<<
>>

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері землеустрою. Проведене самостійне цілісне дослідження правових приписів, що регулюють землеустрій як важливий земельно-правовий інститут, дозволяє зробити наступні висновки, що можуть мати як теоретичне, так і практичне значення.

1. Землеустрій – це явище не правове, проте суспільні відносини, які формуються при його здійсненні, потребують максимально повної та детальної правової регламентації. У сучасних умовах реформування земельних відносин землеустроєм слід вважати систему правових норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо виникнення і припинення права власності і права користування ними, забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого їх використання й охорони та мають за мету забезпечення гарантій прав на землю. Йдеться в тому числі про дії, які стосуються організації території адміністративно-територіальних утворень, раціонального використання й охорони земельних ділянок, формування нових і впорядкування існуючих або частин останніх і встановлення їх меж з метою забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища й поліпшення природних ландшафтів.

2. Правові норми, що регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, характеризуються усіма ознаками самостійного правового інституту, остаточне формування якого поки що не завершено. Правові приписи цього інституту регламентують переважно публічні інтереси. Приватно-правовий аспект землеустрою знаходить свій прояв при добросусідських або договірних земельних відносинах.

3. Землеустрій – історичне явище. У зв’язку з цим слід виокремити періодизацію його організаційного та правового розвитку: 1) 1906 – 1917 рр. – землеустрій вирішував завдання столипінського уряду щодо проведення земельної реформи, спрямованої на ліквідацію селянських общин та створення громадянами власного приватного господарства; 2) 1917 – 1990 рр.– на землеустрій було покладене завдання щодо забезпечення перерозподілу земель в інтересах держави та функціонування виключної державної власності на землю; 3) 1990 р. – сьогодення: а) 1990 – 1992 рр. – започатковано реформування земельних відносин і відносин у сфері землеустрою зокрема; б) 1992 – 2001 рр. – важливою віхою цього підетапу є прийняття Земельного кодексу 1992 р. та подальше реформування відносин у сфері землеустрою; в) 2001 р. – нинішній час – у зв’язку з прийняттям нового Земельного кодексу України в 2001 р. і Закону України “Про землеустрій” оновлюється суб’єктний та об’єктний склад землеустрою, зростає значущість його приписів, збагачується його зміст, він набуває нові риси.

4. На сучасному етапі здійснення земельної реформи землеустрій має враховувати екологічний, юридичний, економічний і технічний аспекти. Зокрема, екологічний аспект землеустрою спрямований на забезпечення оптимального складу і співвідношення земельних угідь, екологічно збалансованого землевикористання, створення сприятливого екологічного стану, поліпшення природних ландшафтів та дотримання технологій, що сприяють збереженню якісного стану земель (особливо ґрунтів) в процесі їх використання.

Принципові положення землеустрою слід розглядати як невід’ємний елемент охорони земель. Це стосується насамперед земель сільськогосподарського призначення в процесі реформування аграрного сектора (екологічна ефективність землеустрою обумовлена необхідністю охорони довкілля, відтворення та раціонального використання природних ресурсів при проведенні заходів землеустрою шляхом покращання земель, захисту їх від ерозії, реалізації інших природоохоронних заходів), земель житлової та громадської забудови (діяльність з планування, забудови, благоустрою території повинна підтверджувати екологічну спрямованість землеустрою), а також земель лісового і водного фондів, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

5. Уся сукупність дій, пов’язаних із здійсненням землеустрою, повинна ґрунтуватися на певній принципіальній основі, спиратися не лише на загальноюридичні, а й специфічні земельно-правові принципи. Поряд з відомими принципами, які закріплені в ст. 5 Земельного кодексу, самостійного значення набувають специфічні принципи землеустрою як інституту земельного права. До їх складу відносяться: створення територіальних та екологічних умов щодо реалізації суб’єктами землеустрою прав на земельні ділянки; досягнення коплексності розвитку території; впровадження прогресивних форм організації землеустрою та ін. Вони теж потребують свого законодавчого закріплення.

6. Аналіз правових норм, присвячених землеустрою та землевпорядному процесу, свідчить, що вони не тотожні. Перше передбачає наявність норм матеріального права, а друге забезпечує реалізацію цих норм, гарантує їх правильну реалізацію. Разом з тим, слід підкреслити, що ці два явища є взаємозалежними та взаємообумовлюючими, переслідують єдину мету – організацію раціонального використання та охорони земель.

7. В умовах проведення земельної реформи, при трансформації відносин власності на землю землеустрій слід розглядати як гарантію прав землевласників та землекористувачів. Він може як виконувати роль базового елемента певної гарантії прав на землю, так і виступати головною гарантією такого права, наприклад, при встановленні охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель, зон охорони об’єктів культурної спадщини, територій природно-заповідного фонду. Встановлення саме за проектами землеустрою меж зазначених зон і територій свідчить, що землеустрій виконує роль головної гарантії встановлення особливого правового режиму таких земель з метою їх охорони. При складанні ж проекту відводу земельної ділянки землеустрій виконує роль базового елемента певної гарантії права на землю. Своєрідною гарантією слід вважати й нормування у сфері землеустрою, сутність якого полягає у встановленні загальнообов’язкових якісних та кількісних показників, що регламентують розробку і реалізацію документації із землеустрою з урахуванням екологічних, економічних, соціальних, природно-кліматичних та інших умов.

8. Раніше діюче земельне законодавство виділяло лише міжгосподарський та внутрішньогосподарський землеустрій (ст. 149 Земельного кодексу УРСР 1970 року). Це було обґрунтовано, оскільки землеустрій стосувався лише земель сільськогосподарського призначення. Розроблені та затверджені в установленому порядку проекти землеустрою сільськогосподарських підприємств уточнювали та конкретизували цільове призначення відповідних земельних ділянок. Чинне ж земельне законодавство значно розширює сферу застосування землеустрою з врахуванням того, що його зміст як однієї з функцій управління земельним фондом суттєво збагачується. В умовах проведення земельної реформи виникає необхідність уточнення класифікації дій у сфері землеустрою (перш за все відповідно до їх безпосередньої спрямованості, специфіки змісту, суб’єктного та об’єктного складів). З’являються нові різновиди землеустрою – міжгосподарського – землеустрій спеціального призначення (стосується територій з особливими природоохоронними, рекреаційними й заповідними режимами, охоронних, санітарно-захисних, санітарних та зон з особливим режимом використання земель, та ін.) та внутрішньогосподарського – дрібноконтурний землеустрій, який стосується лише земель сільськогосподарського призначення, наданих в оренду чи у власність ринково орієнтованим аграрним суб’єктам.

9. Серед суб’єктів землеустрою слід виокремити дві категорії. До складу першої відносяться ті, які безпосередньо здійснюють землеустрій або мають певні повноваження у сфері землеустрою (органи державної влади й місцевого самоврядування, фізичні й юридичні особи, які здійснюють землеустрій, та ін.). Другу категорію складають ті, які використовують його результати (власники та користувачі земельних ділянок). У свою чергу серед суб’єктів першої категорії доцільно розрізняти основних та допоміжних.

При визначенні об’єкту землеустрою необхідно виходити зі складної сукупності матеріальних та процесуальних відносин, які притаманні цьому явищу.

Об’єктом матеріальних правовідносин у сфері землеустрою є територія України, адміністративно-територіальних утворень або їх частин, землеволодінь, землекористувань та окремі земельні ділянки чи їх частини.

Об’єктом процесуальних правовідносин (землевпорядного процесу) слід вважати сукупність певних видів процесуальної діяльності відповідних суб’єктів. При цьому земельні природні ресурси, щодо яких виникають процесуальні відносини у сфері землеустрою, слід вважати додатковим елементом об’єкта цих правовідносин.

10. Окремі послуги у сфері здійснення землеустрою не відносяться до категорії суто “державних” послуг, оскільки вони можуть надаватися й недержавними суб’єктами. У певних же випадках (наприклад, надання ліцензії на право проведення робіт із землеустрою) такі послуги відповідають ознакам адміністративних послуг.

11. У процесі здійснення земельної та аграрної реформ в аграрному секторі землеустрою відводиться вирішальна роль. Землеустрій слід розглядати як оптимальну форму забезпечення використання та охорони земель сільськогосподарського призначення. Відповідні дії, пов’язані з перерозподілом земель сільськогосподарського призначення, утворенням нових землеволодінь і землекористувань, організацією використання і охорони цих земель, повинні здійснюватися лише в порядку землеустрою і на основі детального екологічного та соціально-економічного обґрунтування. Сучасний землеустрій щодо земель сільськогосподарського призначення повинен максимально задовольняти економічні інтереси не тільки конкретних власників та користувачів земельних ділянок, а й публічні інтереси, сприяти економічній ефективності виробництва, забезпечувати екологічно збалансоване, стале землевикористання, підвищувати родючість ґрунтів, збереження та поліпшення природних ландшафтів. Надзвичайно важливе значення в сучасних умовах набуває й правове забезпечення проектів землеустрою.

12. Забезпечення раціональної організації територій шляхом землеустрою полягає не лише у розмежуванні земель державної та комунальної власності, а й у встановленні меж адміністративно-територіальних утворень, визначенні і встановленні меж прибудинкових територій у населених пунктах. Уявляється необхідним внести зміни до ст. 173 чинного Земельного кодексу України, а також врахувати їх при прийнятті у майбутньому Закону України “Про адміністративно-територіальний устрій” щодо визначення межі адміністративно-територіального утворення як зовнішньої межі території адміністративно-територіального утворення, на якій здійснююються повноваження органу місцевого самоврядування, що відокремлює ці землі від суміжних територій.

<< | >>
Источник: Лісова Тетяна Вікторівна. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків –2004. 2004

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. Висновки до розділу 4
  2. ВИСНОВКИ:
  3. Стаття 148. Дослідження висновку експерта
  4. 3,1. Участь у справі органів державної влади та місцевого самоврядування для подання висновків та висловлення своєї думки щодо вирішення справи по суті
  5. Дослідження висновку експерта
  6. Стаття 189. Дослідження висновку експерта
  7. Відповідно до ч. 2 ст. 311 ЦПК висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи. Що розуміється під такими висновками і мотивами?
  8. Чи може суд касаційної інстанції скасувати судове рішення суду першої чи апеляційної інстанцій з тих підстав, що при новому розгляді ці суди не виконали і не врахували тих висновків і мотивів, які для них є обов'язковими і були зазначені в ухвалі про скасування попереднього судового рішення?
  9. Висновки до розділу.
  10. ВИСНОВКИ:
  11. 1.4. Висновки до розділу.
  12. ВИСНОВКИ
  13. Висновки до розділу 1
  14. Висновки до першого розділу
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -