Конституційне закріплення форми правління Української держави
Ключові поняття: форма правління; монархія; республіка; парламентська республіка; президентська (дуалістична) республіка; змішана (напівпрезидентська) республіка.
Форма правління - це спосіб організації верховної влади в державі, що характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні.
Форма правління є найважливішим елементом форми держави.Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки.
Монархія - форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха - одноосібного глави держави, який здійснює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Найчастіше влада монарха є довічною і передається у спадщину.
Республіка - форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140). Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правління держави.
Загальними ознаками республіканської форми правління є: виборність глави держави та інших вищих органів державної влади на певний строк; здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу; юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом; обов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади; захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.
Конституційній теорії та сучасній практиці державного будівництва відомі три основні види республік - парламентська, президентська та напівпрезидентська, або змішана.
Вони розрізняються порядком обрання президента, статусом і порядком формування уряду, характером відповідальності уряду тощо.Парламентарна (парламентська) республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави), який фактично виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого поділу влади»). Головними рисами парламентарної республіки є: реальне формування уряду парламентом при номінальній участі глави держави; зосередження виконавчої влади в руках уряду; політична відповідальність (колективна та індивідуальна) уряду перед парламентом, можливість розпуску парламенту главою держави.
Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що: глава держави - президент - обирається позапарламентським шляхом (на загальних виборах) і водночас є главою виконавчої влади; уряд формується президентом при номінальній участі парламенту; уряд несе політичну відповідальність перед президентом; виконавча влада зосереджується в руках президента, який формально чи фактично очолює уряд. У президентській республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип поділу влади (модель «жорсткого поділу влади»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади будуються відповідно до принципу стримувань і противаг.
Змішана (напівпрезидентська) республіка характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки. Практика державного будівництва різних країн світу знає різні приклади такого поєднання. Найбільш поширеними є два варіанти: президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має самостійний конституційно-правовий статус і повинен отримати довіру парламенту.
Подібна форма правління, зокрема, була характерна для України в період від 5 лютого 1991 р. до підписання 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України; всенародне обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади та підзвітний і підконтрольний парламенту. Такий варіант був запроваджений і Конституцією України 1996 р. та проіснував у нашій державі до 01.01.2006 р., коли набули чинності зміни, внесені до Конституції України Законом від 08.12.2004 р. Він також притаманний нашій державі з 1 жовтня 2010 р. (з моменту, коли було прийнято рішення Конституційного Суду про те, що Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року було прийнято з порушенням процедури, встановленої нормами Основного Закону) до теперішнього часу.Стаття 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Україні реалізовано змішану форму правління - президентсько-парламентську республіку. Підставами для такого висновку є такі конституційні положення: обрання Президента України на загальних виборах (ст. 103); призначення Прем’єр-міністра України Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 114); відповідальність уряду перед Президентом України та підконтрольність і підзвітність Верховній Раді України (статті 113, 115); участь
Президента України у формуванні уряду - призначає персональний склад Кабінету Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України (ст. 114); право Президента України достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ст.106); наявність у Президента України права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст. 93); право Президента України накладати вето на закони, прийняті Верховною Радою України (ст. 94), тощо.
20.