Право громадян на життя, на вільний розвиток своєї особистості, повагу до його гідності.

Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Право на життя є первинним особистим правом, яке породжує інші особисті права. Право на життя належить до невід’ємних, основоположних прав людини. Воно закріплене в усіх найважливіших міжнародних договорах про права людини і стаття 27 Конституції України відповідає цим міжнародно- правовим документам. Стаття 3 Конституції України зазначає, що основоположним ціннісним підходом української держави є людина, її життя і здоров’я як «найвища соціальна цінність».

Життя є особистим немайновим благом фізичної особи (людини). Суб’єктом права на життя є людина. Це означає, що це право не залежить від громадянства особи та поширюється, як й інші особисті права та свободи на усіх, хто перебуває на території України.

Право на життя містить такі складові: невід’ємність права людини на життя, заборона свавільного позбавлення життя, право захищати своє життя та життя інших людей від протиправних посягань. Визнається право особи позбавити життя іншу людину внаслідок неминучої потреби застосувати силу у випадках, визначених законом.

Право на життя не належить до абсолютних прав, оскільки згідно з частиною 2 статті 27 Конституції України «ніхто не може бути свавільно позбавлений життя», а отже зазначене положення допускає позбавлення життя людини відповідно до положень законів України. Оскільки смертна кара в Україні не передбачена, це положення вказує, насамперед, на випадки, коли людину може бути позбавлено життя внаслідок неминучої потреби застосувати силу. Наприклад, міжнародна Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.) у статті 2 такими випадками визначає: при захисті будь-якої людини від незаконного насильства; при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою; у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань кожна особа може реалізувати через необхідну оборону або крайню необхідність. Необхідна оборона, відповідно до частини 1 статті 36 Кримінального кодексу України, - дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Крайня необхідність (частина 1 статті 39) - це заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Варто зазначити, що питання права на життя визначається окрім Конституції України іншими нормативно-правовими актами. Так, стаття 281 Цивільного кодексу України (2003 р.) також вказує на те, що фізична особа має невід’ємне право на життя. Утім, щодо позбавлення життя норма статті категоричніша у порівнянні з нормою Конституції - фізична особа не може бути позбавлена життя. Також, у цій статті Кодексу піднімаються питання евтаназії - практики припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, коли хвороба бере своє, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань, та аборту - штучного переривання вагітності жінки. Так, частина 4 статті 281 Цивільного кодексу України вказує, що забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя, а частина 6 вказує, що штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

Право на повагу до його гідності. Стаття 28 Конституції України проголошує право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Право кожного на повагу до його гідності належить до особистих невід’ємних прав людини. Без визнання його з боку держави і забезпечення належного рівня захисту людина не може бути рівноправним членом суспільства. Саме тому Конституція України гарантує його відразу за проголошенням рівності конституційних прав і свобод.

Як слідує із положень, що містяться у статті 28 Конституції України, держава має не лише утримуватися від посягання на гідність особи, а й зобов’язана забезпечити дієвий захист усім особам від таких посягань з боку інших осіб. Так, стаття 297 Цивільного кодексу України чітко визначає, що «гідність та честь фізичної особи є недоторканними». Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Право на вільний розвиток особистості. Стаття 23 Конституції України спрямована на забезпечення автономії людини. Вона стверджує, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. Конституція України чітко зазначає, що особа в процесі реалізації цього права має обов’язки перед суспільство та може діяти в межах законів України за правилом «де закінчується твоя свобода, починається свобода інших».

Право на вільний розвиток своєї особистості одне із основоположних прав для реалізації прав людини. Так, Декларація про право на розвиток ООН від 4 грудня 1986 р. проголошує, що право на розвиток є невід’ємним правом людини, володіючи яким, кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та користуватись його благами.

Наявність права на вільний розвиток своєї особистості запорука використання людиною внутрішнього потенціалу та її самореалізації в усіх сферах людського буття.

Право на вільний розвиток особистості підтверджується іншими нормативно-правовими актами. Так, Сімейний кодекс України (2002 р.) декларує право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток: «Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку».

3.