Право на свободу мирних зібрань у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права
Стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі - Пакт), що його було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р.[6], гарантує кожному право на свободу мирних зборів[7].
На думку європейських авторів, право на свободу мирних зібрань у межах Пакту розглядається насамперед як політичне право, хоча політичним значенням (суттю) воно не обмежується[8]. Отже, загальним завданням ст. 21 Пакту вбачається захист організованих та неорганізованих (спонтанних) зібрань приватних осіб, які у такий спосіб намагаються досягти спільної мети, зокрема сформулювати та висловити певну позицію з того або іншого питання суспільного чи державного життя.У межах українських джерел права Пакт, з огляду на його міжнародно- правовий характер, за юридичною силою знаходиться між Конституцією та законами України, а відтак - він є обов'язковим для виконання як приватними особами, так і державою. Стаття 41 Пакту передбачає процедури, спрямовані на забезпечення виконання державами- учасницями його вимог[9].
Зазначимо, що такі процедури вже діставали реалізації в Україні. Так, у 2001 р. Комітет з прав людини зажадав від України звіту про стан реалізації у країні законодавства про мирні зібрання. Аналізуючи надану Україною інформацію, Комітет зазначив у своєму висновку, що «забезпечуючи наявність інформації щодо законодавчих норм і законів, що мають бути прийняті з метою реалізації зобов'язань, гарантованих у Пакті, звіту України бракує інформації щодо виконання нею вимог Пакту на практиці». Ситуація в цьому аспекті й досі залишається без змін, що дає змогу стверджувати про не надто високу результативність механізмів, покликаних гарантувати виконання державами-учасницями відповідних положень Пакту.
2.