СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

Анотація. Розкрито становлення та розвиток сучасного конституціоналізму. Подано генезис па­радигми конституціоналізму. Охарактеризовано принципи конституціоналізму. Проаналізовано категоріальне значення людського виміру конституційного права.

Після вивчення теми студент повинен знати:

- що являє собою сучасний конституціоналізм в Україні;

- якою є історична ретроспектива сучасного конституціоналізму;

- у чому полягають принципи конституціоналізму;

- яке місце людини і громадянина в системі категорій конституціоналізму;

- місце публічної влади в системі сучасного українського конституціоналізму;

- який зміст системи сучасного українського конституціоналізму.

Ключові поняття і терміни: конституціоналізм; сучасний український конституціоналізм; гене­зис парадигми конституціоналізму; принципи конституціоналізму; система конституціоналізму; публічна влада.

Конституціоналізм — політико-правова система держави і суспільства. В науці склалися три основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний та юридичний.

В українській спеціальній літературі конституціоналізм розкривається в політичному аспекті як особливий характер відносин між державою і суспільством на основі консенсу­су, як ідейно-політична доктрина і рух. У політичному контексті витримано визначення українського конституціоналізму, надане в словнику-довіднику «Українське державотво­рення: не витребуваний потенціал», як скарбниці національної ідейно-політичної дум­ки і державно-правової практики, яка створювалася на світовому досвіді вітчизняними мислителями і діячами впродовж століть і спрямована на конституційну регламентацію державного устрою, політичного режиму, прав і свобод людини, взаємовідносин особи, громадян, суспільства і держави.

Крім того, конституціоналізм розглядається у філософсько-історичному контексті як вчення про конституцію, включаючи передконституційні ідеї божественного, природно­го права, договірного походження держави, вчення про плутократію, тиранію, деспотію, демократію тощо. При цьому конституціоналізм як «вчення про конституцію» розгляда­ється з двох позицій — широкої і вузької. «У широкому плані він (конституціоналізм. —

А. К.) еволюціонує, починаючи від міфологічних форм світобачення — параполітології IV- III тис. до н. е.... до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретич­ного знання, виникнення політико-правової науки». У вузькому розумінні конституці­оналізм трактується як комплекс політико-правових ідей і практики державного будів­ництва буржуазії XVII-ХУЛІ ст., яка орієнтувалася на створення інституційно-правових умов функціонування держав, у яких забезпечувалося б народовладдя, верховенство пра­ва та широкі права і свободи людини.

Безумовно, політична і філософсько-історична характеристики конституціоналізму становлять інтерес, але в їх рамках, як правило, затверджуються тези, що мають достатньо абстрактний характер. Тому прийнятнішим бачиться юридичний підхід, який дає змогу сформулювати чітку дефініцію цього явища, що є методологічно необхідним для науко­вого дослідження конституціоналізму, оскільки одна з найважливіших категорій сучасної науки конституційного права не може визначатися іпаЬзігасіо.

A. 3. Георгіца розглядав конституціоналізм як «новий політико-правовий режим», який ґрунтується «на верховенстві прав і свобод людини та громадянина». Здається, що у цьому понятті відображається, перш за все, один з основних принципів сучасного конституці­оналізму — пріоритет прав людини над іншими соціальними цінностями та інтересами. Крім того, в одній із своїх ранніх робіт А. 3. Георгіца у співавторстві з І. Є. Словською пропонував розгорнуте визначення конституціоналізму: «Конституціоналізм.... — склад­на і специфічна політико-правова категорія, що включає як складові структурні елементи доктрину, чинне законодавство та юридичну практику реалізації відповідних ідей і норм, що їх закріплюють».

B. Ф. Мелащенко розуміє конституціоналізм як «складне системне утворення», еле­ментами якого є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституцій­ні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок. Проте це визначення не стільки характеризує конституціоналізм, скільки містить перелік можливих складових його змісту.

C. П. Головатий розглядає конституціоналізм також в юридичному аспекті, додержу­ючись класичного розуміння цього феномена як ідеї про обмеження влади держави. На його думку, «конституціоналізм — це результат ідеї, згідно з якою жодна гілка державної влади не є вільною від обмежень». При цьому вчений виділяє «три загальні риси», власти­ві конституціоналізму, а саме: «обмежена влада; дотримання верховенства права; захист основоположних прав і свобод людини». Аналогічний підхід щодо розуміння конституці­оналізму простежується в роботах М. О. Давидової, на думку якої, «конституціоналізм об­межує простір для влади». При цьому до його базових цінностей віднесено «громадянську і політичну свободи, служіння держави суспільству і праву, громадянська згода». Наведені тези в цілому не викликають заперечень, проте їх важко розглядати як розкриття кон­цепту конституціоналізму, оскільки в них містяться не сутнісні, а оцінні характеристики цього явища.

У сучасній зарубіжній юридичній літературі конституціоналізм розглядається в нероз­ривному зв’язку з обмеженням влади держави на користь прав, свобод та інтересів люди­ни, як «віра в існування конституційних способів щодо встановлення державних обме­жень», «юридичне обмеження держави і повна протилежність свавільному правлінню», сукупність принципів, порядку діяльності й інституційних механізмів, які традиційно використовуються з метою обмеження державної влади. На думку американського про­фесора права і соціології К. Л. Шеппелі, «історія конституціоналізму починається з того моменту, коли суспільство, з інтересами якого правитель не бажав рахуватися, починає чинити опір»; «конституціоналізм з’являється як результат учиненої свавіллю протидії»; «вважається, що конституціоналізм (в умовах XX ст.

Найтиповішим визначенням конституціоналізму в конституційно-правовій науці ближнього зарубіжжя є його трактування як складного явища, яке містить: а) конститу­ційні ідеї та категорії, що відображають первинні базові цінності суспільства; б) масову конституційну свідомість громадян, населення в цілому; в) конституційні норми, акти та інститути як нормативно структурований вираз двох вищезазначених елементів; г) кон­ституційний порядок як процес і стан реалізації конституційних норм.

Отже, огляд різних характеристик сучасного конституціоналізму дає змогу зробити висновок, що в науці склалися три основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний та юридичний. Водночас при юридичному підході конститу­ціоналізм у вузькому сенсі розуміється як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів, а в широкому — як складна політико-правова система.

Типовими визначеннями конституціоналізму, що переважають у вітчизняній науковій літературі, є визначення, побудовані на основі категорій політико-правового режиму і об­меженої державної влади, а не на категоріях особа, суспільство, народовладдя. Крім того, наведені дефініції містять або оцінні поняття, або перелік елементів змісту чи системи конституціоналізму, що характеризує окремі його сторони.

Формулювання дефініції конституціоналізму (у юридичному сенсі) представляється можливим, маючи за точку відліку його основну мету, тобто те, для чого потрібна пара­дигма конституціоналізму. Телеологічно конституціоналізм є теорією, ідеологією і прак­тикою обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспіль­ства, прав, свобод та інтересів особи.

Отже, сучасний конституціоналізм є складною публічно-правовою системою консти­туційної організації сучасного суспільства на основі права та демократії, що цілеспрямо­вана на утвердження конституційно-правової свободи людини. Змістом цієї системи є сукупність елементів, до яких належать, зокрема, конституція (при цьому конституція разом з її доктринальними основами, системою політико-правових цінностей, які відо­бражають її концепцію, філософію, сутність) та конституційне законодавство. Крім цих складових політико-правової системи конституціоналізму, важливе значення мають такі його елементи, як конституційна правосвідомість, конституційні правовідносини і кон­ституційний правопорядок. Здається, що такий «набір» елементів системи конституціо­налізму є якнайповнішим і відображає зміст цього соціально-правового явища повного мірою, а головне — саме ці елементи, «працюючи» спільно (в єдиній системі), дадуть змо­гу забезпечити досягнення соціально значущої мети конституціоналізму.

Історична ретроспектива сучасного українського конституціоналізму. У генезисі науково- практичної парадигми українського конституціоналізму в новітній історії виокремлюєть­ся чотири історичних періоди.

На основі дослідження формування парадигми українського конституціоналізму в рамках першого періоду (1917- 1921 рр.), коли Україна вперше в XX ст. намагалася ви­бороти незалежність, слід визначити, що цей період відзначився перш за все створенням та дією Української Центральної Ради, що мало прагматичне значення для формування парадигми конституціоналізму; процесами конституціоналізації, що відбувалися в той час та мали історичне значення для створення моделі українського конституціоналізму, а саме: прийняття таких важливих актів, як Універсали Центральної Ради, Конституція УНР, ряд законів, прийнятих Центральною Радою, тощо.

Другий, радянський, період (1921-1991 рр.) формування парадигми українського конституціоналізму характеризується таким: дією радянських конституцій (Конституції УСРР 1919 р., 1929 р.

Третій, пострадянський, період формування науково-практичної парадигми конститу­ціоналізму починається з моменту проголошення незалежності України, її самостійності. Часові рамки цього періоду — з 1991 р. по 1996 р. (прийняття Конституції України) — співпадають з початком конституційної реформи в Україні.

Четвертий період формування парадигми конституціоналізму — сучасний, він харак­теризується здійсненням конституційної реформи та конституційно-правовим забезпе­ченням політичної реформи у напрямі формування сучасного українського конституціо­налізму.

Незважаючи на глибокі історичні, ідейно-теоретичні витоки, ані у вітчизняній, ані у зарубіжній науці немає єдності щодо визначення поняття та місту цього складного по- літико-правового феномена. Втім в сучасних умовах всебічного оновлення України, утвердження нового становища України у сучасному світі та з урахуванням необхіднос­ті конституційно-правової, економічної, політичної, духовно-ідеологічної модернізації українського суспільства, важливого значення набуває розкриття поняття та змісту кон­ституціоналізму, який є дороговказом поступового, сталого розвитку України. З цією ме­тою, враховуючи гносеологічні витоки конституціоналізму, який своїм корінням сягає у західну правову культуру, методологічно обґрунтованим є звернення до аналізу визначен­ня конституціоналізму у зарубіжній правовій науці.

Принципи сучасного українського конституціоналізму. Принципи — це керівні ідеї, які відображають сутність та мету функціонування конституціоналізму.

До принципів конституціоналізму відносять: принцип верховенства права, принцип верховенства Конституції та законів України, принцип пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інтересами, принцип конституційної законності, принцип демократизму.

Теоретичне призначення принципів конституціоналізму в тому, що вони сприяють формуванню змісту конституціоналізму, додаючи йому цілісності та єдиної спрямованос­ті, оскільки всі елементи конституціоналізму мають на них ґрунтуватися.

Практичне значення принципів конституціоналізму полягає в їх безпосередньому впливі на конституційні реалії, у необхідності їх застосування при формуванні конститу­ційного законодавства, а також при організації та функціонуванні публічної влади.

Принцип верховенства права відображено у ч. 1 ст. 8 Конституції України, а також закла­дено у законодавчих принципах діяльності державних органів — наприклад: ст. З Закону України «Про Кабінет Міністрів України», ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України», ст. 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання): верховенство права — це панування права у суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозахисну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому слід розуміти, що право не обмежується тільки законодавством, а вклю­чає й інші соціальні регулятори, такі як мораль, традиції, звичаї, які обумовлені культур­ним рівнем суспільства.

Принцип верховенства Конституції та законів України передбачає верховенство Кон­ституції у законодавстві, тобто її найвищу юридичну силу, найвищу юридичну силу за­конів у системі нормативно-правових актів України, обов’язкову відповідність усіх інших нормативно-правових актів законам, тобто їх підзаконний характер.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопа­да 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого норма­тивно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних ви­падках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Принцип конституційної законності (конституційності) передбачає, по-перше, дотри­мання норм, які безпосередньо закріплені у Конституції або випливають з неї. По-друге, це точне та неухильне здійснення положень конституції та інших конституційно-право­вих актів всіма суб’єктами, яким їх адресовано, тобто як загальна вимога. По-третє, як сукупність вимог до владних структур у процесі створення конституційних приписів, їх виконання, а також система заходів, спрямованих на відновлення порушених конститу­ційних норм.

Конституційна законність — це встановлення режиму реальності конституції, яка про­низана ідеями конституціоналізму.

Принцип демократизму об’єктивується у таких явищах та формах:

- демократичність конституції як акта установчої влади народу;

- конституційно-демократична форма організації публічної влади, за якою влада на­лежить народу (народовладдя);

- конституційно-демократичний державний режим, за яким забезпечується дія принципу виборності представницьких органів держави, державна влада здійснюється за участю громадян та їх об’єднань; функціонує місцеве самоврядування, рішення при­ймаються на основі консенсусу та узгодженості інтересів, реалізується принцип поділу влади;

- демократичні способи та методи здійснення публічної влади на основі права та за­кону;

- визнаються, забезпечуються та гарантуються права і свободи людини на рівні між­народних стандартів;

- політичний та ідеологічний плюралізм (різноманітність).

Принцип пріоритету прав людини перед іншими соціальними цінностями та інтереса­ми означає пріоритетність (значимість) прав людини у взаємовідносинах «людина — сус­пільство — держава» й обов’язок держави визнавати, дотримуватися і захищати ці права. Зазначений принцип закріплено у ст. З Конституції України, у якій ідеться, зокрема, що людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Останнім часом у науці поширюється думка, що не можна принижувати роль держави у відносинах із людиною та слід забезпечувати баланс приватних та публічних інтересів і партнерство між ними.

Зміст системи сучасного українського конституціоналізму. Конституція є ядром консти­туціоналізму. Це обумовлено, насамперед, тим, що вона є носієм трьох ідеалів: а) обме­ження влади держави; б) закладення механізмів і процедур здійснення владних функцій; в) визначення юридичних меж втручання держави у сферу політичної, економічної і соці­альної свободи людини. У цьому зв’язку слушним є висновок, що «за історично сформу­льованим визначенням, яке ґрунтується на ідеях природного права, конституцією вважа­лася система обмежень державної влади у вигляді відповідно встановлених прав і свобод, а також юридичних гарантій їх реалізації» (В. Шаповал). О. В. Скрипнюк справедливо характеризує Конституцію і як «захисний бастіон від свавілля держави», і як «основу сус­пільного визнання легітимності держави і державної влади».

Таким чином, Конституція, яка є «фундаментальною основою всіх правових регулято­рів у державі» (А. Селіванов) та будучи, за своєю сутністю, головним об’єднуючим дже­релом права і демократії, повинна містити норми, що регулюють суспільні відносини, які визначають демократичну і правову організацію публічної влади та суспільства на основі принципів сучасного конституціоналізму.

Разом із Конституцією України нормативною основою системи сучасного українсько­го конституціоналізму та складовою його змісту є конституційне законодавство. Консти­туція у повному обсязі виконує свої функції, якщо на її основі формується і функціонує конституційне законодавство.

Незважаючи на те, що категорія «конституційне законодавство» все частіше застосову­ється сучасною конституціоналістикою, вона трактується по-різному. Така ситуація част­ково зумовлена невизначеністю змісту законодавства як такого. Цю проблему на сьогодні не вирішено. Можна констатувати наявність декількох підходів, що сформувалися. Згід­но з «вузьким» підходом, законодавство — це «тільки закони» (Ю. Тодика). Відповідно до «широкого» підходу, законодавство представлено як система нормативних актів, що ви­даються найвищими органами законодавчої та виконавчої влади (тобто законодавчі акти та урядові рішення нормативного характеру).

Водночас у науці і практиці значною мірою поширено широке розуміння законо­давства, яке може бути застосованим і до визначення конституційного законодавства. Саме виходячи з широкого підходу, тлумачить термін «законодавство» Конституційний Суд України у рішенні від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98. Зокрема, «законодавство», на думку Суду, «охоплює закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до Конституції України та за­конів України».

Аналіз чинних в Україні нормативно-правових актів, що містять конституційно-пра­вові норми, дає змогу зробити висновок про недостатню ефективність існуючого кон­ституційного законодавства в Україні. Найвагомішими причинами подібного стану сис­теми конституційного законодавства є: колізійність норм різних актів конституційного законодавства, неузгодженість положень, що регулюють однорідні суспільні відносини; відсутність офіційної видової класифікації законів залежно від предмета правового регу­лювання (зокрема, невиокремлення конституційних законів у системі конституційного законодавства); недостатність наукових характеристик конституційного законодавства як цілісної системи (відсутність єдиної наукової концепції конституційного законодав­ства); відсутність стійкої правової культури законотворчості й недотримання ієрархії нор­мативно-правових актів у системі конституційного законодавства.

Конституційне законодавство України слід визначати з урахуванням ряду особливос­тей. До числа цих особливостей належить те, що конституційне законодавство має регу­лювати особливі суспільні відносини, які відрізняє основоположний, базовий характер (тобто особлива сфера регулювання), що обумовлює іншу особливість — провідне місце конституційного законодавства в загальній системі українського законодавства.

Конституція через її специфічні властивості, в яких розкривається її сутність не тіль­ки як правового, але й соціально-політичного документа, посідає особливе місце щодо системи конституційного законодавства. Конституція як правове явище — це основний закон, що має особливі юридичні властивості. Основний закон є первинною основою конституційного права і, відповідно, конституційного законодавства.

Конституція як закон, що має найвищу юридичну силу, очолює систему конституцій­ного законодавства. Слід підкреслити, що Конституція — це не «надзаконний» акт, а за­кон, що реально діє та має характер основного закону.

Водночас конституція — це основний закон не тільки держави, але й суспільства, що обумовлює його характеристику як документа, що поєднує соціально-політичні, ідеоло­гічні та правові риси. Це визначає місце та призначення конституції щодо системи кон­ституційного законодавства і конституціоналізму. Так, ціннісні характеристики держави і суспільства на певному етапі їх історії, цілі і тенденції подальшого розвитку становлять соціальні, ідеологічні й політичні установки конституції, які мають формальне виражен­ня у нормах-принципах, нормах-цілях, нормах-завданнях, відображуючи ідеї, теорії і по­гляди, сприйняті суспільством на певному етапі його розвитку.

Таким чином, враховуючи особливості соціально-правової природи конституції, зо­крема сутності Конституції України як акта установчої влади народу, можна дійти висно­вку, що вона виходить за межі конституційного законодавства. На цій підставі, а також враховуючи функціональне призначення та основоположну роль конституції у змісті й системі конституціоналізму, під час характеристики нормативної основи системи кон­ституціоналізму є обґрунтованим використовувати вербальну конструкцію «конституція і конституційне законодавство».

Конституційні правовідносини «оживляють» постулати конституційного права, пере­творюючи їх на конституційно-правову реальність, виходячи із загальнотеоретичного уявлення про те, що правова реальність «утворюється в суспільстві в результаті існування і функціонування у ньому права і правових явищ, суспільно-правових наслідків і процесів, породжуваних правом» (А. Крижанівський).

Ідеологічні постулати і сутність конституціоналізму обумовлюють справжню цінність людини, наділеної свободною волею, яка використовує свою свободу в організованому соціумі. Тому в сучасних умовах створення вітчизняної моделі конституціоналізму важ­ливого значення набуває формування суспільних відносин, в центрі яких людина. Ці сус­пільні відносини вимагають нового конституційно-правового поля. Сучасні конституцій­ні правовідносини відрізняються від тих, що існували (наприклад, декілька років назад), і можна прогнозувати тенденцію їх майбутньої зміни, що безпосередньо пов’язано з роз­витком системи конституціоналізму.

Сучасний етап розвитку конституційного права в умовах становлення вітчизняного конституціоналізму характеризується виникненням нових конституційних правовідно­син у системі «держава — громадянське суспільство», «держава — людина». Акценти у цих правовідносинах, випливаючи із сутності конституціоналізму, змінюються у бік прі­оритету прав людини, її інтересів. Крім того, формується громадянське суспільство, що також обумовлює появу нових соціальних відносин, які вимагають свого конституційно- правового регулювання.

Розглядаючи конституційні правовідносини в системі сучасного конституціоналізму, слід виходити з того, що ці правовідносини поряд із загальними ознаками, які є характер­ними для всіх правовідносин, мають певні особливості, а саме: виникають в особливих сферах, насамперед, у сфері публічно-правової діяльності, у сфері організації і здійснен­ня владних повноважень народом (народовладдя), у сфері юридичної організації держави і суспільства, у сфері забезпечення прав і свобод людини; відрізняються своїм змістом, який є складним (слід підкреслити, що виокремлення складного, тобто юридичного і ма­теріального змісту правовідносин є традиційним, що дає змогу зрозуміти механізм впливу права на суспільне життя, і якщо матеріальний зміст пов’язує правовідносини з реаль­ними відносинами, фактичними соціальними процесами, то юридичний зміст служить правовим засобом забезпечення, а нерідко й формування матеріального змісту, тому ця ознака має важливе (особливе) значення щодо конституційних правовідносин у контек­сті конституціоналізму); характеризуються особливим складом суб’єктів, кожного з яких наділено специфічним колом прав і обов’язків; характеризуються різноманітністю видів.

Специфіку конституційних правовідносин як складових змісту сучасного українського конституціоналізму визначають їх суб’єкти, які становлять суб’єктну основу (вираження) системи конституціоналізму. Серед цих суб’єктів особливе місце посідають: особа (лю­дина, громадянин України, іноземці та особи без громадянства), виходячи з людського вимірювання конституціоналізму, в центрі якого — людина, її права, свободи, законні ін­тереси; народ як владний суверен, джерело влади в демократичній державі, нації, корінні народи і національні меншини; депутати представницьких органів державної влади і міс­цевого самоврядування, службові та посадові особи; колективні суб’єкти, що відіграють важливу роль при формуванні громадянського суспільства (юридичні особи публічного права).

За допомогою конституційних правовідносин реалізуються конституційні норми, вті­люються в життя принципи конституціоналізму, функціонує його система.

Конституціоналізм пов’язаний з людиною, оскільки тільки через реального діяча, здатного до розуміння, визнання і відтворення цінностей конституціоналізму, вона зна­ходить своє буття, смисл, функціональне та аксіологічне значення. Крім того, конститу­ційна правосвідомість також виконує важливі морально-політичну і духовно-світоглядну функції, беручи участь у відтворенні конституційної реальності через визначення місця і ролі людини в структурах сучасного конституціоналізму.

Процес створення та ефективність дії системи конституціоналізму будуть успішніши­ми при свідомому ставленні індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому до консти­туції як до основного закону, до її ролі у правовому регулюванні суспільних відносин, до конституційних цінностей. Тому велике значення в системі конституціоналізму має кон­ституційна правосвідомість як особливий вид правової свідомості.

Розглядаючи конституційну правосвідомість як елемент змісту сучасного українсько­го конституціоналізму, є обґрунтованим у структурі конституційної правосвідомості ви­окремлення чотирьох основоположних елементів: конституційно-правової психології; конституційно-правової ідеології; конституційно-правової духовності та конституційно- правового світогляду.

Конституційно-правова психологія — це психічне (суб’єктивне) відображення еле­ментів конституціоналізму в процесі індивідуальної і колективної соціальної діяльнос­ті, їх сприйняття і ставлення до них. Конституційно-правова психологія простежується через емоційні установки і переживання індивідуальних суб’єктів, а також через масові психологічні стереотипи юридичної поведінки і ставлення до конституційних явищ.

Конституційно-правову ідеологію в контексті конституціоналізму слід розглядати як систему поглядів, що відображають цінності, принципи, процеси формування і функціо­нування конституціоналізму, його роль і значення в житті держави, суспільства, людини.

Основні ідеологічні постулати відображено в конституції держави, яка позначає як досягнутий рівень розвитку суспільства, так і ті цілі й завдання, які належить досягти й вирішити. Конституція — це не тільки нормативно-правовий акт, що має особливі юри­дичні властивості, але й ідеологічний документ, що здійснює ідеологічну функцію, в рам­ках якої можна виокремити світоглядну і виховну підфункції. При цьому конституція як ідеологічний документ виходить із презумпції, що цілі суспільства є завданнями держави. Адекватне відображення суспільних цілей у конституції припускає наявність адекватної конституційної ідеології. Незважаючи на оголошену на початку 90-х рр. минулого сто­ліття ідею деідеологізації держав на пострадянському просторі і часткове її сприйняття сучасною Україною, що мало своє вираження у закріпленні на конституційному рівні ідеологічної різноманітності (ст. 15 Конституцій України), певні духовні та ідеологічні цінності відображено в Основному Законі держави. Деідеологізація у цьому випадку ви­явилася засобом «розчищення» ідеологічного ґрунту для утвердження нових світоглядних ідей.

Конституція не може не містити певних ідеологічних (світоглядних) переконань. Кож­на норма конституції пронизана певним духом, ідеями, сприйнятими суспільством на певному етапі його розвитку. Так, утвердження принципів демократичної правової дер­жави, різноманітності форм власності, закріплення природних прав людини, визнання державою людини найвищою соціальною цінністю, відповідальність держави перед лю­диною за свою діяльність та інші положення Конституції України відображають ідеоло­гічні основи сучасного українського конституціоналізму. При цьому конституціоналізм коригує їх з такими базовими цінностями конституційного ладу, як народовладдя, верхо­венство права, конституційна законність тощо. Саме ці конституційні ідеї і принципи є засадами єдиної національної конституційної ідеології, покликаної служити інтересам українського народу.

Конституційно-правова ідеологія безпосередньо пов’язана з духовністю як всього сус­пільства, так і окремих його членів. У зв’язку з цим актуалізується такий компонент кон­ституційної правосвідомості, як конституційно-правова духовність. На відміну від двох названих елементів, він характеризується значною стійкістю, охоплює глибинний рівень конституційної правосвідомості і є системою думок, вірувань, навичок, правового духу, що створює цілісну картину конституційно-правового життя. Конституційно-правову духовність спрямовано, передусім, на утвердження віри у право. Як зазначив Р. Берман: «у право треба вірити, інакше воно не працюватиме; а це включає не тільки розум, але також почуття, інтуїцію та віру». Саме невіра у право, неповага до Конституції як до Основного Закону держави, до конституційних цінностей і пріоритетів є проявом кризи конститу­ційно-правової духовності і, як наслідок, призводить до деформації правосвідомості.

З конституційно-правовою духовністю тісно пов’язаний інший компонент конститу­ційної правосвідомості — конституційно-правовий світогляд, який є різновидом юри­дичного світогляду і відображує вихідну світоглядну позицію суб’єкта (індивідуального чи колективного) щодо конституційно-правових теорій і реалій. У світовій юридичній думці існує декілька напрямів юридичного світогляду (позитивістський, природно-пра­вовий та ін., що, насамперед, пов’язано з праворозумінням). Залежно від них формується і відповідний конституційно-правовий світогляд.

Формування конституційної правосвідомості як складової системи сучасного україн­ського конституціоналізму потребує створення відповідного конституційно-правового світогляду, основаного на інтегративному розумінні права, з’ясуванні та сприянні демо­кратично-правової сутності конституціоналізму.

Таким чином, конституційна правосвідомість сприяє як формуванню, так і функціо­нуванню системи конституціоналізму, спрямованого на встановлення конституційного правопорядку.

Парадигма конституційного правопорядку не набула свого розвитку в юридичній науці. Багато аспектів цього політико-правового феномена залишається малодослідженими або дискусійними. До їх числа належать поняття, основні характеристики конституційного правопорядку, способи і заходи щодо його зміцнення й забезпечення в умовах конститу­ційної і політичної реформ, що тривають, ускладнення соціально-політичної обстановки в країні. У наукових працях, присвячених проблемам конституційно-правового характеру, як правило, йдеться про необхідність забезпечення і захисту конституційного правопо­рядку. Безумовно, це має важливе практичне значення для зміцнення конституційності в державі та суспільстві. Водночас з метою розкриття концептуальної парадигми сучасного конституціоналізму важливим є визначення поняття та характерних рис конституційного правопорядку у контексті змісту конституціоналізму.

В українській науці теорії держави і права конституційний правопорядок розгляда­ється як «галузевий різновид правового порядку» (А. Крижанівський). На думку учених, конституційний правопорядок створюється «сукупною правовою поведінкою суб’єктів права» на основі «конституційного права як провідної галузі права». Його особливостями називають: законодавчий рівень правового регулювання, специфічний суб’єктний склад (громадяни, державні органи, посадові особи, органи місцевого самоврядування, полі­тичні партії тощо), характер предмета регулювання суспільних відносин, що мають полі­тичну складову. Крім того, до «важливого виразника конституційного правопорядку» на­лежать «суспільна легітимація системи державної влади, її органічна цілісність (єдність) і ефективність» (А. Крижанівський). Це поняття не викликає заперечень, у ньому відобра­жено особливості конституційного правопорядку як різновиду правопорядку, зазначено, як він створюється («спільною правовою поведінкою суб’єктів права»), проте потрібно викласти парадигму конституційного правопорядку в контексті сучасного українського конституціоналізму, оскільки в рамках системи конституціоналізму він має власну визна­ченість і значущість.

Отже, логічно виокремити основні характеристики конституційного правопорядку, а саме: урегульованість суспільних відносин конституційно-правовими нормами; функціо­нування державних і громадських інститутів у режимі конституційної законності (консти- туційності); легітимність публічної влади; поєднання (гармонічність) державних, колек­тивних (суспільних) та особистих інтересів. Звідси конституційний правопорядок — це якісний стан суспільних відносин, урегульованих конституційно-правовими нормами, який досягається в результаті правомірної поведінки (і діяльності) всіх суб’єктів консти­туційного права.

Конституційний правопорядок є завершальним елементом змісту сучасного україн­ського конституціоналізму, який становить оптимально достатню сукупність необхідних елементів (Конституція і конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок).

Таким чином, наведена системно-змістовна характеристика конституціоналізму, а та­кож його демократично-правова сутність дають змогу визначити конституціоналізм як публічно-правову систему конституційної організації сучасного суспільства на основі права, демократії та утвердження конституційно-правової свободи людини, змістом якої (цієї системи) є конституція та конституційне законодавство, конституційні правовідно­сини, конституційна правосвідомість, конституційний правопорядок, функціонування якої спрямоване на обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадян­ського суспільства, прав і свобод людини.

Питання для самоконтролю

1. Що таке конституціоналізм?

2. Які історичні етапи становлення та розвитку українського конституціоналізму?

3. Які є принципи сучасного українського конституціоналізму?

4. Які є загальнолюдські цінності та політико-правові ідеали сучасного конституціона­лізму?

5. Які складові містить система сучасного українського конституціоналізму?

Література

1. Barendt Е. Introduction to Constitutional Law / E. Barendt. — Oxford Univ.: Press, 1998. — P. 14

2. Henkin L. New Birth of Constitutionalism: Genetis Influence and Genetis Defects / Lou­is Henkin // Constitutionalism, identity, difference and legitimacy: theoretical perspectives / [editor Michel Rosenfeld] : A conference on Comparative Constitutionalism: Theoretical Perspectives on the Role of Constitutions in the Interplay Between Identity and Diversity (January, 1993). — CordozoLawReview, 1994. — P. 41-42.

3. McIlwain C. Constitutionalism: ancient and modem / C. McIlwain. — Ithaca : Cornell Univ. Press, 1940. — P. 21.

4. Берман Г. Дж. Западная традиция права: епоха формирования / Гарольд Дж. Бер­ман ; [пер. с англ. Н. Р. Никоновой при участии Н. Н. Деева] ; под ред. Н. Я. Ря­бикина. — [2-е изд.]. — М. : Изд-во МГУ ; Издат. гр. ИНФРА-М-НОРМА, 1998. — 624 с.

5. Георгіца А. 3. Конституціоналізм як категорія науки конституційного права / А. 3. Ге- оргіца, І. Є. Словська // Наук, вісник Чернівецького ун-ту. Правознавство. — 2001. — Вии. 103. - С. 59.

6. Георгіца А. 3. Теоретике-методологічні проблеми сучасного конституціоналізму : наук. доп. / А. 3. Георгіца. — Чернівці: Рута, 2002. — С. 18.

7. Головатий С. Верховенство права: український досвід. — Кн. З / Сергій Головатий. — К. : Фенікс, 2006. - 1277- 1747 с. - С. 1627- 1628

8. Давидова М. Конституціоналізм як гарантія забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина в Україні / М. Давидова // Людина і політика. — 2001. — № 5. — С. 105.

9. Конституционные преобразования в Украине: история, теория и практика : моногра­фия / М. Ф. Орзих, А. Р. Крусян, В. Н. Шаповал [и др.] ; под ред. М. Ф. Орзиха. — К. : Юринком Интер, 2013. — 512 с.

10. Конституційне право України :підруч. для студ. вищих навч. закладів /Л. К. Байрачна, С. В. Журавський, В. П. Колісник [та ін.] ; за ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К. :1нЮре, 2002. - С. 5.

11. Конституція незалежної України : навч. посіб. / В. Ф. Погорілко, Ю. С. Шемшученко, В. О. Свдокимов [та ін.]. — К. :Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН Украї­ни, Спілка юристів України, 2000. — С. 5- 8.

12. Крижанівський А. Ф. Правовий порядок в Україні : витоки, концептуальні засади, інфраструктура : монографія / Крижанівський А. Ф. — О. : Фенікс, 2009. — 504 с.

13. Крижанівський А. Ф. Правопорядок суверенної України: становлення та тенденції розвитку (загальнотеоретичне дослідження) : дис.... доктора юрид. наук : 12.00.01 / Крижанівський А. Ф. — О., 2009. — 469 с.

14. Крижанівський А. Ф. Феноменологія правопорядку: поняття, виміри, типологія : мо­нографія/ Крижанівський А. Ф. — О. : Фенікс, 2006. — 196 с.

15. Крусян А. Р. Генеза теорії конституціоналізму / А. Р. Крусян // Проблеми теорії кон­ституційного права України ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: Парламентське вид-во, 2013. - С. 133-151.

16. Крусян А. Р. Генезис конституційних ідей та інститутів в Україні / А. Р. Крусян // Про­блеми сучасної конституціоналістики. Випуск 2: Конституційні перетворення в Укра­їні : навч. посіб. / М. П. Орзіх, В. М. Шаповал, А. Р. Крусян [та ін.]; за ред. М. П. Орзі- ха. — К. : Юрінком Інтер, 2012. — С. 7-30.

17. Медушевский А. Н. Теория конституционных циклов / Медушевский А. Н. — М. : Издат. дом ГУ ВШЭ, 2005. - 574 с.

18. Проблеми сучасної конституціоналістики. Випуск 2: Конституційні перетворення в Україні : навч. посіб. / М. П. Орзіх, В. М. Шаповал, А. Р. Крусян [та ін.] ; за ред. М. П. Орзіха. — К. : Юрінком Інтер, 2012. — 432 с. — Бібліогр. : с. 416-430. — (Серія «Проблеми сучасної конституціоналістики». Вип. 2.).

19. Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 № 12-рп/98 у справі за кон­ституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційно­го тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство») // Офіційний вісник України. — 1998. — № 32. - Ст. 1209.

20. Селіванов А. О. Записки конституціоналіста / А. О. Селіванов. — К. : Логос, 2013. — 169 с.

21. Селіванов А. О. Конституційні проблеми в сучасній теорії права. Доктрина стабіль­ності та охорони Конституції України в контексті її модернізації та ефективного кон­ституційного правосуддя / А. О. Селіванов. — К. : Логос, 2012. — 152 с.

22. Скрипнюк О. Сучасний конституційний процес в Україні: передумови, завдання та перспективи / О. Скрипнюк// Право України. — 2012. — № 8. — С. 35-42.

23. Тодыка Ю. Н. Конституция Украины — Основной Закон государства и общества / Тодыка Ю. Н. — X. : Факт, 2001. — 382 с.

24. Українське державотворення: не витребуваний потенціал : словник-довідник / О. М. Мироненко, Ю. І. Римаренко, І. Б. Усенко, В. А. Чехович. — К. :Либідь, 1997.

25. Чиркин В. Е. Юридическое лицо публичного права / Чиркин В. Е. — М. : НОРМА, 2007. - 352 с.

26. ШайоА. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма)/А. Шайо ;пер. с венг. А. П. Гуськовой, Б. В. Сотина. — М. :Юристь, 1999. — 292 с. — (КезсоИісііапа).

27. Шаповал В. М. Сучасний конституціоналізм / В. М. Шаповал. — К. : Юридична фір­ма «Салком» ; Юрінкомінтер, 2005. — С. 17.

28. Шаповал В. Сутнісні характеристики Конституції як Основного Закону держави /

B. Шаповал // Право України. — 2008. — № 10. — С. 4- 12.

29. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції/С. Шевчук. — X.: Консум, 2002. —

C. 142-143.