ВИСНОВКИ

Формування цілісної галузі вітчизняного виборчого права як складової європейсько­го виборчого права, спільного для держав - носіїв цінностей європейської цивілізації, повинне відбуватися на основі єдиної сукупності загальних базових принципів права, що складають систему основних постулатів - узагальнених імперативних правових вимог, які відображають основні цінності сучасної представницької демократії, верховенства права і поваги до прав людини і закріплені не лише у національному праві, але й (що найважливіше) у формі обов’язкових міжнародно-правових стандартів.

Проведені дослідження дозволяють дійти низки висновків.

Завдяки своєму чітко окресленому предмету регулювання, особливостям методу правового регулювання та розвинутій інституційній структурі виборче право слід кваліфі­кувати як окрему галузь у складі системи конституційного права. Така галузь обов’язково засновується на системі фундаментальних положень - галузевих принципів, якими є принципи виборчого права. Будучи вираженням певних суспільно-політичних цінностей, ці принципи мають базовий, аксіоматичний характер стосовно системи виборчого права в цілому. Принципи виборчого права є імперативними вимогами і здатні безпосередньо регулювати виборчі правовідносини; вони мають пріоритет порівняно із звичайними нормами виборчого права, які повинні відповідати цим принципам.

Принципи виборчого права, прийняті у вітчизняній системі права, в основному явно закріплені в Конституції та виборчому законодавстві України. Окремі принципи виборчого права (наприклад, принципи справжніх чи чесних виборів) не сформульовані безпосередньо у нормативно-правових актах; вони мають неявний характер і виводяться індуктивно із відповідної сукупності норм виборчого права, формулюються судовою практикою чи правовою доктриною або привносяться актами міжнародного права.

Особливістю принципів виборчого права є те, що внаслідок своєї загальності вони закріплюються (проголошуються) на конституційному рівні як принципи-назви. Це по­роджує проблему розкриття їх загальновизнаного регулятивного змісту. Важливу роль методологічної основи підходу до розуміння змісту «принципів-назв», якими є галузеві принципи виборчого права, відіграє «спектральний» метод, вперше застосований для розкриття регулятивного змісту принципу верховенства права. Подібно до принципу верховенства права, такі принципи, як правило, мають складну структуру, і їх зміст роз­кривається через систему правових вимог-складових, які закріплюються нормативно у виборчому законі, у правових позиціях судових рішень, у міжнародних виборчих стан­дартах або формулюються доктринально.

Зміст принципів виборчого права як достатньо загальних вимог може змінюватися у деяких окремих випадках (гнучкість принципів права).

По-перше, зміст принципу права (як і розуміння суспільної цінності, яку він виражає) може еволюціонувати в історичному контексті (так, наприклад, розуміння принципу загального виборчого права сьогодні істотно відрізняється від загальноприйнятого у середині ХІХ чи на початку ХХ століть).

По-друге, принцип права, спільний для багатьох (чи хоча б декількох) національних систем права, може в рамках кожної такої національної системи дещо відрізнятися за своїм змістом (приклад - форми морального цензу як вираження одного з припустимих обмежень суб’єктивного виборчого права).

По-третє, гнучкість принципів права знаходить свій вияв у разі конфлікту принципів. У такому випадку обидва принципи є зобов’язальними, але обсяг реалізації одного з них підлягає обмеженню настільки, наскільки необхідною є реалізація іншого (компроміс принципів шляхом відносного визначення першості). Виборче право неодноразово де­монструє ситуації конфлікту різних принципів (наприклад, принципи вільних і чесних виборів і свобода вираження поглядів; принципи загального виборчого права й однора­зового голосування).

Принципи виборчого права (як галузеві, так принципи окремих інститутів виборчого права) можуть мати різне походження. Деякі з них є проявами в рамках галузі виборчого права чи на відповідний інститут принципів вищого рівня («проекції» більш загальних принципів на галузь чи інститут права); інші не мають такого походження і є принципами, характерними для галузі чи окремого інституту.

Систему принципів виборчого права доцільно розглядати як у широкому, так і у вузькому сенсі. Система принципів виборчого права у широкому розумінні включає не лише галузеві принципи виборчого права, які визначають зміст і спрямування норм виборчого права, та принципи окремих інститутів виборчого права (зокрема, принципи інституту голосування, виборчого процесу, органів адміністрування виборів, передви­борної агітації, інформаційного забезпечення виборів, реєстрації виборців і т. п.), які доцільно розглядати як принципи виборчого права у вузькому сенсі, але й деякі більш загальні принципи права. Сюди доцільно віднести передусім загальноправовий принцип верховенства права та його складові, а також групу конституційно-правових принципів представницької демократії, в основі якої лежать демократичні вибори представниць­ких органів (як, наприклад, принципи суверенітету народу, поділу влади, політичного плюралізму, народного представництва, а також принципи прямих і періодичних виборів).

Серед принципів, які складають систему принципів виборчого права у вузькому сенсі, центральне місце займають галузеві принципи виборчого права. До неї належать, зокрема, принципи загального виборчого права, рівного виборчого права, вільних вибо­рів, справжніх виборів, чесних виборів. Принципи інституту голосування (у тому числі принцип таємного голосування), як і принципи інших інститутів виборчого права, хоча й належать до системи принципів виборчого права, не можуть розглядатися як галузеві.

Важливим джерелом принципів виборчого права є міжнародні виборчі стандарти, які мають трирівневу структуру.

Міжнародні виборчі стандарти реалізуються у національному праві держави у першу чергу через механізми імплементації законодавчим шляхом - через їх перенесення до на­ціональних нормативних актів - або правозастосовним - через безпосереднє застосування міжнародних стандартів у юрисдикційній діяльності (судами та виборчими комісіями). Важливу роль при проведенні виборів відіграє також третій шлях - через усвідомлену діяльність невладних суб’єктів виборчого процесу (зокрема, кандидатів, політичних партій, офіційних спостерігачів), які безпосередньо керуються принципами-стандартами під час виборчого процесу, дотримуючись їх у своїй поведінці. Ефективність реалізації міжнародних виборчих стандартів на цьому шляху пов'язана з підвищенням рівня пра­вової культури громадян.

Визнання обов'язкових міжнародних стандартів принципами права має наслідком можливість безпосереднього застосування цих стандартів у національній системі права на основі розуміння принципів права окремим видом джерел права. Такі принципи, зафіксо­вані у міжнародно-правових документах, можуть використовуватися у правозастосовній діяльності та практиці без спеціальної законодавчої імплементації.

Рекомендаційні складові стандартів типу «належної практики», які не є обов'язковими для держав і реалізуються у межах широкого «поля розсуду», можуть бути імплементо- вані лише законодавчим шляхом.

Серед конституційно-правових принципів представницької демократії важливу роль відіграє принцип народного представництва, відповідно до якого кожен член парламенту (його нижньої палати) є представником усього народу-суверена незалежно від способу та місця обрання. Будь-які види групового чи територіального представництва слід кваліфікувати як історично минулі форми парламентського представництва, несумісні з сучасним розумінням демократії та конституціоналізму.

Партійний характер представництва відображає важливу суспільну роль політичних партій в умовах демократичного державного режиму, зокрема, у здійсненні народного представництва. Проте ця роль не має абсолютизуватися, і партійний характер представ­ництва не повинен юридизуватися. Правові уявлення про членів парламенту як пред­ставників політичних партій порушують принцип суверенітету народу, перетворюють народне представництво на різновид групового із заміною груп виборців на суб'єктів номінації кандидатів.

Принцип народного представництва має наслідком вільний представницький мандат члена парламенту, в умовах якого член парламенту не пов'язаний жодними правовими зобов'язаннями з виборцями, чиїми голосами він обраний, чи з суб'єктом його висування; такі відносини мають виключно політичний характер. Будь-які форми правової залежності члена парламенту від виборців (імперативний мандат) чи партії - суб'єкта його вису­вання (партійний імперативний мандат), які передбачають вказівки з боку цих суб'єктів щодо способу голосування депутата в парламенті, обов'язковість належності до певної парламентської фракції (групи) чи можливість відкликання (дострокового припинення повноважень) з боку виборців чи партії - суб'єкта висування, суперечать принципам сучасної представницької демократії, перш за все - принципу суверенітету народу.

Представництво народу здійснюється також через органи місцевого самоврядування. Проте таке представництво є опосередкованим, оскільки реалізується через уповноважен­ня на формування виборних органів місцевого самоврядування територіальної громади, тобто спільноти громадян - мешканців відповідної адміністративно-територіальної одиниці (села, селища, міста або об'єднаної територіальної громади). Представницький мандат депутата місцевої ради, сільського, селищного, міського голови слід оцінити як імперативний відносно територіальної громади. Водночас не відповідає природі пред­ставництва у місцевому самоврядуванні мандат депутата місцевої ради, імперативний відносно частини територіальної громади (окремого виборчого округу). Тим більше по­рушує природу місцевого самоврядування мандат, імперативний щодо політичної партії. У зв'язку з цим слід визнати неприйнятним механізм відкликання депутатів місцевих рад, передбачений чинним Законом «Про статус депутатів місцевих рад».

Дослідження принципів загального та рівного виборчого права змушує звернутися до розгляду змісту та суб'єкта виборчих прав. Основними виборчими правами є: активне виборче право (право голосу), пасивне виборче право (право бути кандидатом на вибо­рах) і номінаційне виборче право (право висувати кандидатів). До похідних виборчих прав, пов'язаних з основними, належать суб'єктивні права, які набуваються у виборчому процесі у разі реалізації (наміру реалізації) відповідним суб'єктом одного з основних ви­борчих прав. Суб'єктивні виборчі права належать до політичних прав, які здійснюються у публічноправовій сфері. Ці права породжують, зокрема, відповідні обов'язки держави щодо забезпечення належних умов для повноцінної реалізації цих прав.

Зміст активного виборчого права полягає не у праві обирати, а у праві голосувати (подавати свій голос) на виборах. Сутність цього права не залежить від об'єкта голосуван­ня - окремого кандидата, списку кандидатів чи поєднання цих опцій. Реалізація активного виборчого права полягає у поданні суб'єктом права свого голосу (вкидання виборчого бюлетеня до виборчої скриньки чи іншої еквівалентної процедури) на відповідних виборах.

Зміст пасивного виборчого права полягає не у праві бути обраним, а у праві бути кандидатом (балотуватися) на виборах, офіційно претендувати на представницький ман­дат. Пасивне виборче право є індивідуальним суб'єктивним правом. Реалізація пасивного виборчого права полягає у реєстрації кандидата та його подальшій участі у відповідних виборах. Кандидат, який бере участь у виборах (реалізує власне пасивне виборче право), має законний інтерес - бути обраним.

Реалізація пасивного виборчого права, окрім дискреційного волевиявлення суб'єкта цього права, потребує незалежного додаткового дискреційного волевиявлення іншого суб'єкта - суб'єкта висування кандидата. Суб'єкт висування кандидата реалізує при цьому власне номінаційне виборче право. Зміст номінаційного виборчого права полягає у правовій можливості висувати кандидатів для участі у виборах. Реалізація номінацій- ного виборчого права полягає в офіційному висуванні кандидата (кандидатів) та його (їх) подальшій реєстрації і, як наслідок, у подальшій участі суб'єкта номінації у виборчому процесі. Суб'єкт номінації має законний інтерес - домогтися реєстрації висунутих ним кандидатів, а після їх реєстрації - домогтися їх обрання.

Таким чином, акт висування кандидата можливий внаслідок узгодженого волеви­явлення двох суб'єктів, кожен з яких реалізує своє право - пасивне виборче право та номінаційне виборче право відповідно. Специфіка пасивного і номінаційного виборчого права, яка вимагає їх узгодженої реалізації через незалежні волевиявлення двох суб'єктів, не є винятковою; подібні властивості мають деякі похідні виборчі права, які реалізуються двома суб'єктами узгоджено, зокрема, право бути членом виборчої комісії і право про­понувати кандидатури до складу виборчої комісії.

Виборчі права не є абсолютними. Принцип загального виборчого права, будучи прин­ципом об'єктивного виборчого права, здійснює функцію окреслення суб'єкта відповідного суб'єктивного права. Загальність відповідного суб'єктивного виборчого права означає раціональне поширення кола носіїв цього виборчого права і встановлення відповідних кваліфікаційних вимог (виборчих цензів) для володіння відповідним правом. Активне і пасивне виборчі права є конституційними суб'єктивними правами громадян України; їх конституційні зміст та обсяг не можуть бути обмежені законом. Таким чином, усі квалі­фікаційні вимоги (цензи), які визначають суб'єктів цих прав, повинні встановлюватися виключно Конституцією. Номінаційне виборче право не є конституційним; його суб'єкт має визначатися законом.

Принцип загального виборчого права визначає виборчі цензи, які визнаються при­родними або прийнятними. Інші цензи, які не кваліфікуються подібним чином, є дискри­мінаційними; їх застосування порушує принцип загального виборчого права.

Принцип загального виборчого права стосовно права голосу встановлює природні цензи залежно від типу виборів. Для загальнонаціональних виборів це: ценз громадянства, віковий ценз, ценз дієздатності. Для місцевих виборів з’являються додаткові пов'язані цензи: ценз належності до територіальної громади (варіант цензу осілості) та ценз пе­ребування на території громади, в якій проводяться вибори. Таким чином, суб’єкт права голосу, визначений природними цензами відповідно до принципу загального виборчого права, залежить від типу виборів.

У контексті цензу громадянства щодо права голосу заслуговує на увагу проблема голосування біпатридів. На відміну від регулювання, передбаченого Законом «Про гро­мадянство України», пропонується застосовувати норму, передбачену Європейською конвенцією про громадянство, згідно з якою біпатрид має право голосу лише за умови проживання на території відповідної держави.

Віковий ценз щодо права голосу не можна пов’язувати з набуттям повної цивільної дієздатності, оскільки при достроковому набутті останньої право голосу не набувається. Водночас виборча правосуб’єктність, пов’язана з правом голосу, може набуватися до­строково - з початком виборчого процесу, якщо до дня голосування особа досягне віку, визначеного віковим цензом. При такому достроковому набутті виборчої правосуб’єктності повна цивільна дієздатність не набувається.

Відсутність права голосу в осіб, визнаних недієздатними (ценз дієздатності), достатньо поширена, хоча й не загальновизнана. Відмову у праві голосу особам, над якими у зв’язку з їх недієздатністю встановлена опіка, слід визнати природним обмеженням, оскільки характер суб’єктивних виборчих прав не передбачає можливості здійснення їх опікуном від імені недієздатної особи. Водночас збереження права голосу для осіб з обмеженою цивільною дієздатністю (щодо яких встановлюється піклування) з підстав психічного розладу, є спірним. Доцільно запровадити категорію публічноправової дієздатності і при вирішення обсягу обмеження цивільної дієздатності тим же судовим рішенням вста­новлювати обсяг публічної дієздатності, в основі якої лежить володіння правом голосу.

Ценз осілості може застосовуватися у різних формах. У сильній формі він вимагає для користування виборчим правом проживання у певній адміністративно-територіаль­ній одиниці протягом встановленого строку. У слабкій формі ценз осілості передбачає передумовою володіння правом голосу лише наявності конкретного місця проживання. На відміну від цих форм, загальна форма цензу осілості вимагає проживання на терито­рії держави (у сильній формі - протягом певного часу). Визнання принципу загального виборчого права має наслідком кваліфікацію цензу осілості у будь-якій формі для права голосу на загальних загальнонаціональних виборах як дискримінаційного.

На місцевих виборах ценз осілості для права голосу посилюється і набуває форми цензів належності до територіальної громади, у якій відбуваються вибори, та перебування на території громади. У зв’язку з цим коло громадян, які мають право голосу хоча б на якихось місцевих виборах, істотно вужче від кола осіб, які мають право голосу відпо­відно до статті 70 Конституції, через що певні категорії громадян-виборців не мають права голосу на жодних місцевих виборах. Водночас нормативні критерії належності до територіальної громади недостатньо чіткі і пов’язані як з проблемою визначення місця проживання, так і з практикою реєстрації громадян за місцем проживання, процедури якої допускають порушення свободи пересування та вільного вибору місця проживання.

Відсутність обмеження права голосу з підстав відбування покарання у вигляді поз­бавлення волі (варіанта морального цензу) засвідчує високий рівень реалізації в Україні принципу загального виборчого права відповідно до європейських виборчих стандартів. Особи, які перебувають у місцях позбавлення волі, не мають права голосу на місцевих виборах не через моральний ценз, а з підстав своєї неналежності до жодної територіаль­ної громади. Водночас доцільно розглянути можливість запровадження індивідуального позбавлення права голосу на певний час як форми кримінального покарання у разі засу­дження за окремі типи злочинів, що не порушувало б європейських виборчих стандартів.

Залежність конкретного змісту принципу загального виборчого права в аспекті права голосу від типу і виду виборів (загальнонаціональних чи місцевих) змушує розглядати активне виборче право у двох аспектах. З одного боку, це абстрактне, потенційне право голосу, що має статусне значення і характеризує статус публічно дієздатного громадя­нина, який не лише може брати участь у виборах, але й здатний утворювати політичні партії, ініціювати референдум, претендувати на державну службу чи службу в органах місцевого самоврядування, тобто постійний статус громадянина-виборця. З іншого боку, активне виборче право - це конкретне право голосу на певних виборах. Усі виборці за статусом володіють правом голосу на загальних загальнонаціональних виборах. Однак на проміжних чи повторних виборах депутатів парламенту, а також на місцевих виборах не всі виборці за статусом можуть голосувати: право голосу на таких виборах мають лише ті виборці, виборча адреса яких належить до відповідного виборчого округу (територі­альної громади). Отже, конкретне право голосу не має абсолютного характеру і залежить від типу і виду виборів.

Реєстрація виборців є одним із засобів гарантування з боку держави можливості кожному виборцю скористатися належним йому конкретним правом голосу, при чому не більше одного разу на відповідних виборах. Таким чином, інститут реєстрації виборців має за мету забезпечувати дотримання принципів загального виборчого права та одно­разового голосування, а також чесних виборів. В основі інституту реєстрації виборців лежать інституційні принципи повноти, точності та публічності реєстру виборців. Ці інституційні принципи випливають із галузевих принципів виборчого права (є їх «проек­ціями» на цей інститут), які реєстрація виборців покликана забезпечувати. Для уникнення колізії принципу публічності реєстру із правом на захист приватного життя реєстрація виборців повинна використовувати лише нечутливі персональні дані, які забезпечують участь громадян у суспільному житті.

Принцип загального виборчого права поширюється і на пасивне виборче право; проте відповідні виборчі цензи, які визнаються природними чи прийнятними, істотно залежать від типу виборів. Особливістю змісту принципу загального виборчого права щодо права бути кандидатом, як він визнається в Україні, є те, що суб'єкт пасивного виборчого пра­ва на місцевих виборах обмежений значно меншою кількістю цензів, які встановлюють більш слабкі обмеження порівняно з пасивним виборчим правом на загальнонаціональ­них виборах. Внаслідок цього коло носіїв права бути кандидатом на місцевих виборах значно ширше від кола носіїв права голосу на таких виборах. Тим самим спростовується теза про похідний (від права голосу) характер пасивного виборчого права. Як право бути кандидатом, так і право голосу на конкретних виборах є похідними від правового статусу громадянина-виборця, який наділений публічноправовою дієздатністю.

Ценз дієздатності у його конституційній формі стосовно пасивного виборчого права слід оцінити як недостатній. Наявність пасивного виборчого права в осіб, дієздатність яких обмежена, у загальному випадку слід визнати неприйнятною. Водночас встановлення такого цензу пасивного виборчого права суперечить європейським виборчим стандартам. Як спосіб розв'язання цієї проблеми пропонується запровадження статусу публічно дієз­датної особи і надання судам можливості при обмеженні цивільної дієздатності визначати доцільність та обсяг позбавлення таких осіб публічноправової дієздатності.

Конституційний ценз осілості (у його сильній загальній формі) для пасивного ви­борчого права на загальнонаціональних виборах слід визнати проблемним не з точки зору встановленого ним строку проживання, а у зв'язку з відсутністю чітких законодавчо

встановлених критеріїв проживання в Україні, засвідченою суперечливою судовою прак­тикою. Доцільною є відмова від формальних критеріїв, пов'язаних із реєстрацією місця проживання, та узалежнення умов набуття пасивного виборчого права від фактичного проживання на території України.

Вимога «законослухняності» як форма морального цензу стосовно пасивного ви­борчого права передбачає дві форми обмежень різної природи. Позбавлення пасивного виборчого права осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, має передусім організаційну природу, оскільки через умови свого утримання такі особи нездатні пов­ноцінно реалізувати своє право бути кандидатом та усі пов'язані з ним похідні виборчі права, а отже, може мати форму цензу. Водночас ценз, пов'язаний із судимістю за умис­ні злочини, викликає заперечення. Його доцільно замінити додатковою кримінальною санкцією у вигляді позбавлення пасивного виборчого права на певний строк, яка мала б застосовуватися судом в індивідуальному порядку з урахуванням природи і тяжкості злочину.

З точки зору принципу загального виборчого права майновий ценз кваліфікується як дискримінаційний. Його відмежування від виборчої (грошової) застави як умови реєстрації кандидата (кандидатів), покликаної стимулювати відповідальне ставлення до балотування на виборах, визначається двома факторами: розміром застави та умовами її повернення. Встановлення надмірного розміру застави, який не відповідає майновій спроможності абсолютної більшості громадян, перетворює її на дискримінаційний май­новий ценз. Водночас необхідно передбачити прозорість походження коштів, внесених як виборча застава. Фактичній ролі виборчої застави як майнового цензу в Україні сприяють встановлені умови її повернення, які передбачають втрату застави усіма кандидатами, крім переможців виборів. Втрата застави не повинна виконувати функції покарання за негативний (нехай і відносно високий) результат на виборах.

Інститут невиборності є нецензовим обмеженням пасивного виборчого права, оскільки пов'язаний із особливостями статусу посадових осіб органів виконавчої і судової влади та воєнізованих формувань, і розглядається як прояв принципу поділу влади. Застосуван­ня інституту невиборності в Україні дозволило б гарантувати більш повне дотримання принципів вільних і чесних виборів і могло б більш ефективно замінити інститут несу­місності представницького мандата. Однак, які і інші обмеження пасивного виборчого права, умови невиборності можуть бути встановлені лише на конституційному рівні.

Конституційна природа пасивного виборчого права ставить певні вимоги до інституту реєстрації кандидатів як процесуального засобу забезпечення реалізації цього суб'єк­тивного права. У зв'язку з цим слід визнати неприйнятними (як такі, що не передбачені Конституцією) санкційні підстави відмови у реєстрації чи скасування реєстрації кандидата, які застосовуються виборчою комісією (тобто у позасудовий спосіб). Недоліки поданих на реєстрацію документів повинні підлягати виправленню і не можуть бути підставами відмови у реєстрації кандидатів.

Суб'єктом номінаційного виборчого права в Україні в умовах чинного регулювання не може бути визнаний виборець ані у статусі публічно дієздатного громадянина, ані в ролі носія конкретного права голосу на відповідних виборах. Через скасування інсти­туту збирання підписів виборців на підтримку висування кандидатів участь виборців у процесі номінації фактично не передбачена. Два шляхи висування кандидатів, визначені вітчизняним виборчим законодавством, передбачають дві категорії суб'єктів номінацій- ного виборчого права - політичні партії (при партійному способі висування) та суб'єктів пасивного виборчого права на відповідних виборах (при самовисуванні). Тим самим спростовується теза про те, що номінаційне виборче право є похідним від права голосу.

Конституційна природа пасивного виборчого права надає йому пріоритету перед номінаційним при їх одночасній реалізації. У зв'язку з цим слід визнати неприйнятною підставу відмови у реєстрації чи скасування реєстрації кандидата за ініціативою партії - суб'єкта його висування. Тим більше неприйнятною (і неконституційною) є можливість скасування реєстрації кандидата, включеного до партійного списку кандидатів, після про­ведення голосування на виборах; це не лише означає свавільне позбавлення громадянина його конституційного права всупереч його волі, але й порушує результати волевиявлення народу (територіальної громади) на виборах.

З кожним із основних виборчих прав пов'язані похідні виборчі права, які виникають під час виборчого процесу у зв'язку з набуттям відповідного виборчо-процесуального статусу виборця, кандидата чи суб'єкта номінації. Так, із правом голосу пов'язані право бути членом виборчої комісії, право брати участь у передвиборній агітації, право бути офіційним спостерігачем на виборах, право бути спеціальним представником кандидата чи партії - суб'єкта номінації кандидатів. Із правом бути кандидатом на виборах пов'язані право на подання кандидатур до складу виборчих комісій, право на спеціальне пред­ставництво у виборчому процесі, право вести передвиборну агітацію, право номінувати офіційних спостерігачів, право оскаржувати порушення виборчого законодавства. Такі ж похідні права пов'язані з номінаційним виборчим правом. Суб'єкти пасивного і номі- наційного виборчого права реалізують свої похідні права, як правило, не одночасно, а у взаємно комплементарному порядку.

Принцип рівного виборчого права є проекцією на галузь виборчого права загально- правового принципу рівності. У складі цього принципу слід розрізняти вимоги рівного змісту та обсягу прав (рівного правового статусу) і рівних можливостей діяти, а також вимоги юридичної та фактичної рівності, проміжне становище між якими займає вимога пропорційної рівності.

Принцип рівного виборчого права означає рівність правосуб'єктності (рівноправ­ність і рівність можливостей) носіїв кожного з основних виборчих прав, окреслених принципом загального виборчого права, у межах кожної з таких категорій суб'єктів. Структура принципу рівного виборчого права складна і включає низку вимог стосовно усіх основних виборчих прав - активного, пасивного і номінаційного. Обидва способи розуміння юридичної рівності - і рівність правового статусу, і рівність можливостей - повинні стосуватися усіх трьох основних виборчих прав.

Принцип рівного виборчого права стосовно права голосу має два аспекти - фор­мальний і матеріальний. Формальна рівність права голосу вимагає наявності у кожного виборця, який має право голосу на конкретних виборах, рівної з іншими виборцями кіль­кості голосів як окремих незалежних волевиявлень, які виборець має право здійснити. Ця вимога, яка має характер рівноправності, забезпечується нормативно. Формальна рівність права голосу є строгою: будь-яке порушення вимоги рівної кількості голосів у кожного виборця на відповідних виборах має кваліфікуватися як дискримінація.

Матеріальна рівність права голосу означає вимогу рівності потенційної (а не реаль­ної) сили голосів виборців, тобто їх можливого (оцінюваного до проведення голосування) впливу на результати виборів. Принцип рівного виборчого права у його матеріальному аспекті щодо права голосу може бути реалізований лише приблизно.

Порушенням принципу рівного виборчого права у його матеріальному аспекті є використання куріального представництва - різновиду групового представництва, при якому кожна курія (соціальна група) обирає фіксовану наперед кількість представників, не пов'язану з чисельністю курії. Сьогодні елементи куріального представництва вико­ристовуються в окремих державах для забезпечення представництва національних мен­шин; надання таким групам гарантованого представництва у парламенті розглядається доктриною виборчого права як захід позитивної дискримінації.

Принцип рівного виборчого права стосовно пасивного виборчого права знаходить свій прояв у трьох відносно незалежних аспектах: рівності можливостей реалізувати пасивне виборче право (стати кандидатами); рівності правового статусу (зареєстрованих) кандидатів; виборчо-процесуальної рівності кандидатів (рівності можливостей зареєстро­ваних кандидатів діяти у виборчому процесі).

Рівність можливостей реалізувати пасивне виборче право означає юридичну рівність суб'єктів цього права, що означає, по-перше, можливість балотування кожного кандидата лише в одному виборчому окрузі (у випадках виборчих систем із складною виборчою формулою компенсаційного типу - у рівній кількості округів різного рівня) та висування кандидата лише одним суб'єктом номінації; по-друге, рівними умовами реєстрації усіх кандидатів. В останньому аспекті можлива лише приблизна рівність, якщо законодавчо передбачене існування різних механізмів висування і відповідно різних за правовою природою суб'єктів номінаційного права.

Рівність правового статусу кандидатів має забезпечуватися однаковими (як за змістом, так і за обсягом) виборчими правами, похідними від пасивного виборчого права, а також рівними обов'язками зареєстрованих кандидатів під час виборчого процесу.

Виборчо-процесуальна рівність кандидатів означає рівні можливості їх діяльності у виборчому процесі. Ця вимога, зокрема, не допускає дискримінації кандидатів чи надан­ня їм преференцій з боку суб'єктів владних повноважень та інформаційної діяльності; в останньому випадку рівність може бути як юридичною, так і фактичною. Цей аспект рівності найбільше пов'язаний з правозастосовною діяльністю.

Конституційний характер пасивного виборчого права не допускає обмежень цього права, не передбачених Конституцією. Це означає, що принцип рівного виборчого права вимагає строгої рівності усіх суб'єктів пасивного виборчого права щодо усіх вимог - складових цього принципу. Прийнята у деяких державах пропорційна рівність щодо кандидатів, яка за своєю суттю передбачає певні відхилення від їх строгої рівності, в умовах Конституції України є неприйнятною.

Можливість забезпечення рівності пасивного виборчого права істотно залежить від типу виборчої системи та механізму номінації кандидатів. Змішана виборча система, яка застосовується в Україні, не забезпечує такої рівності ні стосовно умов висування і реєстрації кандидатів, ні можливості діяльності кандидатів, які істотно залежать від складової виборчої системи (мажоритарної чи пропорційної). Навіть у рамках мажори­тарної складової законодавчо встановлені умови реєстрації кандидатів істотно залежать від механізму висування, що теж засвідчує порушення їх рівності. Таким чином, виборча система паралельного змішування не забезпечує дотримання принципу рівного виборчого права стосовно кандидатів.

Проблема «тендерної рівності» у виборчому праві не має характеру забезпечення рівного представництва статей; ця вимога означає фактичну рівність жінок і чоловіків в отриманні мандатів за підсумками виборів. Досягнення такого результату вимагає позитивної дискримінації тендерного характеру у сфері публічно-правових відносин та політичних прав, у якій можливість таких заходів не передбачена Конституцією. Без внесення відповідних змін до статті 24 Конституції спроби розв'язання цієї проблеми на рівні закону спричиняють колізію вимог забезпечення номінаційного і пасивного виборчих прав і мають неконституційний характер.

Принцип рівного виборчого права стосовно номінаційного права має три аспекти: рівність можливостей суб'єктів номінаційного виборчого права реалізувати його (стати суб'єктами номінації кандидатів); рівність правового статусу суб'єктів номінації; рівність можливостей суб'єктів номінації діяти у виборчому процесі, реалізуючи свій законний інтерес - домагатися обрання висунутих ними кандидатів. Зміст цих вимог істотно зале­жить від типу суб'єкта номінації; максимально повна реалізація принципу досягається, якщо усі суб'єкти висування кандидатів мають однакову правову природу.

Рівність можливостей політичних партій реалізувати право висування кандидатів визначається рівністю правового статусу політичних партій як суб'єктів конституцій­но-правових відносин. У цьому аспекті необхідно, щоб право висувати кандидатів мали політичні партії, які відповідають усім вимогам законодавства, зокрема щодо забезпечення всеукраїнського характеру.

Вимога рівності правового статусу партій як суб'єктів виборчого процесу полягає у рівному змісті та обсязі виборчих прав, похідних від номінаційного права. Внаслідок специфіки політичних партій як носія права висувати кандидатів, рівність обсягу похід­них прав може бути як строгою, так і пропорційною (залежною від певних позавиборчих характеристик політичної партії, зокрема, її парламентського статусу).

Вимога рівності (пропорційності) результатів виборів не входить до складу вимог принципу рівного виборчого права стосовно суб'єктів номінаційного права, оскільки має не правовий, а політичний характер. Тому встановлення виборчого бар'єра, взагалі кажучи, не може розглядатися як порушення принципу рівного виборчого права.

Інші галузеві принципи виборчого права - принципи вільних, чесних і справжніх виборів - встановлюють вимоги щодо регулювання виборів як суспільно-політичного явища.

Принцип вільних виборів є «проекцією» на галузь виборчого права загальноправового принципу свободи; однак цей принцип не має безпосереднього відношення до свободи суб'єктів виборчого процесу користуватися своїми виборчими правами. Сама по собі вільна і добровільна участь у виборах у будь-якій ролі (виборця, кандидата, спостерігача та ін.) є невіддільною складовою відповідного суб'єктивного виборчого права і не може кваліфікуватися як окремий принцип виборчого права.

Роль принципу вільних виборів - встановити гарантії свободи діяльності суб'єктів виборчого процесу; отже, цей принцип вимагає відповідного правового регулювання з метою узгодження способів (процедур) вільної діяльності цих суб'єктів та інших учасників виборчих правовідносин (у межах їх прав чи повноважень) з метою уникнення створення перешкод у реалізації виборчих прав та пов'язаних з виборами законних інтересів інших суб'єктів. Принцип вільних виборів містить дві складові - вимогу вільного формування волі виборців та вимогу вільного вираження волі виборців.

Формування волі виборця відбувається під впливом суб'єктів, які можна розділити на п'ять груп залежно від припустимого обсягу такого можливого впливу. Упорядковуючи ці групи за збільшенням легальних можливостей впливу на виборців, до першої групи відносимо іноземців, апатридів, іноземні юридичні особи, у тому числі засоби масової інформації, які перебувають під контролем іноземних фізичних чи юридичних осіб; до другої - невладних суб'єктів, у розпорядженні яких перебувають певні матеріальні та інформаційні ресурси та важелі потенційного впливу на певних виборців або можливості поширювати відповідну інформацію; до третьої - суб'єктів владних повноважень, у тому числі виборчі комісії та їх членів; до четвертої - суб'єктів інформаційної та рекламної діяльності; до п'ятої - суб'єктів виборчого процесу (крім виборчих комісій). Ступінь заборон чи спосіб регулювання не забороненої діяльності суб'єктів, що належать до за­значених груп, різний і має визначатися з урахуванням відмінностей між інформаційним забезпеченням виборів та передвиборною агітацією. Зокрема, суб'єктам, віднесеним до першої - третьої груп, має бути прямо заборонене здійснення інформаційного впливу на виборця стосовно формування змісту його майбутнього волевиявлення при голосуванні.

Визначення передвиборної агітації за критерієм цілей відповідної інформаційної діяльності («з метою спонукати виборців голосувати певним чином») чи її наслідків («яка спонукає виборців голосувати певним чином») є непродуктивним в аспекті право- застосування. Встановлення суб’єктивної сторони відповідних дій при розгляді виборчих спорів практично неможливе, а наслідки таких дій до проведення голосування неможливо визначити. Передвиборну агітацію найбільш доцільно визначати через її розрізнення з інформаційним забезпеченням виборів.

До інформаційного забезпечення виборів слід відносити діяльність з поширення інформації, пов’язаної з виборами, з дотриманням вимог (інституційних принципів) об’єктивності, безсторонності, збалансованості, достовірності, повноти і точності по­ширюваної інформації. Така інформаційна діяльність не має агітаційного характеру. Відповідно, до передвиборної агітації слід відносити поширення у виборчому процесі інформації, яка не може бути віднесена до інформаційного забезпечення виборів. Таким чином, поширення інформацій, яка порушує хоча б один із принципів інформаційного забезпечення виборів, є агітаційною діяльністю.

Суб’єктам інформаційної діяльності, віднесеним до четвертої групи суб’єктів впливу, може бути дозволене вільне проведення звичайної інформаційної діяльності з дотриманням вимоги об’єктивності, безсторонності, збалансованості, достовірності, повноти та точності всієї інформації, поширюваної ними з власної ініціативи. У проведенні передвиборної агітації (у тому числі розповсюдження експертних оцінок та інших оціночних суджень) ці суб’єкти можуть виступати виключно як посередники щодо поширення відповідних агітаційних матеріалів за замовленнями уповноважених суб’єктів - кандидатів та партій. Стосовно суб’єктів впливу, віднесених до п’ятої групи (невладних суб’єктів виборчого процесу) слід розрізняти обсяг відповідних прав, пов’язаних з правом голосу, правом бути кандидатом чи правом висування кандидатів. Виборці мають право на участь у передвиборній агітації, тоді як кандидати і партії - суб’єкти їх висування мають право вести передвиборну агітацію, організовуючи та фінансуючи відповідні заходи.

Друга із складових принципу вільних виборів - вимога вільного волевиявлення вибор­ців - встановлює заборону дій будь-яких інших суб’єктів, спрямованих на стимулювання певного способу голосування виборців. Основним, однак не єдиним засобом забезпечення свободи волевиявлення при голосуванні є дотримання таємності голосування. Крім того, необхідне чітке регулювання усієї процедури голосування, його належна організація, заборона інформаційного тиску на виборця напередодні та в день голосування (агітації, проведення соціологічних опитувань та поширення відповідних відомостей).

Вимога чесних виборів як окремий принцип виборчого права сформований віднос­но недавно і не закріплений ані конституційно, ані на рівні зобов’язальних міжнарод­но-правових актів. Однак він визнаний на рівні авторитетних документів міжнародних організацій та міжнародної доктрини виборчого права та відіграє важливу роль у системі виборчого права. Принцип чесних виборів за своєю сутністю є «проекцією» на виборче право загальноправових цінностей демократії, суверенітету народу та верховенства права.

Принцип чесних виборів допускає широке і вузьке розуміння. У широкому розумінні цей принцип вимагає, щоб вибори проводилися з дотриманням усіх основних принципів виборчого права; у цьому сенсі його можна розглядати як конституційний принцип, що є прямим наслідком верховенства права. Зазначений принцип у широкому сенсі доцільно позначати терміном «принцип справедливих виборів».

Основними складовими принципу справедливих виборів є: належний стан виборчого законодавства, яке забезпечує повноту і чіткість регулювання виборчих процедур; без­сторонність суб’єктів владних повноважень стосовно виборців, кандидатів та політичних партій, які беруть участь у виборах, заборона втручання цих суб’єктів у перебіг вибор­чого процесу, недопущення зловживання адміністративними ресурсами; забезпечення повноцінного і незалежного спостереження за виборами; існування ефективної системи оскарження виборчих правопорушень, спрямованої на усунення наслідків правопору­шення, відновлення правомірного перебігу виборчого процесу.

Принцип чесних виборів у вузькому розумінні вимагає, щоб офіційні результати виборів відображали зміст реального волевиявлення виборців. Принцип чесних виборів у цьому розумінні стосується етапів підрахунку голосів та встановлення результатів виборів на усіх організаційно-територіальних рівнях (виборча дільниця, виборчий округ, вибори в цілому); він вимагає, щоб вибори не були фальсифікованими, а зміст волевиявлення народу - спотвореним.

Фальсифікацією результатів підрахунку голосів виборців слід вважати умисне спотворення кількісних даних, які встановлюються відповідними виборчими комісіями при підрахунку голосів виборців чи встановленні підсумків голосування на іншому рів­ні, з метою надання переваг (завищення рівня зафіксованої підтримки виборцями) або завдання шкоди (заниження рівня зафіксованої підтримки) певному кандидату чи списку кандидатів порівняно із реальною їх підтримкою виборцями. Фальсифікацію результатів підрахунку голосів слід кваліфікувати як тяжкий злочин проти основ державного ладу та національної безпеки України.

Чітке і детальне регулювання процедур підрахунку голосів на виборців дільниці, встановлення норм-запобіжників, чим практично усувається дискреція виборчої комісії при проведенні підрахунку голосів виборців, забезпечує прозорість і зрозумілість цих процедур, захищає від помилок і створює надійні перешкоди фальсифікаціям на цьому етапі. Відсутність такого чіткого та повного регулювання процедур встановлення підсумків голосування на рівні окружних виборчих комісій на практиці призводить до численних порушень та зловживань. Належне законодавче врегулювання усіх відповідних процедур є нагальною необхідністю.

Важливою складовою принципу чесних виборів є вимога повноцінного контролю дійсності виборів, формально відсутня у вітчизняному виборчому законодавстві, однак de facto наявна у практиці проведення виборів. Контроль дійсності виборів повинен стосуватися усього перебігу виборчого процесу і бути спрямованим на забезпечення правомірності обрання представницького органу чи виборної посадової особи. У зв'яз­ку з цим необхідно відмовитися від доктрини обов'язкового встановлення результатів виборів, закріпленої у чинному виборчому законодавстві. Найбільш придатною модел­лю підсумкового контролю дійсності виборів слід визнати адміністративно-судову, у якій первинний контроль в обов'язковому порядку здійснюється відповідним органом адміністрування виборів при встановленні результатів виборів з подальшим можливим ініціативним оскарженням його рішення щодо дійсності виборів у судовому порядку.

Підставами для визнання виборів недійсними можуть бути правопорушення, вчи­нені не лише під час голосування та підрахунку голосів, але й порушення під час усього виборчого процесу, які істотно вплинули або могли вплинути на результати виборів. До таких підстав належать:

1) сумірність кількісного виміру порушень та результатів виборів (потенційні чи реальні кількісні порушення при голосуванні чи встановленні результатів та підсумків голосування);

2) істотні зловживання у день голосування чи при встановленні результатів, які не можуть бути виражені у кількісних показниках, проте свідчать про вчинені серйозні спроби фальсифікувати волевиявлення виборців і таким чином ставлять під сумнів ре­зультати виборів;

3) масштабні порушення до дня голосування, зокрема (однак не лише) з використан­ням владних повноважень, які можуть бути кваліфіковані як маніпулювання формуванням волі виборців або як підкуп виборців чи членів виборчих комісій у великому обсязі.

Встановлення дійсності виборів має здійснюватися в обмежені строки до набуття повноважень обраними. Після набуття повноважень обраними особами встановлення істотних порушень під час виборчого процесу з вини обраних, які вплинули на результати виборів, має відбуватися у рамках кримінального процесу із застосуванням (у разі вста­новлення судом вини зазначених осіб) передбачених Конституцією чи законом підстав дострокового припинення представницького мандата таких осіб.

Правові наслідки визнання виборів недійсними істотно залежать від типу виборів та виборчої системи. Визнання виборів недійсними повністю повинне мати наслідком скасування встановлених результатів та призначення повторних виборів. Наслідки част­кового визнання виборів недійсними мають залежати від впливу на результати виборів. В умовах пропорційної виборчої системи визнання недійним результатів голосування на окремій дільниці чи в окремому територіальному виборчому окрузі може не чинити істотного впливу на підсумки виборів, що дозволяє визнати їх результати дійсними у цілому (без урахування фальсифікованих результатів); у протилежному випадку повин­ні призначатися повторні вибори. В умовах мажоритарної виборчої системи визнання виборів недійсними в окремому виборчому окрузі повинне мати наслідком призначення повторних часткових виборів у цьому окрузі.

Хоча принцип справжніх виборів не належить до явних (прямо закріплених норма­тивно) у вітчизняному виборчому праві, він встановлений обов’яковими міжнародними виборчими стандартами. За своїм змістом цей принцип чітко відмежований від інших галузевих принципів, зокрема, принципів вільних чи чесних (справедливих) виборів. Справжніми слід вважати вибори, на яких виборцям пропонується реальний вибір між різними опціями, які виносяться на голосування (різними кандидатами, різними партій­ними списками кандидатів). Таким чином, справжні вибори - це альтернативні вибори.

Принцип справжніх виборів є «проекцією» на виборче право конституційного прин­ципу політичного плюралізму. Будучи загальноконституційним принципом з широкою сферою застосування, вимога політичного плюралізму може розглядатися, зокрема, як принцип представницької демократії. Водночас вимога справжніх (альтернативних) ви­борів чинить безпосередній вплив на нормативний зміст виборчого права і, таким чином, повинна бути включена до системи галузевих принципів виборчого права.

Спеціальним випадком застосування принципу справжніх виборів є регулювання виняткової ситуації балотування єдиного кандидата. Національне виборче право тих держав, які (можливо, неявно) приділяють увагу вимозі справжніх виборів, засвідчує три можливі підходи:

1) допущення голосування щодо єдиного кандидата в одномандатному окрузі за умови передбачення спеціальних, більш жорстких критеріїв його обрання (приклади - Україна, Польща) - слабка форма принципу альтернативних виборів;

2) заборона голосування щодо єдиного кандидата (списку кандидатів), що забезпе­чується вимогою відтермінування проведення виборів для забезпечення появи виборчих альтернатив (приклади - Російська Федерація, Азербайджан) - сильна форма принципу альтернативних виборів;

3) відмова від голосування щодо єдиного кандидата і проголошення (прокламація) такого кандидата обраним без проведення голосування (приклади - Ісландія, Ірландія) - радикальна форма принципу альтернативних виборів.

Вітчизняне нормативне розв’язання проблеми забезпечення принципу справжніх виборів має певні недоліки. Необхідно повністю виключити можливість голосування щодо єдиного партійного списку кандидатів в умовах пропорційної виборчої системи будь-якого виду. В умовах мажоритарних виборів необхідне вдосконалення законодав­чих вимог щодо способу голосування у ситуації єдиного кандидата шляхом модифікації форми виборчого бюлетеня. Відмова від голосування у такому випадку з проголошенням єдиного кандидата обраним (радикальна форма) з огляду на рівень політичної культури суспільства може розглядатися виключно на далеку перспективу.

Розгляд двох інших принципів, які традиційно відносять до галузевих (виборчих), засвідчує неадекватність такої їх оцінки.

У першу чергу слід визнати невідповідним термін «принцип прямого виборчого права»; означення «прямий» не може стосуватися ані суб’єктивних виборчих прав, ані тим більше об’єктивного виборчого права. Міжнародні виборчі стандарти встановлюють вимогу «прямих виборів».

Зміст принципу прямих виборів полягає у вимозі такого способу формування скла­ду виборного органу чи обрання виборної посадової особи, який заснований на безпо­середньому причинно-наслідковому зв’язку між підсумками голосування виборців та результатами виборів. Прямі вибори - це спосіб обрання виборцями складу виборного органу (виборної посадової особи), при якому між волевиявленням виборчого корпусу і результатами виборів відсутнє будь-чиє проміжне волевиявлення.

Непрямими виборами слід вважати двоетапний спосіб формування складу виборного органу (обрання посадової особи), остаточне визначення якого (якої) здійснюється спе­ціально обраними народом особами (електорами); при цьому власне виборами (з точки зору виборчого права) є перший етап - голосування виборчого корпусу з метою обрання електорів. Останні на другому етапі здійснюють проміжне (між волевиявленням виборців та результатами виборів), однак вирішальне (з огляду на мету виборів) волевиявлення. Таким чином, принцип прямих виборів виступає не як галузевий принцип виборчого права, який впливає на регулювання виборів, а як конституційно-правовий принцип представницької демократії, який через «модель» прямих виборів визначає спосіб і ціль здійснення безпосереднього волевиявлення народу у процесі формування кадрового складу органів влади.

Принцип прямих виборів не включає вимог особистого та іменного голосування. Перша з цих вимог є окремим принципом інституту голосування, тоді як друга не має загального характеру, оскільки реалізується лише в умовах виборчих систем персоніфі­кованого голосування.

Вимоги обов’язковості та періодичності виборів є двома сторонами єдиного правового принципу: вимога обов’язкового проведення виборів випливає з вимоги періодичного їх проведення. За своїм змістом принцип періодичних виборів генетично пов’язаний із вимогою встановлення строку повноважень складу виборного колегіального органу чи виборної посадової особи. Зміст принципу періодичних виборів означає, що кожен виборний орган (кожна виборна посадова особа) має обмежений і наперед встановлений строк повноважень, і такий строк не може бути продовжений (за винятком невеликого розумного проміжку часу, необхідного для завершення виборчого процесу чергових ви­борів), хоча за певних умов може бути скорочений. Таким чином, принцип періодичних виборів є конституційно-правовим принципом представницької демократії і не здійснює безпосереднього правового регулювання у межах галузі виборчого права, а отже, не по­винен відноситися до системи принципів виборчого права.

Окремі інститути виборчого права характеризуються власними (інституційними) принципами, які можуть (однак не зобов’язані) бути «проекціями» на відповідний інститут тих чи інших галузевих принципів виборчого права чи навіть принципів інших галузей.

Голосування - центральний інститут виборчого права - характеризується принципами таємного, особистого, одноразового і факультативного голосування.

Принцип таємного голосування як інституційний принцип тісно пов’язаний із га­лузевим принципом вільних виборів і може розглядатися як «проекція» цього принципу на інститут голосування. Проте історично принцип таємного голосування як засаднича вимога був визнаний значно раніше, і до прямого формулювання принципу вільних виборів виступав гарантією свободи волевиявлення виборців. Цим пояснюється традиційне, хоча сьогодні не цілком обґрунтоване, віднесення принципу таємного голосування (єдиного із інституційних принципів) до системи галузевих принципів виборчого права.

Зміст принципу таємного голосування полягає в забороні розголошення чи пові­домлення іншим особам змісту волевиявлення конкретного виборця. Загальноприйняте тлумачення вимоги таємності як недопущення контролю за волевиявленням виборців, зовнішнього впливу на виборця чи вимог надати інформацію про зміст поданого голосу є наслідками цієї заборони. Принцип таємного голосування не лише конкретизує (порівняно з «іншими еквівалентними формами» голосування) спосіб забезпечення вимоги вільного волевиявлення громадян, але й забезпечує, зокрема, безвідповідальність виборця за зміст свого волевиявлення. Таким чином, таємність голосування є окремим інституційним принципом, а не безпосереднім наслідком принципу вільних виборів.

Принцип таємного голосування як заборона розголошення змісту волевиявлення виборця може бути сприйнятий національним виборчим правом у сильній або слабкій формах. В умовах слабкої форми збереження таємниці власного волевиявлення є правом виборця, тоді як сильна форма вважає це обов’язком виборця. Сильна форма принципу таємності більш послідовно встановлює перешкоди зловживанням та маніпулятивним технологіям спотворення реального волевиявлення громадян за участі самих виборців («каруселі»), а також ставить відповідні вимоги до методів проведення соціологічних опитувань на виході з виборчих дільниць («екзит-полів»).

Принцип таємного голосування найбільш повно забезпечується при використанні стандартного методу голосування у контрольованому середовищі (у приміщенні для голо­сування за присутності членів виборчої комісії та офіційних спостерігачів). Альтернативні методи голосування у частково контрольованому чи неконтрольованому середовищах, метою яких є підвищення рівня участі громадян у виборах, можна розглядати як засоби сприяння реалізації принципу загального виборчого права. Останнє при цьому вступає в колізію з принципом таємного голосування, послаблення гарантування якого визначає ступінь компромісу цих двох принципів в рамках конкретного технологічного способу голосування.

Вимогу особистого голосування слід вважати окремим принципом інституту голосу­вання, який не є прямим наслідком інших принципів виборчого права. Легальна відмова від принципу особистого голосування не має наслідком порушення інших принципів виборчого права - загального і рівного виборчого права, вільних і чесних виборів, таєм­ного голосування. Зокрема, принцип особистого голосування не пов’язаний із принципом прямих виборів.

Вимога особистого голосування виборців відома виборчому праву багатьох євро­пейських держав; однак принцип особистого голосування недостатньо наголошений у складі системи європейських виборчих стандартів. Низка держав допускає відхилення від цієї вимоги у формі способу голосування за дорученням. Способи дистанційного го­лосування в неконтрольованому середовищі (зокрема, голосування поштою) не надають достатніх гарантій дотримання принципу особистого голосування, створюючи умови для зловживань і правопорушень, таким чином, породжуючи можливості порушення принципу чесних виборів. У системі вітчизняного виборчого права вимога особистого голосування визнана інституційним принципом, що забезпечило належну увагу до її дотримання і, по суті, допомогло подолати негативний звичай «сімейного голосування».

Принцип одноразового голосування як інституційний принцип означає вимогу, щоб усі голоси, які легально належать виборцю у всіх виборах, голосування на яких прово­диться у той же день, були подані на одній виборчій дільниці й одночасно. Таким чином, принцип одноразового голосування не пов’язаний з принципом рівного виборчого права в аспекті формальної рівності права голосу. Вимоги одноразового включення виборця до реєстру виборців та списків виборців слід вважати наслідком (необхідною, однак не достатньою умовою забезпечення) принципу одноразового голосування.

Вимога факультативного (добровільного) голосування, взагалі кажучи, є наслідком розуміння активного виборчого права як суб’єктивного права, яке реалізується на розсуд його носія. Однак ця вимога виокремлюється як окремий інституційний принцип голо­сування з огляду на прийнятий у національному виборчому праві деяких демократичних держав альтернативного принципу обов’язкового голосування.

Вимога добровільної участі виборців у голосуванні не може вважатися складовою принципу вільних виборів, оскільки останній не порушений в умовах обов’язкового го­лосування. Водночас обидва принципи - вільних виборів та факультативного голосуван­ня - є окремими «проекціями» на галузь виборчого права загальноправового принципу свободи, чим і визначається їх взаємозв’язок.

Застосування принципів факультативного або обов’язкового голосування впливає на зміст та обсяг активного виборчого права: в останньому випадку воно обмежується правом вільного вибору серед різних запропонованих опцій голосування (кандидатів, партій чи списків кандидатів), тоді як у першому випадку воно передусім означає право голосувати на виборах.

З принципу факультативного голосування випливає неприпустимість встановлення бар’єру участі виборців у голосуванні для визнання виборів такими, що відбулися. Вод­ночас цей принцип не має наслідком добровільний характер реєстрації виборців. Повнота реєстру (включення до реєстру усіх виборців держави) чи списків виборців є обов’язком держави, який випливає із наявності у виборців суб’єктивного права голосу.

Важливою категорією виборчого права є поняття виборчого процесу. Виборчий процес слід розглядати як нормативно врегульоване суспільно-політичне явище, що розвивається у часі, у якому цілеспрямовано та відповідно до визначених процедур діють уповноважені суб’єкти, наділені у цьому процесі власною (виборчо-процесуальною) правосуб’єктністю. Таке діяльнісне розуміння виборчого процесу означає його розгляд як широкого складного структурованого правовідношення з великою кількістю сторін, у ролі яких виступають як суб’єкти виборчого процесу, так і інші учасники виборчих пра­вовідносин. Виборчий процес є різновидом юридичного процесу і належить до категорії конституційних (конституційно-правових) неюрисдикційних процесів.

Правовий інститут виборчого процесу є сукупністю інституційних принципів та норм, які визначають порядок (спосіб) діяльності учасників виборчих правовідносин у виборчому процесі. Нормативне регулювання форм і способів діяльності учасників вибор­чих правовідносин формує нормативну модель виборчого процесу (алгоритм діяльності). Виборчий процес як інститут виборчого права співвідноситься з виборчим процесом у його діяльнісному розумінні як форма і зміст (за аналогією із співвідношенням цивіль­ного чи кримінального процесуального права з цивільним чи кримінальним процесом).

Суб’єктом виборчого процесу є учасник (сторона) виборчих правовідносин, який володіє спеціальною виборчо-процесуальною правосуб’єктністю (правоздатністю, ді­єздатністю та деліктоздатністю), тобто діє у виборчому процесі з власної ініціативи з метою реалізації власних специфічних (виборчих) прав і законних інтересів, зокрема, може захищати ці права та інтереси за спеціальними (характерними лише для вибор­чого процесу) процедурами, а також несе відповідні обов'язки і може зазнавати, поряд з іншими видами, специфічної (конституційно-правової) відповідальності за виборчі правопорушення. Учасники виборчих правовідносин, які не мають власних прав і за­конних інтересів, пов'язаних із виборами, чи специфічних повноважень, а здійснюють лише певні функції, спрямовані на організаційно-технічне, матеріальне чи інформаційне забезпечення виборчого процесу, діють лише в межах своєї загальної правосуб'єктності (дієздатності), визначеної безвідносно до виборчого процесу, і не мають статусу суб'єктів виборчого процесу.

Кожен виборчий процес має власних суб'єктів з різними виборчо-процесуальними статусами. До суб'єктів виборчого процесу відносяться: виборець (публічно дієздатний громадянин), який має право голосу на відповідних виборах; кандидат, зареєстрований для участі у відповідних виборах; політична партія (місцева організація партії), яка висунула кандидатів на відповідних виборах; «внутрішній» (партійний або громадський) офіцій­ний спостерігач, зареєстрований для участі у відповідних виборах; виборча комісія, яка бере участь в організації підготовки та проведення відповідних виборів. Інші учасники виборчих правовідносин (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, підприємства, установи, заклади, організації, їх посадові та службові особи, засоби масової інформації, інформаційні агентства, їх керівники та творчі праців­ники, громадські об'єднання, партії, які не висунули кандидатів, члени виборчих комісій, довірені особи кандидатів, уповноважені особи політичних партій, міжнародні спостері­гачі) за своїм статусом не мають власних виборчих прав (специфічних повноважень) та пов'язаних з ними законних інтересів і не можуть діяти у виборчому процесі з власної ініціативи, а отже, не належать до суб'єктів виборчого процесу.

Виборчі правовідносини, що реалізуються у публічноправовій сфері, пов'язаній із здійсненням народного волевиявлення, завжди є багатосторонніми і конкурентними, внаслідок чого спосіб діяльності суб'єктів виборчого процесу не може бути довільним, а їх розсуд щодо порядку реалізації власних прав і законних інтересів повинен бути обме­женим з огляду на статтю 23 Конституції. Регламентація діяльності суб'єктів виборчого процесу здійснюється у вигляді встановлення виборчих процедур як різновиду юридичних процедур. Юридична (виборча) процедура - це встановлений нормами права порядок виконання відповідним суб'єктом (суб'єктами) певних дій у юридичному (виборчому) процесі, складова моделі (алгоритму) цього процесу. Юридичні процедури визначаються процедурними нормами - аналогом процесуальних норм у процесуальних галузях права. Чітка й однозначна процедурна регламентація виборчого процесу має на меті забезпечи­ти правову визначеність стосовно діяльності усіх суб'єктів виборчого процесу та інших учасників виборчих правовідносин; зокрема, в частині, адресованій виборчим комісіям, її метою є також обмеження дискреції цих суб'єктів владних повноважень.

Етапом виборчого процесу природно вважати юридичну конструкцію - процедурну модель відносно завершеної частини виборчого процесу, спрямованої на досягнення певної проміжної мети, тобто сукупність процедурних норм, які визначають порядок виконання відповідних дій. На відміну від стадій судового процесу, етапи виборчого процесу не завжди перебувають у взаємній причинно-наслідковій залежності. Вони не формують чіткої послідовності в часі; окремі етапи можуть здійснюватися під час виборчого процесу паралельно (одночасно), і завершення одного етапу не обов'язково пов'язане з початком іншого. Перелік етапів виборчого процесу досить умовний; існує тенденція винесення виконання окремих виборчих дій організаційно-підготовчого ха­рактеру за межі виборчого процесу.

Як і будь-який цілеспрямований процес, що розвивається в часі, виборчий процес характеризується власними часовими межами (моментами початку та закінчення), а також строками здійснення основних виборчих процедур і строками набуття і втрати (припинення) виборчо-процесуального статусу кожного суб'єкта виборчого процесу, чим визначається темпоральний аспект виборчого процесу. Строки у виборчому процесі (як і в будь-якому неюрисдикційному процесі) доцільно позначати як процедурні, на відміну від процесуальних строків у судовому процесі.

Темпоральний аспект виборчого процесу має низку специфічних рис. Його специфіка виявляється, зокрема, у способі обчислення виборчих строків, який істотно відрізняєть­ся від традиційного обчислення процесуальних строків, визначеного процесуальним законодавством. Більшість виборчих строків обчислюються ретроактивно відносно дня голосування на відповідних виборах. Ретроактивний спосіб обчислення строків природний для виборчого процесу з огляду на те, що більшість виборчих процедур підпорядкована центральному інституту виборів - голосуванню виборців, у якому реалізується народне волевиявлення. Істотною характеристикою виборчих строків є їх перепиняльний характер: виборчий строк продовженню чи поновленню не підлягає, що пов'язане із динамічним характером виборчого процесу.

Традиційно визначений вітчизняним законодавством перелік засад виборчого процесу має еклектичний характер і містить вимоги різного ступеня загальності і значущості; тому їх у цілому не можна розглядати як перелік інституційних принципів правового інституту виборчого процесу. До інституційних принципів виборчого процесу доцільно віднести принцип нейтральності влади, принцип законності та принцип публічності (відкритості) виборчого процесу. Ці інституційні принципи мають похідний характер, тобто є проек­ціями на інститут виборчого процесу як деяких галузевих принципів виборчого права, так і окремих загально-конституційних, загальнопроцесуальних чи загальноправових принципів.

Принцип нейтральності влади є вимогою, щоб усі суб'єкти владних повноважень при здійсненні своїх повноважень під час виборчого процесу дотримувалися безсторонності стосовно конкурентних суб'єктів виборчого процесу, не втручалися у виборчий процес з метою надання необгрунтованих переваг чи безпідставних перешкод у діяльності цих суб'єктів. Цей інституційний принцип є проекцією галузевих принципів вільних і чесних виборів.

Принцип законності виборчого процесу є реалізацією загального принципу законності як складової принципу верховенства права. В аспекті виборчого процесу цей принцип означає необхідність чіткої нормативної регламентації усіх виборчих процедур з метою забезпечення гарантій реалізації суб'єктивних прав та створення умов для реалізації за­конних інтересів усіх конкурентних суб'єктів виборчого процесу. У цьому сенсі принцип законності виборчого процесу може розглядатися як засіб забезпечення дотримання усіх принципів виборчого права, тобто принципу справедливих виборів (у широкому сенсі).

Принцип публічності (відкритості) виборчого процесу вимагає відкритого (прозорого) характеру діяльності усіх суб'єктів виборчого процесу - виборчих комісій, кандидатів, партій - суб'єктів висування кандидатів, офіційних спостерігачів, а також відкритого доступу до усієї виборчої документації. Єдиною закритою (не публічною) процедурою у виборчому процесі є процедура заповнення виборцем виборчого бюлетеня з метою за­безпечення таємності змісту волевиявлення, що випливає з іншого принципу - таємного голосування.

Правовий інститут органів адміністрування виборів є цілісною внутрішньо узгодже­ною підсистемою норм галузі виборчого права, які регулюють правовідносини, пов'я­зані з формуванням складу, статусом, повноваженнями і способом діяльності виборчої адміністрації.

Органи адміністрування виборів (виборча адміністрація) в Україні складають вер­тикальну ієрархічну систему, яка поділяється на дві підсистеми - виборчі комісії загаль­нодержавних виборів та виборчі комісії місцевих виборів. Обидві підсистеми органів адміністрування виборів очолюються Центральною виборчою комісією. Органи адміні­стрування виборів слід кваліфікувати як державні органи - суб'єкти владних повноважень. Віднесення органів адміністрування виборів до владних суб'єктів базується на наявності у їхніх рішень загального імперативного (обов'язкового до виконання) характеру у межах встановленої законом компетенції, тобто публічно-владних повноважень.

Повноваження органів адміністрування виборів класифікуються за трьома група­ми - організаційно-розпорядчі, нормативно-методичні та контрольні. Обсяг повноважень кожної групи істотно залежить від ієрархічного рівня відповідної виборчої комісії у системі органів адміністрування виборів: предмет контрольних повноважень істотно звужується з пониженням рівня виборчих комісій, а нормативно-методичні повноваження належать в основному лише Центральній виборчій комісії. У цілому виборчі комісії є державними спеціальними колегіальними органами з функціями, характерними для органів виконав­чої влади. Водночас вони не належать до системи органів виконавчої влади, яку очолює Кабінет Міністрів України.

Як і інші інститути права, правовий інститут органів адміністрування виборів за­снований на певній системі інституційних принципів, які визначають зміст, структуру і взаємну узгодженість норм цього інституту. Принципи інституту органів адміністрування виборів є достатньо конкретними вимогами, наближеними до безпосереднього застосу­вання; у зв'язку з цим їх іноді називають «принципами діяльності» виборчих органів. Цими інституційними принципами є вимоги незалежності, безсторонності, колегіальності, відкритості (прозорості) та професіоналізму.

Незалежність (автономність) виборчої адміністрації означає її повну адміністративну відокремленість від інших органів управління (відсутність її адміністративної підпо­рядкованості будь-якому іншому суб'єкту владних повноважень), заборону будь-якого зовнішнього впливу на діяльність органів адміністрування виборами і характер рішень, які вони приймають у межах власної компетенції (окрім вимоги дотримання закону).

Безсторонність виборчої адміністрації означає неприпустимість (заборону) надання органами адміністрування виборів необгрунтованих (свавільних) переваг чи створення безпідставних (протиправних) перешкод для суб'єктів виборчого процесу, які діють, реа- лізуючи власні виборчі права та законні інтереси у виборчому процесі. Іншими словами, принцип безсторонності включає вимоги функціональної законності, об'єктивності та політичної нейтральності виборчої адміністрації.

Принцип колегіальності органів адміністрування виборів означає, що усі члени такого органу мають рівні можливості участі у його діяльності, а основною формою діяльності колегіального органу є його засідання; цей принцип реалізується через три складові вимоги, які мають кількісний характер:

1) кількісний критерій дієздатності відповідного органу;

2) кількісний критерій (кворум) повноважності засідання такого органу;

3) кількісний критерій прийняття рішення таким органом.

Відкритість виборчої адміністрації означає, що уся діяльність кожного органу адмі­ністрування виборів здійснюється публічно, а інформація, яка перебуває у розпорядженні цих органів у зв'язку з виконанням ними своїх повноважень чи стосується їх діяльності, є інформацією з відкритим доступом. Цей принцип тісно корелює з принципом публічності виборчого процесу. Внутрішній аспект прозорості діяльності органу адміністрування виборів передбачає повне ознайомлення усіх членів цього органу з його діями, їх підставами та при­йнятими рішеннями, неможливість існування дій чи актів, відомих лише обмеженій кількості (чи навіть лише одному) членів органу. Зовнішній аспект відкритості виборчої адміністрації передбачає відкритий доступ до інформації про склад органу адміністрування виборів та його діяльність, до його рішень, а також право присутності на засіданнях комісії уповноважених суб'єктів виборчого процесу, їх представників і представників засобів масової інформації.

Професіоналізм виборчої адміністрації означає, що її повноваження здійснюються ком­петентно, на базі не лише формального знання виборчого законодавства, але й розуміння його духу (тобто принципів виборчого права та засобів їх реалізації), а також передбачає володіння певними вміннями і навичками, які дають можливість здійснювати свої повноваження не лише правильно (відповідно до закону), але й впевнено й оперативно.

Основні принципи інституту органів адміністрування виборів у своїй реалізації всту­пають у певні суперечності. Способи формування складу органів адміністрування виборів - урядовий, судовий, експертний та партійний, а також їх різноманітні поєднання - різною мірою забезпечують дотримання цих інституційних принципів. У сучасних суспільно-по­літичних умовах України вимоги незалежності та безсторонності найбільш ефективно за­безпечується партійним способом формування складу виборчих комісій. Однак при цьому проблемним залишається дотримання належного рівня професіоналізму членів виборчих комісій різного рівня. Найбільш надійним способом забезпечення такого професіоналізму є запровадження доступного кваліфікаційного критерію майбутніх членів виборчих комісій у вигляді вимоги проходження попередньої курсової підготовки за програмами, затвердже­ними Центральною виборчою комісією, та при її контролі якості підготовки.

Розглянуті принципи виборчого права (як галузеві, так і інституційні) потребують максимально повної, послідовної і взаємоузгодженої реалізації у національному виборчо­му законодавстві. Традиційною перешкодою на цьому шляху є регулювання різних типів виборів окремими виборчими законами. У зв'язку з цим найбільш ефективним засобом реалізації принципів виборчого права є кодифікація вітчизняного виборчого законодавства. Така кодифікація є назрілим завданням, актуальність якого визнана як вітчизняною правовою наукою, так і міжнародним експертним середовищем. Реалізація цього завдання лежить у руслі сучасної тенденції розвитку спільного європейського виборчого доробку.

Кодифікація є вищою формою систематизації відповідного законодавчого масиву із власним відносно відокремленим предметом регулювання, заснованого на спільній системі принципів відповідної галузі чи інституту. В умовах національної системи законодавства, у рамках якої кодекс не має вищої юридичної сили порівняно із звичайним законом, опти­мальною є ситуація, коли кодифікований акт є єдиним законодавчим актом у відповідній сфері; тим самим забезпечується повнота і цілісність регулювання відповідної групи пра­вовідносин.

Виборче законодавство відповідає критеріям придатності для галузевої кодифікації, оскільки засноване на стабільних, конституційно закріплених принципах виборчого права, які відповідають міжнародним виборчим стандартам, складається із групи споріднених нормативно-правових актів, предмети регулювання яких разом формують спільний для них загальний предмет правового регулювання.

Основними цілями кодифікації виборчого законодавства є: досягнення системності та взаємної узгодженості регулювання на основі єдиної системи принципів виборчого права, спільних для всіх типів виборів із чітко визначеним їх змістовним наповненням відповідно до європейського виборчого доробку; повнота законодавчого регулювання усіх типів полі­тичних виборів єдиним кодифікованим актом, мінімізація предмета регулювання підзакон- ними актами; уніфікація законодавчого регулювання однорідних виборчих процедур для різних типів виборів; забезпечення юридичної визначеності з метою створення належних умов свідомої правомірної діяльності усіх суб'єктів виборчих правовідносин, виключення неоднозначності правозастосування; узгодженість із суміжними законодавчими актами, що належать до інших галузей законодавства; створення умов для підвищення рівня стабільності виборчого законодавства; забезпечення достатньої зручності користування. Обов'язковою метою кодифікації виборчого законодавства є його істотна новелізація, що має набути ви­гляду виборчої реформи. Така реформа пов'язується із зміною виборчих систем для деяких типів виборів, що тягне за собою системний і взаємоузгоджений перегляд регулювання основних виборчих процедур.

Одною із складових процесу кодифікації виборчого законодавства та забезпечення юри­дичної визначеності і правової безпеки має бути уніфікація понятійного апарату та юридич­ної термінології, яка використовується у нормативно-правових актах не лише кодифікованого масиву законодавства, але й суміжних актів. Понятійно-термінологічна уніфікація повинна бути спрямована на чітке розкриття змісту понять, які використовуються у нормативних текстах, та усунення невизначеності (неоднозначності) вживаних термінів.

Вимога стабільності виборчого законодавства є однією зі складових міжнародних ви­борчих стандартів. Таку стабільність слід розуміти не як тривалу незмінність закону (кодексу) в цілому. В основі стабільності виборчого законодавства лежать дві вимоги: єдине розуміння змісту основних принципів виборчого права та заборона зміни істотних складових виборчого законодавства (у тому числі виборчої системи) незадовго до початку виборчого процесу чи внесення будь-яких змін під час виборчого процесу. Водночас вимога стабільності не по­винна перешкоджати еволюції виборчого законодавства у напрямі більш повної реалізації основних принципів виборчого права та міжнародних виборчих стандартів.

Структуру Виборчого кодексу доцільно будувати за пандектною системою: норматив­ний матеріал повинен бути розділений на Загальну та Особливу частини. Загальна частина має слугувати не лише для закріплення основних принципів виборчого права, але й досяг­нення максимально можливої уніфікації законодавчого регулювання усіх типів виборів як у матеріальному, так і в процедурному аспектах. Особлива частина повинна містити приписи, які виражають невід'ємну специфіку регулювання кожного типу виборів. Виходячи з осо­бливостей загальнонаціональних та місцевих виборів, Особливу частину доцільно розділити на дві відповідні книги. Внутрішню структуру Загальної частини, а також кожної книги Особливої частини доцільно упорядкувати за інституційним підходом.

Таким чином, проведені дослідження дозволили вперше у рамках вітчизняної науки конституційного права розбудувати основи цілісної системи виборчого права, що заснова­не на загальновизнаних принципах конституційного, галузевого та інституційного рівня, узгоджене з європейським виборчим доробком і покликане з єдиних позицій регулювати усі типи і види виборів. Це дозволяє розглядати вітчизняне виборче право як складову євро­пейського міжнаціонального виборчого права із власними національними особливостями; це дає певну основу для створення загальновизнаної послідовної доктрини національного виборчого права. У практичному аспекті така доктрина стає основою для кодифікації на­ціонального виборчого законодавства. Крім того, запропонований підхід, заснований на першочерговому розгляді галузевих принципів, дозволяє будувати викладання виборчого права для студентів-юристів чи у вигляді єдиного курсу, чи у формі взаємопов'язаної системи спецкурсів (відповідно до окремих інститутів виборчого права). У перспективі формування єдиної, послідовної і загальновизнаної доктрини виборчого права, узгодженої з міжнарод­ними виборчими стандартами, сприятиме підвищенню рівня правової і політичної культури громадян, а отже, зміцненню демократії в Україні.