Зобов’язання з деліктів

Делікт (delictum) означає неправомірну дію; безчесний, аморальний поступок; злочин. Тобто тлумачення делікту пов'язується не тільки з правопорушенням у буквальному розумінні цього слова, але й з аморальністю поведінки певної особи.

Деколи суть поняття «делікт» розглядається в широкому і вузькому значенні цього слова. У широкому розумінні делікт розглядається як «правопорушення, проступок», а у вузькому - як «суперечлива нормам цивільного законодавства дія, за яку передбачена кара у формі матеріальної (майнової) відповідальності, що є підставою відшкодування завданої деліктом шкоди».

У доктрині римського права категорія делікт ототожнюється з правопорушенням.

Синтезуючи наведене, можна сказати, що делікт (delictum) - це протиправна дія, унаслідок якої завдається шкода, що не пов'язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов'язання. Тому в таких словосполученнях, як «деліктні зобов'язання», «зобов'язання із делікту» чи «зобов'язання із правопорушення», мають на увазі одне й те саме. Якщо договірні зобов'язання викликаються до життя правомірними діями, то зобов'язання із деліктів породжуються діями протиправними, якими один із учасників відносин завдає шкоди іншому. Відповідно до цього відбувається і розподіл прав та обов'язків між суб'єктами деліктного зобов'язання: потерпілий уповноважений на компенсацію завданої йому шкоди, а порушник зобов'язаний надати відповідну компенсацію потерпілому.

Співвідносячи договірні та деліктні зобов'язання, в дослідженнях римського права обговорюється питання стосовно того, що виникло історично раніше - зобов'язання із деліктів (правопорушень) чи зобов'язання, які виникали із законних підстав. Римський юрист Гай (ІІ ст. н. е.) зазначав, що кожне зобов'язання виникає або з договору, або із делікту. Отже, у римському архаїчному суспільстві відповідальність за злочин і за зобов'язаннями, пов'язаними з комерційною діяльністю, співіснували паралельно.

Не викликає сумнівів, що зобов'язання із деліктів та зобов'язання із договорів у римському праві співіснували, однак не одразу з появою цього права, а значно пізніше - у класичну, і в подальшому - у післякласичну, юстиніанівську епоху римського права. Зобов'язання із деліктів у римському праві розпочали свій розвиток ще із Законів XII таблиць. Уже тоді було визнано, що приватне правопорушення породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального злочину, вважалася неправомірна дія, якою порушуються інтереси окремих приватних осіб. Воно включало також протиправні дії, які сучасне право відносить до категорії тяжких кримінальних злочинів, наприклад крадіжка (Іигіит). Отже, вважають, що спочатку виникли не договірні зобов'язання, як це може здаватися на перший погляд, а зобов'язання, пов'язані з правопорушеннями.

На питання, чому сталося саме так, однозначної відповіді не існує. Можливо, це пов'язано з тим, що в найдавніші часи державна влада не втручалася у відносини приватних осіб, віддаючи перевагу тому, що захищати свої інтереси було справою саме потерпілих. Утім, якщо виходити з даних, отриманих дослідниками з галузі історії держави і права, то причина першості появи з обов'язань із правопорушень вбачається дещо в іншому.

У найдавніші часи основним джерелом римського права були Закони XII таблиць, які являли собою в основному записи звичаєвого права. Ініціатива ж кодифікації звичаєвого права виходила від плебеїв, які найбільше страждали від свавілля патриціанських судів. Обмеження судів писаним правом було важливим, можна сказати, основоположним етапом у боротьбі плебеїв за досягнення рівності з патриціями. Наскільки в цьому була зацікавлена державна влада тих прадавніх часів, свідчить той факт, що сама розробка Законів XII таблиць здійснювалася спеціально обраною колегією у складі десяти осіб, яким на час роботи колегії були надані виняткові повноваження в галузі законодавства та управління.

Таким чином, поява зобов'язань із правопорушень обумовлювалася причинами соціального характеру, цілями збалансування відносин між людьми в суспільстві і забезпечення захисту прав та інтересів приватних осіб від правопорушень і будь -якого свавілля з боку інших осіб. Тому й не дивно, що Закони XII таблиць одну з них - восьму присвячували регулюванню правовідносин із правопорушень, тобто дій, пов'язаних із посяганням із боку однієї особи на права та інтереси іншої особи. Отже, ще в часи свого започаткування римське право вирішувало питання щодо захисту прав потерпілого. Мабуть тому Закони XII таблиць і не деталізували правової регламентації договірних зобов'язань настільки, як це проглядається відносно зобов'язань із правопорушень.

Отже, слід зазначити, що «першість» появи деліктних зобов'язань, а не зобов'язань із договорів, у давньому римському праві була обумовлена двома обставинами: а) державна влада в договірні відносини між людьми в основному не втручалась і надавала перевагу їх власному розсуду в формуванні взаємовідносин; б) римською владою надавалася перевага вирішенню за рахунок писаного права проблеми захисту інтересів потерпілих від правопорушень і свавілля з боку інших осіб із метою соціальної справедливості.

Порівняно з договірними зобов'язаннями, деліктним зобов'язанням був притаманний ряд особливостей. Наприклад, на відміну від зобов'язань із договорів, деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємці не відповідали за деліктами спадкодавця, якщо від делікту вони не набували певної вигоди.

Елементами приватного делікту визнавалися: 1) об 'єктивна шкода, завдана протиправною дією однієї особи іншій; 2) будь-яка форма вини особи, яка вчинила протизаконну дію; 3) визнання об 'єктивним правом цієї дії деліктом, тобто визначення приватноправових наслідків такої дії, які застосовувалися в порядку цивільного процесу.

Загальним поняттям «делікт» охоплюються досить конкретизовані в римському праві окремі види правопорушень, на підставі кожного із яких виникає той чи інший різновид деліктного зобов'язання.

Класифікуючи зобов'язання із деліктів, необхідно враховувати, що римською юриспруденцією і писаним правом делікти поділялись на дві групи: делікти публічні (delicta publica) і делікти приватні (delicta privata).

Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси. Це, наприклад, злочини проти народу та його безпеки; висунення неправдивих звинувачень чи неповідомлення про дійсно вчинений злочин тощо. Особливості деліктів цієї категорії полягали в такому. По-перше, санкції за такі правопорушення були звернені переважно проти особи порушника публічного порядку. По-друге, у тих випадках, коли за публічний делікт до правопорушника застосовувалися майнові санкції, відповідні стягнення здійснювалися на суспільні потреби або в державну скарбницю, а не на користь особи, яка потерпіла від правопорушення.

Суть приватних деліктів полягає у їх спрямованості на захист інтересів приватних осіб, які потерпіли від правопорушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стягнення з порушника. Саме так римською юриспруденцією розцінювалися делікти цієї категорії, і саме вони становили підставу виникнення цивільних деліктних зобов'язань, сторонами в яких порушник виступав як боржник (debitor), а потерпілий - як кредитор (creditor). Позови із таких деліктів пред'являлися безпосередньо потерпілими, тобто приватними особами.

Зобов'язання із деліктів історично перенесли надскладну трансформацію, що певною мірою позначалося на їх класифікації. Спочатку в Законах ХІІ таблиць визначалося три види деліктів, які протиставлялися державним злочинам, а саме: образа; крадіжка; протиправне знищення чи неправомірне пошкодження чужого майна. Пізніше (286 р. до н. е.) приватні делікти були упорядковані в Аквілієвому законі про шкоду (lex Aquilia de damno). Свою назву цей закон дістав від імені його ініціатора - плебейського трибуна Аквілія, який захищав інтереси нижчих прошарків населення.

Схема 18.3. Різновиди деліктів у римському праві

Особиста образа (injuria). Як різновид приватних деліктів, класичне римське право injuria розглядало як будь-яке фізичне ушкодження, завдане окремій фізичній особі (каліцтво, наклеп тощо). Висловлюючись мовою сучасного права континентальної Європи, у тому числі мовою сучасного вітчизняного приватного (цивільного) права, терміном injuria позначалася будь-яка завдана потерпілому моральна шкода, тобто правопорушення, вчинене проти особистих немайнових прав особистості. Зазначеними протиправними діями майнова шкода потерпілому не завдавалася.

У стародавні часи римська юриспруденція ще чітко не мотивувал а того чи іншого розміру ушкоджень, завданих потерпілому в разі його особистої образи.

Слід зазначити, що поняття injuria в римському праві охоплювало делікти тільки у вигляді саме особистої образи потерпілого, за яку, наприклад, Закони ХІІ таблиць передбачали штраф у розмірі 25 асів. Поняття injuria також включало й такі делікти, які своїм наслідком мали наприклад, членоушкодження.

Згодом, жорстка система штрафів за injuria, перш за все з причини девальвації аса, була визнана такою, що не відповідала духові часу. Тому розмір стягнень за injuria визначався на розсуд претора або потерпілого. Претор дозволяє нам самим оцінювати injuria, і суддя присуджує нам таку суму, на яку ми оцінили кривду, або меншу, згідно зі своїм розсудом. Але оскільки жорстоку injuria, зазвичай, оцінює претор...хоча суддя може присудити меншу суму, однак у більшості випадків він не насмілюється зменшити її внаслідок авторитету претора.

Преторська практика істотно розширила обсяг деліктів, охоплюваних поняттям injuria. Injuria вважалася тяжкою за діями, якщо хтось, наприклад, був кимось поранений, висічений або побитий палицями, або з урахуванням місця завдання образи (у театрі, на площі); тяжкою вважалася також injuria, завдана магістрату, чи кривда, завдана сенатору простою людиною, тобто людиною низького походження.

Із розвитком римської юриспруденції делікти під назвою injuria набули ознак публічно-правових, тобто ознак кримінальних злочинів, за які імператорське законодавство встановлювало кримінальну відповідальність. Щоправда, у зазначених ситуаціях, якщо казати мовою сучасної кримінально-правової доктрини, йшлося про справи приватного звинувачення. Існувало правило, відповідно до якого потерпілий міг самостійно вимагати за завдання образи або кримінального переслідування порушника, або визначення і стягнення майнової винагороди за образу.

Крадіжка (furtum). На відміну від особистої образи (injuria), римська юриспруденція розглядала крадіжку як делікт, пов'язаний із протиправним посяганням на чужий майновий інтерес. Слід, однак, зауважити, що римським правом крадіжка тлумачилася у більш широкому розумінні, ніж у подальші історичні епохи.

Відповідно до загальновідомого визначення Павла, крадіжка - це привласнення речі обманним шляхом із метою збагачення або вилучення самої речі, користування чи володіння річчю. Крадіжка буває не тільки тоді, коли хтось таємно викрав річ, але і взагалі, коли хтось привласнює собі річ усупереч волі її господаря. Крадіжкою також визнавалося користування річчю, переданою на зберігання. Вважалося, якщо хтось отримає річ для певного користування і зверне її на інше вживання, то він відповідає як злодій. В окремих випадках крадіжкою визнавалися дії стосовно власної речі, коли, наприклад, боржник викрадає річ, надану у заставу, або таємно забирає власну річ у її сумлінного володільця. Тому було встановлено: той, хто приховує факт повернення до нього раба, яким сумлінно володів інший, вчиняє «Тигіит».

Як бачимо, у римському праві деліктом Тигіит охоплювалася крадіжка у буквальному її розумінні, а також і будь-яке умисне недобросовісне привласнення чужого права незалежно від того, чи то супроводжувалося заволодінням майном у цілому, чи мало місце привласнення чужого майнового права в інший спосіб (наприклад, шляхом шахрайства). Римські юристи вказували на декілька видів «Тигіит». Зокрема у Законі ХІІ таблиць розрізнялись явна і таємна крадіжка, залежно від цього до порушника застосовувалися відповідні санкції. За критерієм своєї спрямованості розрізнялися такі «Тигіит»: крадіжка користування; крадіжка володіння; крадіжка власності.

Відповідальність за furtum встановлювалася різними правовими засобами. Серед основних слід назвати віндикаційний позов (res vindicatio), за яким шкода, завдана крадіжкою потерпілому, відшкодовувалася шляхом витребування в порушника вкраденої речі й компенсацією інших пов'язаних із крадіжкою втрат. При застосуванні цього речово-правового способу захисту майнового інтересу на потерпілого покладався тягар доказу не тільки факту крадіжки, але й наявності вкраденої речі в її первісному стані. Ця обставина, як зазначається в літературі, надавала віндикаційному позову характеру незручності. Крім того, віндикаційний позов не завжди забезпечував захист порушеного інтересу. Його застосування часто унеможливлювалося, наприклад, коли краденою була споживна річ або річ, що характеризується родовими ознаками (genera). Тому більш доступними були зобов'язально-правові способи захисту порушеного крадіжкою майнового інтересу.

Зобов'язання із furtum полягали в тому, що на порушника накладався обов'язок сплатити потерпілому штраф. У деяких випадках у разі furtum до порушника могли бути застосовані і засоби, так би мовити, особистого на нього впливу аж до позбавлення його життя. Відповідальність порушника за furtum визначалася залежно від характеру порушення, зокрема, враховувалися: вчинення явної крадіжки (furtum manifestum); вчинення таємної крадіжки (furtum nec manifestum).

Явна крадіжка мала місце тоді, коли злодія було схоплено на місті злочину або чужу річ знайдено в нього внаслідок спеціального обшуку. За Законами ХІІ таблиць у таких випадках порушник піддавався досить жорсткому покаранню: він міг бути вбитий, відданий на розправу потерпілому або проданий у рабство. А якщо крадіжку вчиняв раб, то передбачалося тілесне покарання батогом і скидання його зі скелі. Виняток встановлювався лише для неповнолітніх щодо яких на розсуд претора застосовувалося тілесне покарання або стягнення збитків.

Власне кажучи, у разі завдання явною крадіжкою шкоди, її відшкодування могло і не відбуватися, а застосовувалася помста. Цілком вірогідно, що це було наслідком успадкування Законами ХІІ таблиць прадавніх звичок. У тих же випадках, коли мала місце таємна крадіжка, тобто якщо злодія не спіймано на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць на нього за позовом потерпілого покладався обов'язок сплатити подвійну вартість привласнених ним чужих речей.

Пограбування (rapina). У працях, у яких досліджувалося римське право, пограбування як різновид деліктів, з яких виникає недоговірне зобов'язання, часто не згадується. Дійсно, тривалий час римське право не виділяло його в окремий вид, поглинаючи його крадіжкою. Однак історичні обставини змінювались, обумовлюючи потребу удосконалення і посилення правових засобів захисту порушених майнових прав у зв'язку з протиправним заволодінням чужим майном із застосуванням насильства. Такі явища набули свого поширення у І ст. до н. е., коли заколоти та бунти були нерідким явищем, різноманітні угруповання рабів нападали на своїх панів, вчиняли розбійницькі напади.

Особливої гостроти соціальні конфлікти набули в умовах громадянської війни в Італії, що спалахнула в 76 р. до н. е., під час якої банди вчиняли розбійницькі напади. За таких обставин та на вимогу пануючих верств населення претор М. Теренцій Лукулл видав спеціальний едикт, яким переслідувалося пограбування, вчинене натовпом озброєних людей.

Суть зобов'язання із делікту (rapina) зводилася до того, що на порушника покладався обов'язок сплатити в чотирикратному розмірі вартість пограбованого майна. Щоправда, така санкція зберігала силу протягом одного року з моменту правопорушення. Із закінченням цього строку санкція не могла виходити за межі фактично завданої шкоди.

Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна (damnum injuria datum). Це делікт, який відрізняється від особистої образи за умов, якщо ним потерпілому ця образа не завдається. Якщо внаслідок нього заподіювач не набуває тих чи інших вигід, то цей делікт виходить також і за межі крадіжки. У римському праві делікт, пов'язаний з damnum injuria datum, не був відомий. Закони ХІІ таблиць передбачали лише деякі розрізнені випадки завдання шкоди (наприклад, вирубування дерев; ушкодження, завдані чужому рабу; знищення врожаю; підпалення чужого будинку чи скирти хліба тощо). Піддавався страті той, хто вчиняв такий делікт зі злим наміром.

Відповідальність за неправомірне знищення або пошкодження чужого майна отримала самостійну трактовку в законі, запропонованому плебейським трибуном Аквілієм (приблизно 286 р. до н. е.), у якому була зроблена спроба систематизації деліктів цієї категорії. Ульпіан писав, що закон Аквілія скасував усі закони, видані раніше, в яких йшлося про протиправно завдані збитки.

Закон Аквілія складався із трьох глав, дві з яких (перша і третя) встановлювали деліктну відповідальність за завдання шкоди чужому майну. Перша глава передбачала відповідальність за незаконне вбивство чужого раба і за вбивство певної кількості тварин. Третьою главою встановлювалася відповідальність за нанесення тілесних ушкоджень чужому рабу, за вбивство тварин, що не входили до встановленого першою главою переліку, а також за знищення чи пошкодження чужої речі.

Слід зазначити, що за позовами із закону Аквілія передбачалося лише відшкодування оціненої шкоди. Щоправда, характеризуючи розміри компенсації завданої шкоди, перша глава передбачала оцінку раба або тварин за найвищою ціною поточного року, тоді як третя глава передбачала оцінку раба або тварин за найвищою ціною минулого місяця.

Для настання зобов'язання із делікту damnum injuria datum за законом Аквілія необхідною була наявність певних умов, а саме: а) наявність шкоди; б) завдана шкода мала бути наслідком безпосередніх дій правопорушника; в) наявність будь -якої вини правопорушника. Кредитором за цим зобов'язанням міг виступати тільки власник неправомірно знищеного або пошкодженого майна. І лише згодом у преторській практиці почали застосовувати закон Аквілія, надаючи право на позов також іншим зацікавленим особам (наприклад, кредиторам власника пошкодженого чи знищеного майна, володільця майна тощо).

У післякласичному та юстиніанівському приватному праві спостерігається подальше розширення правової бази для відшкодування шкоди. Значно пізніше основні ідеї римського приватного права щодо відповідальності за завдану шкоду були сприйняті приватноправовими системами країн континентальної Європи та іншими сучасними правовими системами.

Загроза (metus). Це делікт, з якого виникає зобов'язання, на ранніх етапах розвитку римського права взагалі не згадувалася. Тільки пізніше (приблизно в І ст. до н. е.) metus як delictum privatum почала переслідуватися преторським правом.

Зазвичай загроза охоплювала факти правопорушень, як-от: вимагання,

примушування до вчинення правочину під страхом завдання протиправної шкоди, у зв'язку з чим потерпілий був змушений діяти всупереч власної волі.

Проголошуючи metus деліктом, претор постановив таку саму відповідальність, як і за пограбування, - в чотирикратному розмірі вартості набутого правопорушником унаслідок загрози майнової вигоди. Однак, на відміну від деліктів, пов'язаних із пограбуванням, загроза означала протиправний психічний вплив на потерпілого. Крім того, якщо до прийняття судового рішення правопорушник повертав набуте, то справа цим і обмежувалася.

Обман (dolus malus) тривалий час негативної реакції з боку стародавнього римського права не викликав. Як делікт dolus malus сформувався завдяки діяльності претора (І ст. до н. е.).

Преторським правом був уведений також делікт під назвою fraus creditorum (обман кредиторів, шахрайський умисел, шахрайське завдання шкоди іншій особі — кредиторові). Поява делікту, пов'язаного з обманом кредиторів, обумовлювалася тим, що коли проти боржника, що порушив зобов'язання, застосовувалося стягнення на його майно, виникала небезпека вчинення боржником відчуження майна (наприклад, дарування) з метою зменшення розміру примусових платежів, належних пер вісним кредиторам. Останнім у таких випадках преторське право давало можливість ліквідації наслідків дій недобросовісного боржника, оспорюючи дійсність вчинених ним дій. Позов у таких випадках пред'являвся одночасно до боржника і до його контрагентів, з якими він укладав відповідні договори. Якщо контрагенти діяли недобросовісно, вони зобов'язувалися до відшкодування всієї завданої кредитором шкоди. Добросовісні контрагенти відшкодовували кредиторам шкоду лише в розмірі отриманого від боржника.

Латиномовне слово quasi означає «начебто», «так би мовити». За своїм значенням воно відповідає прикметникам «несправжній», «уявний».

Квазіделікти (quasi ex delicto) не підпадали під ознаки делікту. Однак оскільки в преторській практиці траплялися випадки завдання квазіделіктами шкоди, претори припускали гіпотези винної поведінки, яка переслідувалася преторським правом. Критерії виділення недоговірних цивільних правопорушень в окрему категорію невідомі. Можна лише припустити, що римляни не вбачали тотожності з деліктами таких правопорушень, які викликали не саму шкоду, а загрозу її завдання, або спричиняли відповідальність не за свої, а за чужі дії1. Серед досить широкого переліку дій, що охоплювались поняттям «квазіделікт», найпоширенішими є такі: квазіделікт, за який встановлювалась відповідальність судді за неналежне здійснення судового провадження. Така відповідальність наставала, якщо рішення судді суперечило фактам, наведеним сторонами, а також у разі будь-якого навмисного порушення порядку судового розгляду, яким завдається шкода інтересам сторін. За такі порушення, а також за порушення інших суддівських обов'язків (наприклад, відсутність судді в призначений для розгляду справи день) на суддю міг бути покладений за позовом потерпілої сторони обов'язок із відшкодування завданої шкоди. У разі наявності в діях судді умислу він відшкодовував повну суму позову, а в інших випадках суддя сплачував штраф у розмірі, що визначався судом.

Другим різновидом визнавався квазіделікт, унаслідок якого наставала відповідальність за викинуте або вилите із помешкання на вулицю, унаслідок чого завдається шкода людям, які цією вулицею користуються. Відповідальним за шкоду, завдану таким квазіделіктом, міг бути будь -який мешканець житла, з якого було щось викинуто або вилито на територію загального користування. Для цього наявності вини в поведінці відповідача не вимагалося. Від відповідальності звільнялися лише тимчасові мешканці. Позов до відповідального за зазначений делікт міг бути пред'явлений будь - яким громадянином. Розмір відшкодування дорівнював подвійній сумі заподіяної шкоди. Від відповідальності за завдану шкоду звільнявся тільки той, хто вчинив такі дії у разі непереборної сили.

Передбачався також квазіделікт, яким охоплювались випадки відповідальності за небезпечне для оточення виставлене, підвішене або вивішене майно, яке в разі свого падіння загрожувало оточуючим завданням шкоди. У таких випадках законом передбачався штраф у розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини відповідача чи наявності шкоди. Отже, штраф за такий квазіделікт міг бути стягнутий на користь будь -якого позивача.

Серед квазіделіктів окремий різновид становили ті, якими охоплювалась відповідальність власників готелів, заїжджих дворів, судново- лодільців за шкоду, завдану майну постояльців або пасажирів. Розмір такої відповідальності дорівнював подвійній сумі завданої шкоди.

Крім зазначених квазіделіктів, можна назвати менш значні правопорушення: а) правопорушення землеобмірювача, який допустив прорахунок при розподілі земельних ділянок; б) поховання в чужу могилу; в) надання допомоги рабу під час втечі тощо.