§ 4. Міжнародні стандарти забезпечення прав і свобод людини в поліцейській діяльності

Україна як незалежна держава впевнено увійшла до міжнародної спільно­ти, взяла на себе відповідні зобов'язання, тому дотримання сучасних міжнарод­них стандартів щодо забезпечення прав і свобод людини є найважливішим обов'язком держави.

Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини - це встанов­лені в договірному порядку правові норми мінімально допустимого поводження держави з проживаючими на її території індивідами (громадянами, іноземцями, апатридами).

Міжнародні стандарти, що стосуються прав людини в діяльності правоохо­ронних органів, розробляють універсальна міжнародна організація - Організація Об'єднаних Націй і Рада Європи, яка є міжнародною організацією регіонального рівня. Останнім часом значний внесок у вироблення міжнародно-правових стан­дартів захисту прав і свобод людини у правоохоронній діяльності здійснює Єв­ропейський суд з прав людини як контрольний механізм дотримання прав і сво­бод людини, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Міжнародні стандарти поліцейської діяльності щодо забезпечення основ­них прав і свобод громадян у найбільш загальному вигляді сформульовані у Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, схваленому Резо­люцією 34/169 Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р. У цьому документі звертається увага на те, що характер функцій із підтримання правопорядку та те, яким чином вони здійснюються, безпосередньо впливають на якість життя окремих осіб, а також усього суспільства в цілому.

Стаття 1 Кодексу підкреслює, що посадові особи з підтримання правопо­рядку, постійно виконуючи покладені на них законом обов'язки, мають слугувати громаді і захищати всіх осіб від протиправних діянь згідно з високим ступенем відповідальності, що вимагається їх професією.

При виконанні своїх обов'язків посадові особи з підтримання правопорядку повинні поважати і захищати людську гідність, підтримувати і захищати права людини по відношенню до всіх осіб.

Посадові особи з підтримання правопорядку можуть застосовувати силу тільки у випадку крайньої необхідності і тією мірою, якою це вимагається для виконання їх обов'язків. Як правило, вогнепальна зброя не повинна застосовува­тися, за виключенням випадків, коли підозрюваний правопорушник чинить збройний опір чи іншим чином ставить під загрозу життя інших, та коли інші заходи, що мають менш виключний характер, є недостатніми для засудження чи затримання правопорушника. Про кожний випадок застосування вогнепальної зброї має бути негайно повідомлено компетентним владам.

За характером своїх обов'язків посадові особи з підтримання правопоряд­ку отримують інформацію, котра може стосуватися приватного життя інших осіб чи потенційно зашкодити інтересам таких осіб, особливо їх репутації. Тому ст. 4 Кодексу вимагає, щоб відомості конфіденційного характеру, отримані посадови­ми особами з підтримання правопорядку, зберігалися в таємниці, якщо виконан­ня обов'язків чи інтереси правосуддя не вимагають іншого. Це означає, що пра­воохоронцям слід виявляти більшу обережність при зберіганні та використанні такої інформації, котра розголошується тільки при виконанні обов'язків чи в інтересах правосуддя. Будь-яке розголошення такої інформації з іншою метою є цілком неправомірним.

Жодна посадова особа з підтримання правопорядку не може здійснювати, підбурювати чи терпимо ставитися до будь-яких дій, що являють собою катуван­ня чи інші жорстокі, нелюдські чи такі, що принижують гідність, види поводження чи покарання. При цьому жодна така посадова особа не може посилатися на розпорядження вищестоящих осіб чи такі виключні обставини, як стан війни чи загроза війни, загроза національній безпеці, внутрішньополітична нестабільність чи будь-який інший надзвичайний стан, для виправдання тортур чи інших жорсто­ких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

Кодекс вимагає від посадових осіб з підтримання правопорядку утримува­тися від вчинення будь-яких актів корупції, усіляко протидіяти таким актам і боротися з ними. При цьому поняттям корупції охоплюється вчинення чи невчи- нення будь-якої дії при виконанні обов'язків чи з причини цих обов'язків внаслідок прийнятих чи таких, що вимагаються, подарунків, обіцянок чи стимулів або їх незаконне отримання.

В основу діяльності Національної поліції щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина покладено правові норми, що містяться у Декларації про поліцію, затвердженій Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 8 травня 1979 р. № 690. У преамбулі до цієї Декларації пояснюється, що мотивами її прийняття є сприяння повній реалізації прав людини й основоположних сво­бод. Крім того, даним документом визначаються особливості правового статусу поліцейських і сукупність директив, покликаних орієнтувати їх поведінку у випад­ку війни та інших надзвичайних станів.

Усі перелічені вимоги конкретизовані й розвинені в Конвенції проти кату­вань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984 р.), Основних принципах застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку (1990 р.), Мінімальних стандартних правилах ООН стосовно відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (1989 р.), Основних принципах поводження з ув'язненими (1990 р.), Мінімальних стандартних правилах ООН щодо заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (1990 р.), Рекомендації Ради Європи від 10 вересня 1997 р. № Р (97) щодо залякування свідків і прав сторони захисту тощо.

Зокрема, Конвенція 1984 р. визначає катування як будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особа­ми, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мов­чазної згоди.

Посадові особи правоохоронних органів зобов'язані дотримуватися міжна­родних норм у галузі прав людини, імплементованих державою в установленому порядку, а також рішень міжнародних організацій, до виконання яких приєднала­ся держава (ООН, ОБСЄ, Рада Європи тощо).

Діяльність поліції України має опиратися на міжнародно-правові та євро­пейські стандарти поліцейської діяльності, здобутки світового поліцейського співтовариства. Це такі принципово важливі документи, як Резолюція Парламе­нтської асамблеї Ради Європи «Декларація про поліцію», Європейський кодекс поліцейської етики Комітету Міністрів Ради Європи.

Приведення національного законодавства, зокрема відомчих нормативних актів Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, у відповідність із вимогами міжнародно-правових документів сприяє налагоджен­ню, поширенню та поглибленню міжнародної поліцейської співпраці, зокрема у сфері захисту прав людини.