§ 1. Буржуазно-демократична революція в Австрії 1848 р. та її вплив на становлення конституціоналізму в західних регіонах України. Крайова конституція для Галичини 1850 р.

У середині ХІХ ст. Австрійська імперія, до складу якої входили західноукраїнські землі Г аличини, Буковини і Закарпаття, залишалася абсолютною монархією з феодальним суспільним ладом.

Навесні 1848 р. в багатонаціональній Австрійській імперії, як і в інших країнах Західної Європи, розпочалася буржуазна революція, що сприяло розвитку австрійського конституціоналізму. На боротьбу за своє соціальне і національне визволення піднялися угорці та слов’янські народи (чехи, словаки, поляки, українці, серби, хорвати, словенці), які складали основну масу населення імперії Габсбургів. 1848 р. в Австрійській імперії проживало 36 млн жителів, із них лише 20 % - австрійські німці [4, с. 106].

13 березня 1848 р. у Відні народ вимагав від імператора Ферди­нанда І проведення демократичних реформ і відставки К. Міттерніха. Уряд намагався за допомогою армії вгамувати протестувальників, але це лише посилило народні виступи. Імператор змушений був піти на поступки: відправив у відставку К. Міттерніха, скасував цензуру, до­зволив створити національну гвардію, проголосив скликання консти­туційних зборів для розробки проекту конституції.

11 квітня 1848 р. імператор затвердив Конституцію Угорщини, яку розробив і ухвалив угорський Сейм. Органом законодавчої влади Конституція проголошувала Сейм, який складався із двох палат - па­лати панів і палати послів. Проте вибори до Сейму були нерівними, непрямими, проводилися за куріальною системою.

Під тиском зростаючого революційного руху в країні 25 квітня 1848 р. австрійський уряд видав даровану (октройовану) імператором першу Австрійську Конституцію. Вона отримала назву за прізвищем автора, міністра внутрішніх справ Франца фон Піллерсдорфа. Кон­ституція проголошувала конституційну монархію та деякі буржуазно- демократичні права і свободи громадян, встановлювала гласність су­ду, відповідальність міністрів перед парламентом, надавала парламе­нту виключне право видавати і скасовувати закони. Однак за рішен­ням імператора 16 травня того ж року вона втратила чинність [4, с. 108].

Особливість революційних подій 1848 р. у Галичині полягала в тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Г абсбургів очолювала польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти націо­нальний гніт українського народу.

Польські ліберали склали петицію до австрійського імператора, у якій висувалися вимоги щодо знищення цензури, звільнення полі­тичних в’язнів, організації національної гвардії, скасування селянсь- ких повинностей, запровадження польської мови в діловодстві і шко­лах, призначення на всі посади місцевих мешканців - поляків, реор­ганізації станового сейму, рівності всіх перед законом. При цьому у петиції ігнорувалися справедливі національні вимоги українського народу. Іван Франко у праці “Панщина та її скасування 1848 р. в Га­личині” зазначав, що події у столиці Австрійської імперії 13 березня 1848 р. спонукали поляків до активної діяльності з метою створення Польської держави на території Г аличини.

2 травня 1848 р. у Львові представниками галицької інтелігенції і греко-католицького духівництва була заснована Г оловна Руська Ра­да на чолі з єпископом Г.

Програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які пра­гнули вийти зі складу Угорщини та об’єднатися із Східною Галичи­ною у складі Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимага­ли відокремлення від Г аличини і виділення її в окремий край зі своїм сеймом. Ця вимога була задоволена австрійським урядом у 1849 р., що ще більше посилювало розподіл західноукраїнських земель.

4 березня 1849 р. австрійський імператор Франц-Йосиф дарував імперії нову антидемократичну конституцію, яка отримала назву “олмолуцької”. Вона була пристосована до змін, що наступили у 1848 р. у стосунках Австрії та Угорщини. Олмолуцька конституція закріплювала австрійську монархію разом із Угорщиною як єдине “австрійське цісарство”. Конституція обмежувала права і свободи громадян, звужувала повноваження парламенту та створювала централізовану державу, у якій вся повнота виконавчої влади була зо­середжена в руках імператора і його міністрів. Законодавча влада на­лежала імператору разом з рейхстагом, який складався з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на п’ятирічний термін делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus) обиралася шляхом прямих виборів платниками податків у сумі не менше 5 гуль­денів на рік, за нормою - один депутат від 100 тисяч населення. При­йнятий обома палатами законопроект вимагав обов’язкової санкції імператора, що є ознакою квазіконституційної монархії [4, с. 115].

Для управління окремими коронними краями імператор призна­чав наділених широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при імператорі створювалася на правах дорадчого органу Державна рада, яка стала єдиним реалізованим на практиці інститу­том откройованої конституції.

У статті 77 олмолуцької Конституції 1849 р. було проголошено, що всі австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Г аличини крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня 1850 р. Того ж самого дня була надана крайова консти­туція і для Буковини.

Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і скла­далася з розділів: “Про край” (ст. 1-6); “Про крайове представництво взагалі” (ст. 7-9); “Склад крайового представництва” (ст. 10-55); “Компетенція крайового представництва” (ст. 56-81); “Кінцеві поста­нови” (ст. 82).

Порушуючи етнічну єдність Галичини, крайова конституція ді­лила її територію за національною ознакою на три округи: Краківсь­кий, Львівський і Станіславський, тобто польський, змішаний поль­сько-український і український. Начальником крайової адміністрації проголошувався намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів.

Поділ Г аличини на три округи став невдалою спробою вирішен­ня національних суперечностей краю, де поляки становили 45,9 % на­селення, українці - 45,4 %, євреї - 7,1 %, інші народи - 1,6 %. Однак, це був крок австрійської влади назустріч українським політичним ді­ячам - представникам Головної Руської Ради, які вимагали поділу Г аличини за національною ознакою на польську та українську части­ни [15, с. 73]. Але польські правлячі кола заперечували український характер Східної Г аличини і виступали проти будь-яких культурних і політичних домагань галицьких українців.

Крайове представництво за конституцією Г аличини повинно бу­ло складатися з трьох сеймових курій: Львівська - 50 депутатів, Кра­ківська - 58 депутатів, Станіславська - 42 депутати. Депутати обира­лися прямими виборами з урахуванням майнового цензу терміном на шість років. Пасивне виборче право надавалося із 30-річного віку [15, с. 73]. Сеймові курії скликалися імператором щорічно у листопаді, сесія тривала чотири тижні. Імператорові належало право розпуску курій. Кожна сеймова курія більшістю голосів обирала голову (пре­зидента) і його заступника терміном на три роки.

Спільним законодавчим органом трьох округів Галичини був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового виділу і по шість депутатів від кожної курії). Компетенція Центрального виді­лу зводилася до розгляду питань, які згідно конституції вважалися спільними для всього краю. Президент Центрального комітету обира­вся на зборах комітету абсолютною більшістю голосів строком на три роки. Рішення комітету приймалися абсолютною більшістю голосів, за умови присутності щонайменше 2/3 його членів. Центральний ко­мітет не був постійно діючим органом. Його скликав і розпускав ім­ператор. Патентом на скликання Центрального комітету визначалися терміни проведення сесії та проекти постанов, що підлягали обгово­ренню [85, с. 339].

Виконавчим органом трьох курій був спільний Крайовий виділ (комітет) у складі 15 членів, обраних порівну куріями, які зі свого складу обирали голову. Члени комітету зобов’язані були проживати у Львові. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу [36, с. 424].

З метою введення у дію крайової конституції для Галичини мі­ністр внутрішніх справ Австрії О. Бах 8 жовтня 1850 р. видав розпо­рядження про поділ трьох округів Галичини на повіти: Львівський округ поділено на 19, Краківський - на 26, Станіславський - на 18 повітів.

Одночасно з крайовою конституцією для Г аличини було опублі­ковано крайову виборчу ординацію, яка детально регулювала поря­док утворення виборчих округів, складання списків виборців, поря­док голосування і підрахунок голосів, видання посвідчення про об­рання та перевірку повноважень депутатів. Основна роль у організації та проведенні виборів належала австрійському намісникові.

Видана в березні 1849 р.

Після поразки Австрії у війні з Францією і П’ємонтом 1859 р., внаслідок чого було втрачено території у північній Італії, імператор видав маніфест, яким проголосив про повернення до конституційного правління. Патентом від 5 березня 1860 р. у Відні була скликана зага­льнодержавна Посилена державна рада для підготовки реформ. Ре­зультатом роботи ради стало видання маніфесту від 20 жовтня 1860 р. “До моїх народів”, у якому імператор обіцяв видати закон про запро­вадження нового державного устрою імперії. А 30 жовтня 1860 р. са­нкціоновано “Жовтневий диплом”, який засвідчив згоду монарха на перехід від централізованої імперії до федерації. Імператорський ди­плом проголошував перехід “до такого правопорядку”, який відпові­дає усвідомленню історичної особливості кожної із земель при збе­реженні їх “нерозчленованого союзу”. Основу нового парламентари­зму мали скласти сейми земель, що входили до складу габсбургської монархії.

Але, спираючись на “Жовтневий диплом” 1860 р., федеративний устрій у Австрійській імперії запроваджений не був. Проти федералі­стського характеру диплому активно виступали австро-німецька бур­жуазія і поміщики. “Лютневий патент” 1861 р. суттєво обмежив фе­дералістський принцип державного устрою. Для неугорських земель був створений особливий австрійський парламент - рейхсрат, якому передано повноваження колишніх сеймів земель. “Лютневий патент” не заперечував можливості укладення угоди з Угорщиною і визнавав її особливе становище у складі імперії Габсбургів. Патент увів понят­тя “широкого” і “вузького” рейхсрату: у першому брали участь пред­ставники усіх королівств і земель імперії, у другому - представники королівств і земель, які не входили до складу Угорщини.

Поразка у війні з Прусією 1866 р. стала причиною політичної кризи у Австрійській імперії. Невдала зовнішня і внутрішня політика австрійського уряду призвела до наростання невдоволення в Угор­щині, Чехії, інших частинах імперії та посилення національно- визвольного руху. Знову набули актуальності ідеї перетворення Авс­трії у федеративну державу і, зокрема, поділу Австрії на 15 націона­льно-автономних областей, у тому числі і української області на те­риторії Східної Галичини. Але імператором та урядом Австрії ідею федералізму було відхилено, а за основу державно-політичного уст­рою було взято ідею дуалізму. Її суть полягала у наданні автономного статусу Угорщині з тим, щоб спільно з нею панувати над іншими на­ціями і тримати їх у покорі.

Результатом угоди 1867 р. між австрійським урядом і угорськи­ми магнатами стало перетворення Австрійської імперії у дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона поділялася на дві частини: Угорщину із Закарпаттям, Трансільванією і Хорвато-Славо- нією, що об’єднувалися під назвою Транслейтанії, і Австрію з Буко­виною, Галичиною, Герцем, Далмацією, Істрією, Крайною, Моравією, Сілезією, Трієстом і Чехією. Австрійська частина імперії отримала назву Ціслейтанії.

Назва нової дуалістичної держави не відображала її національ­ного складу. Панівні нації - австрійські німці та угорці перебували у меншості в своїх країнах. Австрійці у Ціслейтанії становили 35 %, а угорці у Транслейтанії - 45 % від усього населення. Незважаючи на те, що із 50 млн мешканців монархії близько 30 млн становили слов’яни, угода не передбачала надання автономії жодному із слов’янських народів.

Для обговорення загальнодержавних справ австрійський імпера­тор створив окрему представницьку установу - Делегації з 60 пред­ставниками від австрійського і 60 від угорського парламентів (по 20 від верхніх і 40 від нижніх палат). Окремі коронні краї мали визначе­ну кількість представників у Делегаціях (Чехія - 10, Галичина - 7, Буковина - 1). Населення Галичини із семи делегатів обирало шість поляків і лише одного українця. Делегації засідали окремо і склика­лися щорічно імператором по черзі у Відні і Будапешті. Якщо Деле­гації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликання спільного засідання, на якому спірні питання без обгово­рення ставилися на голосування і вирішувалися простою більшістю голосів [4, с. 179].

Для розробки конституційних законів Державна Рада обрала конституційну комісію, яка розглянула два законопроекти, підготов­лені урядом і розробила п’ять власних законопроектів, а саме: 1) про загальні права громадян; 2) про Трибунал держави; 3) про суддівську владу; 4) про управлінську та виконавчу владу; 5) про термін вступу у дію цих законів.

Зазначені закони були ухвалені Державною Радою 21 грудня 1867 р., підписані імператором і опубліковані в австрійському журна­лі законів. Вони склали так звану “грудневу конституцію” (Dezemberverfassung), що діяла в Австрії, а також на території Г али- чини і Буковини до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена чин­ність угорської квітневої конституції 1848 р., яка поширювала свою дію на Закарпаття.

Австрійська конституція 1867 р. складалася з семи законів: шес­ти основних і одного звичайного. Серед них: 1) Основний державний закон “Про спільні справи та способи їх тлумачення”; 2) Основний державний закон “Про представництво”; 3) Основний державний за­кон “Про загальні права громадян”; 4) Основний державний закон “Про імперський суд”; 5) Основний державний закон “Про судову владу”; 6) Основний державний закон “Про урядову і виконавчу вла­ду” і 7) Закон про введення у дію зазначених законів [94, с. 389-401].

Конституція Австро-Угорської імперії 1867 р. базувалася на принципах дуалізму, тобто на поділі монархії на дві рівні держави - Австрію та Угорщину. Безперечно, це не відповідало характеру окре­мих коронних австрійських держав, наприклад, Чехії. Разом з тим, була зроблена поступка на користь децентралізованої системи влади. Незважаючи на те, що Конституція обмежила владу Державної Ради, законодавчі функції в інших справах передавалися крайовим сеймам, структура яких залишилася незмінною, а діяльність продовжувала ба­зуватися на крайових статутах від 26 лютого 1861 р.

Прийнявши конституції 1848, 1849 рр. та конституційні закони 1867 р., Австрійська імперія стала на шлях формування конститу­ціоналізму. Але австрійська модель конституціоналізму другої поло­вини ХІХ ст. не відповідала демократичним стандартам, які на той час були характерні для англійського, французького та американсько­го конституціоналізму. Створення парламенту зі збереженням зако­нодавчих повноважень у руках імператора свідчить про встановлення квазіконституційної монархії. Австрійські конституції не передбача­ли запровадження федеративного устрою. Галичина і Буковина не отримали політичної автономії, хоча отримали право на власну кра­йову конституцію. Це давало можливість західним українцям іденти­фікувати себе представниками окремої нації, брати участь у політич­ному житті з метою захисту національних інтересів, брати участь у виборах депутатів австрійського рейхстагу та галицького і буковин­ського крайових сеймів та отримати досвід парламентської діяльнос­ті. Запровадження австрійського конституціоналізму створювало умови для формування і розвитку українського конституціоналізму у другій половині ХІХ ст. на території Західної України.