Поняття «компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду цивільних справ»

Поняття «компетенція» походить від латинського Competentia від Conipeto - взаємно прагну, відповідаю, підходжу. Під компе­тенцією слід розуміти коло повноважень будь-якої організації (ор­гану), установи чи особи або коло питань, в яких ця особа має певні повноваження, знання, досвід⁵.

Під поняттям «цивільна юрисдикція» (компетенція) слід розуміти нормативне визначення компетенції суду з вирішен­ня справ у порядку цивільного судочинства.

Главу 2 ЦПК названо «Цивільна юрисдикція», проте не розкривається сутність цього терміна та інституту, а у ст. 15 ЦПК йдеться вже про компетенцію судів щодо розгляду ци­вільних справ.

Спроба визначити компетенцію суду за ознаками» сформу­льованими у ч. 1 ст. 15 ЦПК наштовхується на необхідність з’ясувати, які ж конкретно правовідносини можуть розгляда­тися у порядку цивільного судочинства. Наведений у ч. 1 ст. 15 ЦПК перелік правовідносин не є вичерпним (ч. 2 ст. 15 ЦПК). Крім того, у ч. 1 цієї норми пропонується визначати підвідомчість справ у порядку цивільного судочинства, вихо­дячи із винятків, тобто крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (адмі­ністративного, господарського).

Тому для сприйняття компетенції суду в цивільних спра­вах необхідно аналізувати ст. 17 КАС, яка встановлює компе­тенцію адміністративних судів щодо вирішення адміністра­тивних справ. А саме компетенція адміністративних судів по­ширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-пра­вових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи без­діяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну служ­бу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у ви­падках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим про­цесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду Ук­раїни;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судо­чинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (поло* ження) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Щодо розмежування компетенції адміністративного та цивільного судочинства, то це положення найскладніше, оскільки в основу компетенції адміністративних органів пок­ладено ознаку - наявність у справі суб’єктів з владними пов­новаженнями. У «Прикінцевих та перехідних положеннях» ЦПК встановлено, що скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності цим Ко­дексом відповідно до глави 39 Цивільного процесуального ко­дексу України 1963 р., розглядаються за правилами позовно­го провадження, встановленими цим Кодексом. Щодо подаль­шої долі категорії справ, в яких розглядаються скарги на неп­равильно вчинені нотаріальні дії чи відмови у їх вчиненні, то вона має бути підпорядкована загальним правилам і врахову­вати, що нотаріуси не наділені владними повноваженнями. Водночас посада нотаріуса є публічною, а його діяльність - ні, тому навряд чи можна цю категорію справ передавати до адмі­ністративного судочинства. Багато й інших державних орга­нів назвати владними просто неможливо, оскільки вони таки­ми повноваженнями не наділені, зокрема РАЦС, тощо. Тому питання компетенції адміністративного суду в Україні потре­бують уточнення, наприклад, як у Російській Федерації відок­ремлено адміністративні (владні) правовідносини від публіч­но-правових, а розгляд спорів в останніх правовідносинах за­лишено в межах цивільного судочинства.

При розмежуванні сучасної компетенції суду необхідно брати до уваги не тільки суб’єктивні ознаки, а й зміст спору. Коли спір виник між суб’єктом владних повноважень та інши­ми особами, то необхідно розглядати зміст спору, коли він зу­мовлений вжиттям таких повноважень або незастосуванням їх, коли законом встановлений обов’язок їх застосування, то такий спір має розглядатися адміністративним судом.

Необхідно також брати до уваги положення ст. 12 ГПК, де встановлено, що господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, ро­зірванні і виконанні господарських договорів та з інших під­став, а також у спорах про визнання недійсними актів з під­став, зазначених у законодавстві, крім:

- спорів, що виникають при погодженні стандартів та тех­нічних умов;

- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а та­кож тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і та­рифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів Ук­раїни, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодав­чими актами до їх компетенції.

Отже, простіше вирішується питання про розмежування між господарським та цивільним судочинством, оскільки в ос­нові такого розмежування лежить, в основному, суб’єктний фактор. Так, до господарського судочинства вправі звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприєм­ницьку діяльність без створення юридичної особи і в установ­леному порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (ст. 1 ГПК). Хоча й тут передбачено певні винятки; у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємниць­кої діяльності, зокрема, коли питання ставиться про банкрут­ство підприємства тощо.

За загальним правилом, не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Це правило необхідно правильно сприймати.

Наприклад, авторські права регламентовано у ЦК, але пору­шення авторських прав є підставою для порушення криміналь­ної справи. Зокрема, громадяни можуть звернутися до цивільно­го судочинства за захистом у тому випадку, коли їхнє авторсь­ке право порушене. Але це звернення має кваліфікуватися за cm. 176 KK у разі виявлення таких ознак правопорушення, як: незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літера­тури, мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так са­мо незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюд­ження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інфор­мації, а також Інше використання чужих творів, комп’ютер­них програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо ці дії завда­ли матеріальної шкоди у великому розмірі, тобто у цьому випад­ку на підставі cm. 176 KK має порушуватися кримінальна спра­ва, до чого зобов’язує суд (cm. 4 КПК). Суд може пояснити заяв­нику, що його цивільно-правові вимоги можуть бути розглянуті і в кримінальному процесі як цивільний позов.

Так, за ст. 4 КПК суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події зло­чину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. На­ведене положення свідчить про те, що суд дану категорію справ не повинен розглядати в порядку цивільного судочин­ства, але й не може відмовляти в прийнятті відповідної заяви.

Складність вирішення питань підвідомчості конкретних справ суду посилюється й тим, що слід розрізняти терміни грізні βu∂u судочинства» та «різні види проваджень в ци­вільному судочинстві».

Щодо різних видів судочинства, то до них відносимо: кри­мінальне судочинство (процес), цивільне судочинство, госпо­дарське судочинство, процес у третейських судах, процес у міжнародному комерційному арбітражі, адміністративне су­дочинство. Тому якщо вимоги належать до різних видів судо­чинства, наприклад цивільного і господарського, то такі вимо­ги не можуть бути об’єднані в одне провадження, крім випад­ків, коли законом передбачається можливість такого об’єд­нання. Наприклад, у порядку кримінального судочинства, тобто разом із розглядом кримінальної справи судом може розглядатися цивільний позов (ст. 28 КПК).

Однак виникає питання про можливість та доцільність роз’єднання однієї справи на її складові елементи, коли одна частина підлягає розгляду у господарському судочинстві, а інша - за правилами цивільного процесу. Наприклад, коли громадянин здав у оренду належну йому за правом власності квартиру, яку орендувала спочатку одна юридична особа, а потім цю квартиру без згоди власника було передано в оренду іншій особі. Тобто суб’єктний склад свідчить, що у справі ма­ють брати участь такі особи: орендар - юридична особа - від­повідач, суборендар - юридична особа - третя особа, хоча від­носини між юридичними особами мають розглядатися у по­рядку господарського судочинства.

Отже, характер вимог диктується властивостями конкрет­ної справи, тому комплексне вирішення правовідносин дасть можливість зекономити час та процесуальні засоби судів. Для ліквідації можливих колізій доцільно одному із судів надати відповідні переваги на розгляд справ і проблеми у вирішенні питань компетенції судів будуть застережені.

Але на відміну від розглядуваного випадку, у цивільному судочинстві є різні види проваджень - позовне, окреме, наказ­не. Виникає запитання, чи можливе об’єднання вимог, які на­лежать до різних видів проваджень цивільного судочинства в одне провадження, наприклад, частина вимог належить до ок­ремого провадження, а інша частина - до позовного провад­ження, тобто можливість «поглинанням одного провадження іншим у порядку цивільного судочинства? Хоча про такі ви­падки в ЦПК не йдеться, але об’єднання вимог, які належать до різних видів провадження цивільного судочинства, в одне провадження - можливе.

Слід також розглянути випадок, коли до суду подається заява, а в ній мають місце одночасно вимоги позовного та ок­ремого провадження, наприклад, встановлюється факт прийняття спадщини (окреме провадження) та вирішується питання про розподіл спадкового майна (позовне проваджен­ня). Тому така заява повинна за змістом та формою відпові­дати вимогам, які висуваються до позовної заяви (ст. 119 ЦПК), у одному провадженні одночасно розглядаються ці дві вимоги. Але таку правову ситуацію щодо об’єднання в одне провадження вимог різних видів провадження цивільного судочинства у ЦПК не врегульовано, тому у такому випадку доцільно застосовувати аналогію закону - ст, 126 ЦПК, згідно з якою об’єднуються в одне провадження вимоги різ­них видів проваджень цивільного судочинства, якщо спіль­ний розгляд є доцільним та ці вимоги пов’язані одними пра­вовідносинами.

Але слід брати до уваги особливості деяких справ окремого провадження, які, на нашу думку, об’єднуватися з іншими спра­вами не можуть. Наприклад, об’єднувати справи про визнання особи недієздатною з матеріальними вимогами до неї представ­ляється неможливим, оскільки статус особи-боржника невиз- начений і така особа до встановлення її правового становища судом не може набути в суді статусу «відповідач». Інакше мо­же вийти, що участь у справі брала недієздатна особа.

Розглядаючи альтернативу цивільному судочинству, якою є вирішення справ третейськими судами, можна помітити, що сторонам надане право передати спір на розгляд третейського суду. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивіль­них та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно- правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов’язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідно­син, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрак­тів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи ор­ганізація, казенне підприємство;

7) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирі­шенню виключно судами загальної юрисдикції або Конститу­ційним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Отже, з наведеного більш конкретного переліку можна зро­бити висновок про те, що, виключаючи з переліку сімейні відносини, автори Закону мали на увазі широке сприйняття цивільних відносин. Тобто земельні та житлові правовідноси­ни у такому випадку можуть належати до цивільних.

Але у наведеному переліку виявляється недовіра держави до третейських судів, діяльність яких державою й дозволена, оскільки держава позбавляє свої органи можливості дати дозвіл на розгляд спору третейським судом. Третейські суди, які мають складатися із юристів-професіоналів, як недер­жавні установи, здатні вирішувати будь-які цивільно-правові спори, але державою обмежена їх компетенція. Так само юрисдикцію третейських судів сприймає й більшість осіб, які з довірою ставляться до державних судів, хоча вирішення справ третейськими судами відрізняється більшою опера­тивністю, а державні суди перевантажені.

3.