§4. Влада і економіка

З часу розкладу первісного ладу вся економічна історія людсь­кого суспільства - це, перш за все, історія становлення прогресу, вдосконалення товарно-грошових відносин. Протягом цього роз­витку змінювалась і модифікувалась і роль політичних інститутів, інституту влади, економічна роль держави.

Економічна влада - це можливість розпоряджатися власністю, продуктами та результатами праці на свій розсуд. Вона суттєво від­різняється від політичної влади, оскільки має іншу природу. Істори­чно стосунки влади (підлеглості) виникають значно раніше, ніж формуються відносини власності. В певному розумінні політична влада як би структурує суспільство, види його діяльності, але в по­дальшому стосунки «влада - власність» формуються по-різному.

В політичній соціології виділяють два основні типи цих відносин:

1) неподільність, певного роду «тотожність»;

2) розподіл і протиставлення влади і власності, встановлення певного способу їх взаємовідносин;^{[526] [527]}

3) характерною рисою суспільств з неподільним існуванням власності і влади є постійний значний переділ власності. Політична криза - зміна влади - переділ власності. В результаті відносини власності стають такими ж нестабільними, як і політичні.

При іншому типі взаємовідносин, коли законність приватної вла­сності не залежить від держави, а є первинною стосовно нього, держа­ва стає інструментом ринку, її втручання сприяє ефективному вирі­шенню економічних проблем. Зв’язок політичної влади і власності у цьому випадку виявляється у тому, що держава через свої закони охо­роняє існуючі відносини та їх основу - приватну власність.

Відомий зарубіжний вчений Ф.Хайєк з цього приводу писав так: «Система приватної власності — важлива гарантія свободи не лише для власників, але і для тих, у кого власності немає. Лише завдяки тому, що контроль над засобами виробництва розподілено між множиною незалежних одне від одного людей, ніхто не має над на­ми абсолютної влади і люди самі можуть вирішувати, чим вони бу­дуть займатися.

Економіка впливає на політичні та правові явища шляхом во­льових зусиль людини, яка, знаходячись у неоднорідних умовах, по- різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми і ме­тоди впливу. В політиці віддзеркалюються економічні потреби та інтереси різних соціальних груп. Через те й отримало досить широ­ке поширення визначення політики як концентрованого виразу економіки. Особливо помітно на зміст політичних рішень вплива­ють інтереси тих соціальних груп, які займають домінуюче стано­вище в економіці. За допомогою політичної влади вони зміцнюють і примножують своє матеріальне становище, гарантують його не­залежність від можливих посягань з боку інших членів суспільства.

Політика може спричинитися до таких соціальних наслідків, які призведуть до певної її корекції або навіть обмеження. Йдеться саме про сучасний стан українського суспільства, в якому політич­ними засобами інтенсивно твориться економічно-правова інфраст­руктура ринкової економіки. Усе це забезпечує широкий розвиток підприємництва, дрібного та родинного бізнесу, господарчої ініціа­тиви громадян узагалі, а одночасно викликає самоорганізацію еко­номічних процесів, стає на перешкоді розширеної участі держави в управлінні господарсько-економічним життям.^{[528] [529]}

Сучасні кардинальні зміни в усіх сферах життєдіяльності при­звели до того, що звичні для людей, вихованих за радянських часів, цінності вступили в суперечність з відносинами, які сформувались на базі ринкової економіки. За таких обставинах виникає як масо­вий феномен «кризова свідомість», суть якої полягає в тому, щоб знайти не причину, а винних.

Відомий американський політичний діяч та політолог З.Бжезінський писав з цього приводу: «Український народ мусить зрозуміти як неминучість майбутніх труднощів, так і їх необхід­ність. Час не тільки для світлих мрій, а й для гіркої правди. А поля­гає ця правда в тому, що протягом найближчих років людям дове­деться зіткнутися з неймовірно важкими соціальними проблемами і що вирішення цих проблем потребуватиме від кожного неабияких жертв. Люди мусять знати про це, бо ілюзії щодо цього не просто хибні і безпідставні, вони можуть виявитись для України взагалі фатальними».^{[530] [531]}

Політика на стадії кардинальної зміни старої системи має безумовну першість над економікою. Практика реформування під­тверджує, що політичний вибір, воля і компетентність нової влади визначають загальну спрямованість і стан змін в економіці. При цьому слід враховувати, що процес переходу від колективістської форми власності до індивідуальної є історично унікальним.

На сьогоднішній день Україна продовжує знаходитись у кризо­вій ситуації, для якої характерними є спад виробництва, зниження рівня життя народу.

А.Гальчинський відзначає, що навіть за умов вибору опти­мальної стратегії і тактики реформ уникнути кризових явищ було неможливо. Це він пояснює тим, що «ми почали перехід до- ринку, коли вже існувала глибока криза адміністративної системи. По­друге, цей період був пов’язаний одночасно з розпадом Радянсько­го Союзу, а відтак і багатьох традиційних економічних зв’язків. Ча­стина кінцевого продукту в промисловості України становила мен­ше 20). По-третє, важливо враховувати глибоку деформованість української економіки. Лише на галузі воєнно-промислового комп­лексу припадало близько 30% виробництва. По-четверте, відсут­ність будь-якого досвіду трансформаційної перебудови. Світова історія не має аналогів органічного поєднання двох безпрецедент­них завдань - розбудова атрибутів суверенної держави з докорін-

лою перебудовою системи соціально-політичних та економічних рідносин».¹

У Посланні Президента України до Верховної Ради України ^Україна: поступ у XXI століття.

Ще одна група чинників, які вплинули на економічні та соці­альні втрати реформ, пов’язана з недостатньою послідовністю їх здійснення з боку влади. Не вдалося сформувати дієздатну систему державного управління ринковими перетвореннями, докорінно змінити стиль, методи та традиції, успадковані від адміністратив­ної системи. В результаті утворилася глибока суперечність між но­вими (значною мірою ринковими) відносинами і діючою системою іріравління. Зазначена суперечність виступає чи не найсерйознішим гальмом соціально-економічного прогресу.²

Разом з тим деякі фахівці не згодні з тим, що масштаби кризи в Україні були пов’язані з надзвичайно складними стартовими умо­вами. У вже цитованому нами документі «Україна: поступ у XXI Рголіття» вказується, що лише у 1994р. падіння ВВП склало 23%, Промислового виробництва - 27%, сільського господарства - 17%. Давалися взнаки наслідки рекордної за світовими стандартами ін­фляції (1993р. -10256%)? В.Кафарський пише, що вплив цих чинни­ка значно перебільшений. У 1990р. частка промисловості у ВВП

4-------------------------------------------------------

¹ Гальчинський А. Складним шляхом реформ: деякі підсумки і перс­пективи// Економіка України. 1999. №6. С.4.

² Україна: поступ у XXI століття.

³ Там само.

складала 44%, що дорівнює середньому показнику для всіх країн із перехідною економікою. Що стосується відносної важливості війсь­ково-промислового комплексу, то Україна, звичайно, відчувала йо­го вплив не більше, ніж інші країни СНД. Більше того, зосереджен­ня на випуску продукції військового призначення передбачає відно­сно високий рівень технологічного прогресу та високу кваліфікацію робочої сили, яку можна використовувати в інших сферах виробни­цтва. Щодо інфляції, то коли Національний банк серйозно взявся за проведення жорсткої монетарної політики, інфляція швидко спала, і з того часу залишається на низькому рівні.¹

Ф.Рудич вважає, що головною причиною глибокої кризи в еко­номіці є те, що, проводячи реформи, владні структури виходили з можливості переходу до ринкової економіки стихійно.^{[532] [533] [534] Близьким до цього є погляд В.Кременя та В.Ткаченка, які вважають, що «ри­нок не є витвором природи, а є сферою суспільного життя і має бу- • я}

ти політично керованим».

Л.Мінін і Г.Білоус вважають, що до основних причин, які спри­яли поглибленню кризової ситуації в країні слід віднести відсут­ність чітко сформульованої мети перебудови, стратегії та механіз­мів її реалізації, програми структурної перебудови економіки. Від­сутність загальної стратегії трансформування адміністративно- командної економіки в ринкову, яка б очолювала всі ланки еконо­міки, спрямовувала їх на досягнення єдиної важливої для всього суспільства мети, а також спрощене розуміння перехідного етапу від однієї системи господарювання до іншої призвели до прийняття на урядовому рівні багатьох різних, пов’язаних з перебудовою сус­пільних відносин (і, перш за все, майнових), рішень, які суперечили одне одному і гальмували процес ефективного розвитку економіки.

Щодо тіньового сектора економіки, то, за офіційними даними, нін становить 14% офіційного ВВП. За даними Гарвардського ін­ституту міжнародного розвитку, тіньова економіка набагато поту­жніша, 14% врахованих у офіційній статистиці, є лише вершиною айсберга.¹

В цілому у сфері економіки на фоні успішного формування ос­новних ринкових інститутів (створення власної валютної і кредит­но-грошової системи, мережі комерційних банків, закріплення при­ватної власності, приватизація, значне зменшення частин держав­ного сектора в економіці) спостерігаються такі явища: падіння ВВП (у 1999р. його обсяг становив близько 60% до 1990р.; високий рівень бю­джетного дефіциту (у 1992р. - понад 10%, у 1992 - 1997рр. - 6-8%, у 1999р. - 1,5%); значне зростання зовнішньої та внутрішньої забор­гованості; великі урядові витрати (до 40%) ВВП за 1990 - 1998рр., хоча середній показник групи країн, до яких належить Україна, ста­новить - 16%; частка державних витрат - на рівні першої десятки розвинутих країн світу, а продуктивність економіки та доходи на душу населення у нас у 10 - 20 разів нижчі.^{[536] [537]}

У критичному стані перебуває аграрний сектор. Понад 87% КСП є збитковими. Низькою є рентабельність промисловості та інших галузей економіки. На 42% знизилася продуктивність праці, в т.ч. у промисловості - на 21%, сільськогосподарських підприємст­вах - більш як у 2 рази.

У 1999р. тривала тенденція до скорочення питомої ваги галу­зей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення (ма­шинобудування та будівельні матеріали). У цьому ж році частка машинобудування у структурі промислового виробництва склала 13,8% проти 30,7% у 1990р. За цей же час майже у 8 разів скороти­лася питома вага легкої промисловості. Водночас продовжує зрос­тати частка'найбільш енергомістких та екологічно шкідливих галу­зей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1990.^[538]

Аналіз розвитку господарства України за роки реформування економічних відносин свідчить про загальне погіршення соціально- економічного стану її регіонів. До проблем, що існували раніше (як- от: недосконалість галузевої структури багатьох територіальних комплексів, однобічна спеціалізація господарства окремих міст, неефективне використання місцевих ресурсів, надмірне забруднен­ня навколишнього середовища), додалися нові, а саме - порушення господарських зв’язків між окремими територіями, розбалансова- ність фінансової системи, спад виробництва, невпинне зростання чисельності безробітних, погіршення життя більшості населення.

Однією з причин зростання соціальних відносин є затримка у виплаті зарплати, пенсій, стипендій. Регіони України опинилися віч-на-віч з багатьма проблемами, що пов’язані з визначеннями на центральному рівні управління шляхів реформ агропромислового комплексу, вугільної, машинобудівної промисловості, оборонного комплексу.

За 1991 - 1996рр. кількість офіційно зареєстрованих безробіт­них збільшилася по Україні у 54 рази і становила у 1996р. 351 тис. За 1997р. кількість безробітних зросла більш як у двічі. За розрахунка­ми вчених Академії наук України життєвий рівень населення за ро­ки реформування знизився щонайменше у 3 - 4 рази, його купівель­на спроможність нині становить 20% від загальноєвропейської норми. За показниками життя Україна займає 95 місце у світі.¹

Досвід економічних перетворень у країнах, які проводять ре­формування командно-адміністративної системи в напрямку пере­ходу до ринкової за моделлю щокової терапії, свідчить про наяв­ність у цьому процесі певних закономірностей. Як одну з таких за­кономірностей, що характерна для фінансової сфери у період про­ведення трансформаційних процесів, можна назвати наявність кількох основних етапів: початкової дестабілізації, первинної стабі­лізації, вторинної фінансової кризи та остаточної фінансової стабі­лізації.^{[539] [540]}

Етап початкової дестабілізації характеризується посиленням негативних наслідків цілої низки економічних проблем, успадкова­них від попередньої економічної системи. Серед таких проблем можна назвати і наявність монопольного становища держави у ви­робничій сфері при відсутності приватного підприємництва, і вели­чезні структурні диспропорції, які стали наслідком проведення по­літики самоізоляції та державного регулювання цін, і наявність ве­личезних соціальних зобов’язань держави, несумісних із колишнім рівнем економічного розвитку країни. На цьому етапі відбувалося суттєве обмеження чи навіть повна ліквідація бюджетних дотацій підприємствам, серйозне зменшення інвестиційних та оборонних витрат держави, зменшення кількості податкових пільг і введення спеціальних додаткових Податків. У результаті цих дій у ряді країн відбувався вихід на бездефіцитний державний бюджет. Так, Поль­ща, Чехія, Словаччина та Угорщина зробили це в 1990 році, Естонія і Литва - у 1992 році, Румунія і Латвія - у 1993р. Такий стан держав­них фінансів два змогу різко обмежити темпи емісії грошей та до­сягти певної первинної стабілізації грошової одиниці. Так, темпи зростання грошової маси й інфляції становили: 65,7% та 76,7% у Польщі, 44% та 57,7% у Чехії та Словаччині, 20,7% та 29% в Угор­щині, 75,2% та 89,8% в Естонії, 68,1% та 108,8% в Латвії та 72,2% у Литві, 107,8% та 136,8% у Румунії - в рік, який ішов за роком виходу на бездефіцитний бюджет.^[541] В Україні ж бездефіцитний бюджет прийнято лише у 2000р.

Разом з тим, період 1994 - 1999рр., незважаючи на суперечли­вість оцінок його результатів, залишить помітний слід у реалізації стратегії економічних та соціальних реформ, наближенні України до сучасних надбань світового розвитку. У 1999р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. Об­сяг промислового виробництва зріс на 4,3%. Принципове значення у цьому мають випереджаючі темпи зростання (7,2%) виробництва товарів народного споживання, в тому числі непродовольчих това­рів (10,2%). Зростання випуску промислової продукції зафіксовано у 21 регіоні. На 7,5% зросли обсяги життєвого будівництва. Вагомим здобутком стало проведення у 1996р. грошової реформи, забезпе­чення відносної валютної стабілізації.

Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. За ста­ном на 1 січня 2000р. форму власності змінили 66,7 тис. об’єктів, зокрема, з 1994 по 1999рр. - 63,1%. Нині понад 70% загального об­сягу промислової продукції виробляється на недержавних підпри­ємствах. Утверджується реальний власник землі. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше по­ловини земельних угідь країни,

У 1994р. 70% цін регулювалося державою. Дотації на комунальні послуги складали 95% від їх вартості, на хліб - 60%. Зараз в Україні утверджено ринковий механізм ціноутворення. Відбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютного ринків. На кінець 1999р. в Україні зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестицій­них компаній та фондів, 340 бірж, 262 страхові компанії.

Однією з найбільш прогресуючих в українській економіці вияви­лася сфера зовнішньоекономічної діяльності: з 1993 по 1999рр. частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП зросла з 26 до 53%?

Головна мета економічної політики держави, виходячи з Кон­ституції України, - забезпечення економічного зростання, яке га­рантувало б громадянам країни досить високий рівень життя, гідні умови праці та соціальну захищеність кожній людині. Ця мета мо­же бути досягнута шляхом державного регулювання економічних процесів з використанням комплексу економічно-правових, еконо­мічних, соціально-економічних, кредитно-фінансових факторів і нормативів, що створюють умови для розвитку всієї системи гос­подарського механізму, продуктивного використання національних ресурсів. При цьому економічна політика має стати керівництвом до практичної діяльності всіх господарських ланок по вертикалі (від організації законодавчої та виконавчої влади, включаючи міністер­ства та інші органи центрального управління, до об’єднань і під­приємств) і по горизонталі (міжгалузеві господарські зв’язки) з ви­значенням правил підприємницької діяльності суб’єктів різних форм власності.^{[542] [543]}

Головним критерієм у створенні нормальних умов господарю­вання Прем’єр-міністр України В.Ющенко вважає послідовний та неухильний захист права власності на засоби виробництва. Питан­ня форм власності, на його думку, за тих обставин відходить на другий план. Однаково надійно повинні бути захищені і права дер­жави, і права приватного підприємця. Власник має право не тільки володіти, а й сповна розпоряджатися не лише засобами виробниц­тва, а й результатами своєї праці. Це фундаментальне значення ринкової економіки.¹

Одним з фундаментальних питань стосунків лінії «влада - еко­номіка» є питання про ступінь втручання влади в економічні процеси.

Відмова від планово-розподільчої економіки призвела до пев­них ілюзій щодо можливостей повного невтручання держави в еко­номічні процеси. «Ринок сам все відрегулює» - таким було гасло романтиків ринку початкових років незалежності. В цьому виявля­лася також і інерція боротьби проти командно-адміністративної системи, заперечення якої ексграполіювалося і на заперечення ролі держави в економіці.

Але, як зазначає академік НАН І.Лукінов, «немає підстав стверджувати, нібито з переходом до ринкової економіки державне регулювання взагалі не потрібне, бо регулятором виступає сам «ві­льний» ринок. Такі політичні гасла не мають нічого спільного з до­сягнутими новітніми знаннями і, по суті, закликають до економіч­ної анархії, заперечуючи-можливість і необхідність свідомого упра­вління складними соціально-економічними процесами»?

Історичний досвід показує, що ринок, товарно-грошові відно­сини можуть існувати і при достатньо високому ступені державного регулювання. Все залежить від того, які цілі, методи, форми, прин­ципи, структура державного регулювання економіки. Вирішення цього питання - в оптимальній взаємодії, при якій держава висту­пає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання не може функціонувати інакше, як на засадах товарно-грошових відносин. У ході пошуку такої оптимальної взаємодії відбувається безперервне поєднання й удосконалення різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний вибір найкращих рі­шень, що й складає зміст економічної політики.

У політичній соціології виділяють дві основні причини еконо­мічної ролі держави. Перша з них необхідна тому, що є такі еконо­мічні функції, потрібні суспільству в цілому, які не можуть викону­ватись ринком з огляду на його специфіку. Це, перш за все, такі на­прямки затрат, які не можуть отримати грошову оцінку: фундамен- ^{[544] [545] тальні дослідження в науці, збройні сили, правоохоронні органи, утримання непрацездатних.}

У таких випадках держава виступає і як господарюючий суб’єкт, а не лише регулююча сила. Участь держави необхідна також у виробни­цтві послуг громадського характеру (комунальне господарство, еколо­гія, організація загальної освіти), у створенні і підтримці загальноеко­номічної інфраструктури (грошова система, митний контроль, збір та обробка статистичної інформації).

Друга причина пов’язана з обмеженістю можливостей ринко­вого саморегулювання. У двох випадках на державу покладається обов’язок підтримувати рівновагу між попитом і пропозицією, під­тримувати на певному рівні зайнятість, контролювати обсяг гро­шової маси.¹

Таким чином, крім економічних функцій, держава внаслідок неспроможності ринкової економіки змушена виконувати також важливі соціальні функції, отже, вносити в ринкову економіку (а значить, й ринкову економічну систему) дедалі вагоміші елементи соціального захисту.^{[546] [547] [548] Людвіг Ерхард у цьому зв’язку зазначав, що оптимальна ефективність може бути досягнута тоді, коли економі­чні цілі гармонійно поєднується з соціальними?}

При визначенні обсягу втручання держави в економічні проце­си необхідно враховувати і конкретно-історичні обставини, еконо­мічний стан держави. Наприклад, на першому етапі ринкових ре­форм в Україні політика лібералізації була необхідною і виправда­ною, оскільки призвела до демонтажу командної, планово- розподільчої системи і відкрила шлях розвиткові ринкових відно­син. До цього слід додати, що йшлося про обмеження економічної ролі старої, тобто тоталітарної держави. Проте етап «лібераліза­ції» (тобто скорочення економічних функцій держави в Україні надмірно затягнувся, без об’єктивних на те підстав, - вважають ві­домі економісти Д.Богиня і Г.Волинський, - а тому призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох пе­рехідних процесів.^[549]

Ще один аргумент на користь «посилення влади» держави в економіці. Співставлений дій урядів України і країн Центральної та Східної Європи в умовах системної трансформації вказує на вирі­шальне значення політичної системи, в рамках якої проводиться той чи інший економічний курс. Те, що було до недавнього часу постійним рефреном українських ЗМІ, - відсутність політичної волі «правлячого дому», його нездатність, на відміну від успішних пост- соціалістичних держав, реалізовувати суспільний інтерес - прямий наслідок сформованого у нас політмеханізму.¹

Найбільш небезпечним у нинішній ситуації є те, що держава починає втрачати до соціально небезпечної межі необхідну еконо­мічну спроможність встановлювати і дотримувати оптимальний баланс між задоволенням потреб індивідів і потреб досягнення су­спільного блага в цілому. В суспільстві перестають функціонувати механізми примирення та гармонізації приватних інтересів як на рівні окремих осіб, соціальних груп і класів, так і на рівні реалізації узгодженості цих інтересів із потребами задоволення загальнонаці­ональних інтересів.^{[550] [551] [552] [553]}

Тому завдання влади полягає у створенні умов для ефектив­ного використання колективних форм забезпечення заінтересова­ності всіх суб’єктів економіки в досягненні максимальної прибутко­вості від функціонування господарських структур у ринковому сере­довищі?

У сучасних умовах одним з головних елементів нової стратегії фінансової політики має стати економічно обгрунтований вибір пріоритетних галузей народного господарства. Досвід європейських країн доводить, що їх чисельність становить не більш як 5 -6 галу­зей, до яких відносять, крім провідних галузей промисловості, та­кож і сільське господарство. Саме ці галузі в основному й форму­ють основну частину державного бюджету?

Шляхами вдосконалення державного управління і управління державним майном є: розробка законів «Про державне управління» і «Управління державним майном», які,, як вважають деякі фахівці, повинні закріпити основні функції та повноваження центральних органів виконавчої влади щодо управління підприємствами з дер­жавною формою власності.¹

Ще раз ствердивши «людську сутність економіки, пов’язану з поведінковою діяльністю людей як носіїв праці (головного джерела багатства будь-якої країни), можемо зробити висновок, що шлях нагору нашої економіки лежить у площині створення універсально­го механізму управління, здатного забезпечити активну, доцільну і заінтересовану працю персоналу в усіх, без винятку, соціальних об’єктах, включаючи органи державного управління (в т.ч. обов’язково центральні). ПДрукер говорив, що «немає слабороз- винених країн, є країни слабокеровані».^{[554] [555]}

Відомий економіст і народний депутат України, представник Кабінету Міністрів у Верховні Раді Сергій Терьохін вважає, що під­приємці усіх форм власності повинні знаходитись у рівних умовах. Представникам іноземного капіталу у сфері економіки, як він про­понує, не повинно надаватись ніяких пільг.^[556]

Аналізуючи перспективи економічного розвитку України, до­слідники з Гарвардського інституту міжнародного розвитку підкре­слюють їх відмінність від російських. Маючи достатньо постійні джерела фінансування, незалежні внутрішньоекономічної ефектив­ності (перш за все, це експорт газу), Росія має значно більший по­тенціал для підтримки високого реального рівня субсидування у всіх його формах. Тому, як вони пишуть, можна передбачити, що реальні реформи настануть в Україні раніше, ніж в Росії.^[557] Україна змушена буде активізувати свої реформи, тому що не має доходів від нафти та газу і зможе вижити, лише реформувавши економіку.

В Україні є об’єктивні умови для підйому економіки. Природні умови та трудові ресурси дозволяють збільшити виробництво про­дукції українського сільського господарства принаймні втричі, як вважають деякі фахівці.¹ Заважає відсутність дійового стимулюван­ня ефективного господарювання, тобто та ж сама слабокерова- ність.

Основним стратегічним завданням України на наступні 5 ро­ків є реалізація політики економічного зростання. Політика еконо­мічного зростання може стати результативною лише за умови іс­тотного посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. У документі, присвяченому стратегії економіч­ного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки підкреслюється, що «держава не лише повинна, а й зобов’язана активно впливати на якісну сторону трансформаційних процесів. Йдеться про здійснення політики, яка має не лише забезпечувати ринковий вектор розвит­ку, а й надавати йому більшої соціальної спрямованості, націленої на кінцевий результат - утвердження в Україні соціально орієнто­ваної економіки».^{[558] [559]}