Поняття суб’єктивних виборчих прав

У науковій літературі можна зустріти твердження про існування єдиного суб'єктив­ного виборчого права^[281]. Зокрема, О. Марцеляк вважає, що «суб'єктивне виборче право - комплекс конкретних суб'єктивних прав громадянина стосовно його участі у виборчому процесі з формування представницьких органів (посадових осіб) державної влади та місцевого самоврядування» [514, с.14].

Існує навіть ще більш загальний підхід, який розглядає як єдине (комплексне) політичне право громадян на участь в управлінні публічними справами^[282]. Венеціанська комісія кваліфі­кує «право брати участь в управлінні державою та веденні публічних справ» як основопо­ложну «заповідь», яка є витоком принципів демократичних виборів, а отже, і суб’єктивних виборчих прав [216, с.287], тобто як певне метаправо. Деякі вітчизняні правознавці розгля­дають єдине виборче право, яке є одним із проявів (складових) загального права на участь в управлінні публічними справами поряд з іншими політичними правами [434, с.288; 1224, с.293]; подібне розуміння пропонує О. Бакумов, стверджуючи, що «суб’єктивні виборчі права належать... до комплексного права на участь в управлінні державними справами» [40, с.88]. А. Грабильніков розглядає «право громадян України брати участь в управлінні державними справами» як сукупність можливостей «безпосередньо або через обраних представників брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя, державної влади, місцевого само­врядування шляхом участі у виборах і референдумах, рівного доступу до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування, участі у здійсненні правосуддя» [168, с.3-4].

Проте з такою позицією важко погодитися у повному обсязі. Звичайно, існують суб’єк­тивні права, які можуть бути реалізовані різним способом (через різні правові можливості). Типовим прикладом такого права є право на вільне об’єднання (свобода асоціацій), яке включає в себе декілька позитивних та негативних способів його реалізації - можливості взяти участь в утворенні об’єднання, вступити до існуючого об’єднання, утриматися від вступу в об’єднання, вийти з об’єднання, взяти участь у ліквідації існуючого об’єднання шляхом саморозпуску. Проте такі правові можливості немає сенсу розглядати як окремі суб’єктивні права [73, с.19-20], оскільки вони належать тому ж суб’єкту права.

Тому, слідом за Н. Богашевою, не поділяємо уявлень про можливість «подрібнен­ня» певного суб’єктивного права на «складові права», оскільки неможливо встановити межі такого поділу, що може призвести до непродуктивного як з гносеологічної, так і практичної точок зору уявлення про кожну правову можливість як окреме право певного суб’єкта. У кожному подібному випадку необхідно визначитися, чи ми маємо справу з єдиним за своєю природою суб’єктивним правом, яке породжує різні правові можливості (шляхи і способи здійснення цього права), чи з групою нехай і споріднених, але різних суб’єктивних прав.

Для вирішення цієї проблеми необхідно визначити критерії, за якими можна розріз­няти різні права. На наше переконання, такими критеріями можуть слугувати, по-перше, природа правовідносин, у яких реалізуються відповідні права, і по-друге, суб'єкт (суб'єк­ти) такого права (прав) як узагальнений представник кола осіб - носіїв права (прав). Правові можливості, які здійснюються різними суб’єктами (різними колами носіїв), не можуть бути складовими одного суб’єктивного права; їх слід розглядати як різні права з різними суб’єктами.

З цієї точки зору слід зазначити, що «складові» «права на участь в управлінні держав­ними справами», як вони визначаються прихильниками ідеї про таке «комплексне право», істотно відрізняються за природою відповідних правовідносин. Насамперед слід розрізнити за цим критерієм право на доступ до державної служби (служби в органах місцевого самовря­дування) та, тим більше, «право на участь у здійсненні правосуддя» (якщо останню правову можливість і можна розглядати як суб' єктивне право). Далі візьмемо до уваги, що вибори та референдум, хоча і близькі між собою за способом волевиявлення громадян (як різні форми прямого волевиявлення народу), за своєю природою належать до різних форм демократії як державного режиму (див. [331]) та, у зв'язку з цим, принципово відрізняються за характером змісту такого волевиявлення. Цього достатньо, щоби ствердити, що стаття 38 Конституції проголошує не єдине право, а сукупність близьких за природою і, певною мірою, пов'язаних між собою прав. Це підтверджується порівнянням диспозицій статті 38 Конституції [432] зі структурою статті 21 Загальної декларації прав людини [244] та статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [538], які стосуються тих же прав; таке порівнян­ня засвідчує, що мова йде про різні за своєю суттю суб'єктивні права, проголошення яких поєднано в одній статті нормативного акта^[283].

Достатньо поширене розуміння суб’єктивних прав (а отже, і виборчих прав) як «міри дозволеної поведінки» уповноваженого суб’єкта^[284] [40, с.11-12]. Це значною мірою позитивістське розуміння суб’єктивного права людини чи громадянин (до яких належать і виборчі права), інспірує уявлення про «дозволений державою», «октройований» характер такого права, що принципово суперечить сучасним уявленням про основні права людини і громадянина. У цьому сенсі ми повністю сприймаємо інше визначення, запропоноване М. Козюброю, яке випливає із природи вільної людини як найвищої соціальної цінності: «права людини - це визнані світовим співтовариством блага й умови життя, яких може домагатися особа від держави і суспільства, в яких вона живе, та забезпечення яких ре­альне в умовах досягнутого людством прогресу» [390, с.50].

Отже, суб’єктивне право пов’язане з можливістю (а не дозволом) діяти певним чином. В. Шаповал вказує: «Суб'єктивне право - це юридично передбачена можливість [курсив наш. - Ю.К.] певної поведінки суб'єкта (людини або громадянина) з метою на­бути соціальне благо або уникнути обмежень» [1194, с.420]. Російський правознавець В. Бєлоновський як складові елементів суб'єктивного права визначає уповноваження (правові можливості) насамперед на власні дії, на вимогу від іншої особи (інших сторін) виконання зобов'язаності і, нарешті, можливість привести в дію апарат примусу проти зобов'язаної особи у разі її непідпорядкування зазначеній вимозі [58, с.299]. Польські дослідники стверджують, що суб'єктивне право є єдністю трьох правових можливо­стей - вільного прийняття рішення щодо певних власних дій, вільного виконання так прийнятого рішення та домагання відповідних дій з боку інших суб'єктів [1414, 8.168]. Важливо підкреслити, що носій суб'єктивного права, реалізуючи чи не реалізуючи його, діє з власної волі; він не може бути примушений користуватися своїм правом або бути позбавленим можливості реалізувати суб'єктивне право, яке йому належить.

Таким чином, наявність у суб'єкта певного права (тобто права цілеспрямовано діяти на власний розсуд) означає (за загальною діалектикою співвідношення права та обов'яз­ку) наявність у інших (усіх чи деяких) суб'єктів, які вступають у правовідносини при реалізації суб'єктом свого права, обов'язку не перешкоджати, а за певних умов навіть сприяти правомірній реалізації цього права^[285]. Зазначене розуміння може бути проілю­строване концепцією, згідно з якою суб'єктивне право завжди є правом на чужі дії, які при цьому визначені (необхідно спричинені) тією метою, досягнення якої забезпечується суб'єктивним правом його носія^[286] (див.

Отже, хоча обсяг суб'єктивного права (його межі), порядок його реалізації можуть бути нормативно встановленими (обмеженими), сам факт його реалізації не може зале­жати від волі (розсуду) іншого суб'єкта.

Таким чином, виборчі права реалізуються за власною волею і на розсуд суб’єкта (носія) права: без такої волі виборче право не може бути реалізоване.

Суб’єктивні виборчі права як політичні права реалізуються у сфері публічно-правових відносин, пов’язаних із здійсненням влади та формуванням складу представницьких органів (обрання посадових осіб), уповноважених здійснювати цю владу. Вони визначають правосу- б’єктність громадян держави в умовах демократичного державного режиму. Цим зазначені права (та інші права з публічно-правової сфери) істотно відрізняються від інших особистих (цивільних) прав. Визнаючи, що «суб’єктивне виборче право слід розглядати як суб’єктив­не публічне право», деякі російські правознавці, проте, стверджують, що в суб’єктивних виборчих правах вбачається «діалектична єдність приватноправової та публічноправової засад» [94, с.132]. Вважаємо, що такий висновок про наявність у виборчих правах елементу приватноправового походження пов’язаний із поширеною думкою, що публічне право регу­лює виключно відносини владного підпорядкування (субординації), тоді як «сфера статусу вільної особи», у межах якої існують «відносини між рівними суб’єктами», що мають ко­ординаційний характер, є сферою приватного права (див., наприклад, [1017, с.294]). Однак, на наше переконання, такий поділ надто спрощений; хоча правовідносини, що складаються під час виборчого процесу, мають певний елемент субординації (так, управлінські функції здійснюють виборчі комісії), все-таки серед них переважають ті, що виникають між «віль­ними» суб’єктами, які не перебувають у відносинах підпорядкування, а отже, мають коор­динаційний характер (див. підрозділ 1.1.1). Необхідно визнати, що в демократичній державі і в публічній сфері можуть діяти вільні суб’єкти, а цілі та інтереси, які реалізуються ними у таких правовідносинах, хоча часто є особистими, не мають приватного характеру: вибори, поза всяким сумнівом, є цілком публічним суспільним явищем.

Застосовуючи до суб'єктивних виборчих прав запропоновані вище критерії щодо розрізнення окремих прав, зазначимо, що в ситуації, коли зміст усіх суб'єктивних ви­борчих прав достатньо тісно пов'язаний, взагалі кажучи, з правовідносинами спільної природи, у яких вони реалізуються, вирішальним фактором ствердження наявності різних виборчих прав (а не правових можливостей як способу реалізації одного «широкого» права) є істотні відмінності як у природі (змісті), так і в суб'єкті (носіях) такого права. Тому, хоча поняття виборчих прав належить до загальновідомих, для чіткого розуміння суті виборчих прав необхідний уважний розгляд і встановлення їх суб'єктів та їх адек­ватного змісту та обсягу.

У науці конституційного (зокрема, виборчого) права альтернативою до уявлень про «єдине виборче право громадян» є поширений погляд, відповідно до якого існують два види виборчого права - активне і пасивне (див., наприклад, [1194, с.315]).

Своєрідний підхід до розуміння суб’єктивних виборчих прав пропонує О. Бакумов, який поряд із активним та пасивним виборчими правами розглядає третє суб’єктивне право громадян України - «право впливати на діяльність народних представників і контролювати їх з метою забезпечення ефективної роботи депутатів та в цілому органів народного пред­ставництва» [40, с.18], зміст якого дослідник не розкриває більш детально. Вважаємо, що спроба виділити таке окреме суб’єктивне виборче право є певним непорозумінням. Насам­перед зазначимо, що правова можливість такого змісту, якщо й існує, не може належати до предмета об’єктивного виборчого права. Крім того, в умовах вільного мандата (див. підрозділ 1.6.2) вплив виборців на діяльність народних представників не має юридичного характеру, а є лише політичним; жодного правового контролю за діяльністю представників, а тим більше правового впливу на ефективність їх діяльності, не існує. В умовах імперативного мандата (який у демократичній державі може існувати у певних формах лише на рівні місцевого самоврядування; див. підрозділ 1.6.4) контроль виборців щодо представників може здійсню­ватися через інститут відкликання, який, як уже зазначалося, не належить до сфери виборів, оскільки є іншою формою безпосереднього народного волевиявлення.

Вважаємо, проте, що поряд із загальновизнаними двома основними виборчими правами дійсно слід розглядати третє - номінаційне виборче право, тобто право висувати кандидатів на виборах. Це право як окреме виборче право не є сьогодні загальновизна­ним^[287]. Однак висування кандидатів не можна вважати чисто технологічною процедурою. Зокрема, німецькі правознавці також вважають, що «як третє основне право при виборах повинне розглядатися право висування кандидатів» [167, с.132].

У цьому сенсі цікавим є твердження відомого російського конституціоналіста О. Ку- тафіна, який зазначав: «Найбільш суттєва ознака виборів - пряме волевиявлення громадян і висування ними зі свого середовища представників для здійснення народовладдя» [468, с.228]. Неважко побачити, що у цій формулі закріплені усі три види виборчих прав. Так, «пряме волевиявлення громадян» передбачає право голосу, наявність «представни­ків» - пасивне виборче право, а «висування представників» - номінаційне право і його первинного суб’єкта - громадян.

Таким чином, фактичне існування права висування кандидатів на виборах не може бути запереченим. Нижче ми розглянемо зміст цих трьох основних виборчих прав.

2.1.2.