§ 1. Поняття, предмет та метод галузі конституційного права

Поняття конституційного права як галузі права. Струк­тура предмету галузі конституційного права. Методи галузі конституційного права. Провідна роль конституційного пра­ва в системі національного права України

Термін «конституцїйне право» у правознавстві використо­вується для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної нау­ки, що вивчає конституційно-правові норми і відносини, які регу­люються цими нормами, по-третє, навчальної дисципліни, що ба­зується на основних положеннях науки конституційного права.

Конституційне право як галузь права є складовою частиною національного права України, яку становлять державні правові норми. Як і інші галузі права, конституційне право характери­зується особливостями предмету та методу правового регулювання.

Предметом галузі конституційного права України є суспіль­ні відносини, що регулюються нормами конституційного пра­ва. Його становить особливе коло суспільних відносин, які складаються в різних сферах діяльності суспільства у зв’язку з організацією публічної влади — державної влади та місцево­го самоврядування. Ці відносини визначають устрій держави, загальні засади і принципи організації державної влади, її від­носин із людиною і громадянином, спільнотами людей. А їхньою особливістю є те, що вони виникають у всіх найважливіших сфе­рах діяльності суспільства (політичній, економічній, соціаль­ній, духовній), та виступають як основні в цих сферах, забезпе­чуючи цілісність та єдність суспільства.

У структурі предмета галузі конституційного права виділя­ють дві основні групи суспільних відносин:

а) відносини, що визначають устрій держави, організацію державної влади та основи місцевого самоврядування;

б) відносини, що виникають між людиною, колективами лю­дей (інститутами громадянського суспільства) та державою.

Регулювання устрою держави, організації державної влади та основ місцевого самоврядування здійснюється консти­туційно-правовими нормами шляхом (рис.

1) встановлення найважливіших принципів, що характеризу­ють Україну як конституційну державу (засади конституційного ладу України), до яких, зокрема, можна віднести принципи наро­довладдя, державного суверенітету, поділу влади, верховенства права, гуманізму, визнання місцевого самоврядування тощо;

2) закріплення республіканської форми правління та уні­тарного державного устрою України;

3) визначення форм (способів) здійснення державної влади та місцевого самоврядування — пряма та представницька демократія;

4) визначення системи органів державної влади, принципів їхньої організації й діяльності та статусу окремих видів ор­ганів державної влади;

5) встановлення основ місцевого самоврядування (організа­ційно-правових, матеріальних, фінансових тощо).

Це стосується другої групи відносин (між людиною, інститу­тами громадянського суспільства, з одного боку, і державою, органами місцевого самоврядування — з іншого) і вона є пред­метом регулювання також і інших галузей національного права України — трудового, сімейного, цивільного, кримінального тощо. При цьому, норми конституційного права здійснюють ре­гулювальний вплив у цій сфері шляхом:

1) закріплення невід’ємних прав і свобод людини, проголо­шення людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недотор­канності і безпеки найвищою соціальною цінністю;

Рис. 1. Предмет галузі конституційного права

2) закріплення принципів політичної та ідеологічної багато­манітності, економічних соціальних та культурно-духовних засад конституційного ладу;

3) встановлення обов’язків держави, органів місцевого са­моврядування щодо охорони та захисту прав людини та інсти­тутів громадянського суспільства.

Якщо розкривати структуру предмета галузі конституцій­ного права більш детально, то в ній можна виділити:

1) відносини політичного характеру, що висвітлюють якісні риси держави — державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб’єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної сис­теми;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою еконо­мічної системи держави і характеризують чинні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власни­ка, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культу­ри, охорони здоров’я тощо;

3) відносини, що характеризують принципові взаємозв’язки держави з особою і складають основи правового статусу (право­вого становища) людини і громадянина.

4) відносини, що виникають у зв’язку з організацією дер­жавного апарату України, його найголовніших ланок;

5) відносини, що складаються в процесі реалізації права наро­ду України на самовизначення і пов’язані з державно-терито­ріальним і адміністративно-територіальним устроєм України;

6) відносини, що визначають засади організації та функціо­нування місцевого самоврядування в Україні, форми його здійснення, принципи організації та діяльності органів місце­вого самоврядування.

Конституційне право впливає на суспільні відносини з допо­могою притаманних йому методів конституційно-правового регулювання, під якими розуміють сукупність прийомів і за­собів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відноси­ни, що становлять предмет галузі конституційного права.

У конституційній державі можуть застосовуватися лише правові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, у конс­титуційно-правовому регулюванні використовуються такі ме­тоди, як встановлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов’язків та відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.

Конкретні методи визначаються характером припису консти­туційно-правових норм. Так, уповноважувальні норми містять установлення, які закріплюють повноваження відповідних суб’єктів. Наприклад, згідно з Конституцією України «конт­роль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата» (ст. 98).

Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов’я­зання. Наприклад, Конституція України передбачає, що «ко­жен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції 18

України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов’язок людини і громадянина визначати свою по­ведінку відповідно до встановленого припису.

Метод дозволяння не пов’язаний зі встановленням припису уповноважувального характеру. Такий спосіб конституційно- правового регулювання дає можливість відповідному суб’єкто­ві діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України, від конституційного складу Верховної Ради України, може роз­глянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів Ук­раїни та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ра­ди України» ( ч. 1 ст. 87 Конституції України).

У конституційному праві використовується також метод за­борони: «цензура заборонена» (ч. 3 ст. 15 Конституції Украї­ни); «на території України забороняється створення і функціо­нування будь-яких збройних формувань, непередбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому разі суб’єк­там конституційного права забороняється здійснювати дії, пе­редбачені приписами цих норм.

Застосування різних методів конституційно-правового регу­лювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризується:

1) загальним характером;

2) максимально високим юридичним рівнем;

3) імперативним характером;

4) універсальністю;

5) установчим характером;

6) поєднанням прямого і опосередкованого регулювання.

У системі національного права України конституційне пра­во займає провідне місце, що зумовлено такими чинниками:

1) особливим предметом правового регулювання — консти­туційне право регулює визначальні основи суспільних відносин, що виникають у зв’язку з організацією і здійсненням публіч­ної влади;

2) джерелом галузі конституційного права є Конституція України — Основний Закон держави, положення якого є ви­хідними для всіх інших галузей права України;

3) конституційне право закріплює засади конституційного ладу України — принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права України;

4) конституційне право закріплює невід’ємні права і свобо­ди людини і громадянина, що визначають зміст прав і свобод, які встановлені нормами інших галузей права України;

5) конституційно-правові норми встановлюють систему, ос­нови організації і діяльності органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, визначаючи тим самим вихідні положення для адміністративного, муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі питання їх орга­нізації та діяльності;

6) закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної діяльності, рівний захист суб’єктів права влас­ності, визначаючи коло суб’єктів права власності на землю, конституційне право тим самим встановлює основи цивільного, земельного, господарського та інших галузей права України;

7) конституційне право встановлює ієрархію нормативно- правових актів, регулює сам процес нормотворення.

Варто підкреслити, що конституційне право не поглинає і не об’єднує інші галузі права України, воно лише встановлює для них загальні засади, основоположні принципи. Норми інших галузей, у свою чергу, деталізують і конкретизують приписи конституційно-правових норм.

На основі проведеного аналізу предмета та методів консти­туційно-правового регулювання можна сформулювати визна­чення галузі конституційного права України як провідної га­лузі національного права України, яка являє собою систему правових норм, що регулюють базові суспільні відносини, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при цьому належність публічної влади (дер­жавної влади та місцевого самоврядування), загальні заса­ди та принципи її організації та форми здійснення, а також невід’ємні права і свободи людини і громадянина, права ін­ститутів громадянського суспільства та їхні гарантії.