Права людини в історії міжнародних відносин.
М. Антонович, аналізуючи систему захисту прав людини, висвітлює три основні точки зору щодо місця прав людини в міжнародних відносинах. Традиційний підхід передбачає, що права людини є справою суверенної державної юрисдикції і продовжують бути другорядним об’єктом міжнародних відносин.
Таким чином, жодна міжнародна організація не має права діяти в ім’я прав людини. За космополітичною моделлю - тиск на державу з метою захисту прав людини чинять окремі індивіди, неурядові організації та глобальне політичне співтовариство. І зрештою, третя модель - інтернаціональна передбачає, що міжнародна спільнота є спільнотою держав, до яких входять неурядові організації та індивіди, і саме ця спільнота держав визначає межі міжнародної правозахисної діяльності.Поняття індивідуальних прав у міждержавних відносинах відоме з найдавніших часів. Зокрема воно стосувалося надання політичного притулку біженцям. У період діяльності Ліги Націй зародилися одні з найважливіших принципів прав людини, включаючи заборону рабства. Захист прав меншин посередництвом прийняття міжнародних договорів також було ініціативою Ліги Націй. Однак говорити тоді про існування загальної системи міжнародного захисту прав і основних свобод людини було ще зарано. Панував традиційний підхід, за яким заяви про порушення прав людини в інших країнах могли бути розцінені як посягання на суверенітет і втручання у внутрішні справи.
Друга світова війна стала своєрідним каталізатором формування міжнародної системи захисту прав людини. Однак остаточного закріплення поняття прав людини у правових нормах набуло лише після прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини у грудні 1948 р. У преамбулі Статуту Організації Об’єднаних Націй проголошується рішучість в утвердженні віри в основні права людини, гідність та цінність людської особистості, рівність чоловіків і жінок та рівність прав великих і малих націй. У преамбулі Загальної декларації прав людини було проголошено як високе прагнення людини - створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова та переконань і будуть вільні від страху.
Практично усі нормативно-правові акти з прав людини містять посилання на Загальну декларацію прав людини. На її основі були прийняті документи, що є обов’язковими для держав-членів ООН: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права.
Новий етап у процесі закріплення в міжнародній практиці поняття прав людини розпочався зі створення та підписання Г ельсінських домовленостей у 1975 році. Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі закріпив політичні і територіальні підсумки Другої світової війни та встановив принципи взаємовідносин між державами-учасницями.
2.