Висновки

Наукове дослідження питань громадянства сприяє пізнанню різноманітних сторіи цього явища та виявленню в понятті громадянства ряду ознак, що характеризують зовнішні, найбільш видимі сторони громадянства.

Підхід до характеристики громадянства як конституційно- правових відносин логічно обгрунтований. Не можна не бачити, що за такими ознаками, як „належності особи до держави” та „правового зв’язку особи з державою” криються реально існуючі суспільні відносини конкретної людини з визначеною державою. Сукупність цих суспільних відносин становить предмет регулювання одного з інститутів конституційного права України, інституту громадянства.

У науковій літературі розмежування між філософськими категоріями „зв’язок” і „відносини” ще чітко не сформульовані. Виділення правовідносин з усієї маси багатоманітних зв’язків, які існували в правовій дійсності (правових зв’язків), може здій­снюватися за особливою, високо значущою з позицій право­знавства підставою - чи розкриває даний зв’язок соціальну природу та юридичний характер суб’єктивних прав та обов’язків. До таких правовідносин належать і правовідносини громадянства України.

Громадянство України - це комплексні, стійкі правовідносини за участю особи та Української держави, змістом яких є взаємні права та обов’язки сторін.

На відміну від тимчасових правовідносин, які породжуються в силу виникнення будь-якого юридичного факту і тривають до того часу, доки не виконані дії, передбачені правовою нормою, постійні, стійкі правовідносини громадянства України виникають з моменту юридичного закріплення кола суб’єктів права та їхнього правового статусу і тривають протягом усього часу, поки існують суб’єкти, які є їх сторонами - конкретна особа та Українська держава.

Новизну Закону України, Діро громадянство України” в редак­ції від 18 січня 2001 року, прийнятого шостою сесією Верховної Ради України, визначають наступні моменти:

- по-перше, дано визначення термінів, які вживаються в Законі, що буде суттєвою підмогою для подальшої законотворчої роботи, і для практичного розв’язання питань громадянства;

- по-друге, закріплено принципи законодавства України про громадянство, які відповідають положенням Конституції України і принципам міжнародного права у сфері громадянства;

- по-третє, вичерпно встановлені підстави набуття та припи­нення громадянства України;

- по-четверте, зміст основних положень Закону про набуття та припинення громадянства України Грунтується на одному з загальновизнаних принципів міжнародного права — принципі уникнення безгромадянства;

- по-п’яте, повніше врегульоване питання повноважень державних органів у сфері громадянства та організації їх прак­тичної діяльності.

Аналіз проекту Закону про громадянство України, на стадії його розробки, експертами Ради Європи та Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців допоміг узгодити його з між­народними актами з питань громадянства, що створює умови для приєднання до них України. Йдеться, перш за все, про Європейську Конвенцію про громадянство 1997 року та Конвенцію про скоро­чення безгромадянства 1961 року. Однак для приєднання України до зазначених Конвенцій ще потрібно здійснити масштабну і трудомістку роботу з приведення національного законодавства у повну відповідність із засадами, закладеними у цих міжнародних документах.

„Право ґрунту” та „право крові”, а також їхні різноманітні комбінації продовжують залишатися основними принципами, що лежать в основі правового регулювання набуття громадянства за народженням. їх навіть можна розглядати не як правові прин­ципи у звичайному розумінні, а як типові способи або сукупність типових умов набуття громадянства за народженням. Вони най­повніше відображають наявність фактичного зв’язку особи з державою. Однак це не означає, що держави не можуть керува­тися іншими принципами. Жодної міжнародно-правовоїзаборони тут не існує, просто відсутня об’єктивна потреба у прийнятті інших принципів. В українському законодавстві про громадянство домі­нуюче положення „права крові” доповнюється принципом „права ґрунту”.

Набуття громадянства на основі „права ґрунту” або „права крові” може бути як безумовним, так і таким, що залежить від певних додаткових умов. Як правило, при „умовному” набутті громадянства за „правом грунту” додаткові умови пов’язані з походженням особи, а при „умовному” набутті громадянства за „правом крові” додаткові умови мають „територіальний характер”. Подібні умови містяться і в українському Законі про громадянство (в частинах 2-5 статті 7 йдеться про набуття громадянства за „правом ґрунту” в силу певних умов). Однак обмеження „права грунту” та „права крові” певними умовами не слід змішувати з комбінацією цих двох принципів.

До умов прийняття до громадянства України (стаття 9 Зако­ну) слід додати і таку умову, як „складання присяги на вірність України”. Це дасть можливість підвищити значущість і авторитет українського громадянства у нового громадянина України. При­сяга сприятиме підняттю рівня так званого морального аспекту' грома-дянства, аспекту „вірності державі”, як це має місце в деяких зарубіжних країнах (США, Великобританії), де складання такої присяги є обов’язковим, згідно законодавства. Приклад закріп­лення на законодавчому рівні присяги на вірність державі є і в історії України. Так, Законом гетьмана П. Скоропадського „Про громадянство Української держави” від 2 липня 1918 року було закріплене положення про обов’язкове складання приречення (присяги) громадянина Української Держави.

Наявність умов набуття громадянства України, передбачених статтею 9 Закону України про громадянство, є обов’язковою для прийняття іноземців до громадянства держави. Існування цих умов пов’язане з тим, що будь-яке утворення, у тому числі і держава, може нормально функціонувати тільки при певному рівні ста­більності, гармонії. Прийняття іноземців у громадянство не повинно порушувати цю гармонію. При дотриманні особою умов прийняття до громадянства України відбувається її інтеграція в українське суспільство. Але щодо деяких умов, передбачених статтею 9 Закону про громадянство, існують певні проблеми. Наприклад, серед „законних джерел існування”, наявність яких є необхідною для прийняття до громадянства України, в Законі вказуються, поряд з іншими, стипендія, пенсія, соціальні випла­ти та допомоги (стаття 1 Закону). Але розмір вищезазначених „джерел” є надзвичайно низьким в Україні, „недостатнім для існування”. Тому, виникає питання, чи наявність у особи, яка хоче стати громадянином України, подібних „законних джерел існу­вання” реально забезпечить цій особі нормальне життя в Україні і чи має держава моральне право приймати до свого громадянства осіб, яких не здатна забезпечити достатніми засобами для існування.

Тут вбачається два шляхи вирішення даної проблеми. Пер­ший - не вказувати в Законі про громадянство України таких „законних джерел існування”, які мають формальний характер і не відповідають існуючим реаліям. І другий, більш прийнятний шлях - збільшити розміри вищезазначених виплат, привівши їх до цивілізованого рівня. Для цього потрібно внести відповідні зміни до Законів України „Про пенсійне забезпечення”, „Про державну допомогу сім’ям з дітьми” тощо. ~

Так званий виключний порядок набуття громадянства, або натуралізація в силу правонаступництва держав стосовно тери­торії, передбачається в спеціальному законодавстві та міжна­родних договорах. Така натуралізація передусім має місце при територіальних змінах та переселенні. Кожний договір про зміну території повинен містити гарантії забезпечення особі права на громадянство.

Питання правонаступництва у сфері громадянства було ви­рішено Україною на демократичних засадах з урахуванням світового досвіду. Держава під час визначення кола своїх громадян обрала так званий „нульовий варіант”. Відповідно до Закону „Про правонаступництво України”, прийнятому Верховною Радою України 12 вересня 1991 року, громадянами України були визнані усі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення неза­лежності України постійно проживали на її території. Повніше інтереси людей враховано у Законі України „Про громадянство України”, прийнятому 8 жовтня 1991 року.

Кожна демократична держава повинна передбачати мож­ливість припинення свого громадянства за бажанням особи за наявності гарантій, що остання не стане особою без громадянства. Проте, вважаємо, що існування деяких обмежень щодо виходу з громадянства є правомірним. Наприклад, це стосується недо­пущення виходу з громадянства України особи, яку притягнуто як обвинувачену в кримінальній справі, або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає вико­нанню. Інші обмеження є дещо суперечливими, зокрема заборона виходу особи з громадянства, якщо та має невиконані майнові обов’язки перед фізичними та юридичними особами. На нашу думку, подібні норми повинні бути замінені створенням відпо­відного міжнародного механізму вирішення цієї проблеми. Йдеться про укладення міжнародних договорів щодо правової допомоги, які дозволяли б державі та конкретним особам вимагати задоволення їхніх майнових вимог.

Загальновизнаної правової дефініції позбавлення гро­мадянства, а також правової відмінності між позбавленням громадянства і його втратою в силу закону на сьогоднішній день не існує. В зв’язку з цим більш вагомим є встановлення опти­мальних з точки зору правової демократичної держави підстав припинення громадянства особи.

Під забороною позбавлення громадянства, передбаченою частиною першою статті 25 Конституції "України, необхідно розу­міти заборону безпідставного (довільного) позбавлення гро­мадянства, яке є несумісним з сучасними уявленнями про правову демократичну державу, правами людини і не відповідає духу Загальної Декларації прав людини. Одночасно під втратою громадянства на підставі закону згідно з Конституцією України можна розуміти припинення громадянства особи за чітко визначеними в законі (стаття 19) підставами, які відповідають сучасному розумінню права та не протирічать правам людини.

Встановлення в законодавстві України можливості вступу іноземця до громадянства держави без виходу з іноземного громадянства (згідно пункту 2 частини 2 статті 9 Закону про громадянство України - вихід повинен відбуватись протягом року після набуття українського громадянства) призводить до виник­нення в особи подвійного громадянства. Подання спеціальної декларації у випадку, коли іноземець, який вступив до грома­дянства України, не може вийти протягом року з громадянства іншої держави з незалежних від нього причин, не припиняє іно­земного громадянства останнього. Таким чином, спостерігається певна лібералізація підходів до множинного громадянства в законодавстві України, що не узгоджується із закріпленим у ньому принципом єдиного громадянства. Треба зазначити, що подібна тенденція має місце і на міжнародному рівні. Так, Європейська Конвенція про громадянство 1997 року прямо не забороняє подвій­ного громадянства і в той же час не вимагає від держав визнання останнього як загального принципу.

Аналіз нового законодавства про громадянство України та українських двосторонніх міжнародних договорів з питань гро­мадянства, свідчить, що вони містять цілісну систему загально­визнаних правових способів уникнення подвійного громадянства та безгромадянства. Україна, практично, не приєдналась до жод­ного міжнародного акту з питань громадянства, крім Конвенції ООН про громадянство заміжньої жінки 1957 року. Проте, останні зміни до законодавства України про громадянство та укладення нашою державою низки двосторонніх міжнародних угод з краї­нами СНД про уникнення безгромадянства та подвійного громадянства, вже зараз, на наш погляд, дають підстави для приєднання України до основних міжнародних конвенцій з питань громадянства. Це, безперечно, сприяло б зміцненню іміджу України у світовому та європейському співтоваристві.