ДОДАТОК № 2. ВИТЯГИ З РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

2.1. Витяг з рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»86. Що таке пілотне рішення у справі і про які саме системні та грубі порушення Конвенції йдеться. Проаналізуйте його.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція Р І Ш Е Н Н Я

Справа «Юрій Миколайович Іванов проти України»

(Заява N 40450/04)

Страсбург, 15 жовтня 2009 року

ОСТАТОЧНЕ

15/01/2010

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявник народився у 1957 році і живе у Москві.

A. Провадження у справі стосовно військової частини

8. У жовтні 2000 року заявник звільнився з лав Збройних Сил України. Він мав право на одержання вихідної допомоги при виході на пенсію та грошову компенсацію за неотримане речове майно, але ці суми не було виплачено йому при звільненні.

9. У липні 2001 року заявник вчинив позов до військового суду Черкаського гарнізону проти військової частини А1575, вимагаючи випла­ти зазначеної заборгованості. 22 серпня 2001 року суд задовольнив його по­зов в повному обсязі і зобов’язав військову частину виплатити заявникові компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 1449,36 гривень (1), за­боргованість з виплати вихідної допомоги в розмірі 2512,50 гривень (2) та компенсацію судових витрату розмірі 51 гривні (3). 22 вересня 2001 рою/ рі­шення суду набрало законної сили.

(1) Приблизно 296 євро. (2) Приблизно 513 євро. (3) Приблизно 10 євро.

10. Згодом (дату не вказано) заявник одержав 2512,50 гривень (4). Решта призначених судом сум залишалася невиплаченою.

(4) Приблизно 513 євро.

86 Рішення ЄСПЛ у справі «Юрій » http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/974_479.

11. Виконавче провадження за рішенням суду від 22 серпня 2001 року було відкрито 24 січня 2002 року. Під час провадження державні виконавці повідомили заявника про те, що, хоча на банківські рахун­ки боржника було накладено арешт, коштів на цих рахунках виявлено не було.

12. Листом від 12 листопада 2002 року Міністерство оборони поін­формувало заявника про те, що дію положень законодавства, що пе­редбачали його право на грошову компенсацію за військову форму, призупинено, і що в бюджеті не передбачено коштів на здійснення та­ких виплат.

13. 5 травня 2003 року військову частину (боржника) було розформо­вано, і її правонаступником визначено військову частину А0680.

14. Листом від 6 квітня 2004 року державні виконавці повідомили за­явника, що військова частина А0680 не має коштів на виплату заявни­кові заборгованості за рішенням від 22 серпня 2001 року. Вони також зазначили, що примусовий продаж майна, яке належить військовим частинам, заборонений законом.

15. Рішення суду від 22 серпня 2001 року залишається частково невиконаним.

B. Провадження стосовно державних виконавців

16. У 2002 році заявник звернувся до Ленінського районного суду м. Кіровограда (далі — Ленінський суд) зі скаргою на дії державної виконав­чої служби, стверджуючи, що рішення від 22 серпня 2001 року не було ви­конано з її вини. 3 грудня 2002 року суд ухвалив, що державні виконавці не вжили необхідних заходів з виконання рішення, винесеного на користь заявника, і зобов’язав їх визначити відповідні банківські рахунки військо­вої частини — боржника та накласти на них арешт, щоб стягнути кошти, які знаходяться на таких рахунках.

2. Щодо суті

а) Загальні принципи

63. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції (995_004) прямо виражає обов’язок держави, передбачений статтею 1 Конвенції, захищати права людини передусім у межах своєї власної правової системи. Таким чином, ця стаття вимагає від держав національного засобу юридичного захисту, який би забезпечував вирішення по суті поданої за Конвенцією «небез­підставної скарги», та надання відповідного відшкодування (див. справу «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [GC], N 30210/96, п. 152, ECHR 2000XI).

64. Зміст зобов’язань Договірних держав за статтею 13 Кон­венції (995_004) залежить від характеру поданої заявником скарги; «ефективність» «засобу юридичного захисту» у значенні цієї статті не залежить від визначеності сприятливого для заявника резуль­тату.

65. Суд вже дав широке тлумачення вимогам статті 13 Конвенції (995_004) щодо скарг про невиконання рішень національних судів у не­щодавньому рішенні у справі Бурдова (N 2) (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 98100), у відповідних пунктах якого зазначено: «98. Якщо йдеться саме про справи стосовно тривалості проваджень, най­ефективнішим рішенням є запровадження засобу, який би прискорю­вав провадження і не допускав би надмірно тривалого провадження у справі (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (N 1) (Scordino v. Italy) no. 1) [GC], N 36813/97, п. 183, ECHR 2006...). Так само й у спра­вах про невиконання судових рішень будьякий засіб юридичного захис­ту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рі­шення винесене проти держави і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів (див. зга­дане вище рішення у справі «Метаксас проти Греції», п. 19): тягар вико­нання такого рішення покладається головним чином на органи влади, яким слід використати всі засоби, передбачені в національній право­вій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допус­тити таким чином порушення Конвенції (995_004) (див. згадане вище рішення у справі Акашева, пп.

B. Оцінка Суду

1. Застосування процедури «пілотного» рішення

78. Суд повторює, що стаття 46 Конвенції (995_004) — згідно з тлума­ченням цієї статті в контексті статті 1 — покладає на державувідповідача юридичний обов’язок здійснити під наглядом Комітету міністрів відпо­відні загальні та/або індивідуальні заходи для захисту прав заявника, по­рушення яких було встановлено Судом. Таких заходів держававідповідач повинна вжити також стосовно інших осіб, ситуація яких аналогічна си­туації заявника — перш за все шляхом вирішення проблем, які спонука­ли Суд до таких висновків (див. рішення у справах «Скоццарі та Джюнта проти Італії» (Scozzari & Giunta v. Italy), [GC], NN 39221/98 і 41963/98, п. 249, ECHR 2000VIII); «Крістіна Ґудвін проти Сполученого Королівства» ( 980_065 ) (Christine Goodwin v. the United Kingdom), [GC], N 28957/95, п. 120, ECHR 2002VI; «Лукенда проти Словенії» (Lukenda v.

79. У своїй резолюції від 12 травня 2004 року стосовно рішень, які розкривають системну проблему, що лежить в основі порушень, Комітет міністрів запропонував Суду «вказувати у своїх рішеннях про порушен­ня Конвенції ( 995_004 ) на те, що, на його думку, становить систем­ну проблему, яка лежить в основі порушення, та на першопричину цієї проблеми — зокрема у тому випадку, коли вона може спричинити зрос­тання кількості звернень, — з метою надання допомоги державам у по­шуку належного розв’язання цієї проблеми, а Комітетові міністрів — у нагляді за виконанням рішень» (див. пункт 37 вище).

80. 3 метою забезпечення ефективного виконання рішень, постанов­лених Судом у таких справах, Суд може застосувати процедуру «пілот- ного» рішення, яка дає йому змогу чітко вказати у такому рішенні на існування структурних проблем, які лежать в основі порушень, а також на конкретні засоби чи заходи, за допомогою яких держававідповідач має виправити ситуацію (див. рішення у справі «Броньовський про­ти Польщі» (Broniowski v. Poland), [GC], N 31443/96, пп. 189194 та резолютивна частина, ECHR 2004V, і у справі «ГуттенЧапська проти Польщі» (HuttenCzapska v. Poland), [GC], N 35014/97, пп. 231239 і резо­лютивна частина, ECHR 2006VIII).

81. Дотримуючись підходу, опрацьованого у справі Бурдова (N 2) (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, пп. 129130), яка стосу­валася аналогічних питань невиконання рішень національних судів у Російській Федерації, Суд вважає за доцільне застосувати процедуру «пілотного» рішення у справі, що розглядається, ураховуючи передусім повторюваний і хронічний характер проблем, які лежать в основі по­рушень, велику кількість потерпілих від таких порушень в Україні та нагальну необхідність надання їм невідкладного й належного відшкоду­вання на національному рівні.

82. Застосування процедури «пілотного» рішення в цій справі не суперечить, як це доводив Уряд, існуючому розподілу функцій між органами Конвенції (995_004).

2. Існування практики, несумісної з вимогами Конвенції (995_004)

83. Суд зазначає, що за останні п’ять років, що минули після його пер­ших рішень (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Войтенка) (980_223), в яких було вказано на наявність численних аналогічних по­рушень Конвенції (995_004) у зв’язку з невиконанням або надмірною тривалістю виконання в Україні остаточних рішень національних судів про відшкодування та у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо таких порушень, він виніс рішення вже в більше ніж 300 таких справах проти України. Хоча справді існу­ють певні уразливі групи українських громадян, яких ці проблеми за­чіпають більше, ніж інших, і яких не обов’язково відносити до певної «категорії громадян, яку легко ідентифікувати», осіб, які перебувають у такій самій ситуації, що і заявник, (див. для порівняння згадані вище рішення у справах Броньовського, п. 189, і ГуттенЧапської, п. 229). Як видно з практики, напрацьованої на сьогодні Судом при розгляді таких справ, будьяка особа, яка домоглася від національного органу остаточ­ного рішення, за виконання якого несуть відповідальність органи влади України, наражається на ризик бути позбавленою можливості скорис­татися вигодами від такого рішення відповідно до Конвенції (995_004).

84. Суд не бачить підстав не погоджуватися з Урядом у тому, що при­чина затримок у виконанні остаточних рішень національних судів — в іс­нуванні низки різних дисфункцій у правовій системі України. Зокрема, Суд нагадує свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції (995_004) та статтею 1 Першого протоколу (994_535) в цій справі, а саме — що за­тримки у виконанні рішень, винесених на користь заявника, були спри­чинені поєднанням певних факторів, таких як брак бюджетних коштів, бездіяльність з боку державних виконавців та недоліки в національному законодавстві (див. пункт 55 вище). В інших справах, в яких порушу­ються аналогічні питання, заявники не мали змоги домогтися вчасної виплати присудженого судом відшкодування через невжиття органами влади певних бюджетних заходів або через запровадження заборони на арешт і продаж майна, що належить підприємствам, які перебувають у державній власності або контролюються державою (див., наприклад, згадані вище рішення у справах Ромашова (980_227), Дубенка (980_251) і Козачка (974_196)).

85. Суд зауважує, що всі зазначені вище фактори перебували в межах контролю держави, яка досі не спромоглася вжити заходів для покра­щення ситуації, незважаючи на значну й послідовну практику Суду з ви­рішення таких справ.

86. Про системний характер проблем, на який указується в цій спра­ві, також свідчить той факт, що на цей час у Суді очікують розгляду при­близно 1400 заяв проти України, які повністю або частково стосуються таких проблем, і кількість таких заяв постійно зростає.

87. Суд належним чином ураховує позицію Комітету міністрів, який визнав, що невиконання рішень національних судових органів є в Україні структурною проблемою, яка залишається невирішеною (див. пункти 3839 вище).

88. З огляду на викладене вище, Суд доходить висновку, що порушен­ня, зазначені в цьому рішенні, не пов’язані з якимсь поодиноким випад­ком чи особливим поворотом подій у цій справі, але є наслідком недоліків регуляторної та адміністративної практики органів влади держави з ви­конання рішень національних судів, за які вони несуть відповідальність. Отже, ситуацію у цій справі слід кваліфікувати як таку, що є результатом практики, несумісної з положеннями Конвенції (див. рішення у справі «Боттацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [GC], N 34884/97, п. 22, ECHR 1999V, і згадане вище рішення у справі Бурдова (N 2), пп. 134135).

3. Запровадження загальних заходів для усунення структурних про­блем, що лежать в основі порушень Конвенції (995_004) у цій справі

89. Суд повторює, що у принципі його завдання не полягає в тому, щоб визначати, які саме заходи з усунення недоліків були б доцліь- ними для виконання державоювідповідачем своїх зобов’язань за статтею 46 Конвенції ( 995_004 ). За умови відповідного моніторин­гу з боку Комітету міністрів за державою відповідачем залишається право самостійно обирати засоби, за допомогою яких вона вико - нуватиме своє правове зобов’язання за статтею 46 Конвенції, але такі засоби не повинні суперечити висновкам, викладеним у рішен - ні Суду (див. згадане вище рішення у справі «Скоццарі та Джюнта проти Італії», п. 249).

90. Структурні проблеми, на існування яких Суд вказує в цій справі, мають широкомасштабний і комплексний характер. Судячи з наявної інформації, вони вимагають здійснення всебічних і комплексних захо­дів, можливо, законодавчого та адміністративного характеру, із залучен­ням різних національних органів. Справді, Комітет міністрів має кращі можливості і ресурси для здійснення моніторингу за заходами, які має запровадити Україна в цьому зв’язку.

91. Суд схвально відзначає, що питання щодо запровадження захо­дів для подолання структурних проблем тривалого невиконання рішень та відсутності національних засобів юридичного захисту вже детально розглядалося Комітетом міністрів у взаємодії з органами влади України (див. пункти 3839 вище). Проте аналіз висновків, яких Суд дійшов у цій справі та інших аналогічних справах проти України, у поєднанні з ін­шими наявними у Суду відповідними матеріалами свідчить про те, що держававідповідач демонструє майже повну відсутність бажання вирі­шувати проблеми, про які йдеться.

92. Суд наголошує, що слід невідкладно запровадити конкретні ре­форми в законодавстві та адміністративній практиці України для при­ведення їх у відповідність до висновків Суду в цьому рішенні та до вимог статті 46 Конвенції (995_004). Суд залишає за Комітетом міні­стрів право визначити, який саме шлях подолання зазначених проблем був би найдоцільнішим, та вказати той чи інший загальний захід, який має вжити держававідповідач.

93. У цьому зв’язку Суд посилається на основні принципи, які він вста­новив у своїй практиці вирішення такого питання і яким мають відпові­дати загальні заходи, що потребуються (див. пункти 4546 і 5154 вище).

94. У будьякому разі держававідповідач повинна невідкладно — не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення на­буває статусу остаточного, — запровадити в національній правовій системі відповідний засіб юридичного захисту або поєднання таких засобів та забезпечити, щоб такий засіб чи засоби відповідали як у те­орії, так і на практиці ключовим критеріям, які Суд встановив у своїй практиці і на які знову вказав у цьому рішенні (див. пункт 63 65 вище). При цьому органи влади України мають належним чином врахувати рекомендації Комітету міністрів Договірним державам щодо покра­щення національних засобів юридичного захисту (див. 35 36 вище).

4. Процедура, що має застосовуватися в аналогічних справах

95. Суд повторює, що одне із завдань процедури «пілотного» рішення полягає в забезпеченні можливості якомога скорішого відшкодування на національному рівні шкоди, заподіяної великій кількості осіб внаслідок іс­нування структурної проблеми, яку визначено в пілотному рішенні Суду (див. згадане вище рішення у справі Бурдова (N 2), п. 127). Хоча заходи державивідповідача мають передусім спрямовуватися на усунення такої дисфункції та запровадження у разі потреби ефективних засобів юридич­ного захисту стосовно відповідних порушень, вони також можуть включа­ти кроки з врегулювання окремо взятих спорів — наприклад, досягнення дружніх урегулювань із заявниками або одностороннє висунення пропози­цій з вирішення спору відповідно до вимог Конвенції (995_004). Таким чи­ном, Суд має можливість визначити в «пілотному» рішенні процедуру, яка має застосовуватися у справах, пов’язаних з одними і тими самими струк­турними проблемами (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у спра­ві Броньовського, п. 198, та у справі «КсенідесАрестіс проти Туреччини» (XenidesArestis v. Turkey), N 46347/99, п. 50, від 22 грудня 2005 року).

96. За існуючих обставин Суд вважає за необхідне відкласти роз­гляд подібних справ до запровадження відповідних заходів державою- відповідачем. Суд вважає за доцільне розрізняти дві категорії справ — справи, які вже перебувають на розгляді в Суді, і ті, що можуть надійти вже після ухвалення цього рішення, аби держававідповідач мала можливість різними засобами врегулювати спори у справах першої з цих категорій, як це зазначено нижче.

а) Заяви, подані після винесення цього рішення

97. Суд відкладе розгляд всіх нових заяв, поданих до Суду після ви­несення цього рішення, в яких заявники висуватимуть небезпідставні скарги, пов’язані виключно з тривалим невиконанням рішень націо­нальних судів, за виконання яких держава несе відповідальність, а також скарги про відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо такого невиконання. Ця умова з відкладення проваджень діятиме про­тягом року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного. Заявників у таких справах буде поінформовано відповідним чином.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

4. Постановляє, що зазначені вище порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції ( 995_004 ) практики, яка полягає в система­тичному невиконанні державоювідповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв’язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту.

5. Постановляє, що держававідповідач повинна невідкладно — не пізні­ше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції (995_004), — запро­вадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне й достатнє від­шкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національ­них судів відповідно до принципів, встановлених практикою Суду.

6. Постановляє, що упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, держававідповідач повинна надати таке від­шкодування всім заявникам, заяви яких, подані до Суду, були повідомле­ні Уряду на підставі підпункту «Ь» пункту 2 правила 54 Регламенту Суду ( 980_067 ) до винесення цього рішення або будуть повідомлені Уряду додат­ково до цього рішення і які стосуються небезпідставних скарг, пов’язаних виключно з тривалим невиконанням рішень національних судів, за вико­нання яких держава несе відповідальність, а також скарг про відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо такого невиконання.

7. Постановляє, що до запровадження таких заходів Суд відкладає на один рік від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного, провадження в усіх справах, в яких заявниками висуваються небезпід­ставні скарги, пов’язані виключно з тривалим невиконанням рішень національних судів, за виконання яких держава несе відповідальність, а також скарги про відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо такого невиконання, зберігаючи за собою право в будьякий мо­мент оголосити будьяку з таких справ неприйнятною або вилучити її зі свого реєстру після досягнення сторонами дружнього врегулювання або вирішення спору іншими засобами відповідно до статей 37 або 39 Конвенції (995_004).

2.2. Проаналізуйте витяги з рішення у справі «Світлана Науменко про­ти України»^[90]. Як ЄСПЛ визначаються розумні строки розгляду справи і що саме вважається моментом, з якого вони починають витікати, і момен­том, коли вони повинні завершуватися?

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга секція

Р І Ш Е Н Н Я

Справа «Науменко проти України»

(заява N 41984/98) Страсбург, 9 листопада 2004 року

ПРОЦЕДУРА

1. Заяву N 41984/98 проти України подано до Європейської комісії з прав людини (далі — Комісії) 6 лютого 1998 року громадянкою України Світланою Борисівною Науменко (далі — заявниця) відповідно до ко­лишньої статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) (далі — Конвенція).

ФАКТИ

9. Заявниця, пані Світлана Борисівна Науменко, 1956 року наро­дження, яка зараз проживає у м. Одеса.

I. Обставини справи

10. 5 травня 1991 року заявницю було визнано ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС, що сталася 1986 року. Міністерство охорони здоров’я Української Радянської Соціалістичної Республіки видало заявниці від­повідне посвідчення.

11. У листопаді 1991 року заявницю визнали інвалідом другої групи у зв’язку з її роботою з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

12. У листопаді 1992 року Міністерство охорони здоров’я УРСР скасувало посвідчення, видане 5 травня 1991 року, оскіль­ки заявниця не залишилася працювати у чорнобильській «зоні відчуження» (30 км зона радіаційного контролю та контролю безпеки навколо Чорнобиля, з якої вимагалося переселити всіх мешканців).

13. 7 листопада 1992 року Міністерство охорони здоров’я відхилило клопотання головного лікаря Одеської міської лікарні швидкої допомо­ги (місце роботи заявниці), в якій він вимагав надання статусу ліквіда­торів для працівників (включаючи заявницю) Одеської міської лікарні швидкої допомоги, які працювали в зоні відчуження.

14. 1 вересня 1993 року Міністерство України у справах захисту населен­ня від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС повідомило головиого лікаря Одеської міської лікарні швидкої допомоги про те, що документи, які б під­тверджували перебування працівників лікарні в зоні відчуження,відсутні.

15. У лютому 1994 року заявниця подала скарги до Іллічівського ра­йонного суду м. Одеси, вимагаючи встановити факт її дійсного перебу­вання у зоні відчуження.

До 2004 року тривали суди з встановлення цього факту.

ПРАВО

1. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004)

72. Заявниця стверджувала, що тривалість провадження у її праві не була «розумною». Вона також скаржилася на несправедливий судовий розгляд. При цьому заявниця посилалася на положення пункту 1 статті 6, яка у відповідній частині передбачає таке: «Кожна людина при визна­ченні її цивільних прав і обов’язків... має право на справедливий і від­критий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону».

A. Тривалість провадження

1. Період, що має братися до уваги

74. Перш за все Суд зазначає, що у справі заявниці було два прова­дження. Перше стосувалося встановлення того факту, що заявниця працювала у зоні відчуження, друге — відмови Одеської обласної адмі­ністрації надати їй статус ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС на під­ставі цього факту. Обидва провадження були взаємозалежні, оскільки вони стосувалися права заявниці на отримання соціальних пільг та пен­сії як «ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС». Крім того, під час обох проваджень суди досліджували однакові факти на підставі тих самих документарних та усних свідчень, оскільки вони стосувались тих самих цивільних прав заявниці. Таким чином, Суд вважає недоречним розді­ляти ці провадження і оцінювати тривалість кожного окремо.

75. Суд зазначає, що провадження, тривалість якого оспорюється, почалось у лютому 1994 року та закінчилось 12 травня 2003 року, коли рішення суду було виконане, а виконавче провадження закрите. Таким чином, загальна тривалість провадження становила дев’ять років, один місяць і п’ять днів. Проте компетенція Суду ratione temporis щодо трива­лості провадження охоплює період після 11 вересня 1997 р., тобто після дати, коли Конвенція ( 995_004 ) набрала чинності для України. Однак, досліджуючи скарги заявниці в цілому, Суд може взяти до уваги обстави­ни, що мали місце до 11 вересня 1997 р. (див. «Лещенко і Тюлюпа проти України» ріш. від 06.04.2004 р., заява N 56918/00; «Совтрансавто Холдинг проти України», заява N48553/99, п. 57, ЄСПР 2002VII).

76. Враховуючи вищезазначене з приводу компетенції ratione temporis, Суд вважає, що тривалість провадження у справі становила п’ять років, вісім місяців і один день.

2. Розумність тривалості провадження

77. Відповідно до прецедентної практики розумність тривалос­ті провадження повинна оцінюватись у світлі конкретних обставин справи з урахуванням критеріїв, напрацьованих Європейським су­дом, зокрема, складності справи, поведінки заявника і відповідних державних органів та важливості предмета спору для заявника (див. «Сабмен проти Німеччини», рішення від 16.09.1996 р, Reports of Judgments and Dicisions 1996 IV, с. 117273, параграф 48).

a. Складність справи

78. Уряд України вважав, що справа була складною через відсутність у судів необхідних документарних свідчень для того, щоб встановити факт перебування заявниці у Чорнобильській зоні відчуження.

79. Заявниця з цим твердженням не погодилась.

80. Навіть припускаючи, що справа якоюсь мірою була ускладнена необхідністю вирішення деяких фактичних та документарних питань, Суд вважає, що загальний строк тривалості провадження не може бути обґрунтований лише складністю справи.

b. Поведінка заявниці

81. Уряд зауважив, відповідальними за затримки, які мали місце під час розгляду справи, були сторони, а не суди.

82. Щодо поведінки заявниці, Суд не бачить періодів суттєвих затри­мок, за які вона б була відповідальною. Крім того, Уряд не надав жодних доказів з цього приводу.

c. Поведінка органів державної влади

83. Уряд зауважив, що влада не була відповідальною за будьякі затримки.

84. Суд не погоджується з таким твердженням Уряду. Зокрема, він вважає, що мали місце декілька періодів затримки з вини органів судовоївлади, а саме:

— надіслання справи для перегляду по суті президією Одеського об­ласного суду 6 вересня 2003 року, тобто через шість років після того, як справа була вирішена по суті;

— надіслання справи Апеляційним судом Одеської області 14 травня 2002 року на новий розгляд при тому, що суд мав повноваження розгля­нути справу по суті та винести рішення;

— пересилання справи з одного суду в інший з метою вирішення пи­тання щодо прийнятності апеляції, поданої Одеською облдержадміні­страцією (між 14 серпня 2001 року та 22 лютого 2002 року).

d. Оцінка Суду

85. Суд вважає, що поведінка заявниці протягом розгляду справи була належною. Також Суд зазначає, що провадження щодо отриман­ня компенсації було наслідком та ґрунтувалося на зменшенні розміру пенсії заявниці та пільг, наданих їй як ліквідатору наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Тому, з огляду на фінансове становище заявниці та стан її здоров’я, розгляд справи мав для неї безсумнівно важливе зна­чення. Відповідно, це було життєвою необхідністю для заявниці вимага­ти скорішого вирішення її скарг.

86. Як підсумок, враховуючи обставини справи, тривалість прова­дження після 11 вересня 1997 року (п’ять років, 8 місяців і один день) та стан провадження на цей час, Суд доходить висновку, що при вирішенні справи заявниці мала місце необґрунтована затримка.

87. Відповідно, Суд вирішив, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) у тому сенсі, що «цивільні права» заявниці були визначені з порушенням «розумного строку».

B. Справедливість судового розгляду

1. Щодо скасування рішення від 3 березня 1999 року, яке ста­ло остаточним і мало обов’язковий характер, президією Одеського обласного суду 6 вересня 2000 року на підставі «протесту в порядку нагляду»

b. Оцінка Суду

91. Суд вважає, що обставини даної справи схожі з обставинами спра­ви «Рябих проти Росії» (заява N 52854/99, рішення від 24.07.2003 р.), де у відповідній частині було в и р і ш е н о:

«51.... Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, га­рантоване ст. 6 параграф 1 Конвенції (995_004), повинно тлумачитися в світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основних аспектів вер­ховенства права є принцип юридичної певності, який, серед іншого, ви­магає, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів...

52. Правова певність передбачає дотримання принципу res judicata.., тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторно­го розгляду вже раз вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов’язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення пови­нні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Перегляд в порядку на­гляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами.

53. Проте, що стосується справи заявниці, рішення... було скасоване президією Бєлгородського обласного суду... на підставі неправильного тлумачення внутрішнього законодавства суддею Новооскольського ра­йонного суду. Президія відхилила позов заявниці і закрила справу, цим самим звівши нанівець весь попередній судовий розгляд, який закінчив­ся винесенням рішення, яке... було обов’язковим та щодо якого було від­крите виконавче провадження. 54. Суд зазначає, що перегляд рішення... в порядку нагляду відбувся за поданням голови Бєлгородського обласно­го суду, який не був стороною в справі... Як і в ситуації з законодавством Румунії у справі Брумареску, через те, що такі повноваження, надані го­лові суду, були необмежені в часі, рішення підлягали зміні безліч раз.

55. Суд повторює, що ст. 6 параграф 1 кожному гарантує право подавати позови до суду щодо своїх цивільних прав та обов’язків. Таким чином, це реалізує «право на суд», складовим аспектом якого є право доступу до суду — право почати судовий процес щодо цивільних питань. Тому таке право було б примарним, якби Високі Договірні Сторони у своє­му внутрішньому законодавстві дозволили остаточному, обов’язковому рішенню залишатися невиконаним на шкоду одній із сторін. Це було б незрозумілим, якби ст. 6 параграфу 1 детально описувала процесуальні гарантії, надані сторонам, — справедливий, відкритий і швидкий роз­гляд, і в той же час без гарантії виконання судового рішення; тлумачен­ня ст. 6 як такої, що стосується виключно доступу до суду та ведення судового розгляду, було б схоже на ситуацію, не сумісну з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов’язались по­важати, підписавши Конвенцію ( 995_004 ) (див. «Горнсбі проти Греції» (980_079), рішення від 19.03.1997 р., п.40).

56. Суд вважає, що право сторони на суд було б абсолютно примар­ним, якби внутрішнє законодавство Високих Договірних Сторін перед­бачало можливість скасувати остаточне рішення, яке вступило в законну силу, судом вищої ланки за поданням посадової особи.

57. Скориставшись процедурою нагляду, щоб скасувати рішення суду від 8 червня 1998 року, Голова Бєлгородського обласного суду порушив принцип юридичної певності і «право заявниці на суд» відповідно до ст. 6 параграф 1 Конвенції (995_004)...»

92. Суд зауважує, що в цій справі заступник Голови Одеського облас­ного суду 28 серпня 2000 року подав протест в порядку нагляду на рі­шення Іллічівського районного суду м. Одеси від 3 березня 1994 року, яке було остаточним та мало обов’язковий характер. Рішенням президії Одеського обласного суду від 6 вересня 2000 року це рішення було скасо­вано і справа повернута на новий розгляд. Крім того, Суд вже констату­вав порушення в цьому аспекті у своєму рішенні у справі «Совтрансавто Холдинг проти України» (заява N 48553/99, п. 77, ЄСПЛ 2002VII):

«В світлі справи «Брумареску..» Суд вважає, що судові системи, у яких існує можливість перегляду судових рішень в порядку нагляду (протесту) і, відповідно, ризик неодноразового скасування остаточних рішень, як у цій справі, є такими, що протирічать принципу правової певності, який є од­ним з головних аспектів верховенства права у сенсі п. 1 статті 6 Конвенції» (995_004). Суд не бачить підстав для того, щоб проводити різницю із ви­щезазначеними рішеннями. Тому, Суд вважає, що у справі заявниці в частині скасування рішення, яке було остаточним та мало обов’язковий характер, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (995_004).

2. Відсутність незалежності та неупередженості

b. Оцінка суду

95. Суд повторює, що з метою встановлення того, чи може суд вважа­тися «незалежним» в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004), необхід­но, між іншим, звернути увагу на спосіб призначення членів суду, термін їх повноважень, існування гарантій від стороннього впливу та на той факт, чи сповідує він принципи незалежності (див., між іншим, рішення у спра­ві «Фіндлі проти Великобританії» від 25.02.1997 р., п. 73). Що стосується неупередженості, її існування, для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції, має визначатися суб’єктивно, тобто на підставі особистих переконань та пове­дінки конкретного судді у справі, та об’єктивно, тобто встановлення того, чи пропонує суддя достатньо гарантій, щоб відкинути всі легітимні під­стави сумніватися у його упередженості (див., між іншим, «Булут проти Австрії», рішення від 22.02.1996 р., Reports 1996I, стор. 356, п. 31; «Томанн проти Швейцарії», рішення від 10.06.1996 р., Reports 1996III, стор. 815, п. 31).

96. У цій справі йдеться про питання суб’єктивної неупередженості заступника голови Одеського обласного суду. Суд розглядатиме лише це питання.

97. Суд зауважує, що протест в порядку нагляду був внесений за­ступником голови Одеського обласного суду до цього ж суду. Заступник голови Одеського обласного суду розглядав протест, який він вніс до президії, членом та заступником Голови якої він був, разом із своїми ко­легами, які засідають у президії. Суд дотримується думки, що така прак­тика є несумісною з вимогами «суб’єктивної неупередженості» судді, який слухає справу, оскільки одна людина не може бути одночасно і об­винувачем і суддею у справі.

98. Тому, Суд вважає, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) у частині відсутності неупередженості за­ступника Голови Одеського обласного суду.

с. Решта скарг щодо протесту у порядку нагляду

99. Суд не пропонує досліджувати решту недоліків процедури пере­гляду рішення в порядку нагляду, про які стверджує заявниця, такі як відсутність відкритого характеру слухань під час розгляду справи пре­зидією та невчасне сповіщення про внесення протесту в порядку на­гляду. У зв’язку з цим Суд зауважує, що процедура протесту в порядку нагляду, як вже зазначалося у справі «Брумареску проти Румунії» (див. п. 62 вище), «зводить нанівець всю процедуру судового розгляду, який завершився прийняттям рішення, яке підпадало під дію принципу res judicata».

100. Тому, Суд вважає, що ця справа не порушує будьяких окремих питань щодо інших недоліків процедури перегляду судових рішень у по­рядку нагляду.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО:

1. Встановлює порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) у частині тривалості провадження у справі заявниці;

2. Встановлює порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) у частині скасування остаточного та обов’язкового рішення суду, винесе­ного на користь заявниці;

3. Встановлює порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) у частині відсутності неупередженості заступника Голови Одеського об­ласного суду під час перегляду справи у порядку нагляду;

4. Встановлює, що немає необхідності досліджувати інші недоліки процедури перегляду справи у порядку нагляду, про які стверджувала заявниця.

58 Представництво в судах апеляційної інстанції у справах, провадження в яких розпочате після 30 вересня 2016 року, має здійснюватися адвокатами, якщо провадження розпочате до 30 вересня 2016 року, то представництво може здійснюватися особами, які не мають статусу адвоката, про що зазначено у постанові Касаційного цивільного суду у справі, провадження в якій було відкрито ухвалою Московського районного суду міста Харкова від 25 червня 2015 року, тобто розпочате до 30 вересня 2016 року. Згідно з підпунктом 11

60 Касаційний цивільний суд в своїй постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 753/15683/15 [Електроний ресурс] http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/76889457 істотно зменшив заявлену суму судових витрат (з 120 000 грн до 5 000 грн за ціни позову розміром у 110 млн грн. Проти доказів оплати судових витрат у вигляді ордеру (платіжного підтвердження) про надходження грошових коштів за надані послуги, детальний опис наданих послуг та акт приймання- передачі виконаних робіт, Суд зазначив, що це не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Касаційний цивільний суд в іншій своїй постанові у справі щодо гонорару адвокату відмовив останньому в стягненні обумовленої договором винагороди за позитивне рішення суду на користь клієнта. У цій справі в 2013 року клієнт уклав з адвокатом договір про надання юридичних послуг у цивільній справі, відповідно до умов якого адвокат зобов’язувався надати юридичні послуги та представляти інтереси матері клієнта в одному з судів м. Києва, а саме у цивільній справі за її позовом про визнання заповіту недійсним, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на 2/3 частини квартири, за це клієнт зобов’язався оплатити послуги як адвоката рівними частинами щомісячно, а також за досягнення позитивного рішення у зазначеній цивільній справі — винагороду у розмірі 10 % від суми, що становить експертну вартість частини квартири - предмета судового розгляду. У 2014 році судом було ухвалене рішення про задоволення позову та визнання права власності на 2/3 квартири, але клієнт не сплатив обумовленої суми винагороди. Адвокат звернувся до суду з вимогою про стягнення винагороди у розмірі 10 % згідно з укладеним договором. Ця справа неодноразово переглядалася судами, зокрема, клієнт посилався на несправедливість визначення розміру додаткової винагороди адвокату та моменту досягнення позитивного рішення та просив визнати недійсним цю умову укладеного між ним та адвокатом договору. В 2018 році Верховний Суд ухвалив остаточне рішення про те, що свобода договору не є абсолютною, оскільки обмежується законом і суттю договірних правовідносин і сторони не вправі змінювати імперативну вимогу закону щодо предмета договору про надання юридичних послуг шляхом визначення в безпосередній чи завуальованій формі результат розгляду справи судом як складову предмета договору про надання юридичних послуг. Судове рішення не належить до об’єктів цивільних прав, а його ухвалення у конкретній справі не є

61 Однією з найвідоміших справ про порушення розумних строків розгляду справи судом є справа Світлани Науменко проти України https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/980_353. У цій справі ЄСПЛ зауважив, що оскільки поведінка заявниці протягом розгляду справи була належною, а провадження щодо отримання компенсації було наслідком та ґрунтувалося на зменшенні розміру пенсії заявниці та пільг, наданих їй як ліквідатору наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, з огляду на фінансове становище заявниці та стан її здоров’я, розгляд справи мав для неї безсумнівно важливе значення і було життєвою необхідністю для заявниці вимагати скорішого вирішення її скарг, як підсумок, враховуючи обставини справи, тривалість провадження після 11 вересня 1997 року (п’ять років, 8 місяців і один день) та стан провадження на цей час, Суд доходить висновку, що при вирішенні справи заявниці мала місце необгрунтована затримка і відповідно мало місце порушення пункту 1

71 Варто зауважити, що умови, за яких розгляд справи може відбуватися в спрощеному порядку, і процедура вирішення питання про порядок розгляду справи визначені ЦПК 2017, але однозначно не передбачено, що особа зобов’язана звернутися до суду з клопотанням про розгляд у порядку спрощеного провадження справи, що є малозначною, навіть на підставі п. 1 ч. 6 ст. 19

78 Ухвала суду першої інстанції щодо відмови у визнанні мирової угоди може бути оскаржена окремо від рішення суду до суду апеляційної інстанції, про що зазначено постанові Касаційного цивільного суду у справі, в якій у процесі виконання рішення суду державному виконавцю було подано мирову угоду, укладену між стягувачем та боржником, яку в порядку статті 372 ЦПК України у редакції 2004 року державним виконавцем направлено до суду першої інстанції для вирішення процесуального питання про її визнання. У визнанні зазначеної мирової угоди суд першої інстанції відмовив з підстав того, що предмет укладеної мирової угоди виходить за межі виконавчого провадження, відкритого з примусового виконання рішення суду про стягнення суми заборгованості, оскільки у справі предметом спору було стягнення грошових коштів, а не речове право на нерухоме майно, стосовно якого укладено мирову угоду. Зазначене судове рішення й оскаржувалося до суду апеляційної інстанції, який на стадії відкриття апеляційного провадження зробив висновок, що вона не підлягає апеляційному оскарженню та повернув апеляційну скаргу. Але Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду не погодився з таким висновком виходячи з такого. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 293 ЦПК України у редакції 2004 року окремо від рішення суду може бути оскаржена в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції щодо визнання мирової угоди за клопотанням сторін. Відповідно до офіційного тлумачення, наданого Конституційним Судом України, зазначені положення ЦПК України у редакції 2004 року необхідно розуміти як такі, що передбачають право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції: як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і про відмову в забезпеченні позову та скасуванні забезпечення позову; як про роз’яснення рішення, так і про відмову в роз’ясненні рішення; як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову в його видачі. Верховний Суд зробив висновок, що у статтях 175, 293 ЦПК України у редакції 2004 року не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні мирової угоди, у пункті 8 частини першої статті 293 цього Кодексу передбачено право оскарження в апеляційному порядку ухвали про визнання мирової угоди за клопотанням сторін. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що така ухвала суду не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права і зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду

81 Відмова у відкритті провадження у зв'язку з не усуненням недоліків скарги є передчасною та такою, що порушує право на справедливий суд, у випадку, якщо особа не отримала ухвалу про залишення скарги без руху, про що зазначено у постанові Касаційного цивільного суду у справі, в якій апеляційну скаргу представника було залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліку апеляційної скарги — сплати судового збору за подання апеляційної скарги, а також для звернення до апеляційного суду із заявою про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважних причин пропуску процесуального строку. Зазначену ухвалу апеляційного суду надіслано 21 грудня 2016 року на адресу представника, але відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд не перевірив чи було отримано відповідачем або її представником цю ухвалу, не звернув увагу на те, що поштове відправлення, яке було направлено на адресу представника відповідача, повернулося до суду апеляційної інстанції з відміткою «за закінченням терміну зберігання», що свідчить про неотримання представником відповідача ухвали суду про