§ 1. Поняття та сутність окремого провадження

Наразі ЦПК України оперує поняттям «провадження», виділяючи декілька їх видів. Одним з них є окреме провадження.

Основними сутнісними характеристиками поняття «вид прова­дження» можна вважати:

1) наявність специфічного процесуального порядку розгляду справ, тобто врегульованої законом правової процедури, визначеної послідо­вності вчинення процесуальних дій;

2) наявність специфічної категорії справ, що розглядаються і вирі­шуються судом за допомогою такої процедури^[88].

Провадження цивільного процесу - це специфічна конструкція, морфологічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предме­тну характеристику цивільного судочинства з погляду матеріально-пра­вової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - документах^[89].

Розвиток окремого провадження як самостійного виду цивільного провадження протягом останнього десятиріччя ішов за двома напря­мами: удосконалення процесуального порядку розгляду та вирішення наявних категорій справ та виділення нових категорій, що відображають зміни в цивільному матеріальному праві. Однак наразі превалює думка з приводу того, що справи окремого провадження являють собою суку­пність без інтегрованої ознаки. Інакше кажучи, неможливо виділити ту сукупність властивостей, якими будуть наділені всі справи, розгляд яких здійснюється в окремому провадженні.

Водночас у ч. 7 ст. 19 ЦПК України визначено, що окреме прова­дження призначено для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсут­ності неоспорюваних прав.

У ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження визначено як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридич­них фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорю- ваних прав.

Ознаками окремого провадження є такі:

- відсутність спору про право;

- відсутність сторін із протилежними інтересами;

- особливості прояву дії окремих принципів цивільного процесу (диспозитивності, змагальності, одноособовості та колегіальності розг­ляду цивільної справи, процесуальної рівності тощо).

Необхідність розуміння такої ознаки, як відсутність спору про право, має практичне підґрунтя. Відповідно до ч. 6 ст. 294 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Спір про право виникає тоді, коли існують або уявляються можли­вими сторони з протилежними інтересами. Спір про право може мати різний зміст, а підставою його виникнення може бути невизнання, оспо­рювання або порушення права. Наявність спору про право, як показує судова практика, може бути встановлена самим судом, виходячи зі змі­сту поданої заяви та доданих до неї документів, а також за заявою заін­тересованої особи або її представника. Водночас не вбачається спору про право між заявником та особою, яку визнають недієздатною, діє­здатність якої обмежують, а також між неповнолітньою особою та бать­ками у справах про надання повної дієздатності.

Практика показує, що у разі заявлення про наявність спору про право суди зазвичай вирішують питання позитивно і залишають заяви без розгляду. Показовим є такий приклад: у справі, що розглядалася Со- лом'янським районним судом м. Києва заінтересована особа заперечу­вала проти визнання особи недієздатною, оскільки між нею та цією осо­бою було укладено договір довічного утримання. При цьому у вказа­ному договорі вказано, що під час його посвідчення нотаріусом переві­рено дієздатність сторін. За таких обставин суд дійшов висновку, що в цьому разі виникає спір про право, а саме про обґрунтованість підстав і мету визнання особи недієздатною та призначення над нею опікуна^[90].

Установлення наявності спору про право на різних стадіях процесу має різні з погляду процесуальних дій наслідки. За загальним правилом, викладеним у ст. 294 ЦПК України, суд залишає заяву без розгляду, якщо наявність такого спору встановлено під час розгляду справи. У справах про встановлення факту, що має юридичне значення, нормами прямо передбачено можливість встановити наявність спору на стадії відкриття провадження у справі. За таких умов суддя постановляє ухвалу про від­мову у відкритті провадження у справі (ч. 4 ст. 315 ЦПК України). Щодо інших категорій справ окремого провадження таких спеціальних правил у ЦПК України не міститься, однак у судовій практиці трапляються ух­вали про відмову у відкритті провадження у справі на цій підставі. На наш погляд, така ситуація є фактично виправданою, оскільки суддя справді може встановити наявність спору виходячи з документів, що по­даються заявником. Водночас уважаємо, що посилання на ст. 315 ЦПК України є дещо неправильним, оскільки за місцем розташування ця но­рма врегульовує відносини у чітко визначеній категорії справ і щодо ін­ших категорій навряд чи може застосовуватись. А за таких умов слід констатувати прогалину в законодавстві. Однак здебільшого в цьому пи­танні судова практика реалізується у вигляді відкриття провадження у справі, а в подальшому залишення її без розгляду.

Існує думка, що в окремому провадженні відсутній спір про право, але присутній спір про охоронюваний законом інтерес^[91]. Більшість нау­ковців проголошують, що відносини, які складаються в окремому про­вадженні мають специфічний характер - не спір про право, а спір про стан, факт чи обставину^[92]. На нашу думку, про спір в окремому прова­дженні не йдеться. Суд у такому провадженні виконує фактофіксуючу діяльність. Розгляд судом справ окремого провадження не є здійснен­ням судочинства з цивільних справ, а є здійсненням, так би мовити, «су­дового управління» у випадках, коли законодавець покладає на суд не­властиву йому функцію встановлення тих чи інших обставин без вирішення спору про право.

Відсутність сторін із протилежними інтересами виключає можли­вість спору. Хоча справедливо буде зазначити, що ознаки спірності при­сутні в окремих категоріях справ, зокрема про встановлення правового статусу особи. Відносини між заявником і судом не мають сприйматися як спірні, адже мета їх діяльності у справах окремого провадження є од­нією: повне та об'єктивне встановлення всіх обставин, що мають зна­чення для ухвалення рішення.

Аналіз юридичної літератури дає змогу дійти висновку про те, що для кожного процесуального провадження є характерними:

1) специфіка суб'єктного складу;

2) специфіка об'єкту захисту;

3) особливості прояву дії принципів цивільного процесу;

4) специфіка здійснення доказової діяльності (щодо предмета до­казування, суб'єктів доказування тощо);

5) особливості провадження досудового розгляду та судового розгляду.

Специфіку суб'єктного складу справ окремого провадження вба­чають у тому, що відсутні сторони із протилежними інтересами.

Відповідно до ч. 3 ст. 42 ЦПК України у справах окремого прова­дження учасниками справи є заявники й інші заінтересовані особи.

У законодавстві щодо окремих справ чітко визначено осіб, які мо­жуть бути заявниками. Так, наприклад, заяву про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи можуть подати члени її сім'ї, орган опіки та піклування або заклад з надання психіатричної допомоги (ч. 1 ст. 296 ЦПК України). Однак щодо окремих категорій справ існує проблема не­визначеності суб'єкта звернення (наприклад, для справ про госпіталіза­цію до протитуберкульозного закладу в примусовому порядку).

Об'єктом захисту у справах окремого провадження є охоронюва- ний законом інтерес.

Інтерес заявника може полягати в усуненні перешкод у здійсненні свого права, у створенні умов, які сприятимуть нормальному здійс­ненню та захисту прав та у встановленні правового статусу.

Особливості дії принципів цивільного процесу в окремому прова­дженні полягають у тому, що відповідно до ч. 3 ст. 294 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

Принципами цивільного процесуального права є основні нормати­вні положення, що визначають будову процесу, його природу та методи здійснення правосуддя в цивільних справах.

Принцип змагальності реалізується в усіх стадіях цивільного про­цесу і полягає в правах та обов'язках сторін та інших осіб, які беруть уч­асть у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослідженні, а також у змагальній формі процесу. Принцип змагальності обумовлює можли­вість суду розглянути справу лише за тими доказами, що були зібрані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, та розглянути справу за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи, якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, на підставі наявних у справі даних чи доказів (пос­тановити заочне рішення). Тобто принцип змагальності стримує активну роль суду у пошуку обставин на обґрунтування вимог і заперечень, а та­кож збиранні та поданні доказів на їх підтвердження. В окремому про­вадженні суд має право з власної ініціативи збирати докази для встано­влення обставин справи. Так, відповідно до ст. 298 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіа­тричну експертизу.

Принцип диспозитивності є одним з основоположних у системі принципів цивільного процесуального права і полягає у наданні сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

Складовими положеннями змісту принципу диспозитивності є шість груп прав: 1) права, що характеризують повноваження на пору­шення провадження у справі; 2) права, спрямовані на зміну вимог;

3) права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктив­ного розгляду справи та виконання судових рішень; 4) права, пов'язані із залученням до справи заінтересованих осіб; 5) права щодо здійс­нення окремих процесуальних дій; 6) інші права, що забезпечують за­хист у процесі у справі^[95].

Учасники справ окремого провадження не позбавляються можли­вості клопотатися про залишення заяви без розгляду, змінювати заяв­лені вимоги тощо. Водночас суд має право вийти за межі заявлених ви­мог. Наприклад, справі про визнання особи недієздатною заявник може не просити призначити опікуна чи не визначити його конкретно. Суд, розглядаючи таку справу, не має права залишити це питання відкритим. У такій справі суд обов'язково має призначити опікуна.

Принципи змагальності та диспозитивності, надаючи можливість учасникам процесу визначатися зі своїми вимогами та їх підставами й доказами, якими буде підтверджено наявність обставин, якими сто­рони обґрунтовують свої вимоги та заперечення тощо, створюють умови для свободи в процесуальних діях сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, одночасно обмежуючи свободу дій суду. Зважаючи на необхідність повного та об'єктивного з'ясування обставин справи, що належать до окремого провадження, принцип змагальності не вважа­ється принципом судочинства в окремому провадженні, а дія принципу диспозитивності є обмеженою.

До особливостей підготовчого провадження та судового розг­ляду слід віднести встановлення спеціальних правил підсудності. Особ­ливості підготовки справи до судового розгляду обумовлюються мате­ріально-правовою специфікою справ окремого провадження, що знахо­дять своє відображення у відповідних нормах ЦПК України, постановах Пленуму ВСУ та правових позиціях ВС.

Підготовче провадження - це обов'язкова стадія цивільного про­цесу у справах будь-якого провадження. Особливості цього прова­дження у справах окремого провадження визначено в статтях, що стосуються розгляду та вирішення окремих категорій справ. При цьому збережено термінологію попередньої редакції ЦПК, і застосовується термін «підготовка до розгляду». Для справ окремого провадження, ви­ходячи з особливостей провадження, метою стадії підготовчого прова­дження можна вважати забезпечення правильного, повного, всебічного та швидкого з'ясування всіх обставин, що мають значення для справи. Така мета, як з'ясування можливості досудового врегулювання спору, не буде наявною в окремому провадженні.

У справах окремого провадження підготовка до судового розгляду здійснюється у формі одноособової діяльності судді суду першої інстан­ції, виходячи з активності суду у цих справах та недоцільності прове­дення попереднього засідання, яке, в свою чергу, спрямовано на підт­римання публічності та змагальності^[96]. Так, відповідно до ст. 307 ЦПК України суд у справах про визнання особи безвісно відсутньою чи ого­лошення її померлою до початку розгляду справи встановлює осіб (ро­дичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні ор­ганізації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуа­таційні організації, органи реєстрації місця проживання осіб або органи місцевого самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме. Во­дночас суд уживає заходів через органи опіки та піклування щодо вста­новлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої не­відоме, якщо таку ще не встановлено.

Вимоги статей ЦПК України щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуаль­ної форми вирішення справи є обов'язковими для окремого прова­дження.