§7 Державні інтереси, політика та міжнародне право

Слід, однак, розрізняти:

а) державний інтерес (raison d'etat) як достеменно вивірену модель реальних потреб держави, тобто інтерес, який визначається в результаті достовірного наукового аналізу сучасної міжнародної ситуації й екстраполяції на цій основі майбутнього курсу держави;

б) підміну державного інтересу вузьким інтересом, що випливає з тимчасових потреб політичної партії опозиції, якій для захоплення влади потрібна військова поразка своєї власної країни в непопулярній війні або інші зовнішньополітичні провали партії влади.

На реальну зовнішню політику держав суттєво впливають суб'єктивні й ідеологічні чинники: релігія, революційні та консервативні доктрини тощо. Як результат цих впливів складаються політичні доктрини, які певною мірою віддзеркалюють стратегічні напрями зовнішньої політики окремих держав. Згадаємо англійську політичну доктрину «блискучої ізоляції», європейську доктрину рівноваги сил, політику легітимізму, сучасну доктрину загальнолюдських цінностей. Широко відомі численні американські доктрини: «доктрина Монро» (1823), «політика великої дубини» (1907), «політика відчинених дверей», «політика Ейзенха- уера».

Зовнішню політику держав визначають їхні інтереси. Інтереси держав неминуче співпадають і зіштовхуються. У світі немає двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Безумовно, політика чинить суттєвий вплив на міжнародне право, міжнародне право — на зовнішню політику. Міжнародне право — результат компромісу, погодження волі окремих держав, його норми та принципи мають застосовуватися незалежно від доцільності, вигоди для тієї чи іншої дер- жави1. Політику кожної держави формують її інтереси.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від сфери міжнародного права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції — питання права та справедливості, предмет політичної науки — доцільність і користь».

Зовнішня політика є загальною орієнтацією держави в міжнародних справах. Найважливішим способом здійснення зовнішньої політики є дипломатія. І зовнішня політика, і дипломатична практика мають відповідати міжнародному праву, яке встановлює певні правила. Міжнародне право відчуває на собі вплив державної політики. Дипломатія є одним з інструментів створення норм міжнародного права. Але ні зовнішня політика держави, ні дипломатія не повинні суперечити загальновизнаним принципам міжнародного права.

Міжнародне право безпосередньо впливає на зовнішню політику держави, зобов'язуючи останню узгоджувати її дії із зобов'язаннями за міжнародним правом.

Розрізняють зовнішню політику захоплення чи поступок, агресії чи миролюбності, очікувальну та раптову, реакційну, революційну та ліберальну. Її можна класифікувати і за галузями управління (фінансова, митна, промислова, аграрна тощо). Бісмарк називав політику мистецтвом можливого. Але історія дає немало прикладів, коли політики ставили перед своєю державою, народом, партією цілі, досягти яких було неможливо, але енергія, вдача, талант разом із обставинами давали можливість отримати владу (Олександр Македонський, Микола І, Ленін, Сталін).

§8

Право та справедливість

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості.

При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і законів у національному праві, справедливість полягає в обміркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкретного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоплюють особливості кожної конкретної ситуації або спору.

Між тим відносини виникають за різних обставин і багато в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент пом'якшення суворості загальної правової норми й індивідуальної оцінки становища сторін спору або обставин конкретної ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або суд, який розглядає міжнародну суперечку, не може на свій розсуд ні заповнити прогалини в міжнародному праві, ні відмовитися застосувати належні статті конвенції, яка безпосередньо регулює відносини, що є предметом суперечки. Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішення, керуючись принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що члени ООН «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість»).