§ І. Поняття та види парламентів

Слово «парламент» походить від латинського «рагіаге» - говорити. У Франції парламентами спочатку називалися провінційні суди, на відміну від королівських судів, котрі нічого спільного із сучасним поняттям парламенту не мають.

Парламент, як загальнонаціональна представницька установа демократи­чного суспільства, має багатовікову історію. Уперше парламент у значенні, бли­зькому до сучасного, виник у XIII ст. в Англії як станово-представницький орган, покликаний обмежити владу монарха, спочатку у фінансовій сфері, зокрема у формуванні бюджету, а згодом у сфері законодавства. Проте парламент сучас­ної демократичної держави якісно відрізняється від станових представницьких установ епохи феодалізму, тому і сама його історія починається саме з епохи буржуазних революцій.

У сучасних демократичних країнах парламент - це вищий колегіальний виборний представницький законодавчий орган державної влади, що діє на постійній основі.

Згідно із концепцією поділу влади, законодавча влада, яка здійснюється насамперед загальнонаціональним представницьким органом - парламентом, посідає особливе місце в системі вищих органів державної влади. Парламент відіграє надзвичайно важливу роль у житті суспільства. Він був і є виразником інтересів різних соціальних і політичних сил, ареною для узгодження соціальних інтересів, пошуку компромісів, розв'язання наявних у суспільстві соціальних і політичних суперечностей.

Місце і роль парламенту, як правило, закріплюються в конституціях, при­чому підкреслюється його особливий статус. Так, ст. 36 Конституції Аргентини закріплює: «Законодавча влада нації надається Конгресу». У дещо іншій формі ця думка виражена у ст. 70 Італійської Конституції: «Законодавча функція здійс­нюється спільно обома палатами».

Вельми категорично визначає юридичний статус парламенту Конституція Японії: «Парламент є вищим органом державної влади і єдиною законодавчою владою держави».

Слово «парламент» є універсальним позначенням вищого представниць­кого органу держави, але в країнах на практиці застосовуються різні назви. Час­то вживається, наприклад, термін «конгрес» (Аргентина, США). Використовується і така назва, як «національні збори» (Південна Корея, Португалія тощо). У федеративних державах часто вживається термін «федеральні збори» (Австрія). Серед інших найменувань досить часто використовується слово «рада» (Україна).

Незважаючи на різні найменування, усі парламенти мають спільні ознаки.

1. Парламент є представницьким органом влади.

В усіх сучасних державах парламенти обираються громадянами чи фор­муються іншим способом із представників певної групи населення чи територіа­льних одиниць держави. Отже, у парламентаризмі втілюється принцип предста­вницької демократії, а депутати або члени парламенту є представниками народу (нації) і виражають у парламенті його волю.

2. Парламент є органом законодавчої влади.

Основна функція парламенту - законодавча діяльність, тобто діяльність щодо розроблення, обговорення, прийняття законів як нормативно-правових актів, що мають вищу юридичну силу в державі.

Найчастіше, парламент є єдиним органом законодавчої влади в державі, про що прямо зазначається в конституції (ст. 41 Конституції Японії). Іноді в кон­ституціях закріплюється, що законодавча влада належить як парламенту, так і главі держави (Бельгія, Греція, Ісландія). Здебільшого при цьому маються на увазі прерогативи глави держави щодо підписання законів, прийнятих парламен­том. Іноді за главою держави закріплюється право прийняття нормативно- правових актів, що мають силу закону (ст. 24 Конституції Ісландії).

3. Парламенти здійснюють фінансову компетенцію. Вона полягає, на­самперед, у прийнятті і затвердженні державного бюджету й здійсненні контро­лю за його виконанням. Причому в першому у світовій історії парламенті Англії ця функція передувала законодавчій.

Перераховані ознаки притаманні усім без винятку парламентам. Відповід­но до букви демократичних конституцій парламент є верховним законодавчим органом держави, однак насправді його реальні повноваження інші.

У парламентарних країнах парламент відчуває ефективний вплив з боку уряду, який не лише монополізував законодавчу ініціативу, але й здійснює силь­ний вплив на всі сторони діяльності парламенту.

У президентських республіках парламент юридично більш незалежний. Він не може бути розпущений президентом, законодавча ініціатива належить ви­ключно депутатам. Однак президенти і в цих випадках мають у своєму розпоря­дженні багатий арсенал засобів впливу на парламент.

Наразі існує понад 200 зарубіжних парламентів, кожен із яких має свої особливості. Однак це аж ніяк не виключає можливості їх класифікації, в основу якої, в даному випадку, будуть покладені такі істотні ознаки, як структура парла­менту і обсяг компетенції.

За структурою парламенти поділяються на однопалатні та двопалатні. Однопалатні парламенти, в основному, функціонують у невеликих за територією державах (Вірменія, Греція, Данія). З іншого боку, однопалатні парламенти можуть формуватися й у порівняно великих за територією державах (Фінляндія, Швеція).

Двопалатні парламенти, зазвичай, утворюються у федеративних (Австрія, ФРН), або регіоналістських державах (Іспанія, Італія), в інших країнах, не обов'язково великих за територією (Бельгія).

Палати в двопалатних парламентах прийнято іменувати нижніми і верхні­ми, у Нідерландах вони називаються, відповідно, другою і першою палатою. Палати засідають, як правило, окремо. Найчастіше закони приймають нижні палати, а верхні їх затверджують (схвалюють), при розбіжностях між палатами створюються спільні погоджувальні комісії.

Бікамералізм (двопалатність) був традиційною системою побудови зарубі­жних парламентів. Друга, або верхня, палата була введена, по-перше, для представництва аристократії; по-друге, для стримування радикалізму нижньої палати. Існує думка, що друга палата абсолютно необхідна як інтегральна час­тина парламенту. Однак деякі вчені вважають, що друга палата має сенс лише у федеративній державі, де вона представляє інтереси суб'єктів федерації. Про­тягом тривалого часу парламенти здебільшого були двопалатними, однопалатні парламенти становили виняток (Фінляндія, Нова Зеландія).

За обсягом компетенції парламенти бувають трьох видів. До першої групи належать парламенти з абсолютно визначеною компетенцією, для яких кон­ституції встановлюють точний перелік питань, що є об'єктом їх законодавчої діяльності. Такі парламенти не мають права виходити за межі своїх повнова­жень, тому що в іншому випадку суди скасують прийняті ними нормативні акти. Найбільш типовим прикладом парламенту подібного роду може служити Конгрес США. До другої групи належать парламенти з абсолютно невизначеною компе­тенцією, тобто ті парламенти, які юридично володіють необмеженими повнова­женнями і мають право видавати закони з будь-якого питання. Прикладом такого парламенту може слугувати британський законодавчий орган. Третю групу ста­новлять парламенти з відносно визначеною компетенцією. Для таких парламе­нтів характерна відносна змінність компетенції, в межах якої вони здійснюють свої функції. Найбільш типовим прикладом у цьому відношенні є індійський Парламент. Конституція Індії встановлює три сфери повноважень: до першої групи входять питання, віднесені до виключної компетенції Союзу; другу групу становлять питання, що входять до компетенції штатів; третя група питань на­лежить до спільної компетенції Союзу і штатів. З цих питань закони може прий­мати як союзний Парламент, так і легіслатури штатів, але в разі колізії пріоритет зберігається за законом Союзу.

До даного переліку варто додати консультативні парламенти. Вони іс­нують в абсолютних монархіях, де відіграють майже декоративну роль. Це зако- нодорадчі органи. Такі консультативні парламенти передбачено конституціями деяких ісламських держав (Бахрейн, ОАЕ). Парламенти за абсолютної влади монарха фактично є квазіпарламентами. Вони можуть періодично розпускатися чи відновлюватися за волею монарха. Але, у будь-якому випадку, вони не прий­мають важливих рішень, а лише допомагають монарху.

Консультативними парламентами можна вважати і парламенти в країнах, де зберігається соціалістична система (В'єтнам, КНДР).

Залежно від ролі, яку відіграє парламент у державі, можливий розподіл законодавчих органів на активні, реактивні, маргінальні, мінімальні.

Активними називають парламенти, що відіграють активну роль як у прий­нятті законів, так і у формуванні уряду або в його відставці. Під відставкою іноді мається на увазі й право оголошувати імпічмент. Активними парламентами називають Конгрес США й парламенти, наділені аналогічними повноваженнями.

Реактивними називають парламенти в країнах, де більшою мірою домінує виконавча влада але, водночас, парламенти впливають на уряд. Там простежу­ється взаємозв'язок між парламентом і урядом. Це Велика Британія, Австралія, Канада - держави англосаксонської правової системи і британської моделі пар­ламенту.

Маргінальними називають парламенти, що контролюються верховною ви­конавчою владою, і тому їх внесок у реальну політику держави є незначним (Національні збори Йорданського Хашимітського Королівства).

Мінімальні - це парламенти, які лише за назвою є представницькими ор­ганами. Вони зберігаються «для вивіски», щоб інші країни не дорікали у відсут­ності парламентаризму (парламенти соціалістичного типу).

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Пар­ламентаризм - система державного управління суспільством, яка характе­ризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій за умови привілейованого становища законодавчого органу - парламенту - стосовно інших державних органів. При цьому парламентаризм не варто пов'язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі властиве кожній сучасній демократичній країні, воно є істо­рично зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку.

Унікальність парламенту як політичного інституту полягає в його ролі по­середника між суспільством і органами виконавчої влади; системи, у якій фор­мується владна воля нації на основі представництва структурованих груп інте­ресів на державному рівні.

На думку науковців, завданнями парламентаризму є: 1) якісне формування складу парламенту через обрання людей із відповідними фаховими та мораль­ними якостями; 2) обрання через парламентські рішення таких моделей суспіль­ного розвитку, які консолідували б націю, відповідали її історичним очікуванням, забезпечували зв'язок часів.

Сприятливі умови для формування системи парламентаризму мають міс­це у тих державах, де нормально функціонують парламенти та існує демократи­чний політичний режим, оскільки саме наявність парламенту і парламентаризму є показниками рівня стану демократії в суспільстві. У країнах, де відсутня демок­ратія, а парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином своїх функцій, система парламентаризму не формується.

Характерним для парламентаризму є принцип «поділу влади» на законо­давчу, виконавчу та судову. Згідно з теорією поділу влади, що закріплюється багатьма конституціями зарубіжних країн (виключення становлять, наприклад, конституції КНДР, КНР), парламент - носій верховної законодавчої влади.

Парламентаризм - це форма державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль представницького органу в системі органів держави, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична незалежність від виборців.