§ І. Судова влада: поняття, ознаки та моделі. Місце судової влади в системі розподілу влади

Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до першого, судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу - суду.

Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду щодо розгляду й вирішення у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.

Третій підхід (організаційно-функціональний) поєднує два перших і визна­чає судову владу як систему створених згідно із законом органів, наділених виключними повноваженнями щодо розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.

Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не врахо­вують її владних проявів, державно-атрибутивної природи. Також не дається відповіді на питання про те, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її із законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.

Судова влада, як гілка державної влади, своїм походженням зобов'язана народові, який є джерелом будь-якої державної влади. Тому самостійність і незалежність судової влади повинні існувати лише у взаємовідносинах із вла­дою законодавчою і виконавчою. Але стосовно народу судова влада не може бути самостійною. Більше того, у даному контексті навіть існує об'єктивна необ­хідність взаємодії трьох видів державної влади як рівноважних, але підпорядко­ваних владі народу, покликаних її забезпечувати й оберігати.

Судова влада, відповідно до теорії і практики розподілу влади, є самос­тійною незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повно­важень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними конт­рольними повноваженнями спеціально уповноважених органів - судів.

Найбільш суттєвою її особливістю є те, що вона, як випливає з наведеної дефініції, може бути реалізована лише державними судами, які входять до скла­ду судової системи відповідної країни.

Судовій владі притаманні певні загальні ознаки, характерні для влади взага­лі. Їх аналіз дозволяє з'ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі взагалі, стосов­но судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. Крім того, вона містить ознаки, що розкривають її специфіку, унікальну природу, виключне місце в системі державної влади, - специфічні ознаки. Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дозволяють визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності.

Загальні ознаки судової влади відображають лише її владну сутність і осо­бливої деталізації не потребують. До загальних ознак судової влади належать:

1. Соціальний характер влади. Судова влада належить до сфери соціаль­них відносин. Потреба суспільства в особливій сфері розв'язання юридичних справ визначається, у першу чергу, неминучістю й систематичністю виникнення в ньому низки конкретних ситуацій, здебільшого конфліктного характеру, що потребують постійного вирішення на підставі встановлених державою правил шляхом підведення конкретних обставин під найбільш типові можливості врегу­лювання поведінки людей.

2. Цілеспрямованість влади. Ця ознака повною мірою характерна для су­дової влади, оскільки передбачає усвідомлення владних відносин усіма їх учас­никами. Судова влада має своїм призначенням виключно розв'язання правових конфліктів і сприяння поновленню порушеного права незалежно від того, чиє право порушене і хто вчинив порушення, а також сприяння суб'єктам права в реалізації їхніх прав.

3. Вольовий характер влади. Стосовно судової влади ця ознака виража­ється у прийнятті судового рішення щодо порушеного й розглянутого в судовому засіданні питання.

4. Регулююче й організаційне призначення влади. Владні відносини вини­кають у суспільстві, коли воно потребує узгодження волевиявлень і намірів ок­ремих його членів.

Судове тлумачення, оцінка конституційності окремих правових положень, право органів конституційної юрисдикції тлумачити основний закон країни до­зволяють судовій владі доповнювати той організаційний вплив на суспільні від­носини, який здійснює законодавча влада.

5. Примусовий характер влади. Ця ознака є природною, оскільки влада завжди пов'язана з примушенням одним суб'єктом іншого до вчинення (або припинення) певної дії (бездіяльності). На відміну від законодавчої й виконавчої гілок влади примус, який застосовує судова влада, має не загальний, а завжди конкретний і персоніфікований характер.

Крім загальних ознак, притаманних будь-якій владі, судова влада характе­ризується й певними ознаками, які належать лише їй і визначають її власну специфіку, зокрема це:

1. Об’єктивність. Право є об'єктивним критерієм правомірності дій судової влади, оскільки воно зосереджує систему цінностей, підвладних сфері реалізації судової влади. Приймаючи рішення, судді обов'язково аргументують його, поси­лаючись на правову норму.

2. Легітимність. Легітимність передбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й свідчить про ступінь довіри суспільства судовій владі, його згоду на неї, готовність до виконання її рішень.

3. Нормативність. Соціальна сфера, у якій функціонує судова влада, і процес реалізації нею своїх владних повноважень, їх зміст і форма здійснення закріплені в нормах матеріального і процесуального права. Судова влада спри­яє поновленню порушеного права суб'єкта, тим самим захищає суб'єктивне право. Разом із тим вона здійснюється лише у процесуальній формі, визначає зміст і порядок реалізації цієї влади. Порушення встановленої законом процеду­ри є передумовою визнання такої діяльності суду неправомірною.

4. Особлива предметна сфера. Предметна сфера функціонування судової влади має виключний характер. Судову владу залучають до дії лише в умовах розгляду юридичної справи, тобто за умов, якщо: а) хоча б два суб'єкти знахо­дяться у стані суперечки; б) суперечка виникла щодо відносин, які регулюються правом.

5. Ситуативний характер. Судова влада функціонує лише за умови зве­рнення до неї суб'єктів права. За своєю ініціативою суд не розпочинає розгляд юридичних справ, тобто судова влада «пробуджується» актом звернення до суду і функціонує на час розгляду справи.

Основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя, тобто ви­рішення на підставі чинного права із застосуванням особливої процесуальної форми конкретних справ і спорів, які виникають унаслідок різних конфліктів у суспільстві між людьми, між людиною і державою, між різними структурами держав. Фактично, судовій владі належить роль арбітра у спорах про право.

Побудова судової системи у різних країнах залежить від конкретних умов історичного розвитку судочинства, розміру самої держави, особливостей право­вої системи. Проте завжди і всюди основне завдання судової системи - безпо­середнє здійснення правосуддя.

Правосуддя - самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських, адміні­стративних справ.

У конституційно-правовій літературі часто і небезпідставно вказується, що ніхто, крім судової системи в особі утворюючих її судів, не може здійснити пра­восуддя від імені держави. Крім того, конституційне право багатьох зарубіжних держав забороняє навіть створення і діяльність надзвичайних судів, у тому числі і в умовах надзвичайного чи воєнного стану. З іншого боку, підкреслюється, що ніхто, в тому числі і держава в особі її органів, не вправі втручатися в діяльність судової системи щодо здійснення правосуддя. Усі фізичні та юридичні особи, включаючи вищі органи влади й управління держави, зобов'язані беззастережно виконувати судові ухвали, оскільки право повинно застосовуватися судом, не­зважаючи ні на які політичні та інші наслідки.

У сучасних демократичних державах здійснення основних повноважень судової влади покладається на суди різних категорій (загальної компетенції, спеціалізовані, адміністративні, конституційні), а також іноді на так звані квазісу- дові органи.

Сукупність усіх органів судової влади в державі, що здійснюють правосу­ддя, утворює судову систему.

Основними елементами судової системи є суди, які пов'язані між собою ор­ганізаційними і функціональними зв'язками. Організаційний зв'язок регулюється, насамперед, конституцією, законодавством про судоустрій, а функціональний - про­цесуальним законодавством (цивільним, кримінальним, адміністративним тощо).

Здебільшого у нормах основного закону згадуються верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди створюються зако­ном (Конституція США).

Організаційно загальні суди, як правило, поділяються на:

1) суди першої інстанції (мирові судді, поліцейські суди, районні суди, суди судових округів);

2) апеляційні суди;

3) касаційні суди (це або вищестоящі суди, або верховні суди).

У деяких країнах такого поділу не існує (Науру, Тувалу - оскільки кількість населення цих країн становить не більше 10 тис.)

Більшість конституцій країн світу, встановлюючи загальні основи судової системи, узагальнено говорять про організацію судової системи та її структуру. Структура судової системи в кожній державі має свої особливості, які залежать від форми територіального устрою, історичних традицій та звичаїв народу, рівня правової культури суспільства, правової системи держави тощо.

У сучасній конституційній доктрині виділяють 4 моделі судових систем:

1. Англо-американську (англосаксонську);

2. Романо-германську (європейську континентальну);

3. Соціалістичну;

4. Мусульманську.

Англосаксонська модель характеризується:

I. Функціонуванням єдиної системи судів на чолі з верховним судом.

Особливість: у США є окрема:

а) федеральна система;

б) система судів штатів. Але і та і інша очолюється верховним судом фе­дерації або верховним судом штату.

II. Використанням судових прецедентів;

III. Пасивністю судді в судовому процесі (його повноваження порівну роз­ділені між ним і присяжними).

Основним ознаками романо-германської моделі (Італія, Франція) є:

1. Відсутність єдиної системи судів;

2. Судовий прецедент застосовується досить рідко;

3. Поряд з апеляцією застосовується касаційний та ревізійний порядок оскарження;

4. Активність судді в процесі: він не лише дає оцінку, але й сам збирає до­кази;

5. Участь у процесі «суддів із народу», «непрофесійних суддів» (ассізи, шеффени).

Соціалістична модель (КНДР) характеризується:

1. Виборністю всіх суддів і народних засідателів;

2. Рівністю прав усіх суддів і народних засідателів;

3. Відповідністю судових округів території адміністративно-територіальних одиниць.

Мусульманська модель має особливий характер:

1. Мусульманському суду підлягають лише вірні або ті, хто погодився на такий суд;

2. Народних засідателів, ассізів, присяжних не існує;

3. Процес здійснюється за канонами шаріату зі специфічними формами відповідальності і в цивільному, і в кримінальному праві.

Судові органи, що формують судову систему, в сучасних державах є різ­ними. Крім загальних судів, до судової системи можуть входити суди звичаєвого права - племінні суди, в яких беруть участь вожді та старійшини. Вони розгля­дають спори між сусідами, спори про використання земель, пасовищ, лісів, деякі питання сімейного права на підставі звичаїв племені. Кримінальні справи такі суди не розглядають. Рішення цих судів, що суперечать законам, є недійсними. Рішення племінного суду може бути оскаржене у суді загальної юрисдикції.

У деяких країнах існують церковні суди, які, передусім, розглядають спра­ви священиків, однак можуть накладати стягнення і на прихожан (покаяння, відлучення від церкви тощо).

Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудо- вого розгляду - медіатори, консиліатори (посередники, примирителі), що діють в Італії, Франції. Їх розглядають як мирових суддів у незначних справах. Як прави­ло, мирових суддів призначають органи місцевого самоврядування (муніципалі­тети) із кола державних службовців у відставці, які знайомі з основами права.

В Індії існують народні суди, які розглядають справи про транспортні по­рушення; у країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення. В Італії також існують народні примирителі (в общинах) і комісії примирителів. При незгоді сторін рішення посередників, громадських судів набувають сили лише після затвердження державним судом першої інстанції. Функції досудового розгляду можуть виконувати суди старійшин (аксакалів) та суди звичаєвого права (Казахстан, Киргизстан).

Громадськими судами з досить широкими повноваженнями є адміністра­тивні суди, що створюються при установах (США). Це, по суті, адміністративні суди, але вони не утворюють єдину систему, як, наприклад, у Німеччині. У Вели­кій Британії адміністративні трибунали розглядають не лише суто адміністратив­ні справи, а й трудові, податкові спори, спори про оплату житла тощо. Члени трибуналів є не державними службовцями, а громадськими діячами.

Особливе місце посідають конституційні суди (трибунали), які розглядають питання конституційної відповідальності вищих посадових осіб (Конституційний трибунал в Республіці Польща).

Але при всій відносній самостійності судової влади її діяльність багато у чому залежить від інших гілок влади, передусім від законодавчої, - саме остання визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус суддів і цілу низку інших питань.

Роль виконавчої гілки влади стосовно судової системи є менш значною. У найзагальнішому плані вона зводиться до матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Ця роль дещо більша у тих державах, де на міністерства юсти­ції покладені окремі управлінські функції та керівництво прокуратурою, як це, наприклад, має місце у ФРН, де на міністерства юстиції земель (їх діяльність координує Федеральне міністерство юстиції) покладено призначення більшої частини суддів.

Становище судової гілки влади певною мірою є суперечливим. З одного боку, це досить сильна влада, оскільки лише вона може здійснювати такі заходи, які не в змозі здійснювати ані законодавча, ані виконавча влада (наприклад, позбавити людину свободи, майна). З іншого - це досить слабка влада, оскільки не опирається на безпосередню підтримку виборців, як законодавча влада, хоча у деяких країнах судді нижчих судів, народні засідателі можуть обиратися гро­мадянами (КНР, США). Силові механізми судової влади, на відміну від виконав­чої влади, або відсутні, або надто слабкі (судові виконавці). Разом із тим сила судової влади повинна ґрунтуватися саме на неухильному дотриманні закону та повазі судового рішення. Таке ставлення до судової влади має виховуватися протягом тривалого часу і сьогодні існує, передусім, у країнах з усталеними демократичними традиціями, де укорінився принцип верховенства права.

Загалом можна вказати, що самостійність судової влади, високий ступінь поваги до неї з боку усіх членів суспільства - це свідчення руху країни до право­вої державності. Цілком зрозуміло, що незалежна судова влада несумісна з самодержавством, авторитарним (тоталітарним) режимом. Унаслідок історичних особливостей, рівня правосвідомості суспільства і деяких інших чинників ступінь самостійності, авторитету судової влади може відрізнятися і в тих країнах, які стали на шлях побудови правової держави. Однак і там очевидним є зростання ролі судової влади, чому сприяє тенденція розширення повноважень судового контролю за конституційністю і законністю нормативних та інших правових актів.

Водночас у другій половині XX ст. спостерігається тенденція передачі відпо­відних функцій до особливих органів суддівського самоврядування, які передбачені багатьма конституціями новітнього періоду (наприклад, Вища рада магістратури - в Італії, Франції; Вища рада судової влади - у Болгарії; Всепольська Судова Рада - у Польщі, Рада правосуддя - у Вірменії тощо). На такі і подібні до них органи суддівського самоврядування покладені завдання щодо формування суддівського корпусу, призначення прокурорів, їх дисциплінарної відповідально­сті, реорганізації окремих судів, інспектування судів у необхідних випадках тощо.

У конституційному праві залишаються суперечливими проблеми віднесен­ня до органів судової влади прокуратури й особливих органів, покликаних вирі­шувати питання про відповідальність глави держави, міністрів і деяких інших посадових осіб (як, наприклад, Висока палата правосуддя і Суд Республіки - у Франції).

Не знає однозначного розв'язання проблема віднесення прокуратури до ор­ганів судової влади. Звичайно, тут усе залежить від місця, що посідає прокуратура у системі державних органів. У більшості держав, як свідчить порівняльний аналіз судових систем, прокуратура діє під загальним керівництвом міністра юстиції, утворюючи більш-менш централізовану систему. Але в ряді держав ця система не лише відповідає судовій системі, але й організаційно пов'язана з нею; прокурори перебувають і діють при судах. Судді і прокурори у даному випадку утворюють єдиний професійний корпус, який зветься магістратурою. При такій системі проку­ратура охоплюється поняттям судової влади. У тих же державах (КНР), де про­куратура є організаційно відокремленою самостійною системою, вона посідає проміжне місце між судовою і виконавчою гілками влади, але нерідко ближче до останньої. У США, наприклад, міністр юстиції є одночасно Генеральним аторне- єм, але тут прокуратура має значною мірою децентралізований характер.

Суперечливим є також віднесення до судової влади передбачених деяки­ми конституціями особливих органів, до компетенції яких входить притягнення до відповідальності високих посадових осіб. Проти віднесення цих органів до судової влади можна висувати такий незаперечний аргумент, як обрання їх членів палатами парламенту із числа депутатів.