§ 1 Нація, національна ідея та влада

Зараз немає якогось однозначного тлумачення національної держави, але їй все ж таки притаманні: а) єдність і територіальна стабільність; б) концентрація суверенної політичної влади в руках рЛІти, що стоїть над іншими групами; в) формування залежних від еліти збройних сил; г) створення єдиної національної бюрократії; д) розвиток демократичної судової системи.^[420]

Історична практика показує, що без державного захисту і спри­яння влади неможливий культурний поступ нації, формування на­ціональної економіки, забезпечення соціальної злагоди, гаранту­вання свободи та суверенності кожного громадянина і становлення громадянського суспільства. Саме з урахуванням вказаних зовніш­ніх і внутрішніх напрямків діяльності виявляється особливе праг­нення держави як умови національного відродження.

Декларування національної держави - це необхідна, проте ли­ше перша акція в самовизначенні нації як суб’єкта політики. Для Реалізації декларації необхідні певні об’єктивні умови, розв’язання Досить складних проблем. Для України становлення сучасної само­стійної держави виявилося непростим - і економічно, і політично, і Дсихологічно. Формування української модерної нації після прого­лошення незалежності відзначається істотними регіональними ®Шмшностями, що ускладнює націотворчі та державотворчі проце- ’^Си в Україні.^[421]

В ході реформування українського суспільства в «старій» нації має долатися лише негативне, пов’язане з недавнім минулим, і отримувати подальший розвиток все, породжене на національних та загальнолюдських цінностях як національно-визвольною боро­тьбою, так і новою демократичною культурою.

По-перше, йдеться про зростання впливу національної сфери на всі інші: в першу чергу, на суспільно-політичні сфери суспільства, і на темпи соціального та науково-технічного прогресу в цілому. По-друге, інтереси нації повинні співпадати з інтересами всього суспільства, тому пріоритетним є ставлення суспільства, зокрема держави та владних інститутів, до суверенності та нагальних по­треб людини, до інтересів соціальної спільності, якою є нація.

Національні інтереси є суттєвим фактором політичної систе­ми, основою для функціонування інших її елементів - держави, громадських об’єднань, політичних партій та громадян. З іншого боку, ці інтереси формуються всіма складовими елементами полі­тичної системи.

Українська нація як сталий соціально-етнічний організм ще не завершила свою національну консолідацію, і ознаки дезінтеграції в українському суспільстві пов’язані з тим, що національний фактор ще не виявляє себе як певна державотворча спільнота з загальними ідеями та інтересами.

Мистецтво влади полягає в тому, щоб поєднати політичні, со­ціальні інтереси на основі загальнонаціональної ідеї.

«Етнічна ідея, - пише А.Свідзінський, - має величезну внутрі­шню силу, і об’єднуюча цінність її усвідомлюється значною части­ною етносу, незважаючи на спроби дискредитації її як тоталітар­ною, так і індивідуальною ідеологіями».^[422] Ще більшого значення в умовах перехідного суспільства набуває національна ідея, серцеви­ною якої є ідеологія державництва. Основна функція цієї ідеології - консолідація українського суспільства. Порушення ідеалів і системи цінностей радянського періоду, вакуум конструктивної державни­цької ідеології за відсутності соціальних передумов розвитку демо­кратичної особистості (яка мала б внутрішні потреби в державності і переймалася б відповідним ступенем відповідальності за неї) - все це, безумовно, свідчить про нагальну потребу суспільства в но­вій ідеології як дійовому, століттями перевіреному засобі його збе­реження від розколу. Василь Кремень та Василь Ткаченко вважа-

ють, що одним з найконструктивніших «лементів такої ідеології мало б стати усвідомлення того, що всі нині сущі покоління родом з радянського суспільства. «Ми успадкували його славу й спокутує­мо його гріхи, - пишуть ці автори. - Без усвідомлення цього ми не зможемо вийти на новий етап розуміння тих завдань, до розв’язання яких нас кличе поступ історії».¹ Думка цілком слушна, вона пов’язана з першим етапом національного відродження, роз­витком раціональної самосвідомості. На другому, нинішньому ета­пі національно-державного будівництва виникає завдання створен­ня сучасної національної державної доктрини. '

Відомий український історик Я.Дашкевич чітко сформулював три передумови утворення та утвердження новітньої української суспільно-політичної ідеології.

^[1] Кремень Василь, Ткаченко Василь. Україна: шлях до себе. С.221-222.

^[1] Дашкевич Я. Передмова до книги: Кіся Р. Фінал третього Риму. Львів, 1998. С.П-ІУ.

Цілком поділяємо думку, вйслойле'йу Президентом України Л.Кучмою про те, що нам треба не лише наповнити новим змістом національну ідею, а й виробити і цілеспрямовано задіяти нову ідео­логію державотворення. їх наріжним каменем повинен стати не принцип руйнування, а принцип творення, будівництва та утвер­дження України як цивілізованої держави, забезпечення для люди­ни гідних умов життя. Президент відзначив, що сьогодні дуже акту- ’ альною є тема патріотизму. Її актуальність посилюється двома фа­кторами: завданнями внутрішнього облаштування України; глоба­лізацією політичних та економічних процесів. «Патріотизм і від­стоювання інтересів своєї країни, - підкреслив Президент України, - можуть стати стрижневими компонентами української національ­ної ідеї, консолідації народу та влади, політичних сил, зміцнення єдності держави».¹

Складовою української національної ідеї з позицій сьогодення є дії, спрямовані на консолідацію української нації, кристалізацію національного характеру, національної свідомості і національного світогляду. Це також боротьба за збереження і розвиток націо-. нальної мови, культури, літератури, за створення національної школи, тобто боротьба за національне відродження.

Українська ідея - це, передусім, патріотизм і національна гор­дість, самоповага і одночасно несприйняття шовінізму, у якій би формі він не виявлявся, зверхності до інших народів, це міжнаціо­нальна злагода і гармонія.

Втіленням української ідеї є любов до свого народу, турбота про його крашу долю, щастя, добробут і гідність. Сьогодні україн­ська ідея - це, насамперед, творення держави, назва якої «Україна».

«Українська національна ідея, - пише А.М.Черненко, - теоре­тичне обгрунтування та усвідомлення економічних, політичних, культурних запитів, засад самоврядування українства, а також форм спілкування з іншими народами на основі національно-правової рівності і шляхів до їх реалізації».^{[423] [424]}

За допомогою нової ідеології існуюча багатобарвна етнокуль­тура і політична спільність повинна усвідомити себе як український народ, своє місце і роль в історії людства. Таке важливе завдання може виконати не окрема ідеологів класу, верстви, соціальної гру­пи, а інтегративна ідеологія, яка могла б об’єднати у загальному незгодних в окремостях етносів, еліт, політичних сил, осіб і яка б деякий час виконувала роль загальнонаціональної ідеології. Так вважають автори книги «Політична еліта України: теорія і практи­ка трансформації». Вони висловлюють думку, що національна ідео­логія сьогодні не може виконувати роль серцевини інтегративної ідеології, як, наприклад, це було в 1989 - 1991 роках. Вони аргумен­тують це тим, що Україна поряд з економічною, політичною та со­ціальною кризою переживає ще й кризу духовну. Іде жорстока бо­ротьба духовних цінностей тоталітарного минулого і національно- демократичного майбутнього. Ліберальні, соціал-демократичні, християнсько-демократичні, консервативні ідеї дуже повільно вхо­дять в духовний світ українського суспільства. Навіть національно- патріотичні ідеї незалежності країни частково втратили популяр­ність на тлі всеосяжної суспільної кризи. «В такій ситуації, - пишуть вищевказані автори, - «національна ідея» не сприймається не тіль­ки неукраїнськими етносами, але-і частиною українців. Тобто в Україні на даному етапі не визріли умови створення інтегративної ідеології на основі суто національної ідеї». Автори вважають, що на переломі тисячоліть раціональніше ставити питання про інтегра­тивну ідеологію на основі ідей справедливості, правди, порядку, покладені в бази своєрідного «суспільного договору» на час подо­лання суспільної кризи без втрати орієнтирів на розбудову незале­жної країни.^[425]

Важко не погодитись з цими міркуваннями авторів, тим біль­ше, що вони не відкидають проблему створення інтегративної іде­ології на базі національної ідеї, а пропонують сполучати її з іншими ідеями, які відповідають інтересам більшості народу і даному етапу історичного розвитку України. Разом з тим хотіли б відзначити, що національна ідея в широкому розумінні не суперечить ідеям спра­ведливості, правди, порядку. Вони є її складовою частиною. Націо­нальна ідея - це не тільки ідея незалежності і примату національ­ного, про що ми вже писали вище.

В деяких публікаціях висловлюються думки, що в Україні вза­галі немає національної ідеї. Як пише П.П.Толочко, «...те, що ми намагалися і намагаємося видавати за національну ідею, в дійснос-

ті є, в кращому випадку, етнічною українською, не здатною консо­лідувати весь народ України на надзусилля в будівництві нового життя».¹ Ця сентенція говорить про те, що національна ідея по- різному розуміється науковцями і політиками і, дійсно, усталеної точки зору немає. Але відсутність загальноприйнятого формулю­вання ще не означає відсутності ідеї. У зв’язку з цим хотілося б на­гадати слова відомого українського мислителя В.Липинського, який писав; «Нація - це реалізація хотіння до буття нації. Коли не­ма хотіння, висловленого в формі ідеї, - нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізовується в матеріальних фор­мах держави».^{[426] [427] [428]}

Національна ідея - це соціально-психологічний феномен, який має багатошарову структуру, де співіснують ідеї, погляди, почуття широкого спектру, від національного - до націоналістичного. Наці­ональна ідея - це сукупність ідей, система поглядів на об’єднання націй навколо спільної мети, спрямованої на здобуття державності та подальший її розвиток. Національна ідея також передбачає за­безпечення економічного зростання нації, посилення ролі націо­нальної держави в розмішуванні економічних ресурсів і задоволенні економічних потреб суспільства?

У зв’язку з цим не можна погодитись з тими авторами, які пишуть, що всі провали та невдачі владна еліта України пов’язує з національною ідеєю, що вона дискредитувала цю ідею. Так, напри­клад, М.Павловський пише, що «...частина владної еліти і політич­них лідерів непатріотичної орієнтації, а також лідери держави, псе- вдореформатори знайшли виправдання перед народом своїм без­дарним діям, що призвели до розвалу економіки, зубожіння широ­ких мас населення, в тому, що «національна ідея не спрацювала..,»^[429]

Такі випади проти нинішніх лідерів держави є абсолютно без­підставними, оскільки нинішній Президент України, представники його Адміністрації неодноразово вказували на необхідність форму­лювання національної ідеї, її значення і суть на кожному з конкрет­них етапів розвитку самостійної України. І, звичайно, не потребує

особливих коментарів твердження М.Павловського про те, що у книзі П.Лазаренка (мова йде про книгу «Україна - останній шанс. - К., 1998) «...найбільш повно й всебічно відображена не тільки наці­ональна ідея, а й тісно пов’язана з нею проблема національних ін- ТГересів».¹ Як ПЛазаренко розуміє «національні інтереси», тепер усім широко відомо.

В.Верстюк, аналізуючи перспективи утвердження національної ідеї, вказує на негативні фактори, які можуть стримувати цей про­цес. На його думку, це пов’язане, перш за все, «з певною традицією все національне розглядати через призму націоналістичного, зве­денням української національної культури тоталітарним режимом до меж провінціальної культури, а по-друге, не приховуваними спробами проімперських, прокомуністичних сил взяти реванш за поразку, по-третє, слабким усвідомленням конструктивної сили національної ідеї».^{[430] [431]}

Більшість дослідників наголошують на тому, що національна ідея виступає як внутрішній чинник нації, тоді як зовнішнім висту­пає державність, що сила національної ідеї обумовлюється поєд­нанням в ній чуттєвого та національного начала, що вона включає як чітко визначену мету - ідеал, до якого прагне нація, так і шляхи реалізації цього ідеалу.^[432]

Характерною особливістю національної ідеї є її саморозгор- тання, яке можливе за умов еволюційного розвитку. Національною не може бути ідея, нав’язана ззовні, введена декретом чи указом. Рівень духовності національної ідеї залежить від цивілізованості суспільства, кожний новий етап його розвитку обумовлює необхід­ність уточнення ступеня духовності в національній ідеї.

Національна ідея має виражати волю, бути надбанням не ли­ше українського етносу, але й усієї української людності, української спільності, органічно поєднувати етноісторичні цінності із грома­дянськими, гуманістичними, загальнолюдськими цінностями. Саме такий підхід дозволяє розглядати українську національну ідею як ідею України, що є Вітчизною всіх громадян, незалежно від націо-

нальності, які пов’язали свою долю з українською землею і докла­дають зусиль до творення в ній демократичного суспільства.

Національна ідея, за визначенням О.Забужко, є синтетичним поглядом на свою національну (етнічну) спільноту як єдиний, роз­горнутий у соціальному часі й «соціальному» просторі континуум і водночас як на суб’єкт всезагального історичного процесу.¹

Розглядаючи проблему національної ідеї, необхідно врахову­вати конкретно-історичні обставини, основні тенденції і особливо­сті державотворення в сучасній Україні. Як зазначає академік НАН України Іван Курас, «...своєрідність ситуації, що склалася в Україні, полягає в тому, що відбуваються два паралельні процеси - станов­лення державності й подальша консолідація української нації як багатоетнічної, полікультурної спільноти».^{[433] [434]}

Національна ідея, з одного боку, є концентрованим виразом права нації на самовизначення, а з іншого - детермінує місце нації у загальнолюдському вимірі, зміцнює зв’язки нації з загальнолюдсь­кою цивілізацією та її головними цінностями.

Деякі дослідники, розглядаючи національну ідею з філософсь­кої точки зору, відзначають, що в «історико-філософській традиції, започаткованій ще І.Кантом, під ідеєю не розуміється певна над­чуттєва реальність, яка володіє реальним буттям і осягається з до­помогою розуму. Це лише уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про завдання, яке воно перед собою ставить».^[435] Михайло Степенко вважає, що саме це дає підставу П.Толочку твердити, що у нас немає національної ідеї.

Близькими до цієї точки зору є розмірковування Ф.М. Рудича. Він вважає, що «національна ідея - не ідеологія у вузькому значенні слова, а проект спільного життя громадян даної держави. Націо­нальна ідея - це те, до чого прагне нація відповідно до своїх здібно­стей і можливостей».^[436] На це хотіли б зауважити, що національна ідея все ж є й ідеологією (системою поглядів) якраз у вузькому зна­ченні цього слова. Національна ідея у даному випадку виступає як концентрований вираз національної ідеології.

Відомий вчений, а нині й політик Володимир Семиноженко відзначає, що сучасною ідеологією діяльності уряду повинна стати ідеологія національної конкурентоздатності. При цьому він має на увазі «конкурентоздатність не лише товарів, а суспільства в цілому як складного комплексу соціальних, фінансових, товарних, гумані­тарних підсистем. Мабуть, лише на цій базі можна побудувати жа­дані державність, незалежність і патріотизм». І далі: «в основу но­вої Програми дій уряду... повинно бути закладено розвиток не на базі етнографічного панукраїнізму, а на основі сучасного і динаміч­ного пантехнологізму».¹ Погоджуючись з другою частиною розмір­ковувань В.Семиноженка, все ж зауважимо, що технократичні під­ходи не можуть бути єдиним грунтом національної ідеї. Тут необ­хідне врахування гуманітарних аспектів, поєднання їх з розвитком виробництва, технологій і т.д. Як справедливо зауважує Ф.Рудич, «національні ідеї виражають свою сутність, як правило, в двох- трьох ключових словах».^{[437] [438] [439] Така спроба зроблена в документі «Україна: поступ до XX століття». Найважливішими базовими цін­ностями нашого суспільства тут визначено: державність, добробут населення та національна безпека України? Очевидно, це і є ті «три кити», на яких повинна базуватись наша національна ідея.}

Як нам здається, розуміння суті національної ідеї, її основних складових в цілому вже викристалізувалося в сучасній політичній думці України. Інша справа, що засвоєння, поширення національної ідеї, її втілення, активізація її практичної дії ще недостатні.

Особливу роль у вираженні колективної ідентичності відіграє мовна спільність. Саме українська мова завжди була реальною опорою в процесі національної консолідації, оскільки виконувала важливу культурну і об’єднуючу функції. Найсуттєвішого значення набуває сьогодні соціальна функція української мови. І.Лисяк- Рудницький справедливо вказує на такий аспект цього питання: «Чи українська мова... здобуде панівне становище в державній ад­міністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, місь­кому побуті? Коли цього не станеться й поки основною соціальною

функцією мови буде функція «колгоспної мови» - до цього часу Україна буде Малоросією».¹

В нашій країні поширене явище біетнічності, коли людина по­єднує себе з двома етносами. За даними соціологічних досліджень, вважають себе виключно українцями близько 57% дорослого насе­лення України; виключно росіянами - близько 11%,. а одночасно і українцями і росіянами - 25,26% дорослого населення. При цьому соціально-етнічна структура ускладнюється ще й тим, що навіть серед тих, хто вважає себе виключно українцями, близько 36 - 37% складають українці російськомовні (які у своєму спілкуванні відда­ють перевагу російській мові). В цілому ж населення України при­близно на 94% складається з трьох великих лінгвоетнічних груп. Відносно найбільша - україномовні українці - складають близько 40% дорослого населення; друга за чисельністю - російськомовні українці - 33 - 34%; третя - російськомовні росіяни - 20 - 21%.^{[440] [441]}

У кінці 1999 року Конституційний Суд за поданням 51 народ­ного депутата прийняв рішення про офіційне тлумачення положень ст.10 Конституції України щодо застосування державної мови орга­нами державної влади, органами місцевого самоврядування та ви­користання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. Конституційний Суд вирішив, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, доку­ментації), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч.5 ст.10 Конституції України).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень міс­цевими органами виконавчої влади та органами місцевого само­врядування можуть використовуватися російська та інші мови на­ціональних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.^[442] '

З цього приводу була піднята ціла кампанія в російській пресі з приводу ніби-то утисків російської мови. При цьому нічого не гово­рилося про те, чому склалася така мовна ситуація в Україні, як про­тягом століть проводилася планомірна і цілеспрямована русифіка­ція України та українців. З цього приводу ще 150 років тому добре написав російський демократ О.І.Герцен: «С какой стати украинец, например, променяет свою простодушную речь - ту, на которой он говорил на свободных радах, ту, на которой схоронена в его песнях вся история его - на язык предательского правительства, обманы­вающего Малороссию, на язык той преступной женщины, которая одной рукой вооружала гайдамаков, другой подписывала указы об укреплении казаков за своими наложниками? Пусть язык наш смо­ет прежде следы подобострастия, рабства, подлых оборотов, вахмис­терской и барской наглости - и тогда уже начнет поучать ближних».¹

Сьогодні в Україні, на відміну від царських та радянських часів, коли становище національних меншин погіршувалося, а сам україн­ський народ пригнічувався і обмежувався в своєму розвитку, прирі- кався на асиміляцію, російська та інші національні меншини мають сприятливі умови для задоволення своїх мовно-культурних потреб. 24,8% дошкільних закладів освіти в Україні - з російською мовою викладання та змішані українсько-російські. В цілому по Україні 34,1% учнів навчаються російською мовою, функціонує 2561 росій­ська школа. В Україні понад ЗО російських театрів різної жанрової спрямованості.

Стосовно преси, то за рахунок роздрібної торгівлі та двомов­них видань незаперечною є перевага російськомовної друкованої продукції над україномовною.^{[443] [444]}

Нині в Україні закладено політико-правову базу в галузі націо­нальних відносин. Вже кілька років діють закони України «Про на­ціональні меншини в Україні», «Про біженців» та ін. Ряд правових принципів і процедур, які захищають інтереси меншин, передбаче­но в законодавчих актах про громадянство, об’єднання громадян, релігійні об’єднання і організації, в основах законодавства про культуру, в законі про мови тощо.

Українська держава взяла на себе зобов’язання захищати етні­чну, культурну, мовну та релігійну самобутність меншин, створю­вати умови для її розвитку; здійснювати законодавчі, адміністрати­вні та інші заходи по запобіганню на своїй території будь-якої дис­кримінації громадян за національною ознакою. Йдеться, зокрема, про явне або приховане обмеження прав громадян у питаннях юридичного захисту, праці, освіти; образу національних почуттів та національної гідності.

Проблеми культурно-освітнього життя національних громад вирішуються в рамках загальнонаціональних, всеукраїнських дер­жавних програм розвитку та освіти з урахуванням національної са­мобутності і менталітету.

Великим актом історичної справедливості в умовах розбудови Української держави є відновлення прав осіб, які були за національ­ною ознакою примусово переселені з території України, здійснення правової, політичної, соціологічної і культурної реабілітації.

Повернення депортованих осіб та їх поселення здійснюється згі­дно з державними програмами, які розроблені за участю представни­ків депортованих національних меншин і місцевих органів влади.

У цьому аспекті однією з найактуальніших є проблема кримсь­ких татар. Етнодемографічна ситуація в Криму має певні особливо­сті. По-перше, титульна нація тут перебуває в меншості (67% - ро­сіяни, 25% - українці). По-друге, у 1989 - 1995рр. на півострів з Се­редньої Азії повернулось приблизно 250 тис. кримських татар (10% населення Криму), і вони стали третьою за чисельністю етнічною групою у Криму. По-третє, Крим став основним мігранто- приймаючим регіоном України для репатріантів з числа як кримсь­ких татар, так і вірмен, болгар, греків, німців.¹

Але саме татари - це єдиний, крім нечисленних караїмів, ет­нос, що належить до корінних народів України. Слід зазначити, що вимоги кримських татар щодо набуття ними статусу корінного на­роду відбивають також загальний рух корінних народів світу проти ототожнення їх з національними меншинами тих держав, де вони проживають, або взагалі з поняттям «меншина» в контексті міжна­родного права.^{[445] [446] Українська влада показала приклад демократично­го підходу до розв’язання кримськотатарської проблеми, грунтую­чись на таких принципах:}

- безперечна підтримка ідеї повернення кримських татар (та інших депортованих народів) на Батьківщину;

- проведення акомодаційних етностратегій, що надає етносам можливість зберігати свою неповторність як культурно-історич­ного феномена.¹

Як зазначають лідери кримськотатарського народу, на Батькі­вщину бажають повернутися ще 150 - 200 тис. депортованих крим­ських татар, тому проблема їх адаптації залишається актуальною. Розглядаючи процес адаптації кримських татар, необхідно відзна­чити, що тут тісно переплітаються етнічні та соціально-економічні проблеми, розв’язання яких передусім залежить від поліпшення загальної економічної ситуації в Україні, а також від виважених, послідовних дій місцевої влади. З іншого погляду, таке становище репатріантів сприяє їх політизації, підштовхує до активних дій.^{[447] [448] [449]}

Указом Президента України створено консультативно- дорадчий орган - Раду представників кримськотатарського народу з метою оперативнішого розв’язання політико-правових, соціаль­но-економічних та інших проблем, пов’язаних з адаптацією кримсь­котатарського народу в українське суспільство/

Зміцнення незалежності України, успішне вирішення її голов­них соціально-економічних проблем - оптимальний шлях розвитку її багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики - піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етно- національних груп, про консолідацію народу. Завдання влади - ви­користовуючи зростаючий рівень етнополітичної культури, мента­літет української нації, забезпечити злагоду і виключити прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії.