§ 5. Конституційна реформа в Україні

Історія української конституційної думки налічує декілька століть. Вона бе­ре свої витоки у таких відомих науковому світові пам'ятках вітчизняної правової культури, як «Руська Правда», «Литовські статути», акти періоду козацької дер­жави Богдана Хмельницького (зокрема, «Березневі статті») тощо.

Першою серед українських конституцій вважають «Договір та встановлен­ня прав і вольностей Війська Запорізького та всього вільного народу Малоросій­ського між Ясновельможним гетьманом П. Орликом та між Генеральною стар­шиною, полковниками, а також названим Військом Запорізьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосу­ванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою» підписаний 5 квітня 1710 р. у м. Бендери, який пізніше назвали Конституцією П. Орлика. У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким.

Даний документ передбачав створення незалежної української держави в межах етнографічної національної території (державні кордони України описували територію, визнану як територія української козацької держави Зборівською угодою 1649 р.), держави, в якій державну владу мали б будувати за принципом її поділу на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (гетьман та його уряд) і судову (Генеральний Суд), держави, яка визнає право міст на самоврядування, та державу, певною мірою також і соціальну, оскільки були окремі приписи щодо соціального захисту незаможних. У підготовці проєкту Конституції 1710 р., окрім безпосередньо гетьмана П. Орлика, брали також участь А.

Українська конституційна думка середини та другої половини XIX ст. пред­ставлена двома конституційними проєктами: «Начерком Конституції Республіки» Г. Андрузького (1848-1850 рр.) та фундаментальною роботою М. Драгоманова «Вольный Союз - Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной про­граммы» (1884 р.).

Г. Андрузький - активний член Кирило-Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського університету - бачив майбутнє України як суверенного державного утворення - складової конфедерації слов'янських народів.

Визначний учений М. Драгоманов пропонував реорганізувати царську Ро­сію у федеративну республіку, в якій громадянам були б забезпечені широкі особисті та політичні права, реально створений інститут народовладдя, який би включав як систему вищих представницьких органів, так і органів регіонального та місцевого самоврядування.

На початку XX ст. українську конституційно-правову думку яскраво пред­ставлено проєктами Конституції М. Міхновського («Основний Закон самостійної України - Спілки народу українського», 1905 р.) та М. Грушевського («Конститу­ційне питання і українство в Росії», 1905 р.), які в багатьох положеннях продов­жили конституційно-правові традиції, закладені М. Драгомановим. Водночас проєкт М. Міхновського передбачав майбутнє України власне лише як держави самостійної, з республіканською формою правління, з оригінальною системою територіального устрою, з інститутом Президента України як керівника держави і голови виконавчої влади.

Важливою віхою в історії українських конституцій є період УНР - ЗУНР (1917-1923 рр.), який представлений низкою як конституційних актів (чотири Універсали Української Центральної Ради, Конституція УНР, закони УНР про державні символи, громадянство, національно-персональну автономію тощо, Тимчасовий Основний Закон ЗУНР, її законодавство, Акт Злуки від 18 січня 1919 р., конституційні акти української держави гетьмана П.

Розділ 2. Конституція як основний закон суспільства і держави проекти Конституції ЗУНР професора Львівського університету С. Дністровського - «Устрій Галицької Держави» (1918 р.) та «Конституції Західноукраїнської Народ­ної Республіки» (1920 р.) тощо. Дані документи (здебільшого) передбачали відновлення незалежної демократичної української держави з республіканською формою правління, держави, в якій визнано й гарантовано права особи і грома­дянина, права національних меншин, інститут місцевого самоврядування, а державна влада будується за принципом її поділу на окремі гілки.

Невід'ємною складовою історії українських конституцій є акти конституцій­ного характеру Карпатської України (зокрема, Тимчасова Конституція Карпатсь­кої України 1939 р.) та документи Української Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940-1950 рр., (зокрема Тимчасовий устрій УГВР 1944 р.).

Революційні події 1917-1929 рр. заклали підвалини радянського конститу­ційного будівництва, представленого конституціями Української РСР 1919 р. (та її редакція від 1925 р.), 1929, 1937 та 1978 рр. Однак усі чотири конституції Ра­дянської України були документами політичними і розроблялися спочатку в ідеологічних відділах ЦК КПРС. Ураховуючи це, а також статус квазі-держави, якою була Україна, дані конституційні акти з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави.

Радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію - «Радянсь­ку Конституцію» - як принципово нову для конституційного права. З історичної точки зору, порівняння конституцій радянського періоду надає можливість прос­тежити зміни в політичному, ідеологічному сприйнятті державно-правових інсти­тутів пануючої комуністичної партії, зрозуміти процес розвитку «соціалістичного будівництва» в нашій державі.

Сучасний конституційний процес розпочався з набуттям Україною незале­жності та розбудовою її як суверенної, демократичної, правової і соціальної держави. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою Укра­їни Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукра­їнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенною дер­жавою та повноцінним суб'єктом міжнародних відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

Перший проєкт Конституції України був розроблений ще у 1992 р. Проте внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні його, як і усі інші, так і не було прийнято. Не вирішував проблему прийняття Конституції України і Конституційний договір між Президентом України і Верховною Радою України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 р.

Процес розроблення і прийняття Конституції незалежної України увінчався успіхом у ніч з 27 на 28 червня, коли після майже 24 годин безперервного обго­ворення Верховна Рада України спромоглася ухвалити нову Конституцію Украї­ни. Після палких дебатів і узгоджень 28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин, тобто на п'ятому році існування сучасної Держави Україна, 315 народних обран­ців проголосували за нині чинний Основний Закон нашої країни.

Конституція набула чинності одразу в день її прийняття, а цей день став державним святом.

Із прийняттям Конституції України 1996 р. конституційний процес не звер­шився. Внесення змін і доповнень до Основного Закону мало місце декілька разів. Вперше її змінили у грудні 2004 р. При цьому відбувся перерозподіл влад­них повноважень між парламентом, главою держави та урядом шляхом суттєво­го посилення повноважень парламенту, й особливо уряду, за рахунок повнова­жень глави держави.

У 2010 р. відбулося відновлення дії положень чинності Конституції України в редакції від 28 червня 1996 р., що було легалізовано Рішенням Конституційно­го Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп/2010. Це відбулося на фоні запеклих дискусій як серед науковців, так і серед політиків щодо конституційності такого кроку та його легітимності.

У лютому 2014 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України», де-юре відновивши майже в незмінному вигляді зміни до Конституції України від 8 грудня 2004 р., фактично визнавши вищезазначене рішення Конституційного Суду України нік­чемним, тобто таким, що не має юридичних наслідків.

Чергові зміни до Конституції України було внесено у червні 2016 р. (набули чинності у вересні 2016 р.), які передбачають суттєву зміну системи правосуддя в Україні та системи органів прокуратури. Так, на підставі Закону від 2 червня 2016 р. № 1401-УІІІ із Конституції України виключено розділ VII «Прокуратура», а положення, які визначають юридичний статус органів прокуратури, включено у розділ VIII «Правосуддя».

Зокрема, з переліку функцій прокуратури вилучено низку не властивих їй, за поширеною світовою практикою, функцій, таких як:

1) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина;

2) нагляд за додержанням та правильним виконанням законів усіма суб'єктами права (так званий «загальний нагляд»);

3) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримі­нальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характе­ру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Наслідком запропонованих змін стане отримання органами прокуратури широких процесуальних можливостей для більш якісного виконання властивих прокуратурі функцій:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) процесуального керівництва досудовим розслідуванням;

3) вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження;

4) нагляду за негласними та іншими слідчими та розшуковими діями ор­ганів правопорядку.

Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо право­суддя)» передбачено створення нового органу - Вищої ради правосуддя. Це колегіальний, незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежнос­ті судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

У результаті прийняття даного Закону зазнав змін і правовий статус суддів. Так, відповідно до ст. 126 Конституції, вплив на суддю у будь-який спосіб забо­роняється. Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяж­кого або особливо тяжкого злочину.

На підставі ч. 1 ст. 21 Закону від 13 липня 2017 р. «Про Конституційний Суд України» встановлюється, що суддя Конституційного Суду України може бути звільнений лише за рішенням Конституційного Суду України не менш ніж двома третинами від його конституційного складу.

Суддя Конституційного Суду України не може бути притягнутий до відпові­дальності за голосування у зв'язку з прийняттям судом рішень і надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку (ч. 3 ст. 24 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Крім того, зазначено, що суд утворюється, реорганізовується і ліквідову­ється законом, проєкт якого вносить до Верховної Ради України Президент Укра­їни після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Нарешті, останні зміни до Конституції України були внесені 7 лютого 2019 р. (набули чинності 21 лютого 2019 р.), остаточно закріпивши стратегічний курс держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Варто наголосити, що на цю мить конституційний процес в Україні триває. Наразі обговорюються й інші зміни до Конституції України, які стосуються удо­сконалення правового регулювання окремих конституційних інститутів - прав і свобод людини і громадянина, засад конституційного ладу, статусу окремих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, територіального устрою тощо.