§1. Сутність влади

Якщо спробувати образно охарактеризувати суть влади, то можна скористатись порівнянням всесвітньовідомого філософа Т.Ґоббса, яке він застосував щодо держави, назвавши її Левіафаном - біблійним персонажем, величезним і страшним чудовиськом незро­зумілого походження.

Всі ці образні чи наукові визначення суті влади можуть бути слушними та прийнятими, оскільки влада є багатоликою, виявляє себе як складний соціальний феномен. Влада - всезагальна, вона є скрізь і всюди, вона є вічною в історичному часі. У політологічній літературі часто використовується висловлювання французького філософа Ролана Варта, який говорив, що влада ніколи не гине, «вигнана, виставлена за двері, вона влазить до вас у вікно». На наш погляд, порівняння не зовсім вдале. Що ж це за влада, яку можна вигнати? Одну владу можна «вигнати» лише іншою владою - у цьому вічність, постійність існування влади. Влада, як правило, та­ка, що не її, а вона будь-кого «вижене і виставить за двері»'.

Влада є всюди, де є стабільні об’єднання людей: у сім’ї, у тру­дових колективах, у всій державі.

Влада в суспільстві - це засіб організації відносин між соціаль­ними групами, знаряддя і спосіб управління реальністю інших лю­дей. В Конституції України (ст.5) підкреслюється, що «носієм суве­ренітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Влада має специфічну здатність притягувати людей.

Прагнення до влади - це, найчастіше, приховане бажання па­нування, сфера особистого самостверджування, коли людина нама­гається рельєфно висловити своє «я» і поставити його вище «я» оточуючих. Звідси ототожнення влади з пануванням, здатністю впливати на когось, примушувати виконувати запрограмовані дії, навіть розпоряджатися життям людей. Проте сила влади суттєво відрізняється від примітивного і прямолінійного насильства тим, що вона має бути визнаною, безсумнівною, легітимною. Влада по­винна бути легальною, тобто спиратися на закони, правила, норми. У цьому випадку управління обумовлено знанням і чітким дотри­манням норм, які регламентують владну діяльність, їх активним використанням для досягнення поставлених цілей.

Домінування і примус не є достатніми ознаками влади, оскіль­ки примус може бути злочинним, пов’язаним з насильством, теро­ром, репресіями. Влада є владою лише тоді, коли її накази сприй­маються підвладними як законні, легітимні. Відомий французький філософ Ж.-Ж.Руссо говорив, що «найсильніший ніколи не буває достатньо сильним, щоб бути постійно господарем, якщо тільки він не перетворює свою силу на право, а покору на обов’язок».

Влада є специфічною формою суспільного поділу праці. Вона здійснюється в умовах, коли одні члени суспільства делегують, пе­редають свої владні повноваження іншим. Постійна влада, як і ба­гатство, характеризується нерівномірністю розподілу в суспільстві, тому завжди існує небезпека концентрації владних повноважень у вузького кола людей при відсутності її в інших.

Політична влада виникає, формується в процесі реалізації по­треб управління, регулювання суспільних відносин. Т.Гоббс, якого ми вже згадували, у своєму трактаті «Левіафан» писав: «Така за­гальна влада, яка була б здатна захищати людей від вторгнення чужоземців і від несправедливостей, які вони завдають один одно­му, і таким чином надати їм ту безпеку, при якій вони могли б го­дуватися від праці рук своїх і від плодів землі і жити у достатку, може бути створена лише одним шляхом, а саме шляхом зосере­дження всієї влади і сили в одній людині чи у зібранні людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю».

Таким чином, сфера політичних відносин формується як взає­модія загальних і приватних інтересів соціальних груп і окремих людей, яка може розвиватися як у напрямку соціального конфлікту, так і згоди, і потрібен спеціальний інструмент, який би утримував усіх у рамках єдиної спільності.

Міць або, навпаки, слабкість чи навіть крах політичної влади визначаються її здатністю висловлювати інтереси і владні повно­важення інших людей. Процес легітимізацїї влади передбачає дію механізму її взаємозв’язку з культурою, яка може як сприймати, так і відкинути систему влади, що її не влаштовує. Легітимність влади порушується, якщо вона не здатна підкорятися, виконувати свої власні настанови та норми.

Влада має певну творчу, соціальну функцію, але її може вико­нувати лише легальна влада - така, яка діє в рамках закону. Якщо порівняти легальну і нелегальну владу (злочинну), то можна від­значити, що в них є спільне - це власне влада, що спирається на примус, причому у нелегальної влади - це в основному опертя на насильство. Проте відмінностей набагато більше. Якщо легальна влада спирається на публічні, писані, відомі закони, то влада зло­чинна - на неписані, особливі, специфічні, розраховані на певне ко­по людей правила поведінки. Злочинець, кидаючи виклик суспільс­тву, сенс життя бачить в порушенні законів, виході за межі відно­син, що регулюються ними. Якщо легальна влада використовує різ­номанітні санкції, які відповідають реаліям соціальних відносин, то влада злочинна, навпаки, характеризується, як правило, викорис­танням жорстоких санкцій, насильством. Легальна влада спрямовує свою діяльність на стабілізацію суспільства, на його прогрес, а не­легальна - на його руйнування, розмивання, загнивання. Таким чи­ном, специфіка легальної (у даному контексті державної) влади у тому, що вона претендує на монополію легітимного політичного насилля у межах своєї юрисдикції.

Влада існує скрізь, де є спільна діяльність, це необхідний атри­бут суспільних відносин, суть якого - в переведенні матеріальних і духовних інтересів і сил у загальне дійство.

Історично у суспільстві завжди відносини складалися таким чином, що влада, належність до влади чи володіння нею відкривали значний діапазон можливостей для того, хто активно включений в політичний простір. У сучасних умовах влада все більше стає пред­метом самоцінності. Не тільки завдяки тому, що вона відкриває доступ до розподілу матеріальних ресурсів, але і в силу того, що за допомогою влади пропонується і утверджується певна інтерпрета­ція життєвого світу. В політичній боротьбі мова йде не лише про боротьбу за статус і реальні позиції в структурі влади, але й про ті уявлення, які мають самі учасники боротьби чи діючі особи про со­ціальний світ, про те, щоб розширити сферу впливу саме певних життєвих уявлень, сформульованих, як правило, у символічній формі. Абсолютна більшість загальних понять, які використовую­ться у політичній боротьбі, такі як народ, нація, держава, реформа, мають чіткий символічний зміст.

На думку зарубіжних політологів, у процесі політичних відно­син влада проявляє себе через такі основні ознаки і функції:

- примус (прямий чи опосередкований);

- принаджування (підкуп, обіцянка, хабар);

- блокування намірів (тобто перешкода конкурентові в боро­тьбі за владу); •

- «створення вимог» (штучне формування потреб, що їх може задовольнити лише агент влади);,

- «розтягнення сітки влади» (залучення додаткових чинників залежності суб’єкта від влади);

- шантаж (погрози нині чи залякування карою за непокору в майбутньому);

- підказка (ненав’язливе впровадження в масову свідомість вигідних владі настанов чи забобонів);

- інформаційний контроль (прямий чи опосередкований, за допомогою рекомендацій, застережень, помсти)^{[2] [3].}

Влада багатоаспектна і тому визначень її теж багато. Як нам здається, найближчим до оптимального є таке: «Влада - це органі­зована сила, яка за допомогою авторитету, права та примусу здійс­нює реальний вплив на суспільство в цілому і на окремих людей». Якою мірою політична влада складається з інтерференції (тобто нашарування, накладення) багатоманітних вольових потягів до влади. Така інтерфереіщія волей може посилити або послабити владу в залежності від спрямованості «хвиль» волі того чи іншого суб’єкта.

У відповідності з прийнятою у політології класифікацією концеп­цій влади реляціоністські теорії розглядають владу як відносини між двома партнерами, агентами, при цьому один з них здійснює вирі­шальний вплив на іншого. У цьому випадку влада уявляється як взає­модія суб’єкта й об’єкта, у якій суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт. Суб’єкт, якого ще називають актором, втілює акти­вний, спрямовуючий компонент влади. Ним може бути окрема люди­на, організація, нація і т.д. Для виконання владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав бажання мати волю ю влади, що виявиш і і.ся в нака­зах та розпорядженнях бути компетен тим, орі ані юнішим і приводу прагнення до влади Ф.Ніцпіе писав: «Щосщаїтя? Ночуі ія чрос гаючої влади, почуття протиріччя, яке долається; іичадоіюікши і ілс праг­нення до влади...»’.

Влада має двобічну, асиметричну в ин модно іуб жта та об’єкта. Без підкорення, без підлеглості об кін влади псмас. Лінія панування - підлеглість - є основною у владних відносинах. Влада - засіб, за допомогою якого суб’єкти влади ідіпипоіоі і. політичний вплив на суспільство в цілому. Він може буїи прямим або непря­мим, відкритим або прихованим, з викорш і шиям іасобів насильс­тва або ненасильницьким, коротким або дові о і рипаним

Однією з важливих проблем теорії в піди < проблеми підко­рення. В принципі підкорення є таким же природним для людсько­го суспільства, як і керівництво. Готонніс і ь іо підлі і лос і залежить від власних якостей об’єкта володарювання, від характеру вимог, які ставляться перед ним, від ситуацій і засобів впливу, які має суб’єкт, а також від сприйняття керівника виконавцями, наявності і обсягу його авторитету.

Мотивація підкорення теж досить баї аіопспскгпа. Вона може базуватись на позиції страху, на інтересі, на переконанні, на авто­ритеті керівника. Ще відомий теоретик часів Відродження’ Н.Макіавеллі відзначав два основні мотиви поведінки людей - лю­бов і страх. Той, кого бояться, здатний управляти так само легко, як і той, кого люблять. Але, як вважав Макіавеллі, ці два мотиви відрізняються способом дії, і якщо страх міцним і твердим, то любов - тонкою, вона тримається на дуже хи і кій основі - людській вдячності. Злій людині нічого не варто зруйнувати людську вдяч­ність заради особистої користі. До того ж, ресурс страху, за Н.Макіавеллі, має різну ефективність впливу На його думку, лю­дина може змиритися з втратою влади або честі, втратою свободи, навіть смертю батьків, але вона ніколи не змириться із втратою майна. Крім страху та любові, ресурсами влади Н.Макіавеллі ви­знавав людські пристрасті й вади (брехливість, жадібність).

Силу влади, що базується на загрозі страху, можна висловити простою формулою: вона прямо пропорційна тяжкості покарання і обернено пропорційна можливості уникнути його у випадку непо-

¹ Ницше Ф. Соч. В 2т. М„ 1990. Т.2. С. 633. кори. Така влада має тенденцію до послаблення внаслідок природ­ного прагнення людей позбутися цього неприємного психологічно­го стану.

Найміцнішою і найстабільніїпою є влада, яка базується на ін­тересі. Наполеон часто любив повторювати, що людьми рухають страх та інтерес, і вмів уміло користуватися цими двома важелями впливу на суспільство і окремих особистостей. Особиста зацікавле­ність спонукає підлеглих до добровільного виконання розпоря­джень, робить зайвим контроль та застосування каральних санкцій. У більш загальному плані ресурс є основою взаємовідносин влади та індивіду в розвинутих» демократичних країнах. У цьому випадку завіса перед дійством: політики відкривається, і на авансцену вихо­дить пряма лінія зв’язку - політики - виборці. Політики, відстою­ють свій інтерес - прагнення до влади, обіцянками стимулюють інтереси виборців, які за це віддають їм свої голоси. Виборці голо­сують за тих, хто може задовольнити їх різноманітні інтереси.

Інтереси мають об’єктивний характер, тому одним з суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних со­ціальних груп та верств безпосередньо пов’язана зі ступенем їх ус- відомленості. Якщо об’єктивні інтереси неусвідомлені або усвідом­лені незадовільно, певна соціальна група може або досягти мети, яка об’єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси владної соціальної групи. Але, захи­щаючи свої інтереси у конкретній ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги нагальні інтереси інших груп і вживати заходів до їх хоча б певного задоволення.

Як відомо, зміст класичної постановки питання про владу в тому, що влада - це сукупність політичних інститутів, за допомогою функціонування яких одні соціальні групи отримують можливість нав’язувати свою волю іншим і діяти у відповідності з так званими загальними (загальнодержавними, загальнонародними) інтереса­ми. Центральне місце серед цих інститутів займає держава, яка має право і обов’язок говорити від імені народу чи всієї організованої ним спільноти. Більш того, сутнісне визначення держави, за М.Вебером, у тому, що це єдина інстанція, яка має право на засто­сування насильства до своїх громадян і в межах своєї території. «Держава, - писав М.Вебер, - є та людська спільнота, яка в середині певної області претендує (з успіхом) на монополію легітимного фізичного насильства»¹. При цьому відносини між груповими і за­гальнодержавними інтересами можуть бути різними Вони можуть базуватись на взаємному компромісі і консенсусі, можуть грунтува­тися на прямому домінуванні інтересів однієї групи і виключенні інших зі сфери прийняття рішень, на придушенні інших груп. Важ­ливим інструментом у системі здійснення владних функцій, на чому б вони не базувались, є ідеологія обгрунтування влади, її ідейне ви­правдання, теоретичне аргументування, яке забезпечує легітим- ність владних інституцій.

У політичній системі суспільства лише держава володіє суве­ренною владою і це визначає верховенство її щодо всіх інших орга­нізацій. Будучи знаряддям здійснення інтересів і волі панівної у со­ціально неоднорідному суспільстві верстви чи групи, держава вод­ночас впливає на все суспільство в цілому, бере на себе вирішеная загальних питань, сприяє відтворенню таких умов, за яких суспільс­тво може існувати як цілісний соціальний організм. Завдання кож­ної держави - створити таку систему публічної влади, яка здатна забезпечити одержання, аналіз і систематизацію необхідної інфор­мації; узгодження інтересів різних груп у межах суспільного устрою; оптимальну систему підтримання громадського порядку. «Владі, - говорив Президент України Л.Кучма, - зобов’язана... забезпеч^»- ти послідовність, стабільність і динамізм у розвитку країни»^{[4] [5]. Ще один аспект лінії керівництво - підкорення - підкорення за переко­нанням. Такий тип підкорення пов’язаний з мотиваційним впливом свідомості і менталітету, ціннісних орієнтацій, які складають ніби «другу природу» особистості (якщо «першою природою» вважати нервинні, біологічні потреби і повсякденні інтереси індивіда). Го­товність підкорятися державі чи іншому суб’єкту влади заради ви­щих, ніж безпосередні індивідуальні інтереси цілей (національних, моральних, релігійних та ін.) - суттєве джерело сили влади.}

Ще одним мотивом підкорення є авторитет. Він базується на переконаності підлеглих у особистих здібностях керівника, і це де­термінує їх підлеглість без переконання чи страху.

Влада, заснована на інтересах, переконаності й авторитеті, може переростати в ідентифікацію підлеглого з керівником. У цьому випадку досягається максимальна сила влади і суб’єкт сприймається об’єктом як свій представник і захисник. Як правило, це буває у тих випадках, коли подібна ідентифікація є результатом спільності інтересів керівника І виконавця і виникнення в останньо­го почуття єдності з усією організацією чи групою. Крім того, в де­мократичних організаціях індивіди можуть виступати і суб’єктом влади - обирати і контролювати керівництво, і її об’єктом - вико­нувати його рішення, що теж призводить до ідентифікації.

Владний процес регулюється та впорядковується за допомогою спеціального механізму влади - системи організацій і норм їх влашту­вання і діяльності. Стосовно такого складного суб’єкта, як суспільство (народ), механізмом влади є державні органи та інші політичні інсти­тути та право. Влада може функціонувати в найрізноманітніших фор­мах: конфронтація і співробітництво, контроль і управління, заохочен­ня і покдрання, примус та насильство. Але в будь-якому разі політика влади стає справді сильною (у загальноісторичному контексті) лише тоді, коли втілює в реальність основні інтереси членів суспільства, діє в рамках закону, зміцнює законність і правопорядок, створює умови для вільного розвитку особистості. Серед функцій політичної влади найважливішими є управління, організація, контроль і розподіл. Всі ці напрямки в реалізації політичної влади зливаються в одну інтегральну функцію - функцію підтримання цілісності суспільства, координації та узгодження суспільних інтересів, розробки оптимальних рішень з най­важливіших питань.

Для того необхідно використання всіх ресурсів влади, тобто усіх тих засобів, використання яких забезпечує вплив суб’єкта на об’єкт влади. У процесі їх реалізації суб’єктом вони можуть трансформува­тися у владу, яка і являє собою здатність перетворювати певні ресур­си в стійкий вплив у рамках системи взаємопов’язаних агентів.

Останнім часом все більшого значення набувають культурно- інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх Отримання і поширення: інститут науки та освіти, засоби масової Шформації. На порозі XXI ст. «знання, в силу своїх переваг - нескін­ченності, загальнодоступності, демократичності, підпорядкували Собі, - як вважає американський соціолог Олвін Тофлер, - силу та багатство і стали визначальним фактором функціонування влади».

¹ Тоффлер О. Проблемы власти на пороге XXI века // Свободная мысль. 1992. №2. С.16.

¹ Здравомьіслов А.Г. Социология конфликта. С. 226.

прогресивні сили; у свою ч^ргу, застарілі політичні інститут и конт­ролюються представниками регресивного клану (але й тут можливі варіанти).

Політична влада, на яку здійснює сильний вплив економічна влада, досить самостійна і здатна превалювати над нею, підпоряд­ковувати її своїм цілям. При певних обставинах домінуючий вплив на суспільство може здійснювати культурно-інформаційна влада. Її мо­нопольне використання може забезпечити політичному угрупованню перемогу на виборах і тривале збереження свого панування, незва­жаючи навіть на неефективність соціально-економічної політики.

У взаємодії різних влад у суспільстві має місце так званий ку­мулятивний ефект - посилення накопичення влади. Він виявляєть­ся у тому, що багатство підвищує шанси людини на входження в політичну еліту і доступ до засобів масової інформації та освіти. Висока політична посада сприяє накопиченню багатств, доступу до знань та інформаційному впливу; останні, у свою чергу, покращу­ють можливості для того, щоб обійняти провідні політичні позиції і збільшити своє багатство.

Політична влада як центральний елемент політичної системи суспільства - це, перш за все, влада, яка передбачає встановлення, реалізацію, координацію відносин з різними політичними інститу­ціями (державою та її структурами, політичними партіями, нація­ми, соціальними групами). Для політичної влади, як влади - відно­син, пріоритет має не прикладний аспект (горизонтальні чи верти­кальні стосунки у політичній системі та поза нею), а саме змістов­ний. Основними щодо відносин політичної влади є форми і методи впливу на політичну свідомість з метою закріплення необхідних владі політичних норм.

Істотною характеристикою політичної влади є те, що вона - це влада - дія, яка поширюється на відносини її представництва та впливу. Це дія специфічна, оскільки передбачає не багатогранність або вибірковість певного різновиду діяльності, а лише змістовну спрямованість одного з них на ідеологічне обгрунтування існуючої влади. Ідеологія надає політичній владі доцільного характеру, зорі- єнтовуючи її на певну систему цінностей, норм поведінки, відповід­ний спосіб життя. Відомий російський філософ М.Бердяєв з цього приводу зауважив, що якби люди не мали здатності підпадати під гіпноз слів, то невідомо, яка влада змогла б утриматися.

Найсуттєвішою особливістю політичної влади є її верховенст­во, обов’язковість рішень для будь-якої іншої влади, здатність про-

никнення в будь-які суейілвні процеси. Політична влада може об­межити вплив могутніх корпорацій, окремих «олігархів», телеба­чення, газет та інших установ або ж зовсім ліквідувати їх.

Відомий французький вчений Ролан Барт, якого'ми вже згаду­вали, резюмуючи поняття «влада», писав: «Ім’я мені - легіон, мог­ла б сказати про себе влада» повсюди, з усіх сторін, нас оточують різноманітні лідери, громіздкі чи крихітні адміністративні апарати, групи тиску і «затиску» (придушення)... І ми починаємо здогадува­тися, що влада гніздиться у найвитонченіших механізмах соціаль­ного аналізу, що її втіленням є не тільки держава, класи і групи, а також і мода, загальноприйняті думки, видовища, ігри, спорт, засо­би інформації, сімейні і приватні стосунки - влада гніздиться по­всюди, навіть у надрах самого прагнення до свободи, яке прагне її викоренити»¹.