Передісторія парламентаризму

Історія парламентаризму, під якою ми розуміємо представницькі засади в управлінні, так чи інакше пов’язана з історією соціального буття людини як суспільної істоти. Вже на найбільш ранніх ступенях розвитку людства етнографи й історики зафіксували професіоналізацію функцій управління.

Першим органом “владування” стає зібрання або сход дорослих родичів, які обирають на родовій раді свого ватажка. На цій стадії ще був відсутнім особливий розряд керуючих і рід управляється за принципами “первісної демократії”, тобто за участю всіх дорослих членів роду. За свідченням етнографів, які вивчали соціальний побут різних народів, ця участь виявляється у зібраннях роду і в народних зібраннях цілого племені. Проте вже на стадії розвинутого патріархату виявлено чимало випадків дублювання загальних зібрань більш замкнутим колом “керуючих”. Так, у папуасів Нової Гвінеї ступінь участі у вирішенні спільних справ залежить від статевого поділу. Всі дорослі чоловіки збираються у “чоловічому будинку”. “Такий чоловічий будинок був і святинею, і музеєм мисливських і військових трофеїв, і чоловічим клубом. Він був і своєрідним “парламентом”: сюди збиралися на випадок війни, смерті вождя та інших важливих подій. Старійшина племені і старики відігравали на цих зборах велику роль”[80]^[52]).

Вельми цікавий опис “парламентаризму” ірокезів Північної Америки залишив нам американський історик і етнограф, дослідник первісного суспільства Л.Морган.

Більш зрілу форму управління з погляду розвитку представницьких засад складають народні зібрання стародавніх греків, описані Гомером, які за часом можна віднести до VІІІ ст. до н.е. Так, кожна з чотирьох античних філ-племен (Гелеонти, Аргади, Егікоре і Гопліти) мали свої органи управління, своє зібрання — буле, своє військо і “царя” — філобасілея. Незважаючи на переважання в управлінні аристократії, тут зберігалися традиції військової демократії (наприклад, агара - зібрання всього вільного населення, яке носило зброю)[378]^[54]). Вічевий лад набув більш складових форм в епоху державності, але своїм прообразом мав зібрання часів Гомера.

На межі ІХ - VІІІ стст. до н.е. афінське суспільство вступило в новий етап своєї історії - етап становлення полісної організації. Відповідно у державно-політичному відношенні на зміну традиційних інститутів родової і військової демократії виникає правління “кращих людей” - рада знаті (буле). В цей державний інститут і переноситься центр прийняття важливих ухвал: вирішуються основні справи полісу, проводяться переговори зі представниками інших полісів, вирішуються військові питання. Поряд з радою в тій чи іншій формі існували і народні збори, які епізодично збиралися на базарній площі - ягоре [204]^[55]).

У справі перебудови державної організації Афін важливе значення мали реформи правителів Солона і Клісфена. Наслідком політичних реформ Солона стало наділення вільних громадян політичними правами й обов’язками, створення “Ради чотирьохсот” для попереднього обговорення питань, що належали до розгляду на народних зборах.

Подальше просування народовладдя в Афінській державі (середина V ст. до н.е.) пов’язане з реформами Перікла й Ефіальта, знаних ораторів і воєначальників. Уперше в історії народовладдя конституювалось з правової точки зору. Між органами безпосередньої і виборної демократії відбувся перерозподіл повноважень. Відтепер загальні збори громадян стали розглядатися як більш важливий інститут. Збори - еклезія закріпили за собою в основному законодавчі повноваження, буле і магістрати - виконавчі. Судова влада здійснювалась спеціальними інститутами. Основними органами держави були: Народні збори - еклезія, Рада п`ятисот - буле. Народні збори — верховний орган влади Афін збирався спочатку десять, а пізніше сорок разів на рік, інколи могли скликатися і “надзвичайні” збори. Компетенція народних зборів була широкою: вони приймали закони, обирали посадових осіб і контролювали їхню діяльність, вирішували питання війни і миру, обговорювали питання продовольства країни тощо; спеціальні зібрання були присвячені розгляду петицій громадян. У роботі народних зборів мали змогу брати участь афінські громадяни, що досягли 20-річного віку (тільки чоловіки). Для вирішення навіть найважливіших питань вимагалась присутність 6 тис. чол., тобто приблизно 1/5 усіх повноправних громадян. Прийнятий народними зборами законопроект ставав законом тільки в тому випадку, коли він не заперечувався потім гелією, тобто вищим судовим органом держави. До компетенції Ради п`ятисот відносилися питання управління: здійснення дипломатичних зносин з іншими державами, управління фінансами, нагляд за арсеналом, флотом, регулювання торгівлі, контроль за посадовими особами. Але не всі зібрання вважалися рівнозначними.

Розвинута система політичної влади і управління існувала у Римській республіці в кінці IV - на початку ІІІ ст. до н.е., що знайшла своє закріплення в праві та політичних традиціях. Основою класичної Римської республіки стає принцип “Народ володіє верховною владою”, даруючи окремі частини цієї влади різним установам і особам. Представницькі установи в Римі виникли на базі давніх куріатних коміцій (comitia curiata). Збори в республіці (comitia) були трьох видів із різними повноваженнями. Перший вид представляли історичні куріати і зібрання. Із політичних питань за ними з часом збереглися тільки повноваження на делегацію влади обраним іншими зборами магістратам. За ними закріплювались права в сімейно-родовій сфері: контроль за усиновленням, за здійсненням батьківської влади в раді та сім’ї, затвердженням заповітів. Другий вид представляли центуріатні коміції - головний вид народовладдя в Римі, оскільки він охоплював у кількісному відношенні більшість повноправного населення і володів суттєвими повноваженнями троякого роду. По-перше, на них відбувалися вибори найважливіших магістрів: консулів, преторів, цензорів, а також призначення диктатора в екстраординарних обставинах.

Особливо важливу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патріціанських родів, а в І ст. до н.е. кількість сенаторів збільшилася до 900) не обирались. Спеціальні посадові особи — цензори раз у 5 років складали списки сенаторів із представників знаних і багатих сімей, які вже посідали, за загальним правилом, вищі державні посади. Формально сенат був дорадчим органом, і його ухвали іменувались “сенатус-консульти”. Проте компетенція сенату була широкою. Він контролював законодавчу діяльність народних зібрань, затверджував кандидатури вищих посадових осіб, у його розпорядженні знаходилась державна скарбниця. Він також установлював податки і визначав необхідні фінансові витрати. До компетенції сенату входили ухвали про громадську безпеку, благоустрій і релігійний культ. Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату та його діяльність на випадок надзвичайних ситуацій [112]^[60]).

Як бачимо, державний лад Римської республіки відрізнявся декількома важливими рисами від ладу, який існував в Афінській державі. Якщо устрій грецької держави - полісу базувався переважно на прямому народовладді та верховенстві демократії, то лад Римської республіки - на поєднанні народного суверенітету з представницьким органом, незалежно від основної маси народу, і з колегіально-одноособовим управлінням. Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов’язані з політичною волею народу: законодавчі збори всіх повноправних громадян, урядовий аристократичний сенат, магістрати, які періодично замінювали.

Не менш важливим є те, що владні інститути Риму володіли різними повноваженнями і правами взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань. Ось яке свідчення з цього приводу залишив нам Полібій: “Хоча кожна влада має повну можливість і шкодити іншій, і допомагати, однак у всіх ситуаціях вони виявляють належну одностайність, і тому неможливо було би вказати кращого державного устрою... Надмірне посилення однієї з влад і піднесення її над іншими виявиться неможливим” [251]^[62]).

Зазначимо, що органи представницького характеру були властиві також і давньосхідним суспільствам. Зокрема, у державі Маур’єв (Стародавня Індія) в IV - II стст. до н.е. велике значення мали такі колегіальні органи державної влади, як дорадчий орган при цареві — раджа сабха, і рада сановників — мантріпарішад [145]^[63]).

Розвинутих форм досягла родова демократія у давніх германців у першій половині І тисячоліття. Основний вплив у поточному управлінні суспільними справами залишався за громадськими інститутами. Народні збори тут іменувалися “нарадами” (consilium). За словами Таціта, “важливі справи обговорювались усіма”. На обговорення ставилися такі питання, як схвалення військових походів, комплектування народного війська, “законодавчі акти” (наприклад, заборона ввозу вина з Риму); збори здійснювали і судові функції — покарання за зраду, розв’язання спорів між сотнями, майнові позови [378]^[64]).

На подив багатьох критиків нашої вітчизняної історії і політичних традицій (буцімто антидемократичних), вічевий лад існував у слов’янських племен-антів IV -

VI cтст.). Візантійський письменник-історик Прокопій Кесарійський залишив нам таке свідчення: “Анти “не правлять ся одною особою, але з давніх часів живуть громадським правлінням, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злі, рішає громада... на... ширших вічах мусіли рішати ся взагалі всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племен, чи груп родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір вождя з поміж племінної старшини, і т.д.” [201]^[65]).

Отже, вже античний світ виробив і застосував на практиці певні елементи “парламентаризму”, які в інші періоди історичного процесу виявили себе в новій якості.

Епоха середніх віків, яка прийшла на зміну античному світові, в історії різних народів Європи та Азії охопила понад тисячі років (середина першого тисячоліття н.е. - ХVІ і навіть ХVІІ стст.). Характерною особливістю епохи середньовіччя стало панування феодалізму не тільки в економічних, але й у соціальних і політичних відносинах. Виробником цих правових зв’язків стала становість суспільства, поділ його на жорсткі прошарки, які відрізнялися між собою правами, привілеями, відношенням до державної влади. Ця епоха не сформувала власного, тільки їй притаманного типу державності.

Після розпаду Римської імперії, на її терені утворилися нові варварські королівства: Толедське (VI - VIII ст.ст.), Остготське (493 - 555 рр.), франкська держава Меровінгів (кінець V ст.), Вандальське в Північній Африці (429 - 534 рр.), Бургундське в Центральній Галлії (457 - 534 рр.), Лангобардське в Північній Італії (568 - 770 рр.), Англосаксонське (кінець ІХ - сер. Х ст.ст.) та ін. [204]^[66]).

Стосовно політичного ладу, організації та владних відносин готів, англосаксів і франків, то вони будувалися на сплетінні традицій військово-родового ладу германців та інститутів римської державності. Все це підтверджується історичними фактами.

Так, у вестготській державі важливу роль відігравали зібрання знаті - гардинги. На них обирали королів, приймали закони, вирішували деякі судові справи. І хоча вони збиралися без певної системи, проте їхня згода була необхідною при прийнятті важливих політичних рішень. В Англії ж в епоху “варварських королівств” традиція і система особисто-феодальних зв’язків зобов’язувала королів при вирішенні важливих політичних і державних справ спиратися на раду вельмож - вітенагемот (Witenagemot). Вітенагемот не вважався виборним органом, але все ж був нібито представництвом народу (“рівних станів”). Формально на раду могли прибути всі тани країни, але реально брали участь запрошені королем. У VIII - IX ст.ст. кількість запрошених не перевищувала 30 осіб, а в Х ст. іноді досягала до 106, як правило, одних і тих же осіб [204]^[67]).

В контексті історії парламентаризму чи не найбільший інтерес викликає форма демократичного управління ісландців у ІХ-Х стст. Вільні селяни — бонди, які переселилися з Норвегії та скандинавських поселень в Шотландії й Ірландії, в 874 р. почали заселення безлюдного острова, якого назвали “Льодовою країною” — Ісландією. На початку Х ст. вони зайняли велику приморську територію, придатну для проживання. Економічні та соціальні відносини на острові зберігали дофеодальний характер. Переселенці привезли з собою ідеали суспільного ладу, при якому жили їхні предки. Ісландія залишилась у політичному відношенні самостійною аристократичною республікою. Вона управлялась сходом — альтингом. Уперше був скликаний у 930 р. Альтинг, або народні збори, були вищою законодавчою владою і судовою інстанцією ісландців. До його складу входили цивільний вождь — лагман (“закономовник”), рада старійшин — лагретта, що слідкувала за правильністю дій закономовника, й усі члени тингу. Кожний учасник альтингу мав право виступати зі Скелі Законів, вимагати зміни закону, брати участь у суді. На відміну від народних зібрань минулого, ісландський альтинг приймав і закони. На ньому обиралися і два єпископи. Можна сказати, що до 1262 р. на ньому вирішувалися усі справи [198]^[68]). Таким чином, створений у 930 р. альтинг по праву вважається першим парламентом світу.

Подальший розвиток феодальної державності в Європі пов’язаний із швидким розвитком продуктивних сил, із зростанням міст і розвитком торговельного обігу, з накопиченням капіталу. Досягнуте на цій базі економічне піднесення в ХІІІ - ХV стст. викликає до життя множинність форм власності, ремісницькі цехи, купецькі гільдії, корпорації вчених, юристів, лікарів, чернецькі та лицарські ордени -­ всі вони мали свій “приватний інтерес”, який вимагав свого вираження. Політична консолідація феодалів (дворянства і духовенства) і городян (бюргерства) у вигляді юридично фіксованих суспільних груп (станів) знайшла своє яскраве вираження в утворенні загальнодержавних і місцевих станово-представницьких установ.

В умовах політичної децентралізації об’єктивно набувають свого розвитку органи комунального самоврядування. У Франції в ході “комунальної революції” ХІ - ХІІ ст.ст. утворювались десятки міських комун (першою в 1076 р. проголошена комуна в старовинній муніціпії м. Камбре на півночі Франції). На півдні Франції в той же час виникають виборні консулати. Комуни проголошуються також в Італії (1078 р. - у Кремані, 1115 р. - у Флоренції та інших містах) [378]^[69]). Вважається, що саме в комунах, цих “державах у державах”, у самоврядних містах, утворювались органи управління і представницькі інститути, які служили прообразом і сучасної муніципальної системи, і майбутніх парламентів.

Стосовно виникнення станово-представницьких установ у науці цілком слушно утворення цих інституцій пов`язують із фактом запрошення міст, які дістали свободу самоврядування, до участі в королівській раді поряд зі світськими духовними феодалами. У будь-якому разі монархічна влада вважала за необхідне отримати пораду і підтримку міст при вирішенні найбільш важливих державних справ. Але при цьому не варто ігнорувати економічними та соціальними факторами. Новий політичний лад розвивається тільки там і тоді, коли приватні сфери досягли самостійного існування. До того ж поява нових владних інститутів вимагає досягнення певної політичної зрілості народу.

Наведені вище міркування дозволяють стверджувати, що станово-представницькі установи в Європі виникли не на пустому місці. На користь таких аргументів свідчить також історія виникнення цих інституцій в окремих країнах.

В Іспанії, наприклад, історіографічна традиція відносить утворення зібрання такого роду - кортеси до ХІІ ст. (уперше згадуються в Кастилії в 1137). Королівська курія, до складу якої входили світські і церковні магнати, вищі посадові особи королівства скликалась королем для вирішення справ, пов’язаних із управлінням країною (на її засіданнях обговорювались питання укладення миру, початку війни, деякі законодавчі акти, а також питання престолонаслідування). В ХІІ ст. на зібраннях курії нерідко з’являлися представники міст, які наприкінці століття сприймалися як один із складових елементів королівства. Поступово в Леоно-Кастильській монархії сформувалась тричленна структура кортесів: світські вельможі, духовні магнати і представники міст (“добрі міщани”). Чільне місце на асамблеях кортесів посідали питання правосуддя, обговорення нових законопроектів. Уже на кортесах 1202 р. виникає традиція вотування податків станами, яка згодом стала особливо важливою[371]^[70]).

Дещо іншу картину спостерігаємо у Португальському королівстві, де перша курія за участю представників міст була скликана тільки в середині ХІІІ ст. Принципи скликання, виборності та організації асамблей були приблизно такими ж, як і в Кастилії. Найбільшого розквіту станово-представницькі установи в Португалії досягли на початку ХV ст. У цей час кортеси скликалися регулярно, а на їх обговорення виносились питання укладання миру, престолонаслідування, торговельних союзів [371]^[71]).

Такі ж процеси відбувалися і в інших країнах тогочасної Європи.

У Франції виникнення станово-представницьких установ відбулося майже одночасно з появою подібних інституцій в Англії (про це мова піде нижче), Германії (загальна курія – 1237 р.), проте воно мало ряд особливостей. Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували зібрання королівської курії (consilium’и), які мали місце ще в ХІІ-ХІІІ ст.ст. Скликані в 1302 р. Філіппом ІV Красивим Генеральні штати (сама назва “Etats generous” стала використовуватись пізніше – з 1484 року) були лише дорадчим органом. На відміну від інших країн, у станово-представницькій установі Франції першим станом вважалося духовенство, другим – дворянство, а третім – верхні прошарки міщан. Остаточно така станова організація Генеральних штатів сформувалась тільки в середині ХVІ ст. Про перші скликання Генеральних штатів можна сказати, що кожне з них було індивідуальним і визначалось винятково монархом на свій розсуд. Вище духовенство, а також світські магнати запрошувались персонально. Середнє та дрібне дворянство обирало своїх депутатів. Вибори проводились також від церков, конвентів монастирів і міст (по 2-3 депутати). Міщани обиралися іноді й від станів духовенства та дворянства. Депутати від міст репрезентували їхню патриціанську верхівку. Іншою характерною особливістю цієї станово-представницької установи було те, що близько 1/7 її частини складали юристи. Особливістю цієї інституції було й те, що кожний стан збирався й обговорював питання державного життя окремо. Тільки у 1468 і 1484 рр. усі три стани проводили свої спільні засідання. Депутати, обрані до Генеральних штатів, наділялися імперативним мандатом: їхні позиції з питань, які обговорювались, були пов’язані з інструкцією виборців. Після повернення із засідання, депутат був зобов’язаний звітуватися перед виборцями про виконання їх наказів. Проте король тривалий час не скликав їх: з 1468 по 1484 р., а після цього — до 1560 р.; у період абсолютної монархії (ХVII - ХVIII стст.) — тільки двічі [145]^[72]).

Ідея і практика станового представництва зовсім не були чужими історії слов’янських народів. У житті Києва або Новгорода, а також Московської держави можна виявити його сліди. Подібною до королівських курій в європейських країнах і маючи своїм початком ради при князях Давньої Русі, вищим законодавчим органом і вищим органом управління країною була вища рада при государеві – Боярська дума. Але першою серйозною спробою ввести представницькі засади в систему органів державного управління все ж варто вважати появу в середині ХVІ ст. Земських соборів – станово-представницької установи Росії. Первісно вони репрезентували собою розширене засідання Боярської думи Освяченого собору (тобто зборів вищих священнослужителів), які скликалися для обговорення та вирішення важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики. Так, вже в соборі 1566 р. брали участь представники крамарського люду. На початку ХVІІ ст. відбувалась подальша демократизація земських соборів за рахунок збільшення питомої ваги представників дворянства (селяни були представлені тільки у виборному соборі 1613 р.). В історії земських соборів, які скликалися в Росії приблизно сто двадцять років (середина 60-х років ХVІ ст. – середина 80-х рр. ХVІІ ст.) особливе значення мають Земські Собори 1613-1654 рр. Зокрема, на земських соборах в середині ХVІІ ст. обговорювалась проблема, пов’язана із ухвалою Переяславської Ради 1654 р. про приєднання України до Росії [199]^[73]). Наприкінці ХVІІ ст. у розвитку Російської державності остаточно утверджується самодержавна тенденція, і політико-правовий інститут Земських соборів зникає з політичної арени.

Не применшуючи ролі та значення станово-представницьких установ, які виникли в інших державах в епоху Середньовіччя, все ж на особливу увагу заслужить історія виникнення і становлення подібної інституційної установи в Англії. Своєрідність цієї станово-представницької установи полягає в тому, що вона з самого початку стала невідємною і з часом усе більш значною частиною державної організації країни. Передумовами виникнення парламенту як нової політичної установи, звичайно ж були економічні і соціальні зрушення, що сталися в ХІІ-ХІІІ стст. в англійському суспільстві, а також те нове співвідношення соціальних сил, яке склалося в ньому наприкінці цього періоду.

Після нормандського завоювання Англії в 1066 р., земельні володіння англосаксонських вельмож стали здобиччю герцога Вільгельма Завойовника та його баронів. Після перемоги завойовники узялися за поділ землі. Всі ті, що отримали землю, ставали васалами короля (великі барони, колишні великі землевласники, менші барони або лицарі, що отримували землю за умовами військової служби на користь короля, та особи, які отримували землю від баронів). Завдяки цьому феодальний лад набув більш стрункої організації. Ця обставина сприяла значному посиленню центральної влади. Посиленню королівської влади в Англії сприяли величезний земельний фонд короля (близько 1/7 всієї орної землі країни), наявність існуючих постійних податків, а також зобов`язання васалів короля щодо військової служби і грошових внесків на користь монарху [155]^[74]).

Король володів у всій повноті без обмежень, як виконавчою, так і законодавчою владою. Але оскільки абсолютна монархічна влада існувала в державі з феодальною формою, то вона здійснювалась відповідно до феодальних звичаїв. В окремих урочистих випадках (на Різдво, Пасху і Трійцю) васали корони збиралися навколо короля. Ці зібрання не мали ніякої влади. На них король тільки викладав свої наміри і звертався за порадою до головних осіб країни. З часом установився звичай, за яким король, якщо він бажав видати будь-яку важливу ухвалу, повинен був попередньо піддати її розгляду Concilium`а або зібрання, до яких він скликав на декілька днів вищих духовних і світських магнатів, інших васалів корони. Цей Concilium (Рада), який набув характеру установи, у крайньому випадку дорадчої в сфері законодавства, почав набувати також судові атрибути, засідаючи в якості трибуналу й ухвалюючи вироки. А щоб надати більшого авторитету своїм діям, королівська влада залучила до них вищих баронів, тобто безпосередніх васалів короля. З часів царювання Генріха ІІ ці зібрання, права яких, таким чином, утвердилися, носять поряд з родовою назвою Concilium назву Асізів^* або Парламенту, в тому розумінні, в якому останнє слово вживалося спочатку у Франції^**. Парламент духовних і світських магнатів під назвою Magnum Concilium (Велика Рада) набуває періодичного характеру, збираючись, якщо не в певні строки і регулярно, то у будь-якому разі часто [661]^[75]).

Але королівська влада, яка зміцнила свої позиції, не виявляла готовності щодо залучення до вирішення питань державного життя представників пануючих станів. Тому визнання права станів брати участь у вирішенні важливих політичних і фінансових питань здобувалося в Англії в ході гострих соціально-політичних конфліктів і набуло форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолювали барони, до яких час від часу приєднувались лицарство і вільні селяни.

Першим етапом у політичній боротьбі за захист прав був конфлікт між королем та знаттю, сторону якої прийняли дрібні феодали і міщани в 1215 р., наслідком якого стало прийняття Великої хартії вольностей і яка вважається у сучасній Великобританії першим актом конституційного значення. З політичних інститутів, передбачених Хартією, утвердився тільки один — Велика рада королівства, що мала дорадчі функції та складалась із духовних і світських магнатів. У середині ХІІІ ст. вона часто іменувалась “парламентом”. Проте такий “парламент” не був ні становою, ні представницькою установою.

Другим, не менш важливим етапом цієї політичної боротьби, була громадянська війна 1258-1267 рр., яка призвела до виникнення парламенту [131]^[76]). Вперше в 1254 р. з приводу дискусії з питань надання допомоги королю до участі у Великій раді були запрошені не тільки духовні та світські магнати, але й по двоє лицарів від кожного графства. Це повторювалось у 1261 і 1264 рр.: до лицарів графств було приєднано по двоє представників від кожного привілейованого міста або містечка. Це було зроблено за порадою та ініціативою барона Сімона де Монфора, і тому в цьому останньому і вбачають справжнього творця англійського Парламенту [273]^[77]).

Та при цьому неодмінно треба враховувати ту обставину, що самі англійці вважають Парламентом, який складає рішучий прецедент, той Парламент, що був скликаним в 1295 р. Едуардом І, і який вони іменують великим і зразковим П а р л а- м е н т о м (Great and Model Parliament). Адже дійсно, цей останній уперше об`єднував представництво всієї нації (підкреслено нами – А.Г.), що складалося з трьох станів королівства. Поряд з елементами, які утворювали Magnum Concilium (Велику Раду), він містив у собі окреме представництво духовенства і депутатів від графств, міст і містечок — усього близько 400 чоловік [661]^[78]).

Виходячи з цих міркувань, дисертант вважає, що становлення парламенту як політичного інституту в Англії відбувалося поступово протягом 35-40 років. Тільки наприкінці 90-х років ХІІІ ст. він оформився як самостійна постійно діюча установа. Тоді ж за нею закріпилася назва “парламент” (parliament).

На відміну від інших станово-представницьких установ Європи, англійський парламент вже на зламі ХІІ-ХІІІ стст. набуває значення найважливішого органу в механізмі здійснення державної влади. В 1297 р. за ним було закріплено право встановлення податків, а згодом і вирішення всіх питань фінансування державної діяльності [21]^[79]). З 1429 р. Палата громад (або Палата лордів) стала надавати петиціям форму законопроекту, або білля, і, тим самим було визнано, що законотворчість є винятковою функцією парламенту [273]^[80]).

Ще одним важливим повноваженням англійського парламенту стало його право контролю за сферою державного управління. Здійснюючи ці повноваження, парламент наприкінці ХІУ ст. поступово запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні Палатою громад перед Палатою лордів, як вищої судової установи країни, звинувачення проти тієї чи іншої королівської посадової особи у зловживанні владою. Крім того, у ХУ ст. закріпилося право парламенту прямо оголошувати злочинними ті чи інші зловживання. При цьому видавався спеціальний акт, який затверджувався королем і який отримав назву “білля про опалу (немилість)”[145]^[81]). Парламент активно втручався і в зовнішньополітичні справи.

Варто також звернути увагу на те, що навіть за часів розквіту англійського абсолютизму королівська влада змушена була рахуватися з парламентом, як постійним державним органом. Найрельєфніше це проявлялось у тому, що король не міг скасувати або розпустити парламент, адже останній об’єктивно мав міцну підтримку певних соціальних сил (землевласників і міського населення).

Зовсім інша доля спіткала станово-представницькі установи в інших країнах Європи. У Франції Генеральні штати припинили своє існування: в 1614р. вони були скликані останній раз і вже не збиралися до 1789р. В Іспанії кортеси з кінця ХVст. не втручалися у справи престолонаслідування, а з XVI ст. були позбавлені права петицій, впливу на законодавство. За ними зберігалось тільки обмежене право на затвердження податків [204]^[82]).

В цілому зазначимо, що домінування нової системи державної організації на етапі абсолютизму призвело до перетворення станово-представницьких установ у рудиментарну інституцію, за винятком Англії.

Водночас історична практика європейських держав довела об’єктивну необхідність і важливу роль, яку відігравало станове представництво в процесі розподілу, здійснення та контролю за функціонуванням публічної влади часів феодалізму.

Звернемо увагу на деякі аспекти загальної характеристики цього політико-правового інституту, найбільш важливих з нашої точки зору. Найбільш характерною ознакою таких установ було те, що їх організація та діяльність виходили з наявності в суспільстві різних станів. Характер і склад цих станів у різних країнах відрізнялися один від одного, проте обов’язковою умовою станово-представницьких установ була участь у їхній діяльності представників від третього стану, під яким спочатку розуміли тільки мешканців міст, а згодом і селянства. Зауважимо, що середньовічне станове представництво не призначалось для вираження інтересів певних груп населення, особливо селянських мас. На цю обставину вказував, зокрема, відомий російський історик і юрист М.М.Ковалевський, який писав: “Селянство, робітники, рядові ремісники однаково залишаються непредставленими і відповідно до цього їхні інтереси приносяться становими палатами в жертву інтересам вищих станів, делегати яких засідають в їх стінах” [36]^[83]).

Отже, цей інститут, як вважає Л.В.Черепнін, був викликаний до життя потребою пристосувати державну організацію феодалізму до тих змін, що сталися в ХІ-ХІІІ стст. у співвідношенні сил між різними верствами суспільства і незаперечно завдяки такому фактору, як значення народних рухів [496]^[84]).

Що ж до самої природи представництва часів феодалізму, то воно майже у всіх країнах було винятково становим. Тільки в Англії представництво мало як становий

(Палата лордів), так і територіальний характер (Палата громад була органом представництва графств і міст). Хоча на першому етапі абсолютизму королівська влада мала перевагу над парламентом (свідченням цього є факт нерегулярного скликання його засідань), проте вже у ХVІ ст. роль парламенту починає зростати. Особливо значну роль у політичному житті країни відігравав парламент у часи т. зв. “славнозвісної революції” 1688 р. Адже саме з цього часу починається сучасна історія парламенту Великобританії.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що еволюція парламентаризму в античні часи і в період феодалізму відбувалась у тісному зв’язку з розвитком суспільства і держави, відбиваючи тенденції їх розвитку, співвідношення соціальних сил у різних сферах суспільного життя. Проте одночасно діяли й власні, “внутріпарламентські” закономірності. З цієї точки зору історичні форми демократії, і, особливо станово-представницькі установи часів феодалізму, на наш погляд, можна розглядати як історичний прообраз парламенту і перший етап його становлення. Як аргумент на користь сказаного, додамо, що перший середньовічний досвід парламентаризму не тільки не був забутим політичною думкою різних країн, підтвердженням чого стало відродження парламентів пізніше, за винятком Англії, але й зберігав постійно позитивні характеристики або в середньовічних ученнях, або в формулюваннях прихильників ідей народного представництва.

1.2.