Сеймур Мартін Ліпсет (1922-2006) - американський со-ціолог і політолог, фахівець у галузі політичної соціології і порівняльної політології.

Викладав курси в Гар-вардському, Стенфордському, Калі-форнійському (Берклі), Колумбій-ському університетах, а також універ-ситеті Торонто (Канада).

Значний внесок зробив у дослідження сучасних демократичних режимів.

У своїх роботах заперечує класо-вий характер політики. Виводячи основні положення своєї політичної соціології з вчення про соціальну мобільність, намагається довести, що «західна демократія» досягла «після-політичної фази», тобто того рівня, коли класові відмінності вже зглади-лися і на перший план виступають відмінності між людьми за соціальним статусом. Основні праці: «Союзна демо-кратія» (у співавторстві, 1956), «Полі-тична людина» (1960), «Клас, статус і влада в порівняльній перспективі» (1965) «Діалоги про американську політику» (1978) та ін.

Наскільки довговічною виявилася книга Йозефа А. Шумпетера «Капіталізм, соціалізм і демократія», опублікована 50 років тому? Вихід у липні 1992 року спеціального випуску «Журналу демократії», приуроченого до цієї дати, свідчить про те, що вона не втратила своєї актуальності. Близько десятка вчених з дев’яти країн дали свою оцінку цій праці і виступили зі своїми висновками, що докорінно відрізняються одне від одного. Шумпетер писав свою книгу наприкінці 30-х - на початку 40-х років, тобто в період глобальної економічної депресії, підйому фашизму та початку світової війни. Західна демократія і капіталізм опинилися перед обличчям значних труднощів. Демократичний процес знаходився на спаді. Капіталізм виглядав неефективною суспільною системою внаслідок Великої депресії, що охопила Північну Америку та Європу.

Але всі ці труднощі не примусили Шумпетера відмовитися від капіталізму. Незважаючи на виникнення великих олігархічних структур, які прагнули до стабілізації ринку за допомогою монополістичної практики, він продовжував стверджувати, що капіталізм є кращою системою для досягнення матеріального прогресу, збільшення продуктивності праці і підвищення життєвого рівня, ніж будь-яка інша система, включаючи різновиди соціалізму, оскільки невід’ємною рисою капіталізму є його постійна еволюція. Основний імпульс, що призводить капіталістичний двигун до руху, виходить з нових споживчих товарів, нових способів виробництва і транспортування, нових ринків, нових форм промислової організації, які створює капіталістичне підприємництво.

З огляду на все, сказане вище, буде вкрай дивно почути, що класичний ліберал Шумпетер на питання «Чи може капіталізм вижити?» відповідає категоричним «ні». На відміну від деяких інших відомих пророків приреченості капіталізму Шумпетер, проте, був не соціалістом, а песимістом.

Капіталізм зруйнується, пояснює він, тому що він неминуче «породжує атмосферу майже загальної ворожості до свого соціального порядку». По-перше, «сам успіх капіталістичного підприємництва, як це не парадоксально, веде до падіння престижу і соціальної ваги того класу, який пов’язаний з ним у першу чергу (тобто підприємницької буржуазії), при цьому гігантська організація, що здійснює контроль (велика корпорація) прагне усунути буржуазію від функцій, яким вона насамперед і зобов’язана своєю соціальною вагомістю».

Капіталізм та інтелігенція

Другою причиною неминучої загибелі капіталізму, і, на думку Шумпетера, навіть більш важливою, стало «зародження активної ворожості», що сягає своїм корінням відчуженого класу. Маркс, природно, бачив цей клас у пролетаріаті. Шумпетер теж визнає

роль робітників у наближенні краху капіталізму, але основне значення при цьому відводить інтелігенції. Він визначає представників цього класу як «людей, що володіють владою усного та письмового слова».

Як це не парадоксально, ворожість інтелігенції до капіталізму «зростає замість того, щоб падати з кожним новим досягненням капіталістичної еволюції». Капіталізм у міру свого розвитку все більше й більше виявляє себе як «неромантична й негероїчна цивілізація», яка відображає смаки та переваги прозаїчної істоти - «гомоекономікус». Отже, капіталістична система «опиняється перед суддями, у яких в кишені вже готовий смертний вирок», чиї мотиви «екстрараціональні».

З усього цього випливає, що капіталістичний лад не в змозі «ефективно контролювати інтелектуальний сектор». Із плином часу й за допомогою лейбористських рухів інтелігенція підірве капіталістичну законність, «загризе» її до смерті. Як це не вражає, та антикапіталістична ідеологія і критика ринкової системи сьогодні найбільш сильні в глибокому тилу капіталізму XX століття - у Сполучених Штатах. Саме американські інтелектуали створили феномен, колись названий літературним критиком Л. Тріллінгом «змагальною культурою», яка передбачає несхвальне ставлення до буржуазних і націонал-патріотичних цінностей.

Вимоги до демократії

Песимізм Шумпетера щодо майбутньої долі капіталізму змусив його побоюватися також і за долю демократії, бо він стверджував, що «сучасна демократія є продуктом капіталістичного процесу». Вважаючи, що соціалізм має більше шансів перемогти, ніж фашизм, Шумпетер був дуже стурбований перспективами демократії за соціалізму. Він підкреслює небезпеки, укорінені у відсутності в соціалістичному суспільстві «автоматичних обмежень, накладених на політичну сферу буржуазним порядком речей».

І все ж, як ми вже відзначали, Шумпетер не вірив у те, що перемога соціалізму неминуче призведе до загибелі демократії. «Функціонуюча соціалістична демократія, - говорив він, - була б абсолютно безнадійним завданням, за винятком тих випадків, коли суспільство задовольняє всім вимогам демократичної «зрілості» ».

Основною проблемою демократії є необхідність зробити узаконеною нормою мирну боротьбу між конкуруючими елітарними угрупованнями, що дає масам можливість вибору з кількох альтернативних програм, навіть якщо при цьому вони розкривають слабкі сторони і прорахунки одне одного. Таким чином, головна умова існування стабільної демократії - це наявність сильних партій усередині громадянського суспільства: «Вони є спробою регулювати політичну конкуренцію точно таким же способом, як це відбувається у сфері торгівлі. Психологічна та технічна сторона партійного управління та партійного рекламування, гасла і маршові мелодії не є просто аксесуарами. Вони - суть політики».

Політичні партії і виборча система

Політичні партії слід розглядати як посередницькі організації між громадянами та державою. Вирішальною умовою існування стабільної демократії є наявність головних політичних партій з великими та дійсно постійними базами підтримки серед виборців. Ця підтримка має бути настільки сліпою й некритичною, щоб ніякі, навіть найбільш очевидні, політичні прорахунки і скандали не змогли б її послабити. За наявності такої вірності з боку виборців, партію не можна буде повністю стерти з політичної арени, а, отже, база для ефективної опозиції ніколи не зникне. У нових політичних системах, де партії не мають такої твердої підтримки, деякі з них можна легко знищити. Можна навіть стверджувати, що наявність щонайменше двох партій, котрі спираються на віддану підтримку мас, стає майже необхідною умовою для розвитку стабільної демократії.

Порядок виборів і зміни органів управління також належить до найважливіших факторів, що впливають на перспективи демократичної стабільності. Процедура виборів, що надає виборцям ефективний механізм для відсторонення від влади обраної особи, забезпечує більшу стабільність та законність, ніж у системі, де правила виборів або загальний баланс політичних сил роблять таку заміну важко здійсненною. В основі виборчих систем, подібних тим, що ми бачимо в Сполучених Штатах і більшості країн Британської Співдружності націй, лежать виборчі округи, від яких обирається тільки один представник до органів влади, що примушує громадськість вибирати між двома головними партіями. Виборці знають: якщо вони виявляться незадоволеними правлячою партією, вони завжди зможуть замінити її опозицією. Партії у таких системах зазвичай являють собою неоднорідні коаліції, і багато виборців часто просто вибирають «менше зло». Більше того, оскільки опозиція зазвичай обіцяє змінити проведений політичний курс, обраних осіб можна покарати за непопулярну політику.

Описані вище системи можна вдосконалити. Відносячи нестабільність Третьої і Четвертої Французьких республік на рахунок багатопартійних парламентських систем, що покликали до життя численні недовговічні та неефективні кабінети міністрів, Шарль де Голль зміг 1958 року запровадити комплексну систему, у центрі якої стояв наділений великими повноваженнями президент, який поділяв владу з прем’єр-міністром і кабінетом міністрів. Ця зміна очевидно призвела до більш спрямованого суперництва між лівими і правими силами і породила більш дієві та довговічні уряди.

За соціалізму, як правильно стверджує Шумпетер, демократія може існувати тільки там, де від одного покоління не потребують занадто великих жертв заради блага наступних поколінь. Визначаючи соціалізм як «сталу модель, у якій контроль над засобами виробництва і самим виробництвом здійснюється центральною владою, або в якій, якщо можна так говорити, економічні справи суспільства принципово знаходяться у віданні громадськості, а не приватної сфери», Шумпетер приходить до висновку, що «немає особливих підстав вважати, що він означає прихід цивілізації, про яку мріють ортодоксальні соціалісти.

Переоцінка аналізу Шумпетера

Через п’ятдесят років після того, як Шумпетер зробив ці песимістичні зауваження, ми намагаємося оцінити їх з точки зору нашої епохи, яка істотно відрізняється від тієї, в якій він писав свою працю. Хід історії показує, що Шумпетер мав рацію щодо труднощів, які необхідно подолати, щоб змусити соціалізм працювати як економічну систему, особливо в менш розвинених, переважно аграрних країнах. Через три чверті століття після Жовтневої Революції комунізм зазнав краху в Східній Європі та колишньому СРСР або намагається перевтілитися у переважно ринкову економіку в Китаї та В’єтнамі. Зараз ми знаємо, що з точки зору економіки соціалізм зазнав повного фіаско, що умови в колишньому Радянському Союзі насправді були набагато гіршими, ніж уявляли собі або намагалися підтвердити документально навіть найсуворіші критики. Насправді, колишні радянські республіки є лише країнами третього світу.

Однак історія довела, що Шумпетер помилявся, пророкуючи політичний провал капіталізму, який зараз охопив більш значні території земної кулі, ніж раніше. А всі соціал-демократичні партії, від Швеції та Італії до Чилі та Ізраїлю, відкрито визнали перевагу ринкової економіки над плановою. Як зауважив іспанський прем’єр-соціаліст Ф. Гонсалес (у формулюванні, що нагадує коментарі Черчилля з приводу демократії), ринкові економіки з їх конкуренцією можуть бути зіпсовані жадібністю, корупцією та експлуатацією слабких, але «капіталізм є найменш поганим серед нині існуючих економічних систем».

Демократія набирає такої сили, якої вона не мала за всю історію розвитку людства. Починаючи з політичних проривів у Греції, Португалії та Іспанії у середині 70-х років, авторитарні режими трансформуються в більш-менш конкуруючі багатопартійні системи на території майже всієї Латинської Америки, в деяких регіонах Східної Азії та Африки, а також у більшості колишніх комуністичних країн Східної Європи і того, що раніше називалося Радянським Союзом. Єдиною групою держав, що протистоять демократичним перетворенням, залишаються переважно мусульманські країни.

Аналізуючи роботу Шумпетера, автори, які взяли участь у симпозіумі, організованому «Журналом демократії», обговорювали питання про те, чи сприятиме повернення до капіталізму або його виникнення в країнах Східної Європи і колишнього Радянського Союзу розвиткові стабільних демократій. Не дивно, що Ф. Фукуяма виявився найбільш оптимістично налаштованим. Але навіть його передбачення зроблене з деякими застереженнями. Він говорить: «Взаємини між капіталізмом і демократією не є прямими. Тобто, капіталізм сам по собі не має прямого впливу на демократію. Він чудово сумісний з багатьма формами авторитаризму (але тільки не з комуністичним тоталітаризмом) і може процвітати навіть з більшою силою в недемократичних суспільствах. Але капіталізм служить більш ефективним двигуном економічного прогресу, ніж соціалізм, а отже має більше шансів покликати до життя швидкі соціально-економічні перетворення, що будуть сприяти виникненню стабільної демократії».

Угорський філософ Г. Тамас, лідер класично-ліберальної фракції Вільного демократичного союзу, виявився найбільш песимістично налаштованим з усіх наших аналітиків. Він стверджує, що культурні умови в Східній і Центральній Європі були й залишаються істотно відмінними від тих, які сприяли виникненню капіталізму і демократії на Заході. Модерністське мистецтво зовсім не отримало розвитку на Сході, традиції якого залишаються «сильно антиіндивідуалістичними».

Кюн Ван Кім з Південної Кореї, проте, звертає увагу на дані про успішний економічний розвиток під заступництвом держави або недемократичного суспільства у некомуністичному світі, особливо в Японії та Німеччині. Спираючись на дослідження Р. Дарендорфа, він повідомляє: «Німецький феномен показує, що коли капіталістична індустріалізація проводиться з ініціативи та під керівництвом держави, а не політично автономної буржуазії, авторитарний режим може раніше інших призвести до зростання ліберальної демократії».

Програми авторитарного управління, націлені на прискорення розвитку шляхом використання ринкових механізмів як інструментів для мотивації поведінки і виділення коштів, були випробувані як у некомуністичних країнах (таких як Південна

Корея і Тайвань), так і в комуністичних (Китай та В’єтнам). Вони неминуче призводили до порядку речей, який Кім охарактеризував як «авторитарний плюралізм». При цьому, «авторитарно-

плюралістичний режим, свідомо чи ненавмисно, веде до виникнення середнього класу». А цей клас неминуче «починає висувати політичні претензії до авторитарного режиму». Досвід Східної Європи та Азії може служити свого роду перевіркою аналізу Шумпетера. У Східній Європі демократичні реформи продовжують спиратися на соціалістичну економічну базу, що чинить опір перетворенням. В Азії капіталізм зароджується і зростає, у той час як авторитарні однопартійні режими продовжують залишатися при владі.

Історія в неогегельянському сенсі Фукуями не померла, оскільки централізований соціалізм живий, навіть якщо марксизм і комунізм більше не існують як узаконені ідеології. Передумова Фукуями (і багатьох інших західних дослідників) полягає в тому, що із соціалізмом у тій його формі, в якій він втілювався у життя в колишніх марксистсько-ленінських державах, покінчено назавжди. На щастя, це справді так у випадку східної Німеччини, Угорщини, Польщі та Чеської республіки, але так справи йдуть далеко не скрізь. У Радянському Союзі і більшій частині Східної Європи існує рішуче налаштований колишній комуністичний правлячий клас. Бажання старого правлячого класу зберегти свої привілеї, в поєднанні з прагненням значної частини робітників, селян, дрібних чиновників і військовослужбовців до економічної захищеності і соціально-політичної стабільності, свідчить про можливість Реставрації.

Друкується за: Липсет С. Размышления о капитализме, социализме и демократии [Электронный ресурс] / С. Липсет // Пределы власти. - 1994. - № 1. - Режим доступа : http://old.russ.rU/antolog/predely/1/dem2-1.htm.

Одні говорять про важливість економічного розвитку для довговічності ліберальної демократії. Інші стверджують, що культурні зміни найчастіше служать необхідною складовою успіху ліберальної демократії. Але особливе значення для політичних інститутів і вирішальне значення для демократії має ще одна складова -легітимність. Відсутність легітимності здатна звести нанівець вплив культурної, економічної чи інституціональної складових.

Стабільні політичні системи, навіть авторитарні, не можуть базуватися виключно на силі. Альтернативою силі є легітимність, загальновизнане «право правити». Легітимність не означає «задоволеності» існуючим режимом, наприклад, позитивної оцінки соціальної чи економічної політики; легітимність повинна зберігатися, незважаючи на економічні невдачі. Легітимність означає, що суспільство в цілому вважає існуючі політичні інститути найбільш прийнятними, незалежно від думки про конкретних людей, які перебувають при владі в даний момент. Носії влади є такими внаслідок процесів, які визнаються правильними майже всіма важливими учасниками політичного процесу.

Л. Даймонд стверджує, що в консолідованих ліберальних демократіях більшість населення - дві третини або більше - має вважати демократію кращим режимом. У неавторитарних системах існує жорстка кореляція між легітимністю і рівнем демократії в країні; чим більш демократична держава, тим більш легітимна політична система. Для легітимності ліберально-демократичного режиму політичні фактори - громадянські та політичні свободи - є важливішими від простих економічних досягнень. Це не означає, що легітимність служить джерелом успіху демократії. Досить імовірно, що демократія і легітимність підтримують один одного за допомогою складного механізму зворотного зв’язку. Легітимність можна вважати кредитом довіри, який дозволяє не допустити виникнення криз демократії чи послабити їхній вплив. У щасливі часи легітимність поступово накопичується. У важкі часи легітимність витрачається. Важливо, що в ситуації кризи легітимний режим може поступово витрачати свою легітимність, тоді як нелегітимні режими, найімовірніше, незабаром зазнають краху.

Легітимність і дилема ув'язнених

Щоб краще зрозуміти значення легітимності, звернемося до одного з понять теорії ігор - дилеми ув’язнених. Дилема ув’язнених - це парадигматичний випадок проблеми колективної дії, яка, коротенько, пов’язана з тим, як члени суспільства, не знайомі один з одним, можуть розумно взаємодіяти заради колективного блага. В основі цієї моделі лежить припущення про егоїстичність учасників та необізнаності про вибір інших учасників. Уявімо двох ув’язнених, затриманих за один злочин. Обом запропоновано одне і те ж: якщо обидва мовчать, то отримують невеликий термін, якщо обидва зізнаються, то отримують великий термін; якщо один зізнається, а інший - ні, то той, що зізнався, виходить на свободу, а інший отримує великий термін. Обидва ув’язнених сидять в окремих камерах і не можуть спілкуватися один з одним. У цьому разі перед кожним з них стоїть наступний вибір:

• Мовчати. Якщо інший ув’язнений також мовчить, досягається колективний оптимум, тому що обидва ув’язнених отримують невеликі терміни. Якщо інший гравець «зраджує» (зізнається), то перший гравець отримує найгірший результат («виграш простака») - його засуджують, а інший гравець виходить на свободу.

• Зізнатися. Якщо інший ув’язнений мовчить, то перший ув’язнений виходить на свободу, досягається індивідуальний оптимум, а інший гравець отримує найгірший результат. Якщо інший ув’язнений також зізнається, то обидва ув’язнених засуджуються до великих термінів.

Найкращий результат для кожного окремого гравця - зрада, але оскільки обидва гравці, швидше за все, учинять саме так, вони неминуче одержать несприятливий для обох результат. Вони обидва виграли б від «співпраці» (мовчання), але цей результат вкрай малоймовірний, тому що він передбачає довіру до іншого раціонального егоїстичного учасника, розраховувати на сумлінність якого не доводиться. Оскільки жоден в’язень не може бути впевнений у тому, що інший ув’язнений не зізнається, то, швидше за все, зізнаються обидва гравці. При дотриманні найбільш вигідних для себе за даних обставин стратегій, буде досягнуто несприятливого для обох результату. Цей приклад відповідає дилемі колективної дії у багатьох ситуаціях, включаючи випадок ліберальної демократії.

За демократії легітимність дозволяє вирішити дилему колективної дії. Як? Припустимо, що демократія сама по собі - це колективне благо. Демократія залежить від взаємодії багатьох учасників, дії яких непередбачувані. Хоча демократія може бути оптимальною для колективу рівновагою, деякі учасники можуть отримати більшу вигоду, відступивши від демократичних правил гри, спробувавши взяти владу силою. Уявімо, що під час t суспільство є демократичним і всі учасники повинні вирішувати, чи продовжувати їм під час t+1 грати за правилами демократії або ж виступити проти неї. Якщо демократія - це колективне благо і якщо підсумковий режим постає у вигляді класичної дилеми ув’язнених, то учасники, які бажають учинити зраду, отримають найбільшу вигоду, якщо інші гравці будуть діяти за демократичними правилами, а самі вони виступатимуть проти них. Якщо жоден учасник не вірить, що інший учасник буде співпрацювати, то всі учасники підуть на зраду. Якщо деякі учасники погодяться (будуть слідувати демократичним правилам, а не готуватися виступити проти них), то зрадники без труднощів візьмуть державу під свій контроль (вони готувалися до цього, поки інші сумлінно дотримувалися демократичних правил), а ті, хто співпрацює, отримають «виграш простака» - у даному випадку підкоряться недемократичній державі.

Однак, якщо всі гравці підуть на зрадництво, то результатом буде кривавий конфлікт, розтрата капіталу і безліч політичних програшів. Тому, якщо учасник не впевнений, що він виграє майбутню боротьбу за владу в разі зради зі свого боку, то демократія збереже оптимальну для колективу рівновагу. Але, як і з будь-якою проблемою колективної дії, визнання того, що певний результат оптимальний для колективу, не робить досягнення цього результату легшим. Якщо учасники не знайомі або не можуть довіряти один одному, вони, швидше за все, не досягнуть колективного оптимуму.

Широка легітимність служить своєрідним інформантом, усуває обмеження дилеми в’язнів (коли в учасників немає жодної надійної інформації про дії інших учасників). Якщо всі учасники вважають демократичний режим легітимним, вони не тільки будуть готові до співпраці, але і будуть вважати, що інші учасники теж підуть на співпрацю.

Крім зниження витрат співробітництва, легітимність також підвищує витрати зради. Незважаючи на нашу спрощену модель, суспільство складається не тільки з окремих учасників. У нього входять також колективні учасники, причому деякі з них мають великий вплив, ніж інші. Одним з них є держава. Ті, хто перебуває при владі, знають, що держава може збільшувати свою легітимність, пригнічуючи тих, хто зневажає закони. Насправді громадяни наділяють державу легітимністю почасти тому, що, на їхню думку, вона протистоїть тим, хто зневажає закон; коли вона не в змозі буде цього робити, легітимність буде втрачена.

Легітимність важлива і в недемократичних режимах. Основним колективним учасником в авторитарних режимах є військові. Дії військових, особливо готовність надавати підтримку репресивного режиму, залежать від ступеня легітимності, яким наділяється авторитаризм у даному суспільстві. Якщо військові вважатимуть, що співпраця з нелегітимним недемократичним режимом може завдати шкоди їх власним професійним інтересам, вони можуть перейти в табір супротивника, тим самим помітно послабивши недемократичний режим.

Крім впливу на обмеження дилеми ув’язнених, ступінь легітимності також впливає на політичні розрахунки учасників. Дійсно, говорити про високу легітимність системи - це стверджувати, що стратегічні учасники будуть співпрацювати для того, щоб міг пройти невизначено довгий період часу, перш ніж почнуться порушення закону.

Розглянувши важливість легітимності для всіх режимів, особливо для демократичних, звернемося до джерел і різновидів легітимності. М. Вебер виділяв три типи легітимності: традиційну, раціонально-легальну та харизматичну. Традиційний авторитет черпає свою легітимність з колективної пам’яті - він існував «завжди». Найкращим прикладом служить традиційна монархія. Раціонально-легальний авторитет пов’язаний із прийняттям «правил гри»; тут гарним прикладом служить легітимність, пов’язана з американською конституцією. Нарешті, харизматична легітимність виходить від лідера, який володіє особистою привабливістю. Це найбільш мінливий і нестійкий тип легітимності, найменш придатний для демократії. Звичайно, ці три типи легітимності не обов’язково повинні існувати в чистому вигляді; держава може черпати свою легітимність із декількох джерел.

Як зазначені три типи легітимності вплинули на сприйняття ліберальної демократії?

Дивно, але традиційна легітимність зіграла важливу роль в інституціоналізації ліберальної демократії. Північна Європа, Британська співдружність націй, а також Бельгія, Нідерланди і Люксембург розвинули демократичні інститути, зберігши при цьому традиційну легітимність, тобто свої монархії. У 1959 році я наголошував на «безглуздості» того, що всі існуючі тоді демократичні країни були королівствами, за винятком Сполучених Штатів, Швейцарії і - в той час - Уругваю. Збереження монархії означало, що демократія розвивалася поступово, без різкого розриву з абсолютистським минулим, принаймні в Європі.

Традиційною легітимністю володіють не тільки королі і королеви. Ботсвана слугує прекрасним прикладом використання традиційної легітимності на африканському континенті. При переході до демократії еліти в Ботсвані вдалися до авторитету традиційного протодемократичного інституту кготла, який сприяв зміцненню багатопартійної політики. Кготла була традиційними зборами всіх дорослих чоловіків, що очолювалися вождем. Дж. Холм повідомляє, що «за традицією вожді не приймали жодного важливого рішення, не порадившись з кготла і не досягнувши згоди». При всій романтизації демократичності цієї та інших культурних традицій Ботсвани історично кготла перешкоджала розвитку деспотичних тенденцій і безвідповідальності. Хоча правляча партія підривала авторитет вождів і передавала більшу частину їх повноважень сучасним інститутам, вона мудро зберігла і навіть посилила використання кготла для громадського обговорення і суперечок з важливих політичних питань. Збереження інституту вождя (кгосі) мало вирішальне значення для використання та модернізації традиції з метою легітимації нового демократичного режиму. Вожді були необхідні не тільки для скликання кготла, але і для розширення її за рахунок жінок, пом’якшення суперечок, розвитку терпимості та досягнення згоди; коротше кажучи, вони виконували життєво важливу роль у доданні демократичній системі сили і легітимності.

Раціонально-легальної легітимності, визнання основного закону, не існує в нових системах, оскільки значна частина населення раніше ототожнювала закон з інтересами іноземного експлуататора або поваленого місцевого диктатора. Спроби створення раціонально-легальної легітимності неминуче передбачають розширення панування права і зростання престижу судів, які повинні бути максимально незалежними від решти держави. Як відзначає Б. Акерман, для нових демократичних країн це означає необхідність якомога скорішого створення «ліберальної» конституції. У кінцевому рахунку конституція може служити основою для легітимності, для обмеження державної влади та для забезпечення політичних і економічних прав. Оскільки більшість правлячих післяреволюційних коаліцій після усунення основної причини революції (тобто старого режиму) страждає від відцентрових тенденцій, важливо сформулювати конституцію перш, ніж такі тенденції візьмуть гору, і поки мобілізоване і згуртоване суспільство в змозі досягти загальних цілей.

Значення легітимності

Культурна однорідність сприяє легітимності, але, як уже зазначалося, більшість постколоніальних держав значною мірою роздроблені. Хоча легітимність складно забезпечити в умовах культурної різнорідності, еліти цілком можуть ускладнити або полегшити завдання з її створення. При створенні легітимності неможливо подолати етнічні розбіжності, але при створенні народу потрібна велика державна мудрість і використання символічних і конкретних жестів.

Там, де легітимність внутрішньо слабка або невисока, як це буває в нових або післяреволюційних державах, найкраще їй сприяють тривалі успіхи, тобто дійсні досягнення уряду, міра, якою він задовольняє основні потреби більшості населення та ключових владних груп (наприклад, військових й економічних лідерів). Більшість людей значною мірою пов’язує результативність правління з досягненнями в економіці і відповідним зростанням рівня життя. Однак у короткостроковій перспективі таке узагальнення навряд чи корисне для нових систем. Їм краще за все створити або закріпити джерело державного авторитету, відмінне від носія влади. Це не так просто, хоча Іспанії після Франка, здається, вдалося домогтися такого результату при відновленої конституційної монархії. Під час спроби перевороту на початку 1980-х років королеві вдалося переконати військових повернутися в казарми. В іншому разі політична легітимність може забезпечуватися символічним, але безвладним обраним главою держави, як у Франції, Німеччині та Італії після Другої світової війни. Історія двох останніх й інших нових демократій свідчить про те, що можна отримати своєрідне щеплення проти авторитаризму як реакції на порочність колишніх диктаторських режимів, що, мабуть, і відбувається в деяких латиноамериканських демократіях «третьої хвилі» і нових посткомуністичних демократіях.

Перш, ніж закінчити з темою легітимності, відзначимо складність, пов’язану з оцінкою ступеня та наслідків демократичної легітимності. Одним із цікавих феноменів, що спостерігаються у Латинській Америці, є уявлення про те, що демократія є найбільш легітимний тип режиму, але через провали демократії військовим доводиться усувати один демократичний уряд і замінювати його іншим. Наприклад, у Бразилії військові еліти і багато громадян упевнені в тому, що армія є захисницею або, подібно колишньому імператорові, «стримуючою силою» в демократичній політиці. Відповідно до логіки цієї «легітимності» військові відіграють у політиці обмежену, але визначну роль, як і інші інститути, на зразок судової влади. Така легітимність, звичайно, становить проблему з причин, які були зрозумілі і самою Бразилією, де військові знаходилися при владі від 1960-х до 1980-х років, прагнучи провести в життя більш широкий проект перетворень, а не тільки надати допомогу в демократичній зміні режиму. Проте подібна ситуація становить проблему для дослідників легітимності, оскільки це означає, що деякі учасники можуть одночасно вважати, що демократія є найбільш легітимний тип режиму і що іноді може знадобитися втручання військових. Можливо, переворот в Еквадорі 2000 року певною мірою може служити ілюстрацією подання про необхідність відсторонення існуючої адміністрації за допомогою військової сили і заміни її, правда, не військовим, а демократичним урядом.

Напевно, справедливо стверджувати, що ці типи відносин являють собою проміжний етап між демократичною нелегітимністю та демократичною легітимністю, який буде долатися у міру становлення демократичних систем. Легітимність викликає ті ж труднощі, пов’язані з її оцінкою, що й інші змінні - економічний розвиток і культура. Якщо темпи економічного зростання виміряти досить легко, то прості щорічні зміни в частці ВВП на душу населення можуть приховувати важливі відмінності в тому, що стосується напрямів цього зростання і впливу, який він надає. Точно так само темпи політичних змін викликають серйозні труднощі для вимірювання, і досі число систематичних досліджень цього явища по країнах залишається порівняно невеликим. Більш систематичного вивчення потребує також культура. Початок Всесвітнього дослідження цінностей дозволив приступити до порівняльного дослідження культурних змін за допомогою різних «барометрів» суспільної думки, що існують сьогодні у світі. Нарешті, при вивченні легітимності слід серйозно задуматися про відповідні інструменти опитування.

Але ми сподіваємося, що проблеми, підняті в цій статті, стануть важливою складовою дослідницької програми соціологів, стурбованих долею ліберальної демократії. Труднощі вимірювання легітимності, культури і темпів політичних і економічних змін не повинні стати непереборною перешкодою для їх вивчення. Ці змінні занадто важливі, щоб ними можна було знехтувати.

Друкується за: Липсет С. Размышления о легитимности [ Электронный ресурс ] / С. Липсет // Апология. - 2005. - № 5 (5). - Режим доступа: http://www.journal-

apologia.ru/rnews.html?id=331 &id_issue=81.