Позовна давність
Позовна давність - строк, протягом якого особа може звернутися за захистом свого порушеного права. Особливе призначення цього строку в процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право порушене, до активних дій щодо його відновлення за допомогою судових органів.
З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових засобів впливу до порушника. Наслідки спливу позовної давності застосовуються в разі бездіяльності управомоченої особи протягом усього терміну і полягають у припиненні права на задоволення позову, отже, й на захист права через суд. Таким чином, строки позовної давності сприяють стабілізації відносин і не допускають їх існування в порушеному і невідновленому стані нескінченно довго.У архаїчну епоху в давньоримському праві не існувало позовної давності, усі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені й розглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права. Перші згадки про обмеження строку подання позову знайдено в преторських едиктах. Це були однорічні строки, що пов'язувалися з часом перебування претора на посаді. У практиці курильних едилів, які розглядали спори, що виникли на ринках, також визначались обмеження часу для звернення за захистом. Так, для спорів про приховані недоліки речі встановлювався шестимісячний строк із дня купівлі для заявлення вимог про розірвання договору і відшкодування вартості речі, а також один рік - для вимог про зменшення покупної ціни.
У 424 р. імператор Феодосій ІІ законодавчо увів строк позовної давності у 30 років, який погашав право на позов. Пізніше термін було подовжено до 40 років для деяких позовів щодо захисту відносин, пов'язаних із церквою та державною скарбницею.
Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встановити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він пов'язувався з моментом, коли виникає позовна претензія.
У конкретних випадках це визначалося по -різному та залежало від характеру порушеного права і відповідних вимог. Так, для вимог, пов'язаних із порушенням права власності, строк позовної давності починався з моменту позбавлення власника володіння річчю або від часу створення йому перешкод для здійснення свого права. Позовна давність для позовів про невиконання чи неналежне виконання зобов'язань починала обчислюватися після спливу строку для виконання зобов'язання.Для перебігу позовної давності є характерною можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після переривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цього вважалися визнання боржником боргу і подання позову. Зупинення перебігу позовної давності наставало в разі, якщо об'єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасниками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах. Тому на час існування цих обставин перебіг позовної давності зупинявся, а після їх припинення продовжувався. Таким чином, строк, що минув до настання зазначених обставин, зараховувався до загального строку позовної давності.
У разі подання позову після спливу позовної давності відповідач мав право заперечити позов посиланням на сплив строку і на цій підставі виграти процес.
Оскільки сплив позовної давності погашав право на позов, суд відмовляв у задоволенні позову. Проте матеріальне право, яке було підставою для позовних вимог, продовжувало існувати. Воно могло бути реалізовано і поза судовою процедурою, якщо боржник добровільно відновлював порушене право (повертав річ, виконував зобов'язання та інше).
Позовна давність, яка виникла в давньоримському праві у V ст., суттєво відрізнялася від тих строків, які існували раніше, в класичному праві. Такі строки отримали назву законних. Вони також обмежували час, коли дозволялося подати позов до суду для захисту порушеного права. Однак, на відміну від позовної давності, закінчення законного строку безумовно погашало право на позов та саме матеріальне право, що потребувало захисту. Причому настання таких наслідків не залежало від активності чи бездіяльності управомоченої особи протягом установленого строку, тому законні строки не переривалися та не зупинялися.
5.