ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні наведено теоретичні узагальнення та вирішено наукове завдання щодо сутності та змісту конституційного права на свободу мирних зібрань і механізму його реалізації.
Узагальнено науково-теоретичне становлення та розвиток поглядів щодо права на свободу мирних зібрань в історії вітчизняної правової думки, що дало змогу виокремити декілька історичних етапів, починаючи від вічових зібрань Давньої Русі й завершуючи Новітнім періодом вже незалежної України. Для кожного з них характерні особливі підходи до поняття, видів, порядку організації й проведення мирних зібрань.
Розглянуто значення, сутність та правову природу права на свободу мирних зібрань. Під конституційним правом на мирні зібрання запропоновано розуміти право неозброєних людей на добровільну, безоплатну, ненасильницьку, прилюдну, цілеспрямовану, з додержанням вимог законності масову акцію, пов’язану з обговоренням суспільно значущих питань державного або місцевого значення, дій, рішень чи актів органів публічної влади, шляхом декларування думок, пропозицій, заяв, вимог і закликів щодо вирішення проблемних питань, з метою задоволення потреб суспільства та його розвитку в політичній, соціальній чи культурній сферах.
Сформульовано визначення поняття «мирне зібрання» як особливої форми громадянської активності, добровільного, відкритого, безоплатного, прилюдного зібрання неозброєних осіб, ініційованого як засобу забезпечення участі громадян та їх об’єднань у вирішенні суспільно значущих питань державного чи місцевого значення, яке не супроводжується актами насильства чи закликами до насильства, не суперечить Конституції України й чинному законодавству.
Поняття виду мирного зібрання пропонується визначати крізь призму сукупності способів зовнішнього вираження суспільних інтересів учасників публічного заходу. Система видів та форм мирних зібрань законодавчо окреслена зборами, мітингами, демонстраціями, походами (ходою), пікетуванням.
Натомість, практика застосування права на мирні зібрання поповнюється новими формами мирних зібрань, зокрема різноманітними процесіями (автомобільні, мото- та велопроцесії, процесії суден), шокуючі дійства, смартмоби, флешмоби тощо, проведення яких вимагає законодавчого врегулювання.Запропоновано авторську класифікацію мирних зібрань, де визначальними є саме критерії поділу, такі як: мета, динамічність, форма, пропагандистський елемент. Запропоновано виділяти мирні зібрання: політичні й неполітичні, протестні й непротестні (популяризаторські).
Право на мирні зібрання тісно пов’язане з іншими фундаментальними компонентами демократії і плюралізму, з основами конституційного ладу, іншими правами й свободами людини і громадянина. Незважаючи на спорідненість з іншими правами, які пов’язані, передусім, із соціальною комунікацією, право на мирні зібрання є відокремленим політичним правом невизначеної кількості осіб на проведення в місцях із необмеженим публічним доступом будь-яких не заборонених Конституцією та законами України, заходів та дій, спрямованих на висловлення та оприлюднення власної колективної позиції щодо визначеного питання або питань, які становлять соціальну або групову значущість.
Конституційно-правове регулювання права мирних зібрань включає сукупність взаємопов’язаних нормативно встановлених для їх організації та проведення правових норм і правил, які наділені певною послідовністю та узгодженістю, спільними принципами й критеріями використання, без дотримання яких мирне зібрання не може бути визнане законним на стадії його проведення. В Україні регулювання мирних зібрань знаходиться на стадії становлення й поки що не утворює цілісного, узгодженого режиму, що має чіткі межі застосування.
Нагальна необхідність прийняття профільного закону про мирні зібрання зумовлена потребою: чіткого законодавчого визначення дефініцій, класифікацій мирних зібрань, критерій розмежування мирного зібрання від немирного, шляхів убезпечення ризиків, пов’язаних з мирними зібраннями, переліком обставин, за яких зібрання втрачає мирний характер; забезпечення адекватного балансу дозволів, обмежень та заборон щодо свободи мирних зібрань; вчасного і належного реагування на зловживання зазначеною конституційною свободою; встановлення відповідальності за порушення права на мирні зібрання.
Запропоновано низку змін до законопроекту № 3587 «Про гарантії свободи мирних зібрань в Україні» та констатовано, що відсутність чинного спеціального закону про мирні зібрання є прогалиною у законодавстві, що спричиняє нині неодноразові звернення громадян до суду для захисту порушених прав.Розглянуто компетенцію органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні. Встановлено, що органи державної влади України мають свою конституційні повноваження й способи взаємодії, домінантними з яких є субординація. Розглядаючи принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина, встановлено гаранта, і це є держава. Проаналізовано статті 3, 22, 42, 49, 51, 53 Конституції України та виділено, що реалізація цих статей здійснюється за допомогою системи органів державної влади та місцевого самоврядування. Констатовано, що в Конституції України органи державної влади розташовані за логікою їх повноважень, за такою ж послідовністю їх повноваження розглянуто в дисертаційному дослідженні.
Проаналізовано вітчизняну судову практику, яка передбачає неприпустимість обмеження права на проведення публічних заходів винятково з метою раціональної організації діяльності органів влади, що кореспондує з правовою позицією Конституційного Суду і загальним підходом Європейського Суду з прав людини з цього питання. Водночас, наявна недосконалість законодавчої бази призводить до того, що в більшості випадків за конкретними справами, пов’язаними з реалізацією права на проведення мирних зібрань, рішення національних судів є суперечливими й непослідовними, що проявляється у застосування судами відмінних позицій при вирішенні цих справ.
Європейський Союз має функціонуючий правовий і організаційний механізм захисту права на мирні зібрання, який складається з нормативного забезпечення на рівні ст. 12 Хартії основних прав Європейського Союзу, ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також відповідних статей інших міжнародно-правових документів, що мають статус обов’язкових.
У цей механізм входить Європейський суд з прав людини, аналіз рішень якого дає підстави стверджувати, що цей інститут послідовно втілює в практику основні міжнародно-правові принципи свободи мирних зібрань, які закріплюються і конкретизуються в багатьох джерелах права європейських держав.До системи судів у межах Європейського Союзу, які розглядають питання захисту гарантованих прав людини, зокрема й право на мирні зібрання, належать національні (суди країн-членів), суди Європейського Союзу, а також Європейський суд з прав людини, що входить в організаційний механізм Ради Європи. Аналіз рішень Європейського суду з прав людини дає змогу стверджувати, що цей інститут послідовно втілює в практику основні міжнародно-правові принципи свободи мирних зібрань. При цьому, сформульовано правову позицію з низки питань тлумачення у цій сфері.
Так, будь-які обмеження зібрань повинні бути пропорційні цілям, заради яких вони накладаються. Беручи до уваги принцип пропорційності, чи як іноді його називають, домірності, співрозмірності чи адекватності, права і свободи особи обмежуються лише мірою, якою це необхідно для забезпечення загального блага та порядку серед громадськості.
Нині Європейський суд з прав людини виробив широку практику, яка розкриває зміст свободи мирних зібрань і визначає важливіші умови повноцінної реалізації цієї свободи. Але базові стандарти свободи мирних зібрань, описані в рішеннях згаданого Суду, не є вичерпними: в нових постановах Європейський суд з прав людини продовжує розширювати й уточнювати зміст ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до розвитку суспільства й трансформації орієнтирів європейського публічного порядку.
Вироблені практикою мінімальні стандарти свободи мирних зібрань, дотримання яких є необхідним в будь-якій демократичній державі, узагальнені в Керівних принципах зі свободи мирних зібрань, прийнятих Організацією з безпеки й співробітництва в Європі. Необхідно враховувати, що якщо Керівні принципи є розгорнутими рекомендаціями державам щодо забезпечення свободи зібрань, то постанови Європейського суду з прав людини мають обов’язковий характер, і недотримання встановлених у них мінімальних вимог може спричинити визнання порушень права з боку держави.