Терміни конституційного права на літеру А

Автономна Республіка Крим (далі — АРК). АРК невід’ємна складова частина України (ст. 134 Конституції). Поява автономії у складі України є результатом політичного компромісу у ході при­йняття Конституції України.

До предмета відання АРК належить широке коло питань по­літичного, соціально-економічного, екологічного, культурного та іншого значення (ст. 138 Конституції України). Зокрема, це органі­зація та проведення місцевих референдумів; призначення виборів депутатів Верховної Ради АРК, затвердження складу виборчої ко­місії АРК; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, націона­льної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської без­пеки; участь у розробленні та реалізації державних програм повер­нення депортованих народів.

Особливістю правового статусу АРК є те, що вона має свої органи державної влади і місцевого самоврядування, які здійсню­ють зазначені повноваження. Верховна Рада АРК є представниць­ким органом, повноваження, порядок формування і діяльності яко­го визначаються Конституцією України, Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10 лютого 1998 року, Конституцією АРК (глава 6, ст.

Конституцією АРК (п. 2 ст. 26) до повноважень Верховної Ради АРК належать: прийняття Конституції АРК, призначення чер­гових виборів депутатів Верховної Ради АРК, прийняття рішення про проведення республіканського (місцевого) референдуму, за­твердження бюджету АРК та інше. Із зазначених питань, що мають нормативно-правовий характер, Верховна Рада АРК приймає по­станови, а з питань організаційно-розпорядчого характеру — рі­шення (ст. 27 Конституції АРК).

Органом виконавчої влади АРК є Рада міністрів. Згідно зі статтею 35 Конституції АРК Рада міністрів є відповідальною перед Верховною Радою АРК, і не більше двох разів на рік подає звіт про свою діяльність у цілому (комплексний), а також щоквартально подає письмову інформацію про стан справ у соціально- економічній, культурній та інших сферах.

Конституція України і Конституція АРК (ст. 37) визначає по­рядок призначення на посаду та звільнення з посади Голови Ради міністрів, його заступників, міністрів, голів республіканських комі­тетів. Голова Ради міністрів призначається на цю посаду Верховною Радою АРК за поданням її Голови. Встановлено, що це призначення на посаду та звільнення з посади повинно погоджуватись з Президе­нтом України. Встановлений Конституцією України та Конституці­єю АРК порядок погодження призначення на посаду та звільнення з посади Голови Ради міністрів відповідає основним конституційним повноваженням Президента України, як глави держави.

Конституцією АРК встановлено, що правосуддя здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. Тому вони не мають і не можуть мати жодних особливостей, пов’язаних зі ста­тусом автономії (глава 8, ст. 39-40).

Місцеве самоврядування АРК має здійснюватись у повному обсязі відповідно до Конституції (розділ XI «Місцеве самовряду­вання») та законів України з певними особливостями, що передба­чені Конституцією АРК (розділ IV «Місцеве самоврядування в АРК»).

Конституційна юриспруденція:

1. Основоположними у здійсненні публічної влади органами влади АРК є приписи частини другої статті 135 Конституції щодо того, що нор­мативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради міністрів АРК не можуть суперечити Конституції України і законам України, прийма­ються відповідно до Конституції України, законів України, актів Прези­дента, Кабінету Міністрів України та на їх виконання (Рішення КСУ від 3 лютого 2009 року № 4-рп);

2. Неконституційним є використання Верховною Радою АРК термі­ну «закон АРК» як форми її нормативно-правових актів, ухвалених після прийняття Конституції України (Рішення КСУ від 25 березня 1998 року №4-рп);

3. Конституція АРК визначила, що Верховна Рада АРК як пред­ставницький орган здійснює представницькі, нормотворчі, контрольні функції та повноваження в межах своєї компетенції, а Рада міністрів АРК, як уряд, здійснює виконавчі функції та повноваження у межах своєї ком­петенції (Рішення КСУ від 21 грудня 2001 року № 19-рп);

4. Засади здійснення державної влади в Україні за принципом її по­ділу на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6 Консти­туції України) безпосередньо не стосуються поділу повноважень, на яко­му ґрунтуються організація і діяльність Верховної Ради АРК і Ради мініс­трів АРК. Делегування законом повноважень органам влади АРК випли­ває з конституційних засад здійснення державної влади і обумовлене соці­ально-економічними, політичними та іншими чинниками. Водночас ні на рівні органів влади АРК, ні на рівні органів місцевого самоврядування Конституцією України не встановлено обмежень щодо змін або повер­нення законом органам виконавчої влади делегованих повноважень (Рі­шення КСУ від 3 лютого 2009 року № 4-рп).

5. Рада міністрів АРК у межах своєї компетенції здійснює виконавчі функції та повноваження (абзац другий пункту 3 статті 1 Конституції АРК), а також державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами. При цьому для здійснення делегованих державних виконавчих функцій і повноважень АРК передаються відповідні фінансові та матеріа­льні ресурси, об’єкти державної власності. В питаннях виконання держав­них функцій і повноважень Рада міністрів АРК, її Голова, його заступни­ки, керівники відповідних міністерств і республіканських комітетів АРК підзвітні і підконтрольні Кабінету Міністрів України (пункти 3, 5 статті 35 Конституції АРК (Рішення КСУ від 3 лютого 2009 року № 4-рп).

6. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 138 Основного За­кону до відання АРК належить розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК на основі єдиної податкової і бюджетної політики України.

7. Органи АРК та органи місцевого самоврядування коштами відпо­відних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави (Рішення КСУ від 16 січня 2003 року № 1-рп).

Література: Копиленко О. Л. Конституція Автономної Республіки Крим: проблеми прийняття, затвердження, реалізації. К., 2001. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу. К., 2002.

Адвокатура (від лат. абуосагс — закликати, запрошувати) — всеукраїнська громадська організація, яка за своєю природою є правозахисним інститутом громадянського суспільства. Статусу адвокатури опосередковано стосуються положення Конституції України, які встановлюють гарантії права на правову допомогу (ст. 59). Конституційні положення визначають статус адвокатури як інституційну основу правової допомоги в Україні, оскільки на неї покладаються функції захисту від обвинувачення та надання пра­вової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст. 59, ч. 2). Втім, ще кілька статей Конституції України в тому чи іншому аспекті торкаються діяльності української адвока­тури з надання правової допомоги.

У Конституції України чітко не визначено правовий статус адвокатури, але з окреслених у ній завдань можна зробити висно­вок, що адвокатура є одним з інститутів правової системи, що ви­конує завдання, без здійснення яких функціонування цієї системи неможливе. Водночас адвокатура віграє роль «дружнього посеред­ника» між державою та/або іншими суб’єктами права у громадян­ському суспільстві.

Конституційна юриспруденція:

1. Можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного обирати захисника означає не лише можливість обрати послуги адвоката, а також можливість допуску до справи на його стороні «приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної допомоги».

Адвокатура є спеціально уповноваженим недержавним професій­ним правозахисним інститутом, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у су­дах та інших державних органах. Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від об­винувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право пі­дозрюваного, обвинуваченого і підсудного обирати захисником лише ад­воката, тобто особу, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону «Про адвокатуру» (стаття 2). Це поло­ження треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підоз­рюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно обирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя (Рішення КСУ від 16 листопада 2000 року №13-рп).

2. Положення частини другої статті 59 Конституції України «для... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших держав­них органах в Україні діє адвокатура» треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встано­влено обмежень (Рішення КСУ від 30 вересня 2009 № 23-рп/2009).

Правовий статус адвокатів. Згідно зі статтею 2 Закону «Про адвокатуру» для отримання права займатись адвокатською діяльніс­тю необхідно скласти кваліфікаційні іспити, прийняти Присягу ад­воката України та одержати свідоцтво, яке підтверджує це право. Рівень знань претендента оцінюється кваліфікаційно-дисциплі­нарними комісіями адвокатури (атестаційною палатою), які видають свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю і перед якими складається Присяга адвоката України.

Для визначення рівня знань особи, яка має намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення питання про достатність про­фесійних теоретичних і практичних знань для виконання адвокатом покладених на нього обов’язків з подання правової допомоги, пред­ставництва громадян та захисту їх інтересів у складі КДКА діє ате- стаційна палата. Ця палата вирішує питання про допуск до скла­дання іспитів осіб, які мають намір стати адвокатами, приймає ква­ліфікаційні іспити і ухвалює рішення про видачу (або відмову у видачі) свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. У разі, якщо особа не склала кваліфікаційні іспити, повторно вона може скласти їх через рік.

Відповідно до міжнародних стандартів адвокатської профе­сії дисциплінарне провадження проти адвоката має здійснювати­ся безсторонніми дисциплінарними комісіями, створеними адво­катурою, за можливості оскарження їх рішення до суду. Дисцип­лінарна палата КДКА складається не тільки з адвокатів, а також із суддів та представника від управління юстиції, що не повністю відповідає зазначеним вище стандартам.

Дисциплінарне провадження, як зазначено у статті 29 Осно­вних положень про роль адвокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 року, має здійснюватися згідно з кодексом професійної етики. Це означає, що під час роз­гляд кожної дисциплінарної справи адвоката мають активно за­стосовуватися Правила адвокатської етики, які повинні слугувати системою орієнтирів для адвокатів, а також мають закріпити єдину систему критеріїв оцінки етичних аспектів поведінки адво­катів у дисциплінарному провадженні КДКА під час оскарження дій адвоката.

Правовий статус адвокатських об'єднань. Адвокатське об’єднання — організаційна форма діяльності адвокатури в Украї­ні, за якою адвокат для здійснення адвокатської діяльності об’єднується з іншими адвокатами. Перелік видів адвокатських об’єднань, наведених у законодавстві України, не є вичерпним. За­кон конкретизує лише деякі з них — колегії, адвокатські фірми, контори. Об’єднання не займаються підприємницькою діяльністю, не отримують прибутку, не виконують роботи, не надають послуги. Відповідно до Конституції України та чинного законодавства України адвокатські об’єднання забезпечують право на захист та надають правову допомогу не на засадах підприємництва, а здійс­нюють це як специфічну конституційну функцію адвокатури. Ад­вокатські об’єднання є юридичними особами, діють на підставі за­конодавства та своїх статутів, реєструються у Міністерстві юстиції України.

Адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, са­моврядування, колегіальності та гласності. Добровільність означає, що адвоката не можна примусити стати членом будь-якого адво­катського об’єднання і ніхто не може утримати його від виходу з будь-якого адвокатського об’єднання за його власним бажанням. Адвокат може вільно обирати з ким зі своїх колег об’єднуватися.

Згідно із Законом «Про адвокатуру» спілки та асоціації адво­катів можуть створювати як фізичні особи (адвокати), так і юридичні особи (адвокатські об’єднання), тобто передбачено як індивідуаль­не так і колективне членство. Спілки і асоціації адвокатів не є про­фесійними об’єднаннями відповідно до статті 4 Закону «Про адво­катуру», які утворюються з метою здійснення ними адвокатської діяльності.

Адвокатське об’єднання утворюється для виконання профе­сійної діяльності, визначеної в Конституції України і в Законі «Про адвокатуру», яка полягає у захисті і представництві прав і законних інтересів інших як фізичних, так і юридичних осіб, які не є членами цих об’єднань. Здійснюючи цю діяльність, члени адвокатського об’єднання керуються спеціально наданими їм правами, встановле­ними спеціально для них обов’язками і передбаченими гарантіями. Діяльність адвокатури, і її складових — адвокатських об’єднань, — передбачена Конституцією України, що не характерно для громад­ських організацій, об’єднань громадян, а також регулюється спеці­альним законом, в якому відсутні будь-які посилання на Закон «Про об’єднання громадян», дія якого не поширюється на адвокат­ські об’єднання щодо їх професійної діяльності. Однак для захисту своїх соціальних та професійних прав адвокати і адвокатські об’єднання можуть створювати спілки та асоціації, і це передбаче­но окремо статтею 19 Закону «Про адвокатуру», а серед визначе­них цілей, безумовно, відсутні такі, що пов’язані з поданням пра­вової допомоги, забезпеченням захисту та представництвом фізич­них та юридичних осіб.

Мета створення спілок та асоціацій адвокатів полягає в захи­сті цими організаціями соціальних та професійних прав адвокатів. Однією з таких організацій є Спілка адвокатів України — Все­українська організація адвокатів, метою якої є об’єднання зусиль адвокатів у сприянні формуванню демократичної правової держа­ви, підвищення рівня правової допомоги, піднесення ролі і автори­тету адвокатури у суспільстві й державі, вдосконалення законодав­чого регулювання діяльності адвокатури, сприяння досягненню адвокатурою повної самостійності та самоврядування, захист за­конних інтересів членів Спілки, поширення історичних традицій української адвокатури, сприяння розвитку і поглибленню міжна­родних зв'язків адвокатів.

Література: Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р.; Основні положення про роль адвокатів. Прийняті УПІ Конгресом ООН по запобіганню злочинам 1 серпня 1990 р.

Адміністрація Президента (з 1994 по 2005, 2005-2010 — Сек­ретаріат Президента, з лютого 2010 р. поновлено цю назву, далі — АП) — допоміжний орган при Президентові України, який сприяє належній реалізації главою держави його конституційних повнова­жень відповідно до п.28 ст 106 Конституції України. Діяльність АП носить експертно-аналітичний та інформаційно-консультативний характер. Основним призначенням АП є стратегічне планування заходів Президента та прогнозування основних тенденцій розвитку соціальної, політичної, економічної, культурної сфери суспільства. З цією метою в АП залучаються відповідні фахівці, експерти, нау­ковці. Метою діяльності цього органу є забезпечення прозорої, пу­блічної та ефективної реалізації повноважень Президента на заса­дах верховенства права.

До складу АП входять Голова, Перший заступник і заступник Голови, Прес-секретар Президента, Постійні Представники Прези­дента у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, Конституційному Суді, а також головні служби та служби. Сьогодні у складі АП функціо­нують 17 служб (наприклад, Головні служби зовнішньої, внут­рішньої, гуманітарної, регіональної і кадрової політики тощо).

АП для виконання покладених на нього функцій може брати участь в опрацюванні проектів указів і розпоряджень Президента; запитувати та одержувати в установленому порядку інформацію, документи і матеріали від державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і посадових осіб. АП може використовувати державні, у тому числі урядові, системи зв'язку і комунікацій, мережі спеціального зв'язку та інші технічні засоби; користуватися в установленому порядку базами даних державних органів. З метою підготовки виважених і компе­тентних актів Президента АП може залучати в установленому по­рядку до виконання окремих робіт і завдань, участі у вивченні окремих питань учених і фахівців, у тому числі на договірній осно­ві, працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади. АП може також порушувати за дорученням Президента перед керів­никами органів виконавчої влади та органів місцевого самовряду­вання, підприємств, установ і організацій питання про усунення виявлених у їх діяльності недоліків, інформувати правоохоронні органи про порушення Конституції та законів України, указів і розпоряджень Президента.

Американський конституціоналізм (далі — АК) — система конституційного правління, в основі якого лежать ідеї лібералізму, федералізму, республіканізму, судового конституційного контро­лю. В основі сучасного Американського конституціоналізму ле­жать декілька теорій: процесуальна (Дж. Г. Елай, Л. Г. Трайб), прав людини (Р. Дворкін, Г. Р. Монаган), «дуалістичного конституціо­налізму» (Б. Аккерман).

Засади АК закладені в ідеях, основні з яких викладених у «Федералісті», авторами якого є Александер Гамільтон, Джеймс Медісон та Джон Джей. Саме у «Федералісті» було закладено про­граму переходу від конфедерації американських колоній Англії до союзної держави (федерації) у формі Сполучених штатів Америки (далі — США). За задумом організація США ґрунтувалася на прин­ципах президентської республіки та федералізмі. На відміну від англійського конституціоналізму АК властива кодифікована (писа­на) конституція як єдиного правового акта. За таких обставин змі­нюється природа судового прецеденту, оскільки правотворча роль Верховного суду ґрунтується на положеннях Конституції США. Нині панує думка, що конституційне правління засновано на пра­вовій традиції, оскільки законодавче творення права (higher lawmaking), засноване на конституції, а з іншого боку існує тради­ційне для англо-американської системи судове творення права (judgment).

За формою Конституція США є жорсткою, оскільки внесення змін до неї здійснюється кваліфікованою більшістю Конгресу та потребує ратифікації трьох четвертями легіслатур штатів. АК при­таманна модель сильної і незалежної судової влади. Така система зумовлює соціальну активність суду щодо інтерпретації конститу­ції, що забезпечує її еволюційний розвиток на відміну від європей­ської практики конституційних реформ або дисконтинуїтету. Від­повідно Верховний суд США є головним інститутом, який володіє монополією щодо визначення критеріїв конституційності законів, які приймаються Конгресом.

АК ґрунтується на ідеях мінімального втручання держави у приватне життя індивіда. Саме з цих міркувань під час прийняття Конституції США 1787 були відсутні положення, які б містили Біль про права людини. На думку А. Гамільтона, наявність такого біля у тексті Конституції США містило б різного роду застережен­ня щодо обсягу і змісту прав людини. Водночас Конституція США імпліцитно містить гарантії habeas corpus, тобто судові механізми захисту прав людини. Однак перші десять поправок до Конституції США містять положення, які характеризують їх як Біль про права людини. На сьогодні до Конституції США внесено 27 поправок, які розширили коло прав і свобод людини, які є негативними за своєю природою (громадянські та політичні права і свободи).

Федералізм в АК розглядається як основа забезпечення без­печного існування американського співтовариства та організації пу­блічної влади. Це положення втілено у федеральному державному устрої, відповідно до якого сьогодні США складається з 50 штатів та федерального округу Колумбія, в якому знаходиться столиця — місто Вашингтон. Відповідно до засад федералізму в США існують як федеральні органи влади, так і органи влади штатів. Конституція США запровадила систему розподілу повноважень між органами влади федерації та штатів за остаточним принципом: Конституція США визначає коло повноважень федерації, з інших питань, не за­значених в ній, — повноваження належать штатам.

Республіканський принцип побудований на засадах жорсткої моделі поділу влади та президенціалізмі. Главою держави є Прези­дент, який обирається непрямими, ступінчастими виборами (що сьогодні часто вважають анахронізмом), і одночасно очолює вико­навчу владу. За «погодою і згодою Сенату» Президент США фор­мує свою Адміністрацію, яка за своєю суттю є урядом. Президент США має право відкладального вето, однак позбавлений права за­конодавчої ініціативи та розпуску палат Конгресу. На відміну від інших президенціалістських режимів лише у США існує президент­ська форма правління на відміну від інших президенціалістських режимів (суперпрезиденстька республіка, делегативна демократія), оскільки Президент не може розпустити палати Конгресу.

Американський парламент — Конгрес — складається із двох палат з Сенату та Палати представників. Це є парламент рівноправ­них палат, оскільки розподіл повноважень між ними є збалансова­ним. Верхня палата Конгресу — Сенат є органом представництва штатів (по два сенатори від кожного штату і один від округу Колу­мбія), члени якої обираються строком на шість років з ротацією його складу на третину кожні два роки. Нижня палата Конгресу — Палата представників складається з 345 членів, які обираються у виборчих округах із приблизно однаковою кількістю населення строком на два роки з ротацією складу на третину кожні два роки. Конституція США не містить обмежень щодо можливостей пере­обрання конгресменів.

Література: Федераліст. Коментар до Конституції США / Пер. з англ. Н. Комарова. К.: Сфера, 2002; American Constitutional Law. 3^rd ed. / Ed. by L. Fisher. Durham: Carolina Academic Press, 1990; Modern Constitutional Theory: A Reader. / 3^rd Ed. By John H. Garvey and T. Alexander Aleinikoff. St. Paul, Minn.: West Publishing Co., 1994

Англійський конституціоналізм ґрунтується на «неписа­ній» конституції, ідеях верховенства парламенту та верховенства права, прерогативах корони, гарантіях від свавільного втручання у приватне життя індивіда, закладених у процедурах habeas corpus.

Англійська «неписана» конституція, на думку Альберт Дайсі базується на трьох принципах: законодавчому суверенітеті парла­менту (the legal sovereignty of Parliament), верховенстві права (the Rule of Supremacy of Law') та залежності звичаїв від конституційно­го права. Взаємозв’язок між принципом суверенітету парламенту та принципом верховенства права виражається в тому, що парла­мент не може зловживати владою та свавільно приймати закони. Ця ідея набуває важливого значення в сучасних умовах, для якої характерне поєднання функцій парламенту та уряду, широка прак­тика делегування законодавчих повноважень парламенту урядові.

На противагу Американському конституціоналізму британсь­кий парламентаризм відображає ідею суверенітету законодавчого органу при визнанні автономної правотворчої ролі судової влади. Конкуренція ідей конституціоналізм versus парламентаризм є спе­цифічним феноменом в англо-американській правовій традиції, який відрізняє її два напрями.

Водночас, британська традиція верховенства парламенту не передбачає прийняття правових актів, які б мали вищу юридичну силу, оскільки це посягає на суверенітет парламенту. Англійська конституційна традиція базується на Великій хартії вольностей (1215 р.), Петиції прав, Білю про права (1689 р.) та Актові про устрій (1700 р.). Ці правові акти надали високого ступеню легітим- ності британському парламентаризму, на них власне й базується принцип суверенітету парламенту. Нині принцип суверенітету пар­ламенту не тлумачиться абсолютно. Насамперед, це пов'язано з вступом Об'єднаного Королівства до Європейських економічних співтовариств 1972 року. Також сьогодні змінилася інтерпретація співвідношення між конституційним та іншим законодавством.

Принцип суверенітету парламенту не поширюється на сферу загального права (common law). Доктрина судового прецеденту зводиться до того, що «кожний суд зобов'язаний слідувати рішен­ню більш високого за положенням суду, а апеляційні суди (крім Палати лордів) зв'язані своїми попередніми рішеннями». Сутність цієї доктрини проявляється також у тому, що судді «нерідко зо­бов'язані слідувати раніше прийнятому рішенню навіть у тих випа­дках, коли є достатньо переконливі доводи, які в інших обставинах дозволили би не робити цього» (Р. Кросс).

Нині у зміст судового прецеденту закладаються не тільки прецеденти, сформовані судами загального права, а також європей­ських судів: зі вступом Великої Британії з 1973 р. визнається судо­ве прецедентне права Люксембурзького Європейського суду спра­ведливості та Страсбурзького Європейського суду з прав людини, який надає інтерпретацію положень Конвенції про захист прав лю­дини й основоположних свобод 1950 р.

Література: Кросс Р. Прецедент в английском праве. М.: Юриди­ческая литература, 1985; Романов А. К. Правовая система Англии: 2-е изд., испр. М.: Дело, 2002; Dicey A. Introduction to the Study of the Law of the Constitution. London: Macmillan and Co., 1931.

Англо-американський тип конституційної системи (далі — ААТК) заснований на системі загального права (common law), ос­новним джерелом якого є судовий прецедент, та гарантіях недото­рканності особи на основі процедури habeas corpus. З другого боку ААТК базується на дуалістичному підході: «неписаній» конститу­ції у Великій Британії та «жорсткій» конституції США.

Це впливає на структуру джерел конституційного права. У Великій Британії судовий прецедент є головним джерелом консти­туційного права, однак на еволюцію прецеденту суттєво впливає acquis communautaires (правовий доробок) Європейського Союзу. Однак, згідно з доктриною верховенства парламенту суди не вправі втручатися у сферу діяльності парламенту.

Англійська модель конституціоналізму знайшла своє відо­браження у колишніх домініонах Великої Британії: Канаді, Австра­лії, Новій Зеландії. Так, формальним главою держави у цих країн вважається британський монарх, якого представляє генерал- губернатор. Інвеститура генерала-губернатора є формальною, оскі­льки британський монарх затверджує на цей пост кандидатуру, за­пропоновану прем’єр-міністром, який репрезентує парламентську більшість.

У США прецедентне право ґрунтується на положеннях Кон­ституції. Тому судова активність спрямована насамперед на інтер­претацію Конституції, а якій провідна роль належить Верховному суду США. Американському конституціоналізму притаманний фе­дералізм, республіканізм та судові гарантії приватної сфери життя індивіда.

Американська модель конституціоналізму запозичена країнами Латинської Америки. Однак практика засвідчила непридатність аме­риканської моделі до латиноамериканських країн. Це призвело до ви­никнення у них авторитарних режимів та нестабільності конститу­ційних систем.

Література: Романов А. К. Правовая система Англии: 2-е изд., испр. М.: Дело, 2002; American Constitutional Law. 3^rd ed. / Ed. by L. Fisher. Durham: Carolina Academic Press, 1990; Dicey A. Introduction to the Study of the Law of the Constitution. London: Macmillan and Co., 1931.