РІВНІСТЬ У ВИБОРЧИХ ПРАВАХ ЯК ПРОЯВ ЗАГАЛЬНОПРАВОВОГО ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ

Загальноправовий принцип рівності - один із основоположних принципів права. Його глибокий і різносторонній зміст досліджувався багатьма науковцями з правової, філософської, моральної чи соціальної точок зору (див., наприклад, [113; 183; 650]).

Принцип юридичної рівності знаходить своє вираження у формі чотирьох вимог^[531]: рівності перед законом, рівності перед судом, рівності прав і свобод, рівності обов'язків (див. [650, с.52; 127, с.195]). А. Крусян зазначає, що «конституційна рівність, заснована на принципі справедливості, означає...: рівні конституційні (основні, фундаментальні) права й обов'язки; рівність перед законом; надання гарантованих конституцією, рівних правових, економічних, політичних та ін. можливостей; відсутність будь-якого прояву дискримінації» [464, с.165]. Ю. Козенко називає ці вимоги «пов'язаними між собою мікропринципами» [368, с.41], тобто принципами-складовими.

Серед теоретиків права, які досліджують проблему рівності, поширений погляд, що «формальна рівність передбачає рівну міру прав і обов'язків у всіх громадян» [715, с.120, 195]. Таке твердження справедливе, якщо мова йде про правову категорію громадян «взагалі». Однак слід брати до уваги традиційну максиму, якою звичайно виражається принцип рівності: «до однакового слід ставитися однаково» [650, с.49], що передбачає можливість неоднакового ставлення до суб'єктів, які відрізняються між собою.

Чотири перелічені вище вимоги формальної рівності, по суті, зводяться до вимоги однакового (рівного) обсягу правосуб'єктності індивідів, які належать до однієї правової категорії (мають однаковий правовий статус). Дійсно, як відомо, правосуб'єктність є сукуп­ністю правоздатності, дієздатності і деліктоздатності. Однаковість обсягу правоздатності означає наявність у суб'єкта однакових за змістом і обсягом (тобто рівних) прав і свобод, а також однакових обов'язків (рівність перед законом). Однаковість обсягу дієздатності означає однакову можливість діяти з метою реалізації цих прав і свобод і дотримання обов'язків (рівність можливостей). Однаковість обсягу деліктоздатності означає одна­кову для всіх рівних за статусом суб'єктів юридичну відповідальність у разі порушення визначених законом меж прав і свобод чи невиконання встановлених законом обов'язків, що передбачається, зокрема, розумінням рівності перед законом і судом.

Для нашого дослідження важливим є розуміння принципу рівності, згідно з яким, як зазначають коментатори статті 24 Конституції, «закріплені Конституцією України права і свободи поширюються рівною мірою на всіх громадян і мають для них тотожній (однаковий) зміст» [434, с.167], тобто «кожен громадянин має і може користуватися на рівних підставах з іншими громадянами всім обсягом конституційних прав і свобод без дискримінації з боку держави або інших осіб за будь-якими мотивами» [402, с.74].

Як вказує Н. Оніщенко, «рівність прав і свобод - один з основних принципів кон­ституційного статусу людини і громадянина» [715, с.9]. Це формулювання принципу рівноправності - принципу рівного правового статусу однопорядкових суб'єктів. При цьому слід мати на увазі, що правовий статус людини, правовий статус громадянина, правовий статус виборця, правовий статус кандидата - це різні статуси, з якими пов'язу­ється різний за обсягом, однак рівний для всіх суб'єктів відповідної категорії набір прав і свобод як правових можливостей діяти у своїх інтересах. Н. Пархоменко зазначає, що юридичну рівність слід розуміти як «рівність прав однопорядкових суб'єктів» [715, с.200]; на думку Т Тарахонич, «юридична рівноправність - це однаковість, рівність юридичного статусу правоздатних суб'єктів, насамперед рівність їх основних конституційних прав і юридичних обов'язків» [715, с.145].

Таким чином, рівноправність як рівність правового статусу означає рівність ставлення до індивідів (рівність «зовнішню», статичну), свідчить про можливі дії щодо індивіда з боку інших суб'єктів (держави чи її органів, інших суб'єктів права) і заборону таких дій цих суб'єктів, які порушують вимогу рівності індивідів.

На відміну від цього, у другому випадку мова йде про рівність можливостей са­мого індивіда (рівність «власну», динамічну), про можливості дій індивіда як суб'єкта, можливості такі ж, як і в інших рівноправних суб'єктів. Тому слід розрізняти вимоги рівноправності і рівних можливостей.

Ілюстрацією цієї відмінності можуть бути умови реалізації права голосу. З точки зору змісту й обсягу права усі виборці мають рівне право голосу; однак якщо, відповідно до вітчизняного виборчого права, загальна категорія виборців має єдину можливість реалізації цього права - прийти у відповідне приміщення для голосування на виборчій дільниці - і в цьому сенсі усі виборці мають рівні можливості реалізації права голосу, то спеціальна категорія виборців - виборці, нездатні самостійно пересуватися - мають додаткову (поряд із зазначеною вище) можливість проголосувати за місцем свого пе­ребування. Таким чином, за умов рівності права голосу для усіх виборців можливості реалізації цього права рівні не у всіх виборців (ці можливості рівні окремо для двох категорій виборців). Таке розуміння закріплене у правовій позиції Конституційного Суду України, сформульованій у його рішенні від 24 грудня 2004 р., де вказується на об­ґрунтованість надання можливостей голосувати за місцем перебування виборцям, які не спроможні самостійно пересуватися, і водночас на недостатню обґрунтованість надання такої можливості лише тим виборцям, які є інвалідами першої групи (пункт 3.2 мотиву­вальної частини рішення [959]). Реалізація цього рішення на законодавчому рівні привела до закріплення спеціальної категорії «виборців, нездатних самостійно пересуватися» із дещо відмінними (порівняно із загальною категорією виборців) можливостями реалізації права голосу, однакового для всіх виборців за його змістом та обсягом.

Наведений приклад засвідчує, що у певних обставинах не можна говорити про повну рівність усіх (індивідів, громадян чи інших статусних категорій), оскільки ці обставини можуть обґрунтовувати певні їх відмінності. Як зазначають дослідники, «рівність за самою сутністю є правовим протиріччям, яке відображає конфліктність права. Це виявляється в тому, що в суспільстві існує вихідна нерівність - люди від народження нерівні за своїми при­родними здібностями, здоров'ям, хистом, а також освітою, вихованням, прагненням, родом занять, свідомістю тощо..цій загальній вихідній нерівності.

Протиставлення юридичної і фактичної (соціальної) рівності особливо важливе у сфері політичних прав і публічних правовідносин, де нерівність від народження чи, наприклад, рівень освіти не повинні мати істотного значення для обсягу прав і свобод (рівноправності); проте окремі елементи цієї нерівності (стан здоров'я, зокрема) можуть бути враховані у наданні спеціальних процедурних (процесуальних) можливостей з метою створення умов для повноцінної і рівної з іншими реалізації відповідного права.

З подібних позицій підходять до розуміння рівності і польські правознавці. Так, М. Хмай зазначає: «Сучасна засада рівності щодо права означає, що до індивідів, рівних з певного, визначеного правом огляду, слід ставитися однаково, а до подібних - подібно. Не означає це, що до всіх треба ставитися однаково. Право може, а навіть повинно розрізняти громадян з огляду на певні індивідуальні риси» [1294, s.200]. На думку польських правознав­ців, «сутність рівного ставлення полягає у застосуванні такої самої норми до всіх випадків, описаних у її гіпотезі» [1295, s.52].

При конкретизації цієї позиції до умов тих чи інших правових ситуацій необхідно, проте, достатньо чітко визначити «у гіпотезі» критерії, які дозволяють відрізнити «однако­ве» від «неоднакового». Однакове ставлення до «неоднакового» чи неоднакове ставлення до «однакового», тобто порушення таких критеріїв, створює передумови для протиправної нерівності - дискримінації. Як вказує С. Погребняк, «Європейський суд з прав людини при розгляді спорів про дискримінацію досліджує три питання: 1) про наявність дійсної відмін­ності в ставленні за аналогічної ситуації.; 2) про виправданість відмінності в ставленні до осіб, що знаходяться в аналогічних ситуаціях. 3) про додержання розумної співмірності між засобами, що використовуються, і метою, що досягається» [650, с.89-90].

Класичним прикладом таких обґрунтованих та об'єктивно виправданих істотних від­мінностей на рівні рівноправності є запровадження розглянутих у попередньому розділі додаткових (порівняно із цензами статусного права голосу, встановленими статтею 70 Кон­ституції) виборчих цензів щодо права голосу громадян на місцевих виборах або стосовно пасивного виборчого права на виборах Президента України чи народних депутатів України, що має наслідком існування різних категорій суб'єктів із відмінним статусом. Як зазначає Н. Пархоменко, «конституційне закріплення рівноправності із об’єктивних і суб’єктивних причин встановлює та підтримує нерівність: якщо загальний державний статус громадянина є проявом формальної рівності, то наявність спеціальних статусів є легальним закріпленням фактичної нерівності» [715, с.201].

Порушення принципу юридичної рівності однопорядкових суб’єктів звичайно кваліфі­кується як дискримінація; з іншого боку, дотримання принципу рівності щодо кандидатів і партій розглядається деякими дослідниками як критерій справедливих виборів [465, с.117]. Сам принцип рівності дослідники іноді вважають «антидискримінаційною догмою» [368, с.41]. Проте як правове явище дискримінація пов’язана насамперед з позитивним правом. С. Погребняк розглядає вимогу недискримінації як принцип-складову загального принципу рівності, стверджуючи, що «принцип недискримінації... означає заборону необгрунтованого відмінного ставлення. до осіб, які знаходяться в однаковій ситуації, чи однакового підходу до осіб, які знаходяться в різних ситуаціях» [650, с.87]; неважко бачити, що недискримінація тут розуміється як дотримання юридичної рівності. Н. Оніщенко також ототожнює відсут­ність дискримінації з «процедурною (формальною) рівністю» [434, с. 168]. Таким чином, дис­кримінація знаходить свій вияв як нормативно встановлене порушення юридичної рівності; що ж стосується порушення такої рівності щодо конкретного суб’єкта у правозастосовній діяльності, її природно розглядати не як дискримінацію, а як правопорушення. Однак не всяке відхилення від формальної рівності певних суб’єктів права може бути кваліфіковане як дискримінація; як справедливо зауважує С. Рабінович, «недискримінація означає не фор­мальну рівність, а відсутність необгрунтованих відмінностей» [915, с. 143].

Взагалі кажучи, дискримінація як правове явище досить різностороння; вона може набирати різних форм, пов’язаних із способом її нормативного встановлення. У сучасних умовах правової демократичної держави пряма дискримінація, яка полягає у безпосередньо­му встановленні необгрунтовано неоднакових правових умов для однакових за статусом груп індивідів чи інших суб’єктів права, трапляється рідко і кваліфікується як грубе порушення засад права, хоча й такі приклади у сфері вітчизняного виборчого права, на жаль, існують. Проте не меншу небезпеку становить непряма (прихована) дискримінація, яка «має місце тоді, коли на перший погляд нейтральне законодавче положення, критерій або практика ста­вить осіб будь-якої захищеної групи в особливо несприятливе становище порівняно з іншими особами» [650, с.93]. Непряма дискримінація може, зокрема, проявлятися при дотриманні рівності правового статусу, але відсутності рівних можливостей у відповідних суб’єктів.

Подальший, поглиблений розвиток ідеї врахування істотних відмінностей конкретних умов, у яких перебувають ті чи інші індивіди, має наслідком формування іншої концепції рівності, яка полягає у рівності результатів, досягнутих через «соціально справедливий» розподіл суспільних благ [650, с.81]. Як зауважує Н. Пархоменко, завдяки ідеї фактичної (ре­альної) рівності можливостей правова рівність у сучасному суспільстві стає більш складною: вона вже не може механічно виходити із тотожності осіб, а має будуватися з урахуванням відмінностей [715, с.202].

Між юридичною (формальною) рівністю та рівністю результатів (фактичною рівністю) можливі різні проміжні варіанти рівності, засновані на частковому врахуванні індивідуаль­них чи групових соціальних особливостей певних суб’єктів. Таке врахування особливостей, спрямоване на максимально можливе у конкретних умовах досягнення рівності, справедливої за результатом (а не за стартовими можливостями), дослідники називають, на відміну від юридичної чи фактичної (повної) рівності, пропорційною [1099, с. 126, 129] або диферен­ційованою рівністю [650, с.85, 101; 715, с.202].

Правові засоби забезпечення фактичної чи пропорційної рівності називають позитив­ною дискримінацією. Позитивна дискримінація може набувати вигляду надання певної зако­нодавчо закріпленої переваги (привілеїв) певній соціальній групі для створення однакових з

іншими групами умов на старті або цілеспрямованого забезпечення ліквідації усіх перешкод для такої групи, які можуть бути зумовлені попередньою дискримінацією [434, с.171]. Осо­бливо часто позитивна дискримінація застосовується у сфері соціально-економічних прав; вона також вважається засобом досягнення ґендерної рівності чи забезпечення політичних прав національних меншин (див. [1258]). Проте позитивна дискримінація має застосовува­тися дуже обережно; як вказує С. Погребняк, «позитивна дискримінація є підозрілою сама по собі і тому повинна a priori підлягати суворому контролю з боку конституційних судів, оскільки існує небезпека її перетворення в “дискримінацію навпаки”..., унаслідок якої по­страждають усі, хто не належить до пільгових категорій» [650, с.99].

Особливо обережно має застосовуватися позитивна дискримінація у сфері політичних прав, рівність носіїв яких визначається, як правило, формально юридично, через абстрагуван­ня від особливостей відповідних суб'єктів, не пов'язаних із публічними правовідносинами, у сфері яких реалізуються такі права. Саме тут слід пам'ятати, що позитивна дискримінація певної категорії суб'єктів, по суті, завжди є негативною дискримінацією усіх інших суб'єктів цього права. Непряма дискримінація, згадана вище, часто пов'язана зі спробами недостатньо адекватним чином реалізувати рівність результатів у сфері, де пріоритет мав би надаватися юридичній рівності. У такій сфері більш придатним є інший спосіб забезпечення пропор­ційної рівності - принцип диференціації правового регулювання, який виходить із визнання факту необхідності врахування існуючих відмінностей між людьми, однак встановлені законом відмінності регулювання не повною мірою відповідають відмінностям фактичного становища [650, с.84], а отже, не до кінця забезпечують рівність результатів, а лише ство­рюють «кращі» правові можливості її досягнення.

Описаний вище багатоаспектний загальноправовий принцип рівності «проектується» на сферу конституційного права взагалі і галузь виборчого права зокрема у різних своїх проявах.

Практично усі вітчизняні дослідники виводять принцип рівного виборчого права, який стосується конкретних суб'єктивних прав, із загального конституційного принципу рівності (рівноправності) громадян, закріпленого у статті 24 Конституції (див., наприклад, [254, с.21; 256, с.49; 404, с.21]). Подібної позиції дотримуються російські дослідники [1158, с.7]. На думку польських конституціоналістів, «засада рівності виборчих прав є безпосередньою конкретизацією на ґрунті виборчої системи загальної засади рівності громадян перед правом, а також засади рівності громадянських прав у всіх сферах політичного і суспільного життя» [1254, s.90] (див. також [1381, s.23]). Реалізація принципу рівності у виборчому праві означає як вимогу рівності правових статусів суб'єктів основних виборчих прав (виборців, кандида­тів, політичних партій як суб'єктів номінації кандидатів), так і вимогу можливостей діяти у виборчому процесі для однопорядкових суб'єктів. Принцип рівності природно поширюється також і на суб'єктів похідних виборчих прав.

У сфері публічних правовідносин, врегульованих конституційним правом, принцип рівності у першу чергу застосовується у вигляді юридичної рівності через вимоги рівноправ­ності та рівних можливостей^[534]. Як зазначають європейські дослідники, політична рівність є одним із тих основоположних принципів, на основі яких має здійснюватися народний суверенітет^[535] [1296, р.14].

Принцип рівності у формі пропорційної рівності теж знаходить свій вияв у сфері ви­борчого права. Проте підкреслимо, що, з огляду на статтю 64 Конституції, ідея пропорційної

рівності засадничо не може бути застосована у формі позитивної дискримінації до змісту й обсягу конституційного суб'єктивного права громадянина, яким є як активне, так і пасивне виборче право. Певною мірою пропорційна рівність може застосовуватися до суб'єктів ак­тивного і пасивного виборчого права виключно в аспекті можливостей реалізації цих прав, щодо номінаційного виборчого права (яке не є конституційним правом), а також щодо похід­них виборчих прав у формі диференціації правового регулювання, яке враховує особливості конкретного становища окремих суб'єктів, проте не забезпечує повної рівності результатів.

Принцип рівного виборчого права за своїм змістом та способом реалізації пов'язаний із іншими принципами виборчого права. Чи не найбільш тісний його зв'язок із принци­пом загального виборчого права. Російський правознавець початку ХХ ст. В. Івановський зауважив: «Принцип рівності виборчих прав вважається. настільки ж важливим, як і принцип загальності, і служить лише природним доповненням до останнього; відсутність рівності виборчих прав може у певних випадках паралізувати і загальність цих прав» [278, с.87]. В. Шаповал розглядає загальність і рівність виборчого права як єдиний принцип^[536] чи принаймні як «взаємопов'язані ідеї. При цьому нерівність виборчого права майже завжди виглядала як заперечення його загальності, а множинність і “жорсткість” виборчих цензів. призводили до нерівності» [1194, с.317, 320].

Спорідненість вимог принципів загального та рівного виборчого права в той чи інший спосіб визнають і інші дослідники. Тісну взаємну пов’язаність принципів загального і рів­ного виборчого права визнає О. Марцеляк [512, с.247]. На думку І. Дахової, саме принцип загального виборчого права «означає неможливість надання якихось пільг чи обмежень ви­борчого права громадянам за ознакою раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за іншими ознаками» [180, с.135], хоча заборона пільг чи обмежень звичайно асоціюється з принципом рівності. Є. Бучковський пропонує два загальні значення рівності виборчих прав, яку дослідник відносить лише до права голосу: «1) sensu largo - як визнання виборчих прав усім правоздатним виборцям; 2) sensu stricto - як уклад відносин у межах тої категорії, якій належать виборчі права» [1253, s.132]. Неважко бачити, що «широке» розуміння фактично відповідає принципу загального виборчого права.

Цікаве пояснення співвідношення принципів загального і рівного виборчого права пропонує В. Пилипишин. На його думку, «якщо принцип загальності встановлює заборону на будь-які дискримінаційні норми щодо процесу реалізації виборчого права (як пасивного, так і активного), то принцип рівності встановлює заборону на будь-які преференції» [640, с.129]. Проте з цією позицією погодитися не можна. Хоча загальність виборчого права означає належність відповідного права усім, хто відповідає встановленим кваліфікаційним критеріям, які не мають дискримінаційного характеру (див. підрозділ 2.2), тим не менше заборона дискримінації, насамперед у межах таких критеріїв, походить, перш за все, із принципу рівності; водночас встановлення преференцій для певної категорії суб'єктів права безпосередньо означало б дискримінацію інших категорій.

Такі погляди дослідників щодо єдності принципу як загального, так і рівного права мають одним із джерел той факт, що лише ці два принципи виборчого права характеризують зміст та обсяг суб'єктивних виборчих прав, тобто мають спільний об'єкт регулювання. Всі інші принципи виборчого права стосуються або суспільно-політичного інституту виборів у цілому (прямі, вільні, чесні вибори), або окремих підінститутів виборчого права - інституту голосування, виборчого процесу і т. п.

Поєднання принципів загального і рівного виборчого права засноване також на тому, що необгрунтоване позбавлення виборчого права (порушення загальності) є одночасно по­рушенням рівності у правах. Проте протилежне співвідношення не має місця. Нижче буде показано, що порушення рівності права голосу можуть не супроводжуватися порушенням принципу загального права голосу. З іншого боку, сукупність виборчих цензів, які є квалі­фікаційними ознаками щодо наявності того чи іншого виборчого права, окреслює суб'єкта відповідного права, а тому може означати необгрунтовану «неподібність» (нерівність перед законом) окремих груп громадян, однак не нерівність наявного виборчого права.

Тому вважаємо, що істотна відмінність змісту основоположних вимог загальності та рівності суб'єктивних виборчих прав, незважаючи на існування певного взаємозв'язку між ними, дозволяє стверджувати існування двох окремих загальних принципів виборчого права, кожен з яких має власну складну структуру (як сукупність вимог-складових щодо конкретного виду суб'єктивного виборчого права) і власний зміст. Якщо принцип загального виборчого права визначає носія відповідного суб'єктивного права, тобто категорію суб'єктів з відповідним правовим статусом (виборців, кандидатів, спостерігачів), то принцип рівного виборчого права означає рівність правосуб'єктності (рівноправність і рівність можливостей) у межах кожної з таких категорій суб'єктів. Таким чином, порушення принципу загального виборчого права означає також грубе порушення принципу рівного виборчого права; проте порушення рівності виборчого права може існувати без порушення вимог його загальності.

Подібну точку зору висловлюють польські правознавці, підкреслюючи як близькість, так і відмінність засади рівності виборчого права та засади його загальності: «засада загаль­ності окреслює коло осіб, які мають право брати участь у виборах, засада рівності визначає,...чи ці права будуть однаковими для всіх, чи матимуть відмінності» [1253, 8.131].

Як і загальноправовий принцип рівності, принцип рівного виборчого права має склад­ний і різносторонній зміст, який по-різному визначають дослідники. Так, В. Шаповал ствер­джує: «виборче право є рівним, коли, по-перше, кожному виборцю належить один голос або (з урахуванням особливостей змішаної виборчої системи) однакова з будь-яким іншим виборцем кількість голосів, і, по-друге, на виборах до представницьких органів влади голос (голоси) будь-якого виборця потенційно повинен вчиняти такий же вплив на їх результати, як і голоси інших виборців» [1194, с.320]. По суті, мова йде про два аспекти рівності права голосу, які прийнято називати відповідно формальною та матеріальною рівністю виборців. Лише про рівність активного виборчого права говорить В. Пилипишин, дещо інакше форму­люючи другий аспект: «кожен виборець повинен мати рівну, однакову кількість голосів при голосуванні, а також мати рівне з усіма громадянами право на представництво в законодавчих органах влади і виборних органах місцевого самоврядування»^[537] [640, с.126].

Подібна позиція характерна також для російського виборчого права. Так, на думку О. Автономова, принцип рівного виборчого права «полягає в наданні кожному громадянину можливостей рівною з іншими громадянами мірою впливати на результат виборів. Рівність виборчого права може носити як формальний, так і матеріальний характер» [6, с.12]. Інша група правознавців формулює принцип рівного виборчого права таким чином: «Кожен вибо­рець має один голос, і всі виборці беруть участь у виборах на рівних засадах. Таким чином, лише за наявності цих двох елементів вибори можуть вважатися рівними» [272, с.61]. І. За­харов та А. Кокотов доповнюють ці дві вимоги незалежністю обсягу права голосу від часу набуття громадянства [274, с.40], що, взагалі кажучи, виходить за межі сфери регулювання виборчого права і стосується рівності прав громадян взагалі. Деякі науковці по суті зводять принцип рівності права голосу до вимоги одноразового включення до списків виборців [266, с.80], що, взагалі кажучи, належить до способу реалізації іншого принципу - одноразового голосування, який не має безпосереднього відношення до принципу рівного виборчого права (цей принцип розглянуто у підрозділі 7.4).

Більшість дослідників, однак, тою чи іншою мірою поширюють принцип рівного вибор­чого права також і на пасивне виборче право. Так, Ю. Тодика стверджував: «Принцип рівного виборчого права означає, що підстави для участі громадян у виборах повинні бути рівними і забезпечуватися при реалізації як активного, так і пасивного виборчого права» [433, с.351]. М. Ставнійчук розширює наведені вище визначення сутності принципу рівного виборчого права, включаючи до його змісту, поряд із формальною та матеріальною рівністю права го­лосу, також «створення рівних можливостей для кандидатів під час реєстрації їх виборчими комісіями, при веденні передвиборної агітації тощо» [1062, с. 117], тобто елементи рівності пасивного виборчого права (див. також [404, с.21]). О. Єржов вважає, що принцип рівно­сті «за своїм теоретичним змістом може бути експлікований через два складові елементи: а) рівність голосів; б) рівність зареєстрованих кандидатів» [235, с.450]. Російські дослідники А. Зінов'єв та І. Поляшова розуміють рівність виборчих прав як однакову правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність і деліктоздатність) виборців та кандидатів, тобто «однакову для кожного громадянина можливість бути суб'єктом права обирати і бути обраним, здійснювати необхідні виборчі дії, нести сумірну юридичну відповідальність за правопорушення, вчинені в галузі виборчих правовідносин» [266, с.79]. На пасивне виборче право поширює також принцип рівності Л. Нудненко [573, с.46].

Деякі дослідники формулюють принцип рівного виборчого права таким чином, що включають до предмета його регулювання не лише право голосу і право бути кандидатом, але й, нехай і в неявній формі, також і номінаційне виборче право. Так, А. Георгіца ствер­джував, що принцип рівності виборчого права «означає, що, по-перше, кожному виборцю надається рівна кількість голосів...; по-друге, в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборців не розділені на соціальні чи інші групи з різним представництвом.; по-третє, депутат обирається від рівної кількості жителів або виборців, а в багатомандатних округах повинна дотримуватися пропорція мандатів і виборців на основі однієї і тієї ж квоти; по-чет­верте, закон висуває однакові вимоги до порядку висування кандидатів, проведення ними передвиборної агітації та визначення результатів виборів» [156, с.256-257] ; подібний перелік складових цього принципу наводить і Н. Мяловицька [551, с.63]. Тут, по суті, передбачені вимоги формальної рівності виборців, заборони групового представництва та рівної ваги го­лосу (різні аспекти матеріальної рівності виборців), рівності суб'єктів висування кандидатів та рівних можливостей кандидатів і суб'єктів їх висування у виборчому процесі. На повне застосування принципу рівності до всіх суб'єктів усіх виборчих прав звертав увагу також Ю. Шведа, на думку якого, це «стосується всіх учасників виборів: виборців, кандидатів і тих, хто має право висування кандидатів; усі мають право на рівне ставлення. У той же час принцип рівності належить і до умов участі у виборах, і до порядку їх проведення, вклю­чаючи передвиборну боротьбу, голосування, аж до визначення результатів виборів» [1208, с.151]. Серед російських дослідників на поширення вимоги рівності як на кандидатів, так і на політичні партії (виборчі об'єднання) звертає увагу Т Герасименко [158, с.5].

Найбільш поширений традиційний підхід до розуміння принципу рівного виборчого права передбачає три його аспекти (складові). Так, Ю. Шведа вказував, що «рівне виборче право має кілька аспектів - рівність права голосу, рівна сила голосу та рівність можливостей» [1208, с.149]. А. Сокаля стверджує: «У виборчому праві засаду рівності слід розглядати у трьох аспектах: формальному, матеріальному і рівності виборчих можливостей» [1439, s.209]. Такий підхід узгоджується з позицією Венеціанської комісії, яка у Кодексі належної практики у виборчих справах таким чином формулює зміст цих трьох складових принципу рівного виборчого права: «рівність права голосу: кожен виборець має, в принципі, один голос; у тому разі, коли виборча система передбачає наявність у виборців більше ніж один голос, кожен виборець має рівну кількість голосів; рівна сила голосів: мандати мають рівномірно розподілятися між виборчими округами; рівність можливостей: рівні можливості мають бути гарантовані всім партіям і кандидатам» (пункти 2.1, 2.2, 2.3.а Кодексу [363, с. 146, 147]). Отже, традиційний підхід передбачає рівність змісту та обсягу права голосу для виборців, а також рівність можливостей для суб'єктів пасивного і номінаційного права.

На наше переконання, таке розуміння цих складових дещо обмежене. Вважаємо, що обидва способи розуміння юридичної рівності - і рівність змісту й обсягу прав, і рівність можливостей - повинні стосуватися усіх трьох основних виборчих прав, а також (у міру можливості) і похідних виборчих прав суб'єктів виборчого процесу. Щоправда, стосовно прав, які не мають конституційного характеру (номінаційного виборчого права, що реалізу­ється політичними партіями, а також похідних виборчих прав) рівність можливостей може набувати у розумних та обґрунтованих межах пропорційного характеру^[538].

Однак, перш ніж переходити до конкретного розгляду різних аспектів принципу рів­ного виборчого права, коротко звернемо увагу на те, у межах якого розуміння цей принцип закріплюється на конституційному і законодавчому рівні.

Конституція проголошує принцип рівного виборчого права у статті 71 і повторює його у статтях 76, 103, 136 та 141. Чинне вітчизняне законодавство безпосередньо застосовує принцип рівного виборчого права стосовно виборців (тобто щодо права голосу) та кандидатів (щодо пасивного виборчого права), а закони «Про вибори народних депутатів України» та «Про місцеві вибори» - також і щодо політичних партій чи їх місцевих організацій - суб'єктів виборчого процесу, тобто стосовно номінаційного виборчого права (стаття 3 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734], стаття 3 Закону «Про вибори Президента Украї­ни» [739], стаття 4 Закону «Про місцеві вибори» [808]), встановлюючи при цьому як рівність обсягу прав, так і рівність правових можливостей діяти у виборчому процесі.

Конституційний Суд України надав тлумачення конституційного принципу рівного виборчого права у тому сенсі, що «всім виборцям і всім кандидатам у народні депутати України Конституція надає і гарантує рівні правові можливості для реалізації своїх вибор­чих прав» (абзац перший пункту 10 мотивувальної частини рішення від 26 лютого 1998 р. [940]). Незважаючи на деяку неповноту такого тлумачення (Суд не вказав на вимогу рівності змісту й обсягу основних виборчих прав та обмежився лише аспектом рівних можливостей реалізації прав), важливість цих позицій полягає в тому, що Суд поширив принцип рівності на пасивне виборче право, а також вказав на те, що аспект рівних можливостей стосується також активного виборчого права.

Конституція РФ проголошує принцип рівного виборчого права лише стосовно виборів Президента (частина перша статті 81 [422]); щодо виборів депутатів Державної Думи Фе­деральних Зборів, представницьких органів влади суб'єктів федерації чи органів місцевого самоврядування основні принципи виборчого права взагалі не згадуються. Деякі російські дослідники вважають це проблемою, яка розв'язується через застосування міжнародно-пра­вових виборчих стандартів [58, с.218]. Принцип рівного виборчого права щодо усіх виборів у Росії проголошений частиною першою статті 3 Федерального закону «Про основні га­рантії... » [582]; його зміст, як він розкритий статтею 5 цього ж Закону, по суті, стосується лише активного виборчого права (див. також [97, с.84-85]). Конституційний суд РФ надав розуміння принципу рівного виборчого права з поширенням його також на суб'єктів номіна- ційного виборчого права, вказавши, що «рівність виборчих прав громадян, а також рівність виборчих об'єднань, виборчих блоків означає рівність перед законом і право на рівний та ефективний захист з боку закону без усякої дискримінації за будь-якою ознакою чи обста­виною» (абзац четвертий пункту 8 мотивувальної частини рішення Конституційного суду РФ від 17.11.1998 р. [695].

Польське виборче право характеризується цікавими рисами в аспекті принципу рів­ності. По-перше, для польського виборчого законодавства властиве використання терміна «рівні вибори» (а не «рівне виборче право»). По-друге, ані Конституція Польщі, ані Виборчий кодекс не надають прямого тлумачення змісту засади рівності щодо виборчих прав; тому зміст цього принципу встановлюється правознавцями індуктивно, шляхом узагальнення конкретних норм виборчого законодавства. По-третє, нормативно засада рівності проголо­шується Конституцією Польщі (а слідом за нею і Виборчим кодексом) не як спільна вимога до всіх виборів, а лише окремо стосовно конкретного типу виборів - депутатів (послів) Сей­му (стаття 96 Конституції Польщі, стаття 192 Виборчого кодексу), Президента (стаття 127 Конституції, стаття 287 Виборчого кодексу), депутатів (радних) представницьких органів територіального самоврядування (стаття 169 Конституції Польщі, стаття 369 Виборчого кодексу), війтів, бурмістрів і президентів міст (стаття 471 Виборчого кодексу) (див. [1380; 1384]). Причиною такого «розрізненого» встановлення засади рівності (а внаслідок цього й інших принципів виборчого права), очевидно, є четверта особливість, яка полягає в тому, що принцип рівного виборчого права («засада рівності виборів») не встановлений Консти­туцією (а отже, може не дотримуватися) стосовно виборів до Сенату. Остання особливість є предметом уваги польських дослідників у сфері виборчого права (див., зокрема, [1432]).

Відсутність конституційно закріпленої вимоги рівності виборчого права стосовно виборів верхньої палати парламенту не суперечить європейським демократичним (і, зокрема, вибор­чим) стандартам. Прийнято вважати, що останні вимагають дотримання основних принципів виборчого права на виборах хоча б однієї з палат парламенту^[539]; таке розуміння обґрунтовується поширенням невиборних способів формування складів верхніх палат, а також відсутністю у них характеру загальнонародного представництва: як правило, виборні верхні палати здійсню­ють представництво субнаціональних територіальних одиниць (суб'єктів федерації).

Існування загальнонаціональних виборів, на яких не застосовується (принаймні у повному обсязі) принцип рівного виборчого права, становить особливий інтерес для до­слідників, оскільки порівняння з виборами, у межах яких цей принцип є зобов'язальним, дозволяє краще зрозуміти зміст відповідних вимог рівності. Прояви особливостей виборів без обов'язкового застосування принципу рівного виборчого права розглянуто нижче в межах окремих аспектів (складових) цього принципу.

3.2.