§ 2. Особливості набуття прав на землю територіальними громадами і державою

Закріплення у ЗК підстав набуття прав на землю територіаль­ними громадами і державою не відзначається високою сис­темністю і передбачене в його різних нормах. Згідно з ч. 2 ст. 14 Конституції право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

У зазначеній нормі закріплено найважливіший спосіб набуття та зміни права власності на землю шляхом передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність і земельних ділянок ко­мунальної власності у державну. Проте зіставлення змісту статей 83 та 84 ЗК із зазначеною нормою дозволяє зробити висновок, що склад земель та структура державної земельної власності не є тотож­ними складу земель і структурі комунальної власності на землю.

Проблема ускладнена й тим, що згідно з ч. 1 ст. 142 Конституції матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є, зокрема, земля та інші природні ресурси, що знаходяться у влас­ності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а та­кож об'єкти їх спільної власності, що є в управлінні районних і об­ласних рад. Прийнятий пізніше Закон "Про місцеве самоврядуван­ня в Україні" надав системі органів місцевого самоврядування ши­рокі повноваження щодо володіння, користування та розпоряд­ження земельними та іншими природними ресурсами.

Наведена ж вище земельно-правова норма знову передбачає пе­редачу земель державної власності у комунальну.

135

п. 4 Прикінцевих положень ЗК закріплено положення про не­обхідність розробки і прийняття закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. У зв'язку з тим, що нині об'єктами державної та комунальної власності можуть бути всі ка­тегорії земель, прийняття зазначеного закону є нагальною потре­бою практики реалізації положень ЗК.

Комунальна власність, як породження новітньої історії роз­витку відносин власності у нашій країні, дістала законодавче закріплення з різними статусами. Так, відповідно до положень ст. 31 Закону "Про власність" вона була запроваджена як різновид державної власності. З прийняттям Конституції та Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" комунальна власність була виділена зі складу державної у самостійну форму власності, про що свідчать численні нормативно-правові акти щодо розмежуван­ня об'єктів права державної та комунальної власності, зокрема За­кон України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності"'. Більше того, було видано Указ Президента України від 27 червня 1999 р. № 722/99 "Про роз­межування земель державної та комунальної власності". Але він не набув чинності через відхилення Верховною Радою проекту відповідного закону.

Не вникаючи у подробиці становлення і функціонування кому­нальної власності у майнових відносинах та інших сферах набуття і реалізації прав на рухомі та нерухомі об'єкти, зазначимо, що на­ведені обставини є достатніми підставами для твердження про те, що комунальна власність на землю й досі не сформована. Не змінили її статусу й вимоги Конституції, норми якої є нормами прямої дії. Багато вимог Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" також не вплинули на стан цієї власності. Лише новий ЗК заклав належні юридичні основи для розвитку права комунальної власності на землю.

Проте треба зазначити, що зміст ст. 117 ЗК обумовив існування деяких розбіжностей у розумінні поняття "передача земельних діля­нок державної власності у комунальну власність" в інших нормах земельного закону.

Відомо, що право власності є не тільки речовим, а й реальним, тобто в юридичному розумінні воно виникає з моменту факти Іної передачі певного об'єкта, зокрема конкретної земельної ділянки, у власність іншій особі. Особливість придбання землі як нерухомого

1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 228.

136

об'єкта державної власності полягає у зміні суб'єктного складу відносин власності, що дістає вияв у передачі державою цього об'єкта іншим суб'єктам. При цьому сам об'єкт передачі не зазнає змін. Останні відбуваються у суб'єктному складі права власності на підставі прямих вимог закону.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що право кому­нальної власності на землю у межах населених пунктів виникло на підставі прямої вказівки, закріпленої у ч. 2 ст. 83 ЗК. Проте її ви­моги не можна поширювати на інші категорії земель, земельні ділянки яких можуть передаватися у комунальну власність. По-перше, для цього сам закон не дає достатніх підстав, а по-друге, для їх придбання необхідна наявність певних юридичних фактів і передача цих ділянок у вигляді здійснення конкретних дій.

Беручи до уваги ту обставину, що відповідно до ч. 1 ст. 84 ЗК у державній власності знаходяться усі землі України, крім земель ко­мунальної та приватної власності, треба визнати, що немає особли­вих перешкод для передачі земельних ділянок комунальної влас­ності у державну. Ця передача може бути як безоплатною, так і платною. Наприклад, добровільна відмова власника від земельної ділянки може здійснюватися у формі безоплатного повернення землі державі на тих же умовах, на яких вона була йому передана.

Згідно зі ст. 117 ЗК передача земельних ділянок державної влас­ності у комунальну та ділянок комунальної власності у державну провадиться у порядку, встановленому для юридичних осіб. З цьо­го випливає, наприклад, що відповідні державні органи, як й усі інші юридичні особи, мають звертатися з клопотанням до компе­тентного органу місцевого самоврядування, який повинен розгля­нути його у встановленому законом порядку та у передбачений термін прийняти відповідне рішення і здійснити певні дії, тобто ви­конати усі вимоги законодавства, передбачені для передачі конкрет­ної земельної ділянки у власність юридичній особі. Такий порядок поширюється й на передачу земельних ділянок державної власності у комунальну. У цілому це сприяє забезпеченню земельної рівно­правності держави та територіальних громад як власників землі.