Поняття національної меншини. Права національних меншин як складова частина загальних прав людини.
Права національних (етнічних), релігійних, мовних меншин відносяться до третього покоління прав. Перші міжнародні нормативно-правові акти стосовно прав національних меншин були прийняті наприкінці ХІХ ст.
- на початку ХХ ст. Проте остаточно механізми захисту прав національних (етнічних), релігійних, мовних меншин були сформовані у другій половині ХХ ст. На цей час у вітчизняних науковців немає єдиного підходу щодо визначення поняття «національна меншина» та чіткого розмежування дефініцій етнічна та національна меншина. Наведемо декілька із тверджень. Національна меншина - це частина народу, яка проживає за межами однойменної держави, територіальної автономії в інонаціональному середовищі, зберігає свою самобутність, а також громадяни, котрі належать до народів, що не мають однойменних територіально-державних утворень (Ю. Котляр). Національна меншина - група осіб, яка, зберігаючи етнічні риси, претендує на особливі політичні права, включаючи національно- територіальну автономію (О. Рафальський). Національна меншина - частина народу, що мешкає відірвано від його основного масиву в інонаціональному середовищі, але представники якої відчувають із ним зв’язок через культуру, мову та деякі інші риси національної специфіки (В. Євтух). Національні меншини - це групи населення, осілі в даній державі, які перебувають у кількісній та фактичній меншості щодо титульної нації або становлять менше 50 % усього населення, культивують свою національну окремішність,відрізняються від більшості громадян своїм етнічним походженням, мовними, культурними або релігійними ознаками, усвідомлюють свою етнічну окремішність (Г. Костова). Серед багатьох представлених наукових підходів до тлумачення та розмежування дефініцій «етнічна меншина» та «національна меншина» можна помітити одну основоположну відмінність, за якою етнічні меншини переростають у національні - політичну активність.
Національна меншина - соціальна група, яка формується на основі ознак етнічної меншини і водночас певних політичних характеристик.Проблема захисту прав меншин вперше стала розглядатися через призму загрози миру і політичної стабільності в післявоєнній Європі на початку XX ст. З другої половини XX ст. права людини займають центральне місце у взаємовідносинах держав. Особливий напрямок їхнього захисту - захист національних, релігійних, культурних меншин, що має досить тривалу традицію в доктрині і практиці міжнародного права і розглянутий, у зв’язку з цим, як один з історичних коренів сучасного захисту прав людини.
Г. Костова виділяє чотири етапи становлення міжнародно-правового регулювання захисту прав національних меншин: перший охоплює період до Першої світової війни; другий - період між двома світовими війнами; третій - від завершення Другої світової війни до початку дезінтеграційних процесів у колишніх СРСР та в Югославії; четвертий починається з прийняттям країнами - членами ОБСЄ Паризької хартії для нової Європи у 1990 р.
Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.) зазначає, що «держави захищають на їх відповідних територіях існування та самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин та заохочують створення умов для розвитку тої самобутності. Держави вживають належні законодавчі та інші кроки для досягнення цих цілей».
Проблема захисту прав меншин має своєрідні особливості. На перший погляд, національні меншини, як і представники більшості держави, мають увесь комплекс прав та свобод, проте одночасно є загроза їхнім самобутнім національними ознакам: мові, культурі, релігії, що можуть зникнути в середовищі титульних націй в силу різних причин (наприклад, внаслідок насильницької чи природньої асиміляції). У силу цього, їхні права повинні забезпечуватися додатковими гарантіями. Ефективний захист прав меншин вимагає, щоб вони і юридично, і фактично знаходилися в тому ж становищі, що і більшість населення країни.
Основна ціль захисту - рівність та усунення дискримінації. Основне завдання цих прав - створення додаткових гарантій проти асиміляції національних меншин.
Проблема щодо захисту національних меншин виникає з огляду на принципи національної політики, яку проводить титульна нація стосовно менших народів. Умовно склалося два основних підходи до розв’язання питання існування національних меншин в багатонаціональних державах. Перший спрямований на поступову асиміляцію національних меншин та їх зникнення, що знімає усі проблеми щодо їхнього «сепаратизму» та прагнення повернення в «материнську» державу (країну, де проживає більшість представників його народу). Інший шлях - демократичний, що передбачає забезпечення права національних меншин на додаткові гарантії захисту їх самобутності. Однак і тут, залишається одне із ключових питань - співвідношення їхніх прав і прав народів на самовизначення.
З одного боку, право народів на самовизначення у цей час є імперативним принципом загального міжнародного права. З іншого, визнаючи право меншини на самовизначення, кожна держава може поставити під загрозу таку життєво важливу для неї цінність, як територіальна цілісність, і призвести до різноманітного роду внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Саме тому, у жодному з сучасних міжнародних документів безпосередньо за національною меншиною право на самовизначення не визнається.
У проблемі захисту прав національних меншин особливої уваги потребують культурні права. Основою правового захисту прав національних меншин є право користуватися своєю культурою. Це загальновизнане спеціальне право меншин, що передбачає права на освіту, самобутність, збереження і розвиток своєї культурної спадщини, звичаїв, традицій, літератури, мистецтва і створення для цього своїх культурних організацій, доступ до засобів масової інформації, участь у технічному й інтелектуальному розвитку суспільства. Здійснення культурних прав меншин є одним з основних чинників сприяння їх соціальному й економічному розвитку.
Інша група спеціальних прав стосується осіб, які належать до релігійних меншин, та має гарантувати можливість сповідувати свою релігію і виконувати її обряди. До цієї групи прав міжнародні нормативно-правові акти відносять такі: право особи вільно вибирати і сповідувати свою релігію; право членів релігійних громад бути вільними від примусової участі в діяльності інших релігій; право батьків визначати релігію дитини; право особи самостійно або спільно з іншими відправляти релігійні культи та обряди; право особи керувати справами своєї релігійної громади; свободу застосовувати предмети, необхідні для відправлення або дотримання культів і ритуалів, та утримувати місця, придатні для цієї мети; свободу створювати і розповсюджувати відповідну літературу; свободу отримувати від осіб та організацій добровільні фінансові та інші пожертвування; свободу відзначати свята і відправляти обряди відповідно до канонів релігії; право релігійної меншини створювати й утримувати релігійні установи, вести релігійне навчання та ін.
Іншим спеціальним правом національних меншин є право на користування рідною мовою. В «Ословських рекомендаціях щодо мовних прав національних меншин на освіту» (1998 р.) Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) пропонує державам проводити у цій сфері політику, яка забезпечує рівновагу між правом осіб, які належать до національних меншин, зберігати і розвивати свою особистість, культуру та мову, з одного боку, і можливостями інтеграції в усі інші сфери суспільного життя як повноправних і рівних членів суспільства.
2.