ПРИНЦИП ПРЯМИХ ВИБОРІВ

Досвід виборів, які проводилися у ХІХ ст., включав проведення як прямих, так і не­прямих виборів. Через це принцип прямих виборів відомий достатньо давно; російський правознавець Л.

Принцип прямих виборів займає особливе місце серед тих принципів, які вважаються основою виборчого права. Хоча цей принцип належить до міжнародних виборчих стандар­тів, він не зафіксований у таких основоположних міжнародно-правових зобов'язальних чи авторитетних документах, як Загальна декларація прав людини [244], Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [538], Декларація про критерії вільних і чесних виборів [1313], Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод [900]. Зовсім не згадують про цей принцип і важливі інструктивні документи ОБСЄ/БДІПЛ (див. [1324; 1358]). Відсутність згадок про прямі вибори у документах, присвячених моніторингу виборів, не може розглядатися як замовчування; це змушує нас більш уважно придивитися до реального змісту цього принципу та його місця у системі принципів виборчого права.

Кодекс належної практики у виборчих справах Венеціанської комісії називає прин­цип прямих виборів серед п'яти основних принципів виборчого права, не розкриваючи детально його змісту (див. пункти І, І.5 Керівних принципів, параграфи 3, 56 Пояснюваль­ної доповіді [363, с.144, 150, 153, 166]). Зауважимо, що в англійському оригіналі Кодекс використовує паралельно два терміни для позначення цього принципу: «direct suffrage»^[759] та «direct elections» («прямі вибори») [1300]. Такий же термінологічний паралелізм має місце і у англійському оригіналі документа Венеціанської комісії «Європейський виборчий доробок» (див.

Конституція послідовно позначає цей принцип терміном «пряме виборче право» (див. статті 71, 76, 103, 141 [432]). Використання цього терміна (який можна розглядати як один і з варіантів перекладу англійського терміна «direct suffrage») спричиняє у середовищі науковців пошук такого «прямого права», пов'язуючи його із суб'єктивними виборчими правами. Так, М. Ставнійчук вважає, що «принцип прямого виборчого права визначає право громадян (курсив наш. - Ю.К.) обирати кандидатів на виборах безпосередньо» [1062, с.117], у зв'язку з чим відносить цей принцип до тих, які характеризують участь громадян у виборах [126, с.90]. Проте слід погодитися з Ю. Барабашем, який зауважує: «Ця засада стосується не стільки демократичності реалізації виборчого права, скільки визначення того способу формування представницьких органів, який допускається Основним Законом» [434, с.522]. Отже, мова повинна йти не про якусь характеристику суб’єктивного права, а про прямі вибори як спосіб формування представницьких органів та обрання виборних посадових осіб^[760].

Можна стверджувати, що прийнята вітчизняна наукова термінологія у цьому відно­шенні сформулювалася під впливом Конституції. Характерно, що у більш ранній роботі (до прийняття Конституції 1996 р.) Ю. Тодика вживав термін «прямі вибори» [1117, с.16], однак згодом, коментуючи Конституцію, використовував паралельно також і термін «пряме виборче право» [433, с.351].

В. Шаповал зазначає: «термін “пряме виборче право” означає прямий характер відпо­відних виборів» [1194, с.317]; коментуючи статтю 71 Конституції, правознавець зазначає «Прямий характер виборчого права [курсив наш. - Ю.К] означає, що виборці подають свої голоси на виборах безпосередньо за тих, хто обирається (балотується)» [433, с.368].

Термін «пряме виборче право» провокує до розгляду «непрямого» чи навіть «бага­тоступеневого виборчого права» як його антитези. Такі терміни використовують автори коментаря виборчого закону 2001 р., які вважають, що «непряме (багатоступеневе) виборче право» передбачає, що «виборець бере участь лише в обранні членів виборчої колегії чи будь-якого іншого органу, який, у свою чергу, обирає вже депутатів відповідного представницького органу» [404, с.22]. Термін «непряме виборче право» з аналогічним змістом вживав Ю. Тодика [433, с.351]; про «пряме і непряме виборче право» у сенсі «права обирати і бути обраним» (тобто суб'єктивного виборчого права) говорить Н. Мя- ловицька [551, с.63]. Пропонує розрізняти «пряме і непряме (багатоступеневе) виборче право» С. Лінецький [405, с.30].

Широке вживання поняття «непряме виборче право» має місце у російській літера­турі з конституційного та виборчого права (див., наприклад, [272, с.62; 370, с.334; 411, с.430]). Очевидно, з російської доктрини це поняття перейшло у законодавство та науко­ву думку деяких пострадянських держав (див., наприклад, статтю 8 Виборчого кодексу Республіки Білорусь [276], коментар статті 5 Кодексу «Про вибори в Киргизькій Респу­бліці [406, с.22]). Зазначимо, однак, що такі уявлення поділяються не всіма російськими науковцями. Так, С. Князєв у контексті принципу «прямого виборчого права» говорить виключно про «непрямі вибори» [344, с.30]; інші дослідники взагалі не використовують термінів «пряме» чи «непряме виборче право», розглядаючи виключно прямі вибори та їх антитезу - непрямі (посередні, багатоступеневі) вибори [6, с.11; 412, с.366].

Вважаємо терміни «пряме виборче право» чи «непряме виборче право» неадекват­ними тим поняттям, для позначення яких їх використовують; на нашу думку, ці терміни не повинні застосовуватися. Поділяємо позицію В. Шаповала, згідно з якою жодного «непрямого виборчого права не існує», а «термінологія “пряме виборче право” юридично некоректна» [1195, с.268]. Суб'єктивне право взагалі (і виборче право зокрема) не може бути ані «прямим», ані «непрямим», а тим більше «багатоступеневим»; такі «епітети» спотворюють зміст відповідного принципу.

Тим не менше щодо розуміння змісту цього принципу у науковій літературі, попри позірну єдність, немає однозначності. Так, наприклад, М. Бучин вважає, що «принцип прямих виборів передбачає формування виборних органів безпосередньо народом» [103, с.147]. Таке розуміння не виключає форми непрямих виборів: адже колегія електорів теж є виборним органом і формується «безпосередньо народом»; тим більше безпосередньо формуються органи, які у механізмі «ступеневих виборів» виконують «проміжну» роль (парламент, органи місцевого самоврядування і т. п.).

В. Мусіяка вбачає сутність «прямого виборчого права» лише у тому, що «кожний ви­борець віддає свій голос безпосередньо (особисто)» [255, с.17]. Однак неважко побачити, що на першому етапі непрямих виборів (наприклад, при обранні електорів) дефініція, запропонована дослідником, не порушується. Близьке до цього розуміння пропонує І. Словська, яка доповнює вимогу безпосереднього голосування виборцем твердженням, що це голосування має відбутися на виборчій дільниці шляхом «заповнення виборчого бюлетеня, в якому вказуються дані щодо кандидатів у народні депутати України або окремих політичних партій» [1026, с.202]. Зауважимо, що дефініція принципу «прямого виборчого права», запропонована І. Словською, крім того, містить дві додаткові надмірно обмежувальні вимоги. По-перше, вимагається, щоб виборець голосував «на виборчій дільниці», тобто у приміщенні для голосування^[761], що виключає можливості так званого «дистанційного голосування» (див., наприклад, [1060; 1310; 1430]) чи прийнятого ві­тчизняним виборчим законодавством механізму голосування «за місцем перебування виборця, не здатного самостійно пересуватися».

В. Пилипишин підміняє принцип прямих виборів вимогою (принципом) «безпо­середнього волевиявлення» [640, с.125], розглядаючи цю вимогу у контексті реалізації індивідуального виборчого права; його формулювання перегукується з правовою позицією Конституційного суду РФ, який висловив думку, що зміст принципу «прямого виборчого права» полягає «не в тому, що виборець голосує за чи проти кожного конкретного канди­дата (списку кандидатів), а в тому, що він... здійснює своє волевиявлення безпосередньо» [598, с.25]. З таким розумінням змісту принципу прямих виборів не можна погодитися: волевиявлення індивіда при здійсненні суб'єктивного права завжди має безпосередній характер.

Реальний зміст принципу прямих виборів полягає у вимозі безпосереднього причин- но-наслідкового зв'язку між підсумками голосування виборців та результатами виборів. Як ми неодноразово зазначали раніше, сутність принципу прямих виборів полягає в тому, що «результат виборів безпосередньо визначається через підрахунок голосів виборців» [558, с.19] (див. також [557, с.32]). При цьому слід наголосити на безпосередньому ха­рактері встановлення результатів як на прямому зв'язку результатів виборів^[763] - обрання Президента, депутата (депутатів), голови самоврядної громади - не з волевиявленням окремого виборця, а з підсумками голосування усіх виборців, які взяли участь у голосу­ванні на відповідних виборах (по суті - виборчого корпусу у цілому). Саме такий зміст має розуміння цього принципу, запропоноване В. Шаповалом, відповідно до якого за умов прямих виборів «безпосередньо народ обирає представників» [1194, с.312].

На безпосередності зв'язку між волевиявленням окремого громадянина і результатом виборів наголошують російські дослідники О. Зінов'єв та І. Поляшова [266, с.92]. Більш чітко висловлюється А. Автономов: «прямі вибори означають, що орган влади обирається безпосередньо громадянами» [6, с.14]. Польські конституціоналісти пропонують досить розмите, але цікаве формулювання: «Засада безпосередності виборів окреслює ступінь впливу, виражений у голосуванні, волі виборців на результати голосування» [1254, s.100].

У такому розумінні принцип прямих виборів випливає з загальних конституційних засад суверенітету народу та демократії (див. [1342, p.27]); за висловом Л. Ерр, демокра­тія, по суті, є іншим виразом суверенітету народу [1333, р.67]. Саме з таким змістом цей принцип закріплений міжнародними виборчими стандартами і став складовою спільного європейського конституційного^[764] доробку [231, с.41; 1208, с.149]. Конституційне значення цього принципу підкреслює В. Шаповал: «політичне представництво народу як виборне представництво набуває своєрідної завершеності, коли воно унасліджене прямими ви­борами....традиційне визначення представницького органу влади передбачає, що такий орган формується саме шляхом прямих виборів» [1194, с.314].

Для кращого розуміння сутності прямих виборів доцільно розглянути їх антитезу - непрямі вибори. Загальноприйнятим є розуміння непрямих виборів, виражене формулою: це «порядок, при якому виборець подає свій голос не за кандидата у депутати або на виборну посаду, а за кандидата у виборщики чи кандидата у такий представницький орган, який потім сам обере інший виборний орган або посадову особу» [1117, с.83]. При непрямих виборах «громадяни мають право обирати той чи інший орган не безпосередньо, а через обраних ними представників, які вже потім обирають депутатів чи президента» [551, с.63].

Класичне уявлення про непрямі вибори передбачає два їх різновиди; їх прийнято називати посередніми (опосередкованими) та ступеневими; М. Бучин небезпідставно додає до них третій вид - кооптаційні [103, с.79]. Зазначимо, що через існування різних варіантів проміжних рівнів у непрямих виборах такий поділ недостатньо чіткий; напри­клад, вибори сенаторів у Франції В. Шаповал відносить до ступеневих виборів [1194, с.313], тоді як Н. Мяловицька - до опосередкованих [551, с.63].

Прийнято вважати, що посередні вибори передбачають обрання членів представниць­кого органу влади чи одноосібного виборного органу електорами^[765] - особами, спеціально обраними для здійснення виборів до відповідного органу влади; на відміну від цього, в ході ступеневих виборів обирається спочатку певний орган влади, який потім уже сам обирає інший орган влади іншого рівня [6, с.15]. Особливість же кооптаційних виборів полягає в тому, що окремі члени певного колегіального органу обираються самим цим органом.

На думку Н. Мяловицької, відмінність між посередніми та ступеневими виборами полягає в тому, що у першому випадку остаточне обрання здійснюється тимчасовим, а в другому - постійно діючим органом [551, с.63]. Проте вважаємо, що основна відмінність з точки зору характеристики виборів як способу формування органів влади полягає не лише в цьому. Не лише французькі сенатори, але й президенти Італії та Німеччини оби­раються спеціальними тимчасовими органами (колегія електорів в Італії чи Федеральні збори у Німеччині [410, с.28, 38]); однак відмінність цих спеціальних органів, на відмі­ну від класичної колегії електорів, відомої з практики президентських виборів у США, полягає в тому, що вони не обираються виборцями спеціально для цієї мети. Тому немає принципової різниці між обранням, скажімо, президента держави уже обраним одно­палатним парламентом^[766] чи подібним спеціальним органом, який формується ad hoc з також уже попередньо обраних членів різних представницьких органів. Вважаємо, що у таких випадках слід говорити не про вибори, а про обрання відповідних посадових осіб^[767].

Виходячи з цих міркувань, стверджуємо, що власне непрямими виборами є лише той різновид, який називають посередніми (опосередкованими) виборами. Певною мірою саме таке розуміння вбачаємо у формулюванні, запропонованому В. Шаповалом: «На відміну від прямих виборів, за умов яких безпосередньо народ обирає представників, наслідком непрямих виборів є обрання народом осіб [курсив наш. - Ю.К.], які надалі здійснюють остаточний вибір» [1194, с.312]. Таким чином, на думку провідного україн­ського конституціоналіста, яку ми повністю поділяємо, непрямими виборами є вибори, які здійснюються народом, однак, на відміну від прямих виборів, вони є «незавершеними»: остаточне обрання здійснюють обрані народом електори (які, за висловом О. Марцеляка, є «посередницькою ланкою між виборцем і кандидатом (кандидатами)» [512, с.255]), однак це обрання є лише завершальним етапом, якому передує народне голосування. У межах таких непрямих (посередніх) виборів є сенс говорити про суб'єктивні виборчі права - право голосу, право балотуватися на виборах (і навіть із розширенням змісту цього права за рахунок кандидатів до складу колегії електорів), право висувати кандидатів - та про інші основні принципи виборчого права, зокрема, загальне та рівне виборче право, вільні вибори, таємне голосування виборців.

Підкреслимо, що у таке розуміння, всупереч поширеній думці, не вписуються «сту­пеневі вибори»: їх «ступені» є цілком незалежними процесами, а «перший ступінь» є класичними прямими («завершеними», на відміну від непрямих) виборами відповідного представницького органу; як зазначає А. Макарцев, «при ступеневих виборах в якості виразника волі виборців виступає постійно діючий представницький орган, обраний на основі прямого виборчого права» [500, с.90]. Особливість «ступеневих виборів» виявля­ється в тому, що на вирішальному «ступені» обрання відбувається не реалізація активного виборчого права громадян, а здійснення повноважень представницького органу; таким чином, немає сенсу говорити про дотримання основних принципів виборчого права. У зв'язку з цим вважаємо можливим відмовитися від терміна «ступеневі вибори», позна­чаючи відповідний інститут як «ступеневу систему формування складу відповідного органу» (див. [512, с.143]).

Зазначимо, що прямим виборам, зокрема, парламенту історично передували непрямі вибори^{[768] [769] саме у формі посередніх виборів (з використанням інституту колегій електорів). Таким способом обиралися ландтаги німецьких держав у ХІХ ст. [623, с.203]; таким чином були організовані вибори у сільській (найбільшій за кількістю виборців) курії в Австро-Угорщині [512, с.97; 1260, p.123]; земські вибори [623, с.272-273] та вибори до Державної Думи в дореволюційній Росії [58, с.480; 512, с.99-100; 623, с.282-284]. Класичні «ступеневі вибори» запроваджувалися у радянській формі організації влади (у СРСР - до прийняття Конституції 1936 р.; див. [58, с.220-221]), в якій прямими виборами обиралися лише низові органи - ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів; вищі органи - «з'їзди рад» - обиралися нижчими органами [512, с.143, 148]; саме така схема (п'ять рівнів виборних органів, що часом ототожнюється з п'ятиступеневою системою виборів) збереглася досі в Китайській Народній Республіці.}

Таким чином, непрямими виборами слід вважати двоетапний спосіб формування складу виборного (колегіального чи одноосібного) органу, остаточне обрання якого здійснюється спеціально обраними народом особами (електорами); при цьому власне виборами є перший етап - голосування корпусу виборців з метою обрання електорів, які здійснюють проміжне (між волевиявленням виборців та результатами виборів) волеви- явлення'¹. Так звані «ступеневі вибори» немає підстав вважати непрямими виборами: на першому етапі - це прямі вибори відповідного органу (чи декількох органів) загаль­ної компетенції, а на подальших етапах - це окрема, незалежна від попередніх прямих виборів, внутрішня для цих органів процедура обрання відповідних уповноважених чи посадових осіб відповідним органом без реалізації активного виборчого права громадян.

Отже, у порівнянні з непрямими виборами можна стверджувати, що прямі вибори - це одноетапний спосіб обрання виборцями складу виборного (колегіального чи одноосібного) органу, при якому між волевиявленням виборчого корпусу і результатами виборів відсутнє проміжне волевиявлення.

Зауважимо, що у такому розумінні принцип прямих виборів виступає не як галузевий принцип виборчого права, який впливає на регулювання виборів, а як загальноконституцій- ний принцип представницької демократії, який через «модель» прямих виборів визначає спосіб і ціль здійснення безпосереднього волевиявлення народу у процесі формування кадрового складу органів влади. Таким чином, безпосередність (прямий характер) виборів пов’язується із результатами волевиявленням народу (виборчого корпусу) в цілому, а не з волевиявленням окремого виборця, а отже, не пов’язується з реалізацією суб’єктивних виборчих прав і не впливає на конкретні виборчі процедури, які можуть бути аналогіч­ними як для прямих, так і для посередніх виборів. Саме цим пояснюється як відсутність згадки про цей принцип в основоположних міжнародно-правових документах у сфері прав людини і громадянина, так і «ігнорування» цього принципу базовими документами БДІПЛ/ОБСЄ, діяльність якого спрямована перш за все на аналіз джерел виборчого права та спостереження й оцінку виборчого процесу прямих виборів.

Принцип прямих виборів у такому його розумінні дійсно не чинить безпосереднього впливу на правове регулювання виборів; зокрема, при відмові від нього (застосуванні непрямих чи ступеневих виборів) перший етап таких виборів за своїм регулюванням нічим (окрім об’єкта голосування) не відрізняється від прямих виборів.

В. Шаповал розглядає прямі вибори як «власне вибори» або «політичні вибори», відокремлюючи від їх від виборів у «недержавних» сферах суспільного життя чи від «внутрішніх» виборів у державних органах (як вибори голови парламенту) [1194, с.312]. Поділяючи в основному цю точку зору, вважаємо, однак, що межу між «власне виборами» та іншими виборами слід проводити дещо інакше: непрямі (посередні) вибори теж слід вважати «власне виборами» (однак без дотримання принципу прямих виборів), тоді як «ступеневі вибори» на їх подальших (окрім першого) «ступенях», які є, по суті, ступене- вою системою формування складу виборних органів, потрібно віднести до внутрішніх процедур обрання колегіальними органами влади (а не виборів). В межах такого підходу можна стверджувати, що дотримання чи відмова від принципу прямих виборів визначає модель «власне виборів» у цілому, що підкреслює роль принципу прямих виборів як кон­ституційного принципу представницької демократії, первинного стосовно усієї системи виборчого права. Обрання ж моделі «ступеневого формування складу виборних органів» означає відмову від «власне виборів» для формування складу органу, який є їх кінцевою метою, та їх заміну внутрішніми процедурами «обрання колегіальним органом».

Однак формула «пряме виборче право», прийнята у законодавстві та доктрині деяких держав, стимулює бажання пошуку такого змісту цього принципу, яке дійсно вводить його у сферу регулювання виборчого права. У деяких випадках це призводить до простої підміни принципу прямих виборів іншим за змістом та за місцем у системі принципів виборчого права - принципом особистого голосування. Таке розуміння, без сумніву, некоректне: адже на непрямих (посередніх) виборах на першому етапі виборці теж голосують безпосередньо (особисто); особистим є також голосування електорів. Тому вимога особистого голосування виступає як самостійний інституційний принцип, який стосується не всього виборчого права, а лише його центрального інституту - голосування (див. підрозділ 7.3).

Достатньо розвинута доктрина «безпосередності виборчого права» у виборчому праві Польщі, хоча і серед польських науковців немає одностайності у його розумінні. За основу приймається загальновизнане твердження, що «засада безпосередності полягає в тому, що виборці шляхом голосування самі, безпосередньо вирішують про склад відповідного представницького органу» [1295, 8.53]. За формулюванням Я. Ґальстера, «безпосередність означає вибори одноступеневі» [1414, 8.216]. Проте А. Сокаля надає особливого змісту цьому положенню, стверджуючи, що засада «безпосередності виборів... полягає в тому, що кожен із виборців голосує особисто, тобто без будь-чийого посередництва, подає голос за конкретного кандидата, який претендує на обрання. Із суті засади безпосередності випливають тому дві складові: голосування особисте та голосування іменне» [1439, s.22] (див. також [1295, s.53]). Науковець таким чином роз'яснює ці вимоги: «Голосування особисте полягає в тому, що виборець сам особисто подає голос..Голосування іменне полягає. в тому, що виборець голосує за конкретного кандидата» [1439, s.22]. Іменний елемент цієї засади сприймає також К. Скотніцький [1434, s.121]. Як видно із цього роз'яс­нення, така доктрина теж зводить безпосередність виборів до характеристики голосування, доповнюючи, однак, вимогу особистого характеру голосування вимогою щодо характеру об’єкта голосування, що фактично означає персоніфіковані вибори.

К. Скотніцький звертає увагу, що відмова від особистого голосування, зокрема, запро­вадження інституту голосування за дорученням демонструє певні паралелі з інститутом непрямих виборів; науковець звертає увагу на позицію польського правознавця середини ХХ ст. З. Яроша, який вважав, що «правовий сенс цієї інституції [голосування за доручен­ням. - Ю.К.] є певною мірою наближеним до типової форми посередніх виборів, з тою, однак, відмінністю, що передання права виборчого рішення має тут характер індивіду­альний, а не колективний, та факультативний, а не обов'язковий» (цит. за: [1435, s.123]).

Друга вимога - іменного голосування - як складова принципу безпосередніх виборів є специфічною для польського виборчого права. За висловом К. Чапліцького, «безпосе­редність виборів розуміється як вибори, в яких виборці голосують за конкретних канди­датів» [1310, s.46]. С. Яворський тлумачить цю засаду, на наш погляд, надто цивілістично: «Засада безпосередності виборів виявляється у нашому [польському. - Ю.К.] виборчому праві у такий спосіб, що виборець на одноступеневих виборах обирає безпосередньо свого представника до державної чи самоврядної влади. Виборець голосує безпосередньо за свого мандатарія без участі у процесі обрання якихось посередніх органів, наприклад, колегії електорів» [1381, s.474]. Таке розуміння, засноване на баченні депутата як манда­тарія виборця, взагалі кажучи, порушує конституційні засади народного представництва і вільного характеру мандата.

Є. Бучковський однозначно пов'язує вимогу іменного голосування (як складової засади безпосередності виборів) з персоніфікованим голосуванням, що є складовою виборчої системи [1253, s.172]. У зв'язку з таким баченням польські конституціоналісти вважають, що принцип прямих виборів обмежує можливості вибору виборчої системи. На їх думку, «найбільш відповідною - з точки зору реалізації засади безпосередності - є система одномандатних виборчих округів. (т. зв. іменне голосування); ця система має наслідком, що про конкретний, персональний склад виборного органу рішення прийма­ють виборці..Справа виглядає складнішою в ситуації використання багатомандатних округів при прийнятті пропорційної системи розподілу мандатів, оскільки роль виборця, який бере участь у голосуванні, є в першу чергу підтримка котрогось зі списків кандида­тів, висунутих виборчими комітетами» [1254, s.101, 102]. Як зазначає М. Ґранат, «мова йде про таку конструкцію виборчої системи, за якої виборець мав би можливість подати голос за конкретного кандидата, з визначеним ім'ям і прізвищем. За такого розуміння засади безпосередності йдеться про виключення можливості застосування т. зв. системи закритих списків, за якої виборці голосували б тільки за списки політичних партій» [1354, s.153]. На думку А. Сокалі, «цю засаду порушувала застосовувана у виборах до Сейму РП у 1991, 1993 і 1997 роках інституція загальнопольських списків, за якими мандати отримувало 69 послів, які не обиралися поіменно» [1439, s.22-23].

Зауважимо, що таку позицію не поділяють інші європейські правознавці; так, німецькі конституціоналісти стверджують, що «жорсткий [«закритий», в іншій термінології. - Ю.К.] список як такий з правової точки зору сумісний з принципом прямих виборів» [167, с.133].

Дозволимо собі припустити, що концепція іменного голосування як складової принципу безпосередності виборів сформувалася у польському виборчому праві під впливом стабільності виборчої системи, що вже понад півтора десятиліття застосовується на виборах до Сейму РП. Це підтверджують М. Хмай і В. Скшидло, які описують зміст вимоги іменного голосування у точній відповідності з прийнятою пропорційною вибор­чою системою з регіональними відкритими списками: «Іменне голосування означає..., що у виборчому бюлетені у багатомандатних округах зазначені прізвища усіх кандидатів відповідного списку, а отже, виборець голосує як за список як цілість., так і також за певних кандидатів з цього списку, вказуючи у цей спосіб свою виборчу преференцію» [1295, 8.54].

Проти такого розуміння принципу прямих виборів, всупереч позиції Конституційного трибуналу РП, виступив К. Скотніцький: «Трибунал. твердить, що з засади безпосеред­ності виборів випливає вимога такого конструювання виборчої системи, щоб виборець мав можливість подання голосу за конкретного кандидата, який має ім'я і прізвище, а не за електорів, що означає відсутність можливості застосування т. зв. системи закритих списків (п. 5.6). Ця теза фальшива. таке існує у багатьох інших державах, тому що форми списків кандидатів не пов'язані з засадою безпосередності; кількість держав, у яких застосовуються закриті виборчі списки кандидатів, є значно (більш ніж дворазово) більша від кількості держав, де запроваджено відкриті списки, причому зазнала вона значного збільшення за останні роки у зв'язку з прийняттям такого розв'язання багать­ма державами Центральної і Східної Європи. Тому засади безпосередності виборів не слід пов'язувати, як це зробив КТ [Конституційний трибунал. - Ю.К], із зазначенням конкретного кандидата, за якого подається голос» [1435, 8.122-123].

Описану вище позицію щодо включення вимог особистого та іменного голосу­вання до складу принципу прямих виборів вважаємо надуманою. Аргументи стосовно особистого голосування у цьому контексті викладені нами вище; що стосується вимоги іменного голосування, то слід погодитися з позицією К. Скотніцького про її безпідстав­ність: в умовах пропорційної системи закритих списків як розподіл мандатів, так і обрані кандидати визначаються безпосередньо результатами волевиявлення виборчого корпусу і не опосередковуються жодним проміжним волевиявленням іншого (нехай і колегіаль­ного) суб'єкта.

Тим не менше подібна за змістом дискусія мала місце і у вітчизняному виборчому праві. Її початком можна вважати окрему думку судді Конституційного Суду України М. Савенка до відомого рішення Суду № 1-рп/98 від 26 лютого 1998 р. (див. [940]), у якій стверджувалося: «Пряме виборче право означає, що всі народні депутати України обираються громадянами безпосередньо і особисто. В цьому разі [у рамках пропорційної складової змішаної виборчої системи. - Ю.К.] голосування відбувається не за кандидатів у депутати, внесених до списку політичною партією, виборчим блоком партій, а фактич­но за політичну партію, виборчий блок партій, які запропонували список кандидатів у депутати, і аж ніяк не за конкретного кандидата у депутати в цьому списку..Виборці не можуть самі встановити черговість кандидатів у депутати у списку, а повинні підтри­мати або не підтримати список в цілому, який їм запропоновано політичною партією чи виборчим блоком партій, що робить вибори непрямими» [584].

Згодом подібні позиції, які пов'язували принцип прямих виборів з вимогами іменного чи особистого голосування, висловлювали й деякі інші вітчизняні науковці. Так, О. Нельга вважає, що «насправді [за пропорційною складовою у 1998 та 2002 роках. - Ю.К] прямих виборів не було, бо за цим законом виборці. голосували не за конкретних кандидатів, а за список кандидатів, що не одне й те саме» [563, с.80]; таким чином, науковець по суті дотримується вимоги іменного голосування. Дещо пом'якшену критику пропорційної системи з закритими списками в аспекті дотримання принципу прямих виборів (прямого виборчого права) висловлюють Ю. Барабаш [50, с.48] та С. Лінецький [483, с.65].

З іншого боку, існують науковці, схильні до ототожнення «прямого виборчого права» та особистого голосування. Так, О. Марцеляк зауважує: «Характеризуючи прин­цип прямого виборчого права, необхідно зазначити, що в Україні він ототожнюється з особистою участю виборця в голосуванні» [512, с.258]. На думку М. Бучина, «питання про належність особистого голосування до одного з аспектів принципу прямих виборів є доволі дискусійним і неоднозначним. Однак ми вважаємо, що його все ж таки треба розглядати як елемент прямих виборів, оскільки в іншому випадку голос виборця буде опосередкований іншою людиною, а отже, матиме непрямий характер» [103, с.78]. Подібну позицію під впливом польських правознавців поділяє І. Панкевич, вважаючи, що «прин­цип прямих виборів... забезпечує безпосереднє (особисте) голосування за конкретний виборчий список» [629, с.156].

У рамках російської доктрини виборчого права розгорнутий виклад позиції, яка пов'язує принцип прямих виборів із іменним голосуванням, дає Т Герасименко. На думку дослідниці, в умовах пропорційної системи закритих списків «голосування за федеральний список кандидатів, висунутий політичною партією, виборчим блоком, по суті представляє собою передоручення виборцем свого голосу партії чи блоку, які (а точніше, їх функціонери) і визначають персональний склад кандидатів та їх порядкове рангування. Проголосувавши за федеральний список кандидатів, виборець не обирає конкретного депутата; його визначає політична партія, виборчий блок». У підсумку ро­биться висновок про те, що голосування за «партійні списки» певною мірою порушує принцип прямих виборів [158, с.16].

Вважаємо, що не витримує критики центральна теза дослідниці щодо «передору­чення виборцем свого голосу партії». Ця теза повністю суперечить загальному принципу суверенітету народу, згідно з яким ніхто не може підміняти народне волевиявлення^[770]. Хоча й цілком неприйнятне, твердження дослідниці мало хоча б якийсь сенс, якщо б визначення прізвищ і порядку кандидатів приймалося партією після голосування^[771]. Про­те якщо формування списку здійснене партією (чи іншим суб'єктом висування списку кандидатів) при висуванні кандидатів і не може бути переглянуте суб'єктом висування після його реєстрації, виборець, подаючи голос, знає, за кого (за яких кандидатів) голо­сує і хто з кандидатів має більші шанси отримати мандат, а отже, може приймати власне усвідомлене рішення. Тому не партія, а результати голосування виборців визначають обраних депутатів^[772].

Більшість вітчизняних дослідників не поділяють описаної вище позиції щодо пов'язування прямих виборів з особистим та іменним голосуванням. Так, ще у 2002 р. М. Ставнійчук та В. Кравченко стверджували: «Не може вважатися порушенням прямого виборчого права голосування на виборах народних депутатів України за кандидатів у депутати, об'єднаних у виборчі списки від партій (блоків), оскільки в даному випадку йдеться лише про спосіб голосування безпосередньо за кандидатів, а політичні партії (блоки) як суб'єкти виборчого процесу не підміняють виборців у такому голосуванні» [404, с.22]; цю ж позицію повторює І. Дахова [180, с.151]. В. Шаповал достатньо чітко заявляє: «ніякого обмеження прав у зв'язку з проведенням пропорційних виборів в Україні та в інших країнах... немає» [1195, с.268].

Вище ми навели аргументацію, яка дає можливість вважати, що жодних підстав пе­реносити польську доктрину безпосередності виборів у вітчизняне виборче право немає. Принцип особистого голосування слід розглядати як окремий інституційний принцип; вимога іменного голосування є специфічною саме для польського виборчого права і може розглядатися як окремий принцип лише в умовах виборчих систем персоніфікованого голосування. До складу принципу прямих виборів як конституційного визначення безпо­середнього взаємозв'язку між волевиявленням виборців та результатами виборів обидві зазначені вимоги не належать.

6.2.