Складові формального аспекту принципу верховенства права

Серед принципів - складових верховенства права, які забезпечують формальний аспект верховенства права, важливе місце займають законність, юридична визначеність та обмеження дискреційних повноважень суб’єктів владних повноважень.

Особлива роль серед цих складових належить принципу законності. Цей принцип історично формулювався як «верховенство закону». Ідея верховенства закону має пози­тивістське походження і базується на нерозрізненні права і закону. Б. Таманага зазначає: «Наголос у формальній законності - на правовому порядку, встановленому і підтриму­ваному урядом» [1095, с.138]. Проте таке розуміння верховенства закону «сумісне з ре­жимом, побудованим на законах з несправедливим або злочинним змістом»; як приклади наводяться історичні ситуації у США та Південній Африці, де свого часу законними (і в позитивістському сенсі «правовими») були явища рабства, расової сегрегації та апартеїду^[239], у зв'язку чим Б. Таманага говорить про «порожнечу формальної законності» [1095, с.108].

У сучасній правознавчій літературі немає чіткого розуміння терміна «верховенство закону».

У поєднанні з іншими складовими, що визначають зміст формального закону, ви­мога законності належить до складових принципу верховенства права у його сучасному розумінні. Взаємозв’язок ідеї верховенства права та законності підкреслював Ю. Тодика: «Розгляд принципу верховенства права поза верховенством Конституції і законів - це шлях до беззаконня та вседозволеності, а визнання тільки принципу верховенства закону поза системним розумінням принципу верховенства права - шлях до прийняття неспра­ведливих, негуманних, недемократичних законів» [1119, с.67-68].

Викладаючи зміст принципів-складових верховенства права, М. Козюбра підкреслює: «Верховенство права передбачає... законність, основану на визнанні й беззастережному прийнятті найвищої цінності людини, її убезпеченні від свавілля владних інституцій та їх посадових осіб, тобто законність, яка у вітчизняній літературі досить часто іменується правозаконністю» [385, с.297]. Н. Кузнєцова наголошує на відповідному місці правового закону серед правових категорій, що визначають правопорядок; на думку науковця, «можна говорити про категорію правопорядку як про логічний ланцюжок: принцип верховен­ства права правовий закон принцип законності демократичний правопорядок» [466, с.112]; така послідовність ілюструє місце вимоги законності у складі принципу верховенства права. Європейський суд з прав людини ствердив, що стандартна вимога «відповідно до закону» стосується «якості відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступний відповідній особі, яка повинна бути здатною передбачити його наслідки для себе, і сумісним з принципом верховенства права» (пункт 170 рішення у справі «Алієв проти України» [1263]; див.

Принцип законності насамперед спрямований на регулювання діяльності органів публічної влади та їх посадових осіб^[240]; М. Козюбра стверджує, що він не повинен поширюватися на всіх суб’єктів права, зокрема на громадян та їх об’єднання, оскільки «порушення закону останніми охоплюється поняттям правопорядку» [385, с.297]. Проте досі все ще більш поширене дещо інше розуміння принципу законності; за спостережен­ням В. Авер’янова, «за панівною у вітчизняній юридичній науці ідеологією юридичного позитивізму принцип верховенства закону (принцип законності) означає неухильне до­тримання вимог законів як в інших джерелах нормативно-правового регулювання, так і безпосередньо в суспільних відносинах» [3, с.72]. Ілюстрацій такого підходу все ще, на жаль, багато. Так, наприклад, І. Невзоров вважає, що «законність обґрунтовується як заснована на провідній правовій ідеї вимога суворого та неухильного дотримання і вико­нання або застосування норми права. Ідеологічним підґрунтям цієї вимоги є положення про загальнообов’язковість права» [561, с.6]; подібні твердження повторюють і деякі інші дослідники. Обґрунтування цих тез, на наше переконання, демонструє рецидив старого, певною мірою «державоцентристського» підходу (на противагу проголошеній Конституцією «людиноцентристській» ідеології; див. [3, с.73]).

Зміст принципу законності виражений статтею 19 Конституції; він по-різному адресований суб’єктам владних повноважень, з одного боку, і громадянам та іншим (невладним) суб’єктам права, з іншого. Відмінність змісту принципу законності у цих його двох проявах засаднича: суб’єкт владних повноважень зобов’язаний робити тільки те, що прямо передбачене законом (частина друга статті 19), тоді як загального суб’єкта не можна змусити чинити так, як це прямо не передбачено законом (частина перша статті 19) [432]. Така нерівність правових статусів є виразом тенденції більшого обмеження правом (і законом) носіїв влади порівняно з іншими суб’єктами і насамперед людиною, яка визнана найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції); таким чином, і тут знаходить свій вираз принцип верховенства права.

В аспекті діяльності суб'єктів владних повноважень принцип законності, як вказує М. Козюбра, означає, що «жоден акт управління не може підміняти своїм регулюванням закон, а будь-яка дія або повноваження державного органу повинні мати свою підставу саме в законі» [385, с.297]. Поділяючи висловлену М. Козюброю позицію, С. Головатий навіть пропонує звузити зміст принципу законності, зводячи його до «принципу ієрархії юридичних норм» [163, с.167]. З такою інтерпретацією принципу законності погодитися не можемо: хоча ідея вищої юридичної сили закону стосовно підзаконних (нормативних та правозастосовних) актів, без сумніву, є наслідком принципу законності, вважаємо, однак, що це розуміння надто звужує і збіднює зміст принципу законності.

Однак позиція, сформульована М. Козюброю, має інший важливий наслідок, на який звернув увагу В. Авер'янов, - істотну роль законодавчої регламентації процедур діяль­ності органів виконавчої влади^[241] (і більш широко - органів управління). В. Авер'янов підкреслював: «Головне, що адміністративні процедури здатні забезпечити необхідну послідовність у реалізації громадянами своїх прав і законних інтересів та стати дійовим засобом протидії суб'єктивізму і свавіллю з боку службовців органів виконавчої влади» [3, с.74]. При цьому деталізація регулювання таких процедур, спрямована на удоско­налення якості роботи управлінського апарату, і спричинена цим певна складність для їх сприйняття пересічними громадянами не може бути підставою для відмови від такої регламентації [3, с.75].

Вимога чіткої регламентації процедур діяльності органів управління - це прямий наслідок частини другої статті 19 Конституції України. У зв'язку з цим викликає сумнів конституційність (відповідність частині другій статті 19 Конституції) поширеної практики встановлення низкою органів (у тому числі Центральною виборчою комісією) власного регламенту (навіть у випадках, коли це передбачено відповідним законом). У цьому від­ношенні принциповим є положення частини п'ятої статті 82 Конституції, яка вимагає затвердження Регламенту Верховної Ради України законом України, на чому неодноразово акцентував Конституційний Суд України^[242].

Положення частини першої статті 19 Конституції (яке за своїм змістом означає: «дозволено все, що не заборонене законом»), не менш важливе; воно визнає як свободу людини і громадянина, так і свободу діяльності інших суб'єктів громадянського су­спільства (суб'єктів публічних правовідносин) та юридичних осіб (суб'єктів приватних правовідносин). Для цих суб'єктів закон (у тому числі Конституція) встановлюють тіль­ки межі вільної поведінки (по суті, певні обмеження здійснення прав), відокремлюючи сферу свободи (реалізації власної волі суб'єкта), не обмеженої законом, від сфери, де існують суспільні потреби обмежити таку свободу, зокрема, потребами забезпечити сво­боду інших суб'єктів. Необхідність існування таких обмежень сфери свободи випливає

із самого факту суспільного життя, у якому різні особи (та інші суб'єкти) вступають у взаємовідносини, які зачіпають права та інтереси одні одних. Як стверджує стаття 23 Конституції, «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей» [432]; цей же принцип стосується і діяльності інших (невладних) суб'єктів громадянського суспільства чи юридичних осіб.

Зазначені межі здійснення прав і свобод, які мають бути встановлені власне законом (у тому числі Конституцією), однак не підзаконним актом і не судовим рішенням, повин­ні відповідати цілям, задля досягнення яких вони встановлені, тобто бути співмірними (пропорційними) до цих цілей [650, с.192-193]. Тим самим забезпечується дотримання принципу пропорційності™, який належить до матеріального аспекту принципу верхо­венства права. Як зауважує М. Козюбра, в основу цього принципу покладена ідея, за якою загальний інтерес не може бути таким, що порушує свободу окремої особи (див.

Зауважимо, що існує певна відмінність у способі встановлення певних правових меж для діяльності суб'єктів, не наділених публічно-владними повноваженнями, у сфе­рах регулювання відповідно приватного (зокрема цивільного) і публічного (насамперед конституційного) права. У першому випадку межі більш широкі і більш загальні, що пояснюється тим, що у кожному конкретному випадку приватні правовідносини зачіпають права й інтереси обмеженого кола осіб, а отже, не потребують особливої регламентації. У другому випадку внаслідок природи публічних правовідносин коло учасників цих відносин, як правило, значно ширше, а в деяких випадках (як під час виборчого проце­су) - навіть невизначене, а цілі їх діяльності часто конкурентні (взаємно виключні). Тому поведінка (дії) одного суб'єкта таких правовідносин можуть зачіпати (перешкоджати їх реалізації) права та законні інтереси одночасно багатьох інших суб'єктів. Внаслідок цього закон повинен встановлювати достатньо чіткі межі такої вільної поведінки, яка б не перешкоджала діяльності інших суб'єктів; більше того, в деяких випадках, зокрема, у сфері виборчих правовідносин, може виникати суспільна потреба встановлювати законом конкретні процедури реалізації прав та законних інтересів суб'єктів, які, взагалі кажучи, діють відповідно до положення частини першої статті 19 Конституції. Можна стверджу­вати, що чим ближчі відповідні дії суб'єкта права до здійснення влади, зокрема влади народу, до народного волевиявлення, до реалізації якого залучається одночасно величезна кількість суб'єктів, тим більша потреба регламентувати спосіб діяльності відповідного суб'єкта, що слід розглядати як встановлення процедури реалізації відповідних прав і свобод, однак не як їх обмеження за змістом чи обсягом.

Принцип законності щодо виборів і референдумів зафіксований у вже згадуваному пункті 20 частини першої статті 92 Конституції. Оскільки фундаментальні виборчі права та базові принципи виборчого права визначені Конституцією, основною функцією закону є врегулювання виборчих процедур, які, зокрема, мають за мету забезпечити позитивну реалізацію виборчих прав громадян та інших суб'єктів у їх взаємоузгодженні (в дусі статті 23 Конституції), а також процедур захисту порушених прав і законних інтересів суб'єктів виборчого процесу [557, с.12].

Принцип законності, як він виражений зазначеним конституційним положенням, вимагає, щоб усі основні виборчі процедури були встановлені законом; стосовно виборчих

¹³¹С. Рабінович вважає, що принцип пропорційності (домірності) виступає альтернативою принципу рівності [915, с.141]. Зауважимо, в рамках принципу рівного виборчого права (який є «проекцією» загальноправового принципу рівності) існує концепція «пропорційної рівності» (див. підрозділ 3.1), що є специфічним поєднанням цих двох ідей.

комісій (зокрема, ЦВК) це вимагає, відповідно до частини другої статті 19 Конституції, щоб виборчі комісії діяти «лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що перед­бачені Конституцією та законами України». Тому процедури діяльності виборчих комісій достатньо чітко врегульовані законом. Крім того, рішення, які приймають виборчі комісії, повинні базуватися на нормах закону і прийматися в межах повноважень, встановлених законом. Насамперед це стосується Центральної виборчої комісії, яка уповноважена приймати як розпорядчі рішення, які стосуються основ організації виборів, так і в пев­них межах нормативні рішення на виконання вимог закону. Більш детально принцип законності стосовно виборчого процесу та, зокрема, виборчих комісій розглянуто нижче (див. підрозділи 8.5.2 та 9.4.4).

До формального аспекту принципу верховенства права відносяться також вимоги обмеження дискреційних повноважень та юридичної визначеності. Ці два принципи тісно пов'язані як між собою, так із принципом законності.

Перший із цих принципів означає мінімізацію можливостей прийняття рішень дер­жавними органами на власний розсуд. О. Євсєєв розрізняє «сильну» і «слабку» дискрецію, стверджуючи: «під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти сукупність прав і обов'язків органів публічної влади, їх посадових осіб, що надають останнім можли­вість на свій розсуд: а) визначити вид і зміст ухваленого рішення або б) вибрати один із декількох передбачених законодавством варіантів рішень. У першому випадку суб'єкт конституційно-правових відносин повинен керуватися загальними конституційними принципами (“сильна” дискреція), а в іншому - конкретною конституційно-правовою нормою або нормами (“слабка” дискреція)» [234, с.11]. Проте, незалежно від характеру («сили») дискреції, проблемність дискреційних повноважень полягає в тому, що в межах розсуду адміністративного органу може відбуватися зіткнення публічного інтересу (не кажучи вже про протиправні інтереси суб'єктів прийняття рішень) з правами та свобо­дами людини. За слушним зауваженням М. Козюбри, широкі дискреційні повноваження органів виконавчої влади та їх посадових осіб часто призводять до порушень прав і свобод громадян, створюють ґрунт для корупції та інших зловживань [381, с.14-15]. Як вказує польський правознавець А. Блась, «якщо адміністративний орган, який володіє дискреційною компетенцією., буде вирішувати про підтвердження, визнання чи відмо­ву громадянинові щодо певних його управнень,.може дійти до рішення, яке порушує суттєве основне право громадянина» [1249, 8.14].

У межах законності джерелом дискреційної влади певного органу є бланкетна (від­сильна) норма, яка, за висловом А. Блася, «виконує функцію законодавчого квазі-деле- гування» [1249, 8.16]. Іншими джерелами дискреції можуть бути дефекти нормативного регулювання - незрозумілість, неповнота норми або її суперечність щодо іншої норми, які «допускають можливість необмеженого розсуду в процесі правозастосування і можуть призвести до свавілля» [650, с.182]. Тому принцип обмеження дискреційних повноважень у першу чергу вимагає якомога повнішого регулювання на рівні закону питань, пов'я­заних із змістом та реалізацією прав і свобод людини і громадянина (як це передбачено пунктом 1 частини першої статті 92 Конституції), а також високої якості законодавчої діяльності, яка забезпечує повноту, ясність, однозначність та несуперечливість (у сенсі відсутності колізій) регулювання.

Крім того, дотримання встановлених законодавчо меж розсуду виконавчої влади слід забезпечувати належним контролем. Як слушно зауважує А. Блась, «у сфері прав і свобод громадян. жодне довільне втручання не може бути сприйняте, якщо не буде повних можливостей його судового контролю» [1249, 8.19]. Цим засвідчується важливість вимоги незалежного і безстороннього суду у складі принципу верховенства права. Зауважимо, що у виборчому процесі (де суб’єктом, якому надається певна адміністративна дискре- ція, є кожна виборча комісія) належний судовий контроль необхідний не лише в аспекті виборчих прав громадян, але й стосовно дотримання принципу законності та основних принципів виборчого права у цілому.

Деякі автори стверджують, що «надання державним органам дискреційних повно­важень вступає у суперечність із самим принципом верховенства права» [570, с.608]. На практиці, звичайно, зовсім уникнути розсуду органу управління неможливо. Однак важливо, як зазначає М. Козюбра, посилаючись на правові позиції Європейського суду з прав людини, щоб дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення були вказані з достатньою ясністю для того, щоб вони не переросли у свавільне здійснення влади [385, с.304]. Це означає, що для такої дискреції закон повинен встановити певні межі у вигляді цілей і засобів їх досягнення. Законодавча регламентація процедур діяльності суб'єктів владних повноважень, тобто встановлення «належної процесуальної правової процедури» [650, с.176], зокрема, також має за мету досягнення максимального звуження обсягу їх дискреційних повноважень [385, с.305]. Зазначимо, що обмеження дискреційних повнова­жень означає, що будь-який орган виконавчої влади не тільки не може сам визначати свої владні повноваження, а й встановлювати їх підзаконними актами для підпорядкованих йому органів. У контексті виборів це означає не лише максимально можливе обмеження свободи розсуду Центральної виборчої комісій, але й заборони ЦВК своїми актами вста­новлювати широкі межі дискреції для підпорядкованих їй виборчих комісій - окружних, територіальних (місцевих виборів), дільничних. Наявність дискреційних повноважень виборчих комісій призводить до виникнення певних «технологій» фальсифікації резуль­татів виборів. Так, дискреційне повноваження окружної виборчої комісії визнати (або не визнати) дійсним голосування на виборчій дільниці у разі створення протиправних перешкод членам комісії чи офіційним спостерігачам щодо участі (присутності) при проведенні голосування виборців та підрахунку голосів, яке було передбачене пунктом 2 частини п’ятнадцятої статті 94 Закону «Про вибори народних депутатів України»^[243] [733], давало можливість навмисно «інсценізувати» такі порушення для анулювання результатів голосування небажаного характеру, водночас не визнаючи голосування недійсним там, де такі порушення були вчинені із протиправною метою.

Прикладом ситуації, коли Центральна виборча комісія сама для себе встановлювала порядок дій, стало вирішення питання територіальної організації виборів напередодні виборів народних депутатів України 2012 р. Закон «Про вибори народних депутатів Укра­їни» у чинній на той час редакції [733] не містив достатнього регулювання критеріїв та процедур утворення виборчих округів та виборчих дільниць. Цю законодавчу прогалину заповнила своїм рішенням ЦВК, затвердивши, зокрема, «Порядок утворення звичайних, закордонних та спеціальних виборчих дільниць на постійній основі» (див. [835]). Таким чином, зазначений акт визначає порядок дій не лише самої ЦВК, а й суб'єктів подання пропозицій щодо утворення виборчих дільниць. Отже, ЦВК сама для себе і для інших суб'єктів встановила спосіб дій, не передбачений законом.

Така позиція ЦВК знайшла свій вияв при розгляді заяви про порушення вимог частини другої статті 18 Закону щодо утворення виборчих округів з дотриманням меж Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Відмовляючи у задоволенні заяви щодо віднесення до одного з округів у м. Києві виборчої дільниці, розміщеної у Київській області, ЦВК ствердила, що вона діяла на підставі затвердженого нею ж Порядку, не пославшись на жодне положення Закону [799].

Принцип юридичної (правової) визначеності «означає вимогу чіткості підстав, ці­лей і змісту нормативних приписів, особливо тих із них, що адресовані безпосередньо громадянам» [385, с.305] і, додамо, іншим невладним суб’єктам, таким як політичні партії, громадські організації, підприємницькі товариства. У тому випадку, коли цей принцип спрямований на регулювання повноважень і способу діяльності органу влади, він за своєю суттю означає обмеження його дискреції^[244], чим визначається змістовний зв'язок юридичної визначеності із попереднім принципом. Однак цей принцип важли­вий і стосовно інших суб'єктів права, насамперед громадян (приватних осіб), для яких «застосування [правових] актів повинне бути передбачуване» [650, с.179]. Цей принцип є одним з найстаріших з числа складових верховенства права; як зазначають науковці, відповідне положення міститься ще в «Дигестах Юстиніана» [144, с.139].

Роль вимоги юридичної визначеності у правовій системі важлива в аспекті дотриман­ня правопорядку: «коли кожному членові суспільства зрозумілі його права й обов'язки, він має певну свободу дій і рішень у межах правового простору» [593, с.4]. Проте цей акцент не головний у контексті верховенства права. С. Погребняк виокремлює у змісті принципу правової визначеності (який, за зразком принципу верховенства права у ці­лому, також розкладається на вимоги-складові) дві групи відповідних вимог: вимоги до нормативно-правових актів і вимоги до їх застосування. Аналізуючи першу групу вимог до самих актів, науковець підкреслює їх природний поділ на вимоги змістовні та процедурні. Перші стосуються зрозумілості і доступності нормативних актів, їх несу- перечливості та повноти (без прогалин) регулювання. Процедурні вимоги включають обов'язковість оприлюднення нормативних актів, розумну стабільність права, вимогу послідовної правотворчості, яка включає заборону необгрунтованих і непослідовних змін регулювання, а також заборону зворотної сили актів^[245] та надання достатнього часу для змін у системі правовідносин, викликаних прийняттям нового закону; важливою є також вимога «одноманітного застосування закону» [649, с.36], що включає однакове його розуміння і застосування як у межах певного значного проміжку часу (неприпустимість непередбачуваної зміни тлумачення відповідних законодавчих положень^[246]), так і в межах усієї території України (неприпустимість «регіональних особливостей» розуміння змісту законодавчих положень).

Вимога юридичної визначеності в аспекті змісту нормативних актів навіть за умови відсутності дефектів регулювання (прогалин, нечіткостей чи колізій) перебуває у певній діалектичній суперечності з самим нормативним характером відповідного акта. Останній вимагає існування достатньо загальних норм, спрямованих на регулювання широкого набору однорідних чи суміжних правовідносин. Водночас, як слушно зазначається, «чим більш широкий зміст мають нормативні положення, тим меншим є рівень їх формальної визначеності» [570, с.594]. Тому законодавець має завданням знаходження розумного балансу між загальним і казуїстичним характером регулювання. Проте такий баланс не може бути встановлений єдиним чином для всіх сфер правового регулювання: саме поняття «розумного балансу» не є нормативним, воно належить до категорії оціночних понять, які вимагають розкриття свого змісту в залежності від конкретних обставин шля­хом тлумачення. Оціночні поняття часто зустрічаються у тексті нормативних актів; саме вони часто надають регулюванню достатньої загальності і динамічності. Проте слушним є зауваження, що «оціночне поняття певною мірою завжди (крім випадків, коли оціночне поняття розкривається в законодавстві [і таким чином перестає бути оціночним. - Ю.К.] чи спеціальній літературі) створює ситуацію недостатньої правової визначеності» [570, с.602-603].

Ю. Тихомиров, підкреслюючи діалектику загального (абстрактного) регулювання, в якому центральну роль відіграють принципи права, та конкретного (більш казуально­го) регулювання, в рамках якого звичайні норми конкретизують зміст вимог принципів права стосовно більш часткових ситуацій, зазначає: «За останні роки в Європі робиться акцент на високий ступінь регулятивності принципів права. Їх повне і послідовне втілення виключає... детальні норми в законах та інших актах задля уникнення їх неперервних змін і заповнення прогалин. Ці норми чиновники і влада повинні освоїти. Таке судження можна тільки вітати, однак його все-таки треба пов'язувати з детальною регламентацією прав та обов'язків держорганів, господарюючих суб'єктів для стримування звичного потоку підзаконних актів і волюнтаристських рішень та дій в силу адміністративного розсуду» [1110, с.171].

Виборче законодавство традиційно критикують за його начебто надмірну деталізацію (див., наприклад, [634]). Проте мета такого детального регулювання - насамперед забез­печити юридичну визначеність для усіх суб'єктів виборчого процесу та інших учасників виборчих правовідносин^[247]. Зокрема, в частині, адресованій виборчим комісіям, деталі­зація регулювання має на меті обмежити дискрецію у їх діяльності, що виключала б їх свавільне втручання у виборчий процес.

Спроби «спростити» виборчий закон, залишивши неврегулюваними «очевидні речі» через дозвіл на дискреційні рішення виборчим комісіям, призводять до порушення обох обговорюваних засад. Ілюстрацією цього є практика застосування норм частини третьої статті 27 та частини п'ятої статті 28 Закону «Про вибори народних депутатів України», які надають повноваження ЦВК визначити порядок жеребкування щодо членів окруж­них та дільничних виборчих комісій [734]. Відсутність будь-яких встановлених законом параметрів жеребкування надало можливість ЦВК під час проведення виборів 2012 р. встановити такий порядок жеребкування, який свавільно призвів до очевидних порушень прав та законних інтересів низки партій - суб'єктів виборчого процесу та кандидатів, зареєстрованих в одномандатних округах. Внаслідок цієї сваволі навіть за тиждень до дня голосування на виборах 2012 р. комплектування дільничних виборчих комісій ще не було завершене.

З принципів юридичної визначеності і правової безпеки випливає вимога неприпу­стимості змінювати нормативне регулювання виборів після початку виборчого процесу. Це забороняє у відповідний період не лише законодавцю вносити зміни до відповідного закону, але й Центральній виборчій комісії приймати власні нові нормативні акти чи вносити зміни до чинних нормативних актів. На жаль, практика далека від дотримання цієї вимоги. Внесення змін до актів виборчого законодавства під час виборчого процесу відбувається майже під час кожних виборів^[248].

Таким чином, для виборчого законодавства достатньо чітка і повна регламентація є важливою вимогою, яка випливає, зокрема, з принципу чесних виборів (див. підрозділи 5.2.1 та 8.5.2); його певною мірою можна вважати «проекцією» низки складових принципу верховенства права на галузь виборчого права.

Викладені вище міркування стосовно окремих аспектів принципу верховенства права жодним чином не претендують на повний опис змісту цього основоположного загальноправового принципу. Проте, підсумовуючи, вважаємо за необхідне підкреслити декілька позицій.

По-перше, принцип верховенства права не може жодним чином вважатися «не­конкретним переплетінням цінностей та правових почуттів». Хоча спроби надати йому строге універсальне визначення визнаються безперспективними внаслідок його високої узагальненості, це не означає, що більш-менш єдиного розуміння його змісту неможливо досягти [390, с.360]. Навпаки, цей принцип має достатньо загальний, проте визначений правовий зміст, частково закріплений у конституційних положеннях, частково - у судових рішеннях, правовій доктрині та правосвідомості. Проте належне розуміння принципу верховенства права неможливе у рамках позитивістського розуміння права. Слід пого­дитися із С. Погребняком, який стверджує: «Втілення в життя цього принципу можливе лише за умови подолання позитивістських поглядів на право як на продукт суб’єктивної державної волі» [650, с.170].

По-друге, як основоположний принцип, верховенство права найкраще розкривається у межах спектрального підходу, який визначає принципи-складові - більш конкретні, хоча й достатньо загальні правові принципи. Такий підхід служить водночас методологічним зразком для дослідження змісту інших достатньо загальних принципів-назв.

По-третє, важливо наголосити, що і принцип верховенства права як ціле, і його прин­ципи-складові є вираженнями певної системи загальносуспільних (у тому числі правових) цінностей, які лежать в основі певного цивілізаційного вибору. При цьому верховенство права як суспільно-правова ідея тісно взаємодіє, частково перекриваючись за окремими аспектами, з двома іншими основоположними системними цінностями - демократією і правами людини. Саме ця система цінностей лежить в основі сучасної конституційної демократії цінностей^[249], «в рамках якої основна увага надається змісту, а не процедурам... Основні права й базові цінності не виносяться на публічне обговорення і не можуть бути темами для дебатів, навіть якщо більшість захотіла б їх змінити. Це було б неможливим з огляду на те, що ці права і цінності є самою суттю демократії» [530, с.108-109]. Отже, верховенство права дійсно заслуговує бути однією з опор сучасної демократії цінностей.

1.6.