§ 2. Конституційно-правові погляди О. Терлецького та І. Франка

Під впливом буржуазно-демократичної революції в Австрії 1848 р. розпочався процес становлення вітчизняного конституціона­лізму на території Західної України, сформувалися конституційно- правові погляди представників соціал-демократичної конституційної концепції Остапа Терлецького та Івана Франка.

Остап Терлецький (1850-1902 рр.) - український історик, право­знавець, економіст, філософ, публіцист та політичний діяч. Закінчив філософський факультет Львівського та юридичний факультет Віден­ського університетів.

Свою політичну і наукову діяльність О. Терлецький розпочав на початку 70-х років ХІХ ст. у Відні. У цей час важливе місце у житті української громади Відня відігравали І. Франко та М. Драгоманов. О. Терлецький стає членом українського академічного товариства “Січ”, а з середини 1870-х років - фактично його керівником. Разом із М. Драгомановим він брав активну участь у реорганізації товариства “Січ” у національно-просвітницьку організацію. О. Терлецький орга­нізував роботу бібліотеки, читання лекцій та проведення політичних дискусій.

Разом із С. Подолинським О. Терлецький відкрив “Друкарню Якова Кована”, яка у 1875-1876 рр. видавала українською мовою со- ціал-демократичну літературу. Але через демократичний характер друкованої продукції видавництво було закрито австрійською вла­дою.

Зі вступом на юридичний факультет Віденського університету у 1878 р. розпочався новий період громадсько-політичної діяльності О. Терлецького. На цей період припадає публікація праць, у яких ві­дображені його основні конституційні погляди на державу, право і політику. У своїй творчості О. Терлецький розвивав напрям дослі­дження соціальної і політичної боротьби, що відображено у його пра­цях “Літературні устремління галицьких русинів 1772-1872 років” та “Галицьке руське письменство 1845-1865 рр.”.

О. Терлецький вважається одним із засновників української іде­ології національної радикальної демократії.

До основних політико-правових ідей О. Терлецького слід відне­сти: 1) обґрунтування необхідності формування української політич­ної партії, орієнтованої на ідеї західноєвропейської соціал-демократії; 2) формування державного ладу на принципах демократичної респу­бліки, безпосередньої демократії та верховенства волі народу; 3) за­провадження принципу рівності всіх громадян перед законом та соці­альної справедливості [60, с. 179].

Помітний внесок у розвиток конституційної та політико- правової думки України належить філософу й письменникові Івану Франку (1856-1916 рр.). У його художніх та наукових працях знайш­ли відображення політичні та соціально-економічні процеси у Гали­чині наприкінці XIX - початку XX ст. Конституційні ідеї про державу і право І. Франко розкрив у творах “Формальний і реальний націона­лізм”, “Що таке прогрес”, “Наука та її взаємини з працюючими кла­сами”, “Свобода і автономія” та інших.

І. Франко вважав, що з виникненням приватної власності вини­кає і держава з притаманним їй апаратом управління і примусу. Вод­ночас він виступав проти монополії державної власності, а під соціа­лізмом розумів “вільну громаду” і свободу кожної людини. І. Франко підтримував ідеї про те, що політичні інститути, політика і право ви­пливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. З огляду на це, письменник стверджував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне право, базуються на існуючому соціальному грунті.

І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців - багатіїв, в’язницею наро­дів, машиною, яка душить Україну. Він зауважував, що людина спо­конвіку прагне єдиної мети - щастя, щоб досягти цього потрібно змі­нити суспільний лад - монархію.

Філософ мріяв про такі закони, які б відображали справедли­вість у всіх сферах суспільного життя. Поняття “право” і “закон” він розглядав як генетично пов’язані, але не тотожні інститути; до зако­нів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму [60, с. 180].

Конституцію Австро-Угорщини 1867 р. та її правову систему І. Франко піддавав критиці у “Тюремних сонетах”, у нарисах тюрем­ного життя (“На дні”, “До світла”), а також у сатиричних творах “Дві конституції”, “Історія однієї конфіскації”. Австрійську конституцію він називав “клаптиком паперу” та закликав до праці і боротьби з ме­тою реалізації конституційних положень щодо проголошених нею прав і свобод українців [4, с. 184].

І. Франко вважав за можливе використати австрійську консти­туцію для покращення політичної та правової свідомості українців,

що сприяло б розумінню необхідності демократичних змін у суспіль­стві. Письменник пропонував домагатися від органів державної влади Австрії впровадження прямого й рівного виборчого права, що дало б змогу розширити коло виборців, а потім - заволодіти політичною владою в країні. На його думку, перемога соціалістичної партії під час виборів до парламенту сприятиме радикальним змінам у соціаль­но-економічному житті народу [4, с. 185].

У праці “Свобода і автономія” I. Франко обґрунтовував ідею про запровадження федеративного устрою в Росії. Він стверджував, що територія Російської імперії надто велика, щоб один центральний уряд міг “дбати про безпечність і законність у всіх частинах і краї­нах” [30, с. 629]. На його думку, питання місцевого управління знач­но ефективніше могли б вирішувати уряди автономних утворень. Він виступав за надання автономії у складі Росії не лише Україні та ін­шим національним меншинам, а й росіянам, які проживають у відда­лених частинах імперії. При цьому автономні утворення повинні за­безпечувати національні права представників інших націй [30, с. 630].

Основним принципом майбутньої федерації народів I. Франко вважав принцип демократичної рівності та добровільності членів со­юзу. Така федерація повинна будуватися шляхом створення федерації соборної України, федерації народів Росії, об’єднання слов’ян у єди­ній федеративній державі та запровадження всесвітньої федерації [60, с. 180].

Таким чином, О. Терлецький та I. Франко послідовно розвивали конституційні ідеї кирило-мефодіївців та М. Драгоманова про україн­ську національну державу, децентралізацію через громадське самов­рядування, права і свободи людини, соціальну справедливість.