Суб’єкт номінаційного виборчого права

Питання суб'єкта права висування кандидатів на виборах досі достатньо не вивчене. Причину цього можна вбачати в тому, що, хоча саме існування цього права практично не викликає сумніву, його роль вважається другорядною порівняно з правом голосу чи правом бути кандидатом на виборах.

Науковці, які визнають певною мірою існування номінаційного виборчого права, часто визначають його суб'єкта, розглядаючи це право як похідне від одного із загаль­новизнаних суб'єктивних виборчих прав - активного або пасивного. Перша точка зору заснована на нормативному положенні про те, що право висування кандидатів належить виборцям. Так, відповідно до статті 10 Закону «Про вибори народних депутатів Украї­ни» [734], суб'єктом права висувати кандидатів є «громадяни України, які мають право голосу»; ця норма повторена у статті 10 Закону «Про вибори Президента України» [739]. Той факт, що «право голосу» у цьому контексті розуміється у його статусному значенні (право голосу «взагалі», відповідно до статті 70 Конституції), а не як «право голосу на конкретних виборах», підтверджується використанням цієї ж формули у статті 10 Закону про місцеві вибори [808]; розуміння цього виразу у контексті місцевих виборів ми обго­ворювали вище (див. підрозділ 2.3.7).

Таку ж позицію щодо суб'єкта права висування кандидатів поділяють деякі правоз­навці (див., наприклад, [126, с.102; 558, с.40]), часом виводячи право висувати кандидатів на виборах із єдиного політичного права громадян брати участь в управлінні державни­ми справами [405, с.39] (в останньому випадку його слід відокремлювати від активного виборчого права).

Проте з таким розумінням суб'єкта права номінації кандидатів погоджуються не всі. Дійсно, неважко бачити, що прийнятий в Україні механізм самовисування кандидатів суперечить цій тезі: для його реалізації необхідно мати право бути кандидатом на від­повідних виборах. На цій підставі, зокрема, В. Мусіяка вважає нормативне визначення носія права висування кандидатів помилкою законодавця, оскільки, на його думку, «право висування кандидатів є засобом реалізації “пасивного” виборчого права», з чого робить висновок, що «право висування кандидатів... належить громадянам України, які мають право бути обраними» [255, с.23]. Л. Нудненко по суті дотримується подібної позиції, відносячи «політичні партії та виборчі об'єднання» (тобто суб'єктів, уповноважених висувати кандидатів) до «помічників у реалізації громадянами пасивного виборчого права» [572, с.10].

Послідовне вивчення суб'єкта номінаційного виборчого права має базуватися на аналізі не лише існуючих (нормативно закріплених), але й інших можливих механізмів висування кандидатів на різних виборах. Виборче законодавство України після 1991 р. знало декілька таких механізмів. Серед них - висування зборами виборців за місцем про­живання, роботи, навчання, служби, трудовими колективами^[489], політичними партіями, громадськими організаціями^[490] і, нарешті, самовисування^[491]. Проте необхідно з'ясувати, чи є зазначені суб'єкти висування суб'єктами номінаційного права, чи лише виконують роль посередників^[492], які забезпечують реалізацію певними способами номінаційного права, належного іншому суб'єкту.

Зазначені вище протилежні (і, зауважимо, аргументовані) бачення суб'єкта права висування кандидатів, на наше переконання, засвідчують, по-перше, існування такого суб'єктивного права, яке не є похідним як від пасивного, так і від активного виборчого права, а по-друге, непросту і суперечливу природу його суб'єкта. Ці міркування тим більше справедливі з огляду на описані вище особливості співвідношення суб'єкта активного і пасивного виборчого права на загальнодержавних і місцевих виборах (див.

Насамперед, ще раз підкреслимо, що нормативне твердження про право голосу як підставу для володіння правом висування кандидатів, у першу чергу, слід розуміти у кон­тексті статусного («абстрактного») змісту права голосу: безсумнівним є те, що статус виборця як публічно дієздатного громадянина є необхідною умовою володіння будь-яким політичним (у тому числі будь-яким виборчим) правом. Чи пов'язане «конкретне» право висування з «конкретним» правом голосу (тобто правом голосувати на конкретних вибо­рах, що важливо у контексті місцевих виборів), а зрештою, чи дійсно це право належить виборцям, досі залишається відкритою проблемою.

Сьогодні поширене усвідомлення, що основним суб’єктом номінації кандидатів є політичні партії. Той факт, що основною функцією політичної партії у демократичних виборах є висування кандидатів, визнається науковцями (див. [73, с.57]). Венеціанська комісія навіть включає цю функцію у дефініцію політичної партії (див. параграф 11 Ко­дексу належної практики щодо політичних партій [364, с.7]; див. також [299, с.321; 300, с.80]), розуміючи вибори як одну з головних причин існування політичних партій (див. параграф 5 Доповіді про участь політичних партій у виборах [215, с.357]). Що стосується загальнодержавних (зокрема, парламентських) виборів, часто вважається природним, що право висувати кандидатів монополізоване політичними партіями [496, с.64]; на цю тен­денцію чи не вперше ще у 1923 р. звернув увагу український правознавець В. Старосоль- ський [1072, с.134]. Дещо забута сьогодні Резолюція 800(1983) Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про принципи демократії» говорить про парламент, який «складається з представників політичних партій» (параграф б.В.і. Резолюції [1406]). За даними Венеці­анської комісії, у низці європейських держав (серед інших - Албанія, Болгарія, Латвія, Македонія, Словаччина) лише партії можуть брати участь у виборах у ролі суб'єктів висування кандидатів^[493] [215, с.357]; за даними польського дослідника Ґ.

У цьому контексті цікавим (хоча, на наше переконання, недостатньо обґрунтова­ним) є твердження, що «громадяни - члени політичних партій мають право пропонувати політичній партії, членами якої вони є, висувати кандидатів» [40, с.19]. Однак про таке «право» немає підстав говорити принаймні з двох причин. По-перше, припущення про наявність у членів партій певних суб'єктивних прав, яких не мають інші (позапартійні) громадяни-виборці, суперечить частині четвертій статті 36 Конституції, відповідно до якої «ніхто не може бути... обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій» [432]. По-друге, те, що прийнято часом називати «правами» членів політичних партій, тобто певні можливості внутрішньопартійної діяльності членів партії, встанов­люються статутом відповідної партії, який не має юридичної сили (див. [73, с.189]), а отже, такі «права» не мають юридичної природи і не захищаються (як це має місце для суб'єктивних прав) механізмом держави, зокрема судом^[494].

Слід визнати, що не всюди погоджуються з монопольною роллю партій у висуванні кандидатів. Так, німецька правова доктрина, визнаючи, що «парламентська демократія неминуче повинна виступати у формі партійної держави (Parteistaat)», водночас підкрес­лює, що політичні партії не повинні претендувати на монополію висування кандидатів [167, с.51, 103].

Дослідники, які використовують політологічну аргументацію, вважають, що партійне висування кандидатів істотно обмежує виборчі права громадян. Так, М. Бучин ствер­джує, що тим самим обмежується право громадян висувати кандидатів, оскільки «його мають винятково члени політичних партій, які становлять незначну частку електорату»^[495] [103, с.245]. Таке твердження має певний сенс, якщо політичні партії розглядати лише як механізм реалізації номінаційного права, яке, відповідно до закону, належить саме громадянам-виборцям.

Тим не менше уявлення про «партійну монополію»^[496] як «істотне обмеження прав громадян» щодо висування кандидатів на виборах слід визнати дискусійним. Заперечення проти нього базується на конституційній свободі утворення політичних партій, у якому можуть брати участь саме громадяни-виборці. Спроби розглядати «партійний» механізм висування як обмеження права громадян чи створення переваг за ознакою членства у партії у правовому аспекті спростовуються у рамках цієї парадигми свободою утворення політичних партій: кожен, хто хоче брати участь у висуванні кандидатів, може вільно вступити в існуючу партію або разом із своїми однодумцями утворити нову; таке право належить усім виборцям за статусом.

Цікавий спосіб подолання партійної монополії пропонує виборче право Польщі: поряд з політичними партіями також і виборці мають право утворювати виборчі комітети, які виступають як суб'єкти права висування кандидатів; як зазначає стаття 84 Виборчого кодексу Польщі, у виборах до Сейму і Сенату виборчі комітети можуть утворюватися політичними партіями (коаліціями партій) або виборцями, а на виборах Президента Польщі - виключно виборцями; на місцевих виборах до зазначених суб'єктів утворення виборчих комітетів додаються також громадські організації [1380].

Таким чином, розв'язання проблеми подолання партійної монополії на висування кандидатів, знайдене польським виборчим правом, далеке від досконалості. Я. Шиманек характеризує виборців у ролі суб'єкта висування кандидатів як «утворення за визначенням епізодичне, химеричне, а насамперед неінституціалізоване (бо позбавлене організаційної структури)»; потребу «якоїсь організації, хоча б тимчасової інституціалізації» виборців як суб'єкта висування кандидатів, на його думку, виконує «правова конструкція виборчого комітету»; водночас сам виборчий комітет «за самою своєю сутністю не має тривалого характеру, залишаючись утворенням епізодичним у повному сенсі цього слова» [1444, s.79, 109]. Враховуючи тимчасовий характер такого організаційного утворення, а отже, неможливість тривалої політичної відповідальності перед виборцями за дії своїх ви­суванців, важко стверджувати, що шлях забезпечення номінаційного виборчого права незалежним кандидатам через утворення тимчасових непартійних виборчих комітетів для загальнонаціональних виборів^[497] з точки зору суспільно важливих цілей є кращим від партійного механізму висування. Стійкі політичні утворення з власною політичною програмою (якими повинні бути політичні партії) завдяки чіткій суспільно-політичній відповідальності у цьому сенсі виглядають значно більш адекватними цілям висування кандидатів.

В Україні, незважаючи на законодавчу декларацію, спостерігається поступова ево­люція розуміння суб'єкта номінаційного виборчого права - від громадян-виборців як первинного суб'єкта до політичних партій. Так, наприклад, Окружний адміністративний суд м. Києва ствердив, що «ні Конституцією, ні Законом України “Про вибори народних депутатів України” [в редакції 2005 р. - Ю.К.]... не передбачено права виборця на без­посередню участь у висуванні кандидатів у народні депутати» [976, с.73]; така позиція була підтримана Вищим адміністративним судом України [1125, с.75].

Дійсно, сам факт висування кандидатів політичними партіями, взагалі кажучи, може розглядатися як спосіб (механізм) здійснення висування громадянами-виборцями: адже право на членство у політичних партіях виникає за тих же умов, що й «абстрактне» (статусне) активне виборче право, а свобода об'єднання надає такі можливості практич­но кожному^[498]. Як зазначалося вище (див. підрозділ 2.3.7), законодавчі умови наявності права на вільне об'єднання у політичні партії дає підставу розглядати набуття особою права голосу «взагалі» як набуття правового статусу публічно-дієздатного громадянина.

Тим не менше, слід зауважити, що в багатьох державах, зокрема у «старих» демо­кратіях, де рівень правової інституціалізації^[499] політичних партій невисокий, висування кандидатів партіями на виборах має більш-менш неформальний характер: для завершення (чи формалізації) процедури висування кандидат (як висунутий партією, так і «незалеж­ний») повинен зібрати на свою підтримку певну кількість підписів виборців відповідного виборчого округу. В. Маклаков надає вимозі, щоб кандидат засвідчив наявність певного рівня суспільної підтримки, прагматичного пояснення: «Це необхідно, щоб уникнути появи багатьох чисто випадкових кандидатів, яких ніхто не знає і які нікого, крім себе, не представляють» [411, с.444]. Таке пояснення не позбавлене сенсу; так, М. Бучин слушно зауважує, що «недолік самовисування [який призводить до балотування випад­кових людей. - Ю.К.] легко компенсується встановленими законодавством умовами під­тримки ініціативи висування» [103, с.92]. Однак вважаємо за необхідне наголосити, що саме завдяки інституту збирання підписів на підтримку висування кандидата, наявного у законодавстві багатьох держав (див., наприклад, [252, с.82-83; 1039, с.81, 220; 1386, s.182-183]), суб'єктами номінації кандидата фактично стають виборці, які підтримали його висування своїми підписами^[500]. Таким чином, проставлення підпису на підтримку висування кандидата (кандидатів) є формою участі виборця у номінації.

Тому необхідно звернути увагу на інститут збирання підписів виборців^[501] на підтримку висування кандидата, який є важливою складовою інституту номінації кандидатів навіть за наявності «офіційного» (встановленого законом) суб'єкта висування кандидатів. Вва­жаємо, що саме цей інститут засвідчує первинність виборців як суб'єктів номінаційного виборчого права; щоправда, спосіб реалізації цього права шляхом збирання підписів виборців вимагає узгоджених колективних дій.

Шлях еволюції суб'єкта права висування від виборців до політичних партій демонстру­ють зміни у процедурах висування кандидатів у вітчизняному виборчому законодавстві^[502].

Передбачена першим виборчим законом, який застосовувався у незалежній Україні - Законом «Про вибори Президента України» 1991 р. [740] - процедура висування передба­чала два етапи. На першому етапі уповноважені суб'єкти - «політичні партії, громадські об'єднання і рухи..., трудові колективи..., збори виборців» висували «претендентів на кандидати у Президенти України» (стаття 10 зазначеного Закону); допускалося також самовисування претендентів. Проте, щоб бути зареєстрованим як кандидат, претендент на другому етапі висування мав зібрати на свою підтримку не менш як 100 тисяч підписів виборців.

Описана процедура, як і застосована термінологія, підкреслює основну роль саме виборців як основного суб'єкта номінації кандидата: без отримання належної кількості підписів на свою підтримку висунута певним способом особа залишалася лише пре­тендентом, запропонованим виборцям для вирішення питання про його номінацію. Для процедури номінації, встановленої таким чином, політичні партії не відіграють прин­ципово особливої ролі, оскільки фігурують із тими ж повноваженнями поряд з іншими суб'єктами, включно із суб'єктом самовисування.

Зазначена двоетапна процедура висування кандидатів була збережена і в наступних редакціях Закону «Про вибори Президента України» 1994 та 1999 рр. (із звуженням кола висування претендентів до політичних партій чи їх виборчих блоків та зборів виборців; див. [736; 737]); Закон у редакції 2004 р. [767] дещо змінив як процедуру, так і терміно­логію (партії висували кандидата, а не претендента; єдиною альтернативою був механізм самовисування), зберігаючи, проте, вимогу збирання підписів на підтримку кандидата (у разі, якщо на підтримку кандидата не було зібрано 500 тисяч підписів виборців, реєстрація кандидата скасовувалася; див. пункт 2 частини першої статті 56 зазначеного Закону [767]).

Висування на парламентських виборах теж спочатку здійснювалося за цією ж про­цедурою. Так, відповідно до Закону «Про вибори народних депутатів України» 1993 р. політичні партії та трудові колективи висували претендентів на кандидата у народні депутати України; для реєстрації кандидатом претендент повинен був подати на свою підтримку не менше 300 підписів виборців відповідного одномандатного округу. Закон про парламентські вибори 1997 р., який запровадив «змішану»^[503] виборчу систему, не використовував поняття «претендента у кандидати», проте передбачав необхідність збирання підписів для реєстрації кандидатів: для політичної партії, яка висунула список кандидатів, - не менше 200 тисяч підписів у межах держави, для кандидата в одномандат­ному окрузі, висунутого зборами виборців, трудовим колективом чи самовисуванням, - не менше 1.500 підписів виборців відповідного одномандатного округу.

Дещо інші процедури були встановлені Законом «Про вибори депутатів і голів сіль­ських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад» 1994 р. [724] для висування кандидатів на місцевих виборах. Збирання підписів виборців на підтримку висування передбачалося тільки для кандидатів на посади голів обласних, районних та міських (міст обласного значення) рад; проте у всіх випадках висування - місцевими організаціями партій чи громадських організацій, зборами виборців - вимагалася певна кількість членів відповідних організацій або учасників зборів. Закон про місцеві вибо­ри 1998 р. [726] зберіг вимоги щодо чисельності місцевих організацій, які висувають кандидатів, і поширив вимоги щодо збирання підписів на підтримку висування щодо всіх кандидатів, які здійснили самовисування. Закон про місцеві вибори 2004 р. [721] передбачив вимогу щодо збирання підписів для всіх кандидатів (у тому числі для списків кандидатів, висунутих місцевими організаціями політичних партій).

Таким чином, описані процедури передбачали обов’язкову участь у номінації кан­дидатів виборців - не лише як учасників зборів виборців чи партійної конференції^[504], але й як тих, хто своїм підписом на підтримку висування кандидата теж засвідчував свою участь у зазначеній процедурі і тим самим надавав їй закінченого характеру. Таким чином, твердження про те, що право висування кандидатів належить громадянам, які мають право голосу на відповідних виборах, знаходило свою реалізацію через механізм збирання підписів виборців незалежно від конкретного механізму первинного висування «претендента» (партійного, самовисування чи зборами виборців).

Проте згодом інститут збирання підписів зазнав істотної дискредитації в Україні через свою незахищеність від зловживань. Масові фальсифікації підписних листів разом із неможливістю провести тотальну перевірку достовірності величезної кількості підписів виборців призвели до поступової відмови від цього інституту. Так, уже в Законі «Про вибори народних депутатів України» 2001 р. [730] вимога збирання підписів виборців на підтримку висування кандидатів була відсутня; її замінила виборча застава. В інших виборчих законах збирання підписів на підтримку кандидатів зникає пізніше: у Законі «Про вибори Президента України» - у його редакції 2010 р. [738], а також у Законі про місцеві вибори 2010 р. [723]. Тим самим із процедури висування кандидатів був остаточно усунутий виборець - суб'єкт, який все ще формально проголошується законом первинним.

Чинним виборчим законодавством України передбачені лише два механізми висування кандидатів - через політичні партії та шляхом самовисування. Більше того, при проведенні виборів за пропорційною виборчою системою (як це було на парламентських виборах 2006 та 2007 років, а також більшості місцевих виборів 2006 р.) політичні партії зали­шалися єдиним суб'єктом висування^[505]. Недопущення до виборів незалежних кандидатів зазнало критики з боку Венеціанської комісії (див. параграф 58 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону 2005 року [130]) та ОБСЄ/БДІПЛ (див. [250, с.6-7]). Повернення до «змішаної» виборчої системи у 2011 р. дозволило відновити механізм самовисування (принаймні в рамках однієї зі складових цієї системи) ціною істотних вад самої системи.

Обидва наявні сьогодні в Україні механізми висування кандидатів на виборах не дозволяють повною мірою стверджувати, що право висування належить виборцям (чи у статусному сенсі, чи суб'єктам права голосу на «конкретних» виборах).

З одного боку, при розгляді висування кандидатів політичними партіями юридично некоректно ототожнювати партію та її членів (хоча й останні дійсно повинні мати статус виборця - публічно дієздатного громадянина), оскільки рішення про висування кандидата приймається вищим партійним органом - з'їздом партії (у випадку загальнодержавних виборів) чи партійною конференцією місцевої організації партії (у випадку місцевих ви­борів) - у порядку, передбаченому статутом партії^[506], тобто є рішенням політичної партії як суб'єкта права. Тому можна стверджувати, що за чинним вітчизняним законодавством право висувати кандидатів на виборах належить політичним партіям, які виступають не лише як спосіб (механізм) номінації, але й як суб'єкт виборчого процесу, який має власний законний інтерес під час виборів - домогтися обрання висунутих ним кандида­тів, а отже, відповідні права і можливості діяти під час виборчого процесу - проводити передвиборну агітацію, фінансувати відповідні агітаційні заходи, мати спостерігачів під час виборів, зокрема при проведенні голосування та підрахунку голосів, оскаржувати від свого імені порушення виборчого законодавства.

Як і у випадку активного та пасивного виборчого права, при розгляді місцевих виборів ситуація із номінаційним правом стає значно різноманітнішою. Нагадаємо, що для місцевих виборів в Україні коло суб'єктів пасивного виборчого права значно ширше від кола суб'єктів права голосу на конкретних місцевих виборах. Таким чином, право власного висування (тобто номінації шляхом самовисування) на відповідних місцевих виборах належить як особам, які мають право голосу на цих виборах, так і особам, які такого права не мають.

Ще складніша ситуація при партійному механізмі висування на місцевих виборах. Так, стаття 10 Закону «Про місцеві вибори», як і стаття 10 Закону «Про вибори народних депутатів України», проголошує суб'єктом номінаційного права «громадян України, які мають право голосу» (не уточнюючи, чи мова йде про право голосу у сенсі статті 70 Конституції, чи про конкретне право голосу на відповідних місцевих виборах), зазнача­ючи, що це право реалізується «через республіканські в Автономній Республіці Крим, обласні, районні, міські, районні у містах організації політичних партій... або шляхом самовисування» [808].

Однак стаття 36 зазначеного Закону містить процедури, зміст яких не узгоджується із статтею 10 цього ж Закону. Так, наприклад, районна організація політичної партії має право висувати кандидатів не лише до районної ради, але й до всіх сільських, селищних, міських рад на території району та відповідно кандидатів на посаду сільських, селищ­них, міських голів і старост (див. пункти 1, 2 частини третьої статті 36 Закону [808]). При цьому жодних вимог, щоб відповідна партія мала свої осередки у таких населених пунктах, чи щоб мешканці цих населених пунктів були делегатами відповідної партій­ної конференції, Закон не містить. Більше того, делегат районної партійної конференції належить до однієї з територіальних громад району (якщо взагалі належить до котроїсь з громад), однак бере участь у висуванні в усіх цих територіальних громадах. Таким чином, і за партійним механізмом висування, суб’єктом якого є місцева партійна організація, участь осіб, які мають право голосу на відповідних місцевих виборах, не вимагається.

Подальше регулювання процедури партійного висування кандидатів на місцевих виборах спричиняє постановку питання про реального суб'єкта висування: чи ним є місцева організація партії, чи політична партія як цілісний суб’єкт²²¹. Так, наприклад, стаття 36 Закону «Про місцеві вибори» передбачає, що участь місцевої організації партії у відповідних місцевих виборах можлива лише за відповідним рішенням вищого керів­ного органу (тобто з'їзду) партії. Істотна несамостійність місцевої партійної організації у питаннях висування кандидатів проявляється також у тому, що висування нею кандидатів підлягає погодженню центрального керівного органу партії, що є неодмінною умовою реєстрації кандидатів (частина перша статті 36, пункт 4 частини першої статті 38 Зако­ну [808]). Участь з'їзду та центрального керівного органу партії у процедурі номінації кандидатів на місцевих виборах ставить під сумнів реальну правосуб'єктність місцевих організацій партій у виборчому процесі місцевих виборів, а також ще раз засвідчує, що до процесу номінації кандидатів на місцевих виборах залучається широке коло осіб, які, хоча і є виборцями за статусом, права голосу на відповідних місцевих виборах не мають.

Зазначимо також, що гіпертрофована роль політичних партій (як цілісних суб'єктів загальноукраїнського характеру) у номінації кандидатів на виборах органів та посадових осіб місцевого самоврядування не відповідає конституційній природі місцевого самовря­дування яке уповноважене вирішувати питання місцевого значення.

Інший спосіб номінації кандидатів - механізм самовисування - недоступний особам, які є виборцями, проте не мають права бути кандидатами на виборах^{[507] [508]. У цьому сенсі дійсно можна стверджувати, що суб'єктом номінаційного права є суб'єкти пасивного виборчого права [255, с.23]. Однак цей висновок не може вважатися загальним, оскільки обмежений лише рамками певного механізму висування.}

Таким чином, єдиної категорії суб'єктів права висування кандидатів на місцевих виборах не існує. Необхідність висновку щодо подвійної природи суб’єкта номінацій- ного виборчого права (політичні партії та суб’єкти пасивного виборчого права залежно від механізму висування) у сучасній доктрині виборчого права України та вітчизняному виборчому законодавстві обумовлюється застосуванням відповідних процедур номіна­ції кандидатів, із яких виключено можливість участі у висуванні громадян-виборців у вигляді підтримки висування кандидата шляхом проставлення свого підпису (відмова від «петиційного» механізму висування кандидатів). Хоча така відмова була обумовлена конкретними прагматичними причинами, навряд чи можна вважати таке доктринальне розуміння (реалізоване у вітчизняному виборчому праві) оптимальним. Вважаємо більш послідовним розглядати суб’єктом номінаційного виборчого права громадянина-виборця (за статусом), а отже, формування таких механізмів та процедур висування кандидатів, які, зберігаючи ініціативу висування за політичними партіями та суб’єктами пасивного виборчого права, відновили б участь громадян у процесі висування, даючи їм можливість реалізувати власне номінаційне право.

Очевидно, що висування кандидата не може бути реалізоване одним виборцем (окрім механізму самовисування у тому редукованому вигляді, який існує в Україні). У зв'язку з цим деякі науковці розглядають номінаційне виборче право як право, яке реалізується колективно. Як зазначає Ґ. Кришень, «висування кандидатів є правом, яке реалізується груповим чином - через партії, громадські організації та необ'єднаних громадян» [1386, s.176]. Деякі дослідники ідуть далі, проголошуючи право висування кандидатів (як і деякі інші виборчі права) колективним правом^[509] [169, с.11]. І. Тимошенко висловлюється більш обережно, стверджуючи, що «однозначно стверджувати про індивідуальний характер усіх без винятку виборчих прав не можна» [1104, с.53].

Як вже зазначалося вище (див. підрозділ 2.4.1), концепцію колективних суб'єктивних прав слід сприймати критично. Суб'єктивні права рідко допускають чисто індивідуальну реалізацію. С. Шевчук цитує канадського суддю Макінтайра, який ствердив: «Досягнення індивідуальних цілей шляхом реалізації індивідуальних прав є зазвичай неможливим без допомоги та співробітництва з іншими» (див. [1216, с.587]). Зазначимо, що це твердження особливо справедливе стосовно реалізації суб'єктивних прав у публічноправовій сфері, до яких відносяться і виборчі права.

Ми не заперечуємо можливості існування права, яке належить не окремому індивіду, а групі людей; однак підкреслюємо що така група має бути спільнотою - колективом людей, пов'язаних не лише тісними взаємними відносинами, але й усвідомленням власної колективної ідентичності (відомими прикладами таких суб'єктів-спільнот можуть слу­гувати політична партія чи територіальна громада). Саме така спільнота може виступати суб'єктом відповідного права, як у випадку партійної номінації кандидатів.

Коли ж мова йде про участь у номінації кандидата (кандидатів) шляхом проставлення підпису виборця на підтримку висування, про жоден колектив мова йти не може: кожен виборець реалізує своє право індивідуально, відповідно до власної волі, формально не узгоджуючи свої дії з іншими. Тому слід визнати, що у цьому випадку реалізується інди­відуальне право виборця на висування кандидата. Це не означає, що таке волевиявлення виборця буде результативним (кандидат не обов'язково буде висунутий), подібно як ре­алізація права голосу не гарантує обрання відповідного кандидата. Проте через простав­лення підпису волевиявлення виборця відбулося, а отже, відповідне право реалізоване.

Таким чином, існують два підходи до розуміння суб'єкта номінаційного виборчого права, засновані як на певних доктринальних уявленнях, так і на застосовуваних норма­тивно визначених процедурах висування.

Відповідно до першого підходу, суб'єктом права висування кандидатів є виборець - публічно дієздатний громадянин, роль якого у процесі висування кандидатів може бути різною, однак участь - необхідною. Такого підходу дотримується польська доктрина виборчого права [1386, s.169]. У цьому випадку виникає питання, чи таким суб'єктом є будь-який виборець, чи його номінаційне виборче право може бути обмежене певними цензами або іншими (більш конкретними) умовами. У будь-якому разі вважається, що стосовно права висувати кандидатів «жодна із суспільних груп не має бути дискримінована, а винятки повинні робитися лише з підстав, які не порушують цінностей, що лежать в основі громадянських прав у демократичній системі здійснення публічної влади» [1386, s.161]. Отже, можна говорити про поширення принципу загального виборчого права на номінаційне право.

Другий підхід до розуміння носія права висування кандидатів, по суті, визнає ос­новним суб'єктом номінаційного виборчого права не виборців, а політичні партії як об'єднання громадян-виборців, спрямовані на задоволення їх політичних прав та інтересів. Дослідженню політичних партій, зокрема, як суб'єктів висування кандидатів присвячена низка робіт як вітчизняних, так і зарубіжних науковців - правознавців та політологів (див., зокрема, монографії [1; 73; 1207], у яких наведена широка бібліографія). У такому підході (для такої категорії суб'єктів права) принцип загального виборчого права навряд чи застосовний. Єдине його можливе розуміння у цьому випадку - допуск до здійснення процедур номінації кандидатів усіх без винятку легально визнаних партій, - в основному поглинається уявленням про природу політичних партій як об'єднань, призначених для здійснення цієї функції. Водночас слід визнати, що здійснення цієї функції партією (хоча й на її власний розсуд) дещо відрізняється за природою від здійснення індивідом свого суб'єктивного права.

2.5.2.