§ 3. Предмет договору. Ціна в договорі. Форма договору

52

кредит з наступним погашенням платежів встановлення в договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівліпродажу. У статті 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором передається майно. Проте, як відомо, термін «майно» у законодавстві і цивільноправовій науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально визначені або визначені родовими ознаками речі, а також певні зобов'язальні права, в інших — сукупність прав і обов'язків.

Предметом договору купівліпродажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, які пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» (1991 р.) цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери.

За чинним законодавством предметом договору купівліпродажу не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відносини переуступки чи переходу "їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.

53

Визначаючи конкретний склад майна, яке може бути предметом купівліпродажу, необхідно враховувати динаміку суспільноекономічних процесів. Як відомо, законодавство СРСР містило ряд обмежень щодо майнового обігу. З нього повністю виключалися земля, її надра, води, ліси, оскільки вони становили виключну власність держави і надавалися лише в користування. Заборонялася купівляпродаж основних засобів виробництва (будинків, споруд тощо) соціалістичних державних підприємств;

встановлювався спеціальний порядок переходу їх від одних підприємств до інших. Громадяни, як правило, не могли набувати за договором купівліпродажу засоби виробництва. У зв'язку з проголошеним Україною курсом на здійснення економічних перетворень ринкової орієнтації ситуація змінилася. Законом України «Про власність» передбачені рівні умови для розвитку усіх форм власності (приватної, колективної, державної) та їх захисту. Відтепер предметом договору купівліпродажу може бути будьяке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу.

ЗО січня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про форми власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю.

Певне пожвавлення у реформування земельних відносин внесли Укази Президента України від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» та від 8 серпня 1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськбгосподарським підприємствам і організаціям», які так чи інакше сприяють включенню землі в товарообіг.

Кожна держава вправі визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на

54

окремі види майна» (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2 (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №35. — Ст.517). До Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетнокосмічні комплекси.

2.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. У період існування СРСР валютні цінності (зокрема іноземна валюта, певні платіжні документи і фондові цінності, певні дорогоцінні метали та природні дорогоцінні ка

55

мені) могли бути предметом угод лише в обмежених випадках. В 1976 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про операції з валютними цінностями на території СРСР», суть якого зводилася до фактичної заборони угод з валютними цінностями, а також до суворої відповідальності за порушення встановлених Указом правил. Сьогодні ці заборони частково знято і валютні цінності можуть бути предметом купівліпродажу або інших угод. Учасники цих угод мають дотримуватися спеціальних вимог законодавства України.

Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р.

— грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитнофінансових установах на території України;

— відповідна іноземна валюта;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

— монетарні метали (золото і метали іридієвоплатинової групи в будьякому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів).

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засобом, а в інших — предметом купівліпродажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів. На наш погляд, такі угоди мають одночасно ознаки і договору купівліпродажу, і договору міни.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівліпродажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких

56

придбана річ повинна виконувати своє функціональне призначення (друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зображення із звуковим супроводом тощо).

Наступною істотною умовою договору купівліпродажу є ціна — певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди. За командноадміністративної системи сформувалася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму можливості сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну більшість видів продукції і товарів ціни визначалися державними органами в централізованому порядку. Зокрема, передбачалося, що продаж товарів державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями повинен здійснюватися за встановленими державними цінами, крім випадків, передбачених законодавством. За погодженням сторін могли встановлюватися ціни у випадках продажу колгоспами лишків сільгосппродукції, лцо не купується державою, а також продажу громадянами свого майна, якщо інше не було передбачено законодавством.

Централізований порядок ціноутворення сприяв певній стабілізації цін. Однак нерідко встановлені таким чином ціни не відповідали фактично понесеним виробниками витратам на виготовлену продукцію, вступали в суперечність із законами товарного виробництва. Такий порядок ціноутворення не спонукав виробників до збільшення кількості товарів, підвищення "їх якості, він став однією з причин створення дефіциту багатьох видів товарів, розбалансованості відносин між виробниками і споживачами, а також зловживань у сфері розподілу матеріальних благ.

В останні роки існування СРСР на підставі урядових рішень державним підприємствам було надано право реалізовувати за договірними і тимчасовими договірними цінами окремі товари народного споживання, впроваджувалася торгівля товарами підвищеного попиту за комерційними цінами, кооперативи отримали право реалізовувати продукцію за домовленістю із споживачами або самостійно, за окремими винятками. Більш радикальні заходи щодо реформування ціноутворення передбачалися в постановах Ради Міністрів СРСР від 12 листопада 1990 р. «Про перехід до застосування договірних роздрібних цін на окремі види товарів народного споживання» і від 25 жовтня 1990 р.

57

«Про перехід на нову систему оптових цін і тарифів», у Постанові Кабінету Міністрів СРСР від 19 березня 1991 р. «Про реформу роздрібних цін і соціальний захист населення», в постановах Ради Міністрів УРСР від 28 березня 1991 р. «Про нові роздрібні ціни на товари народного споживання і тарифи на послуги, що надаються населенню» і «Про соціальний захист населення у зв'язку з реформою роздрібних цін». Нормативними актами передбачалися кілька категорій товарів народного споживання для регулювання цін, а саме: товари, щодо яких не підвищуються діючі державні роздрібні ціни; товари, щодо яких встановлюються нові (підвищені) державні фіксовані роздрібні ціни; товари, щодо яких діють договірні (вільні) роздрібні ціни; товари, що реалізуються населенню за регульованими роздрібними цінами, які мали визначатися введенням граничних рівнів чи розмірів у порядку, встановленому органами ціноутворення. Перелічені та інші заходи щодо реформування ціноутворення не призвели та й не могли призвести до стабілізації товарообігу, стабілізації споживчого ринку, оскільки з економікоправової точки зору вони далеко не повною мірою відповідали законам суспільних ринкових відносин, міцно зберігаючи принципи соціалістичного ціноутворення. При цьому подібне «реформування» зводилося переважно до чергового адміністративного підвищення цін.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим Законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку. Однак втілення цих правильних в принципі положень проходило із значними труднощами навіть після проголошення Україною незалежності. Невпинно розвивалися інфляційні процеси в народному господарстві, неконтрольовано зростали ціни, падала платоспроможність населення. З метою подолання цих та інших кризових явищ 23 грудня 1992 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову «Про регулювання цін» (із змінами від 3 червня 1993 р.). Одночасно цією самою постановою було затверджено Тимчасове положення про державне регулювання цін і тарифів. Відповідно до згаданої постанови встановлювалися граничні розміри підвищення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг, що мають важливе соціальне значення (наприклад, енергоносії,

58

лікарські засоби і вироби медичного призначення), визначалися повноваження органів державної виконавчої влади щодо встановлення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг. У додатках №1 і №2 до вищезгаданого Тимчасового положення визначено відповідно перелік продукції, товарів і послуг, на які може запроваджуватися державне регулювання цін і тарифів, і перелік продукції, товарів і послуг, за якими підприємствавиготовлювачі здійснюють декларування зміни цін і тарифів.

Істотний вплив на формування розміру цін мало введення спеціальних торговельних надбавок (націнок). Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1993 р. «Про обмеження торговельних і постачальницькозбутових надбавок (націнок)» для всіх суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності, що займаються торговельною і постачальницькозбутовою діяльністю, встановлено граничний рівень надбавки (націнки) реалізації товару (продукції) кінцевому споживачеві незалежно від кількості його перепродажу в розмірі 50 відсотків ціни вітчизняного виготовлювача. Відповідно до Указу Президента України від 3 листопада 1993 р. «Про заходи щодо стримування темпів зростання цін» цей граничний рівень надбавки (націнки) підвищено на 55 відсотків, а її розмір у межах граничного рівня надано право визначити кожному продавцю з урахуванням п'ятивідсоткового граничного нормативу рентабельності до товарообороту. Цим самим Указом підприємствам і організаціям усіх форм власності дозволялося змінювати оптові ціни (тарифи) на продукцію (товари, послуги), як правило, тільки у разі зростання витрат на виробництво, яке не залежить від їхньої господарської діяльності.

Політика ціноутворення періоду 1991—1993 рр. була спрямована на поступовий перехід від тотального державного регулювання цін до максимально вільного ціноутворення. У цей період вводилися граничні (фіксовані) ціни, обмеження рівня рентабельності, розміру торговельних і постачальницькозбутових надбавок та обов'язкове декларування цін. Однак перелічені та інші заходи щодо становлення системи ціноутворення не відзначалися послідовністю і стабільністю, зберігали практику державних дотацій на широкий перелік товарів і послуг, а відтак не сприяли подоланню кризових явищ у країні.

21 жовтня 1994 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про ціноутворення в умовах реформування економіки», яка фактично ознаменувала зародження нового етапу державної політики цін. Постановою, зокрема, передбачено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки

59

природними та окремими штучними монопольними утвореннями. Започатковане поетапне скорочення державних дотацій на паливо, енергоносії, житловокомунальні послуги тощо. Все це сприятиме наближенню роздрібних цін і тарифів до реальної вартості. У зв'язку з прийняттям зазначеної Постанови значну частину раніше прийнятих нормативних актів щодо формування цін було визнано такими, що втратили чинність. В умовах прискорення ринкових економічних реформ, приватизації державної власності триває процес вдосконалення механізму ціноутворення, який має бути адекватним змісту здійснюваних реформ. Однак з певністю можна передбачити, що домінуючими будуть методи вільного ціноутворення.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівліпродажу, які займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівліпродажу, наприклад, на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України усіх форм власності при здійсненні експортноімпортних операцій (у тому числі купівліпродажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення валютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.

Залежно від організаційноправової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі вони фіксуються в прейскурантах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національним банком України закупівельні ціни встановлюються також на дорогоцінні метали.

Звичайно ж у договорі купівліпродажу, крім предмета й ціни, сторони можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівліпродажу, як і будьяка інша цивільноправова угода, має певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б безпосередньо визначалася форма для усіх різновидів договору купівліпродажу. Однак цей Кодекс та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівліпродажу. Якщо

60

спеціальними правовими нормами не визначена форма того чи іншого різновиду договору купівліпродажу, то необхідно керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто, договір купівліпродажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42—43 ЦК України.

У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли необхідне спеціальне оформлення договірних відносин купівліпродажу. Зокрема, за статтею 227 ЦК України договір купівліпродажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст.47 ЦК України).

Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої Ради, місцевій держадміністрації. Реєстрація договору купівліпродажу жилого будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністративноправове значення, а її відсутність не тягне за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівліпродажу.

Як відомо, об'єктами права власності громадян з недавнього часу можуть бути також квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. «Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду» було вперше за період існування СРСР дозволено громадянам набувати за договором купівліпродажу в особисту власність квартири в будинках державного і громадського фонду. На такі договори Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 р. «Про затвердження Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт» (втратила чинність. — Авт.) було поширене правило про їх нотаріальне посвідчення. Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», прийнятого 19 червня 1992 р., одержання громадянами державного житла в порядку приватизації, безоплатно чи з доплатою, оформляється Свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (п.5 ст.8).

Згідно із статтею 15 Закону України «Про власність» кожному наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи громадського фонду та членам його сім'ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством. Небі

зважаючи на застосування в Законі терміну «викуп», фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах договору купівліпродажу, для якого необхідне відповідне нотаріальне посвідчення. Нині у зв'язку із здійсненням в Україні приватизації державного та громадського житлового фонду викуп втратив своє первісне значення.

За Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств» і «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договори купівліпродажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступною реєстрацією відповідною місцевою Радою.

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України земельні ділянки також можуть бути у приватній або колективній власності. Так, громадянам надаються з державного земельного фонду ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства у встановлених межах безоплатно, а понад ці межі — за договором купівліпродажу з посвідченням у нотаріальному порядку. Однак для укладення такого договору повинно бути прийняте відповідною Радою рішення з цього питання. Придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, проводиться лише за нотаріально посвідчуваним договором купівліпродажу. В обох випадках договір купівліпродажу земельної ділянки і документ про сплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі і видачі державного акта на право власності.

Необхідно враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути передбачені особливі умови та порядок оформлення окремих різновидів купівліпродажу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньоекономічній діяльності тощо) або для окремих видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо).

Недодержання форми договору купівліпродажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.