуск до неї нотаріуса та адвоката. Зазначене право фізичної особи щодо нотаріуса знайшло свою реалізацію у положенні нотаріального процесуального закону стосовно місця вчинення нотаріальної дії.
Надзвичайно важливими процесуальними гарантіями охорони здоров’я як особистого немайнового блага людини є положення цивілістичного процесуального закону щодо неможливості проведення судового засідання, вчинення інших процесуальних дій у випадку захворювання особи та їх відкладення (ст.223 ЦПК, ст.32 Закону України «Про виконавче провадження»). Безумовно, зазначені положення ст.223 ЦПК, ст.32 Закону України «Про виконавче провадження» можна розглядати лише як процесуальні гарантії захисту прав відсутньої сторони у процесі, які начебто не мають жодного зв’язку з охороною особистих немайнових прав фізичних осіб.
Однак є очевидним, що ця норма врегульовує й особисті немайнові права фізичної особи на охорону здоров’я, оскільки, по-перше, закон визнає таку неявку поважною, надає особі можливість належними чином попіклуватися про своє здоров’я, а не на шкоду своєму здоров’ю хворою з’являтися до суду чи виконавця задля участі у вчиненні процесуальних дій (визнається пріоритет здоров’я людини над необхідністю її участі у процесі правосуддя). По-друге, в іншому разі закон просто передбачав би застосування до наслідків неявки особи через хворобу ті ж наслідки, які передбачені у зв’язку з неявкою особи без поважних причин, що закон робить вже лише при подальших її неявках.У зв’язку з аналізом наведених положень уважаємо за необхідне звернути увагу на окремі недоліки, якими характеризується положення ст.32 Закону України «Про виконавче провадження».
Так, згідно зі ст.32 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності обставин, що перешкоджають проведенню виконавчих дій (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо), або з інших підстав, внаслідок виникнення яких сторони були позбавлені можливості скористатися правами, наданими їм цим Законом, виконавець може відкласти проведення виконавчих дій з власної ініціативи або за заявою стягувача чи боржника на строк до 10 робочих днів. На нашу думку, це положення викладено ретроспективно, в той час як воно повинно регулювати майбутню процесуальну дію. Це пояснюється тим, що якщо такі виконавчі дії вже відбулися, то їх відкладення втрачає свій сенс. Відтак, пропонуємо відкладення проведення виконавчих дій пов’язати у Законі з неможливістю сторони внаслідок хвороби в майбутньому скористатися правами, наданими їй Законом.
Пов’язаними з правами на охорону здоров’я є також й положення ст.33 Закону України «Про виконавче провадження» та п. 2 ч. 4 ст. 435 ЦПК, які передбачають можливість застосування відстрочки або розстрочки виконання, встановлення чи зміни способу і порядку виконання рішення у разі наявності хвороби сторони виконавчого провадження.
Статтею 286 ЦК врегульовується надзвичайно важливе право фізичної особи у сфері охорони здоров’я - право на таємницю про стан здоров’я. Як зазначається у цьому положенні, фізична особа має як право на таку таємницю, так і право на таємницю про сам факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при медичному обстеженні. Як наслідок, у цивільному процесі це право охороняється через можливості розгляду справи у закритому судовому засіданні.
У науці досить цікавий підхід до вивчення особистих немайнових прав фізичних осіб у сфері охорони здоров’я запропонувала Н.О.Тюхтій, яка здійснює таке дослідження на загальнотеоретичному, правовому та галузевому (з погляду цивільного права) рівнях [175, с. 214]. Проведене нами дослідження цих прав свідчить, що їх вивчення на галузевому рівні можна здійснювати не лише з огляду на цивільне право, а й цивілістичний процес чи окремі його види.
Загалом же необхідно дійти висновку, що багато особистих немайнових прав містять у собі цивілістичні процесуальні правомочності і їх здійснення полягає у вчиненні процесуальних за своїм змістом дій. Також й сам цивілістичний процес ґрунтується на охороні особистих немайнових прав, містить значну кількість процесуальних гарантій їх охорони та захисту. Але не варто положення цивільного права абсолютизувати у межах цивілістичного процесу, оскільки такі правовідносини, зокрема, нотаріальні процесуальні, цивільні процесуальні, виконавчі процесуальні відрізняються від цивільно-правових за характером, змістом та виконуваними посадовими особами завданнями. Так, слід визнати особливо важливу роль суду у врегулюванні цивільних відносин і ту владу, яку надано йому та виконавцям для забезпечення функціонування правової системи України, захисту і відновлення прав громадян та юридичних осіб. Але і цим уповноваженим особам не можна переходити межі допустимої поведінки і це не зважаючи на те, що багато порушень немайнових прав осіб виміряти складно, і це суб’єктивний фактор. Так, для когось образа може полягати в безпосередніх «критичних» висловлюваннях на її адресу, а якійсь особі навіть підвищення голосу на неї здається приниженням її честі, гідності і ділової репутації.
Саме тому в основу немайнових прав уважаємо за доцільне включати особистість, сприйняття нею правопорушень, а також правовідносини, у які вона вступає з іншими особами.Автор вважає, що у цивілістичному процесі особлива увага має приділятися немайновим правовідносинам, оскільки доволі часто наділені владою посадові особи не відчувають, що немайнові відносини здійснюють істотний вплив на психологічний стан конкретної особи, а також інших осіб, які беруть участь у певному юрисдикційному процесі, а це, у свою чергу, позначається і на суспільних відносинах, здоров’ї населення, його загальному настрої тощо. Тому важко оцінити вплив елементарного правопорушення на суспільні настрої, які тривалий час формували у суспільства недовіру до правоохоронних і правозахисних органів, що призвело до існування в нашій країні правового нігілізму. Тому вчені повинні проаналізувати особисті немайнові права, які реалізуються у процесуальних галузях, що входять до цивілістичного процесу, та недоліки у врегулюванні відносин, котрі пов’язані з охороною та захистом особистих немайнових прав фізичних та юридичних осіб [162, с. 68-69].