Конституціоналізм в Україні: зародження та основні етапи

Ключові поняття: конституціоналізм; конституційні акти України.

Термін «конституціоналізм» використовується з кінця XVIII - початку ХІХ ст. для позначення, головним чином, американської доктрини верховенства писаної конституції над законами.

В українській конституційно-правовій науці конституціоналізм не отримав єдиного визначення. Огляд різних його характеристик дозволяє зробити висновок про три основні підходи до визначення: політичний - як особливий характер відносин між державою та суспільством на основі консенсусу, як ідейно-політична доктрина і рух; філософсько- історичний - як вчення про конституцію, включаючи доконституційні ідеї божественного, природного права, договірного походження держави тощо; юридичний: у вузькому значенні - як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів, у широкому значенні - як складна політико-правова система, у якій представлені конституційно-правові норми та інститути у поєднанні з їх доктринальними основами, системою політико-правових цінностей.

Таким чином, конституціоналізм - це теорія і практика конституційного будівництва; багаторівнева система, що функціонально виходить за межі конституції та права взагалі, відбиваючи особливості менталітету та буття народу.

Конституціоналізм в Україні має давні традиції, а час його зародження пов'язується з Гетьманською державою (середина XVII -

кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення Національно- визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648 - 1654 рр. з'явився ряд актів, що мали конституційне значення та були спрямовані на побудову демократичної держави. Серед них Зборівська угода (1649 р.), Переяславські

(Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 р.), Гадяцький трактат (1658 р.), статті (конституції) пізніших років.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького». У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ, написаний під суттєвим впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (законодавча влада мала належати Раді, членами якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; виконавча - Гетьманові, а судова - Генеральному суду). На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період XIX - початок XX ст. характеризується появою кількох цікавих конституційних документів, розроблених українськими вченими, серед них: проекти Григорія Андрузького «Начерк Конституції Республіки» (1848 - 1850 рр.), Михайла Драгоманова «Проект основаній Устава украинского общества «Вольный Союз» - «Вільна Спілка» (1884 р.), Миколи Міхновського «Основний Закон Самостійної України» (1905 р.), Михайла Грушевського (викладений в його статті «Конституційне питання і українство в Росії», 1905 р.) та інші.

Період відродження національної Української держави (1917 -

1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про державну

самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р.

До цієї групи конституційних актів можна віднести також і акти 30 - 40-х років XX ст., що були прийняті на українських землях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт

проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 р.) та ін.

За радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці

документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були, скоріше, квазіконституціями. Така оцінка конституцій радянського типу пов’язана з тим, що вони: по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя; по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо; по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав та свобод людини і громадянина.

Період незалежності України характеризується модерним періодом конституційного розвитку, що отримав назву новітнього.

12.